Місія ОБСЄ або Полонинські телята сера Беррімора. Частина перша

[Якщо тобі, мій читачу, потрапить на очі цей текст, то природньо, що він нічого окрім  занепокоєності з приводу психічного здоров'я автора не викличе. Тому спочатку я рекомендую тобі витратити кілька хвилин і ознайомитися з текстами, які були до цього:

«БП»
Горганська історія жахів
Страх і ненависть в Горганах

Після прочитання цих неймовірних історій, ти, принаймні, будеш мати краще уявлення про що ж йдеться в цьому тексті (хоча занепокоєння, згадане вище, все одно збережеться)

P.S. Причини жахливої якості фото пояснюються в тексті]

«Бодя так не любит нас…»

(на мотив відомої композиції групи «Гриби»)

Вступ - 1/4

«До яких пір буде продовжуватися ця х**ня з середою?»

Вночі, з середи на суботу, Олегу було погано. Вірніше, спочатку було дуже добре, а вже потім, як закономірний наслідок, стало навпаки. «Чортові гуцули», думав він, «як можна стільки пити?». В нього було настільки сильне похмілля, що він простояв під душем цілу годину. А потім набрався сил і увімкнув його.

Поступово він почав пригадувати кроки, які призвели його до такого стану. Спочатку якісь гуцули зайшли до нього в магазин, щоб купити двері. Олег, швидко кинувши на них тренований гіпнотизуючий погляд, одразу зрозумів, що зараз він продасть їм стільки дверей, скільки в них є грошей (тим більше, що на календарі була середа, if you know what i mean). 

Коли нарешті покупка добігла логічного кінця – у покупців закінчилися гроші, а дверей було придбано стільки, що з них можна було б побудувати невеличку двохповерхову дачу, один з них сказав, що покупку треба обмити. Олегові, який вже подумки витратив половину грошей, вторгованих за двері, захотілось підтримати реноме гостєпріїмного хазяїна. І він дістав пляшку горілки… Далі як в тумані: двері, горілка, ще звідкись горілка (добре, що хоч Марічка та Ксеня, яким дзвонили його «співрозмовники» виявились поза зоною), потім коньяк, а потім приїхали ще гуцули («вуйко Василь і кум Іван», як казали його покупці) … і Олег прокинувся рівно опівночі, в суботу.

Дійшовши в своїх спогадах до цього місця, Олега наче вдарило струмом – він згадав, що саме примусило його покинути далеку країну Запій, в якій майже постійно жили ті кляті гуцули – СМС-ка, яка досі блимала на екрані його телефону. Там були лише 5 символів: 668 КА. Комусь іншому здалось би, що хтось просто помилився номером. Та Олег відразу зрозумів, що означали ці букви і цифри – це був номер поїзда, на який йому треба було потрапити сьогодні вночі. І хоча номер відправника був відсутній (хоча всім відомо, що це неможливо) він знав тільки одну людину, яка могла відправити таку СМС… Зібравши в кулак всю свою … гм… силу волі (так-так, назвемо це сила волі, адже нас можуть читати діти), Олег на третій космічній швидкості приходив до тями, паралельно збираючись в дорогу (все-таки роки тренувань і 3 таблетки від похмілля даються взнаки)…


Вступ - 2/4

 «Деньги не приносят счастья, но на них можно купить яхту со шлюхами.

И я никогда не видел кого-то грустного на яхте со шлюхами»

Пауло Коельо

Він любив гроші і гроші любили його, але те заняття, яким він займався, не хотіло, щоб вони були разом. Тільки після закінчення роботи на спецслужби, коли він змінив декілька країн і зупинився нарешті в Україні, він дав волю почуттям. Для здійснення його планів він влаштувався в банк, який за декілька років роботи пустив з торбами по світу, хоча був всього лише («всього лише», ахах) економістом. Апетит приходить під час їжі і декілька сотень мільйонів доларів, які він викачав з банку, найкраще цьому підтвердження. Для життя в Україні він вибрав собі старовинне і звучне ім’я – Степан, що було дуже схоже на англійське «step on» - наступати, а він саме наступав (майже як «pisdets», як любили казати місцеві).

Після першого банку настала черга інших, а провідні фінансові аналітики з мудрим виглядом намагалися пояснити цей «банкопад» складною економічною ситуацією в Україні та політикою очищення, яку проводив НБУ.

Йому завжди подобалося яскраве та розкішне життя. Якщо людина не могла відрізнити черевики зі шкіри алігатора від черевиків зі шкіри крокодила, вона була для нього втрачена. Він знав, що найстрашніша річ, яка може трапитися – це впустити кокаїн у сніг - його й досі пробирали дрижаки, коли він згадував ту поїздку в Буковель.

В момент, коли його застала СМС, Степан був зайнятий важливою справою. Десь півроку тому він зацікавився американськими майданчиками для електронної торгівлі - eBay та Amazon. І зараз вже декілька годин трудився над написанням листа главі Amazon’у Безосу. Справа ця просувалась трохи туговато, бо всі його листи починалися з фрази: «Джефф, ти за*бав!». І в ту мить, коли він майже вирішив, що такий початок буде ОК, на екрані його iPhone 10 S (S – Stepan) заблимали знайомі нам 5 знаків: 668 КА. «Чорт з ним, з тим Джеффом, він вже за*бав!», подумав Степан, «поїду, згадаю старі часи»…


Вступ - 3/4

Вопреки наветам гнусным,

ничего я не курил.

Я с рождения бесстрашный,

жизнерадостный дебил

Мало того, що він був волинякою (а це страшні люди самі по собі), так він ще й був трохи ***нутим. І ця його характеристика добряче посилилась після однієї з його перших операцій, коли його сильно підвела фізична підготовка і він ледь не погубив всю групу. В основному тому, що плентався позаду і просив пристрелити його, щоб він не мучився (і група ледве цього не зробила, але не через жалість, а щоб він нарешті заткнувся).

Після цього його, що називається, «замкнуло» на фізичній підготовці – різні вправи, вітаміни, підрахунки кожного граму ваги рюкзака і т.д. Бігав півмарафони по вихідних, вивчав карти напам’ять – одним словом, вів себе як відставний ветеран з дешевого американського бойовика.

Всі свої подальші операції походи він проводив так, наче піднімався, як мінімум, на Еверест. І від своїх партнерів вимагав того ж, і страшенно злився, коли вони не виправдовували його сподівань. А та знаменита операція в Горганах, проведена в 2008 році спільно з жіночою групою польських командос, до цих пір викликає в нього деяке схвилювання (яке в народі називають «піна з рота») та легкі сумніви у ефективності польських бойових підрозділів (під час його розповідей про ту операцію з «****ними полячками», навіть будівельники та слюсарі червоніли і затуляли долоньками вуха).

Навіть в найпростіших операціях він мусив бігти попереду і всіх підганяти, постійно комусь щось доводячи. Дурне, одним словом). А, і до речі, його звуть Шурік.

В момент, коли Шурік отримав СМС, із вже знайомими нам символами, від таємничого адресата без номера, він якраз сидів над підрахунками: скільки кілометрів можна буде пройти, якщо йти ще й вночі, їсти на ходу, а замість туалету застосувати сміливе інженерне рішення, у вигляді пластикової пляшки прив’язаної до поясу.

Побачивши СМС, він збагнув все одразу – його допомога знову знадобилась. Взяв вже спакований рюкзак (ну скажіть, для чого нормальній людині вдома постійно зібраний рюкзак?) і рушив у напрямку вокзалу, адже та СМС могла означати тільки одне …

Вступ - 4/4

Бути песимістом дуже класно: ти завжди правий або приємно здивований.

Звідки він родом достеменно (з нині живих) не знав ніхто. Але диплом про закінчення факультету Іршавської філології (причому назву ВНЗ розібрати не виходило) свідчив на користь версії, що родом він десь із Закарпаття. Хоча подейкували також, що він підданий Її Величності королеви Єлизавети ІІ і для нього вона просто тьотя Ліза. Ще інші версії пов’язували його з циганськими баронами і русинськими екстремістами (якщо ви не знаєте хто це – вам же краще). Одним словом, історія його життя була оповита дуже густим туманом.

Ім’я, під яким він був відомий більшості – Богдан (пліткували навіть колись, правда недовго, що йому належить однойменне село в Закарпатті). Чим він займається насправді не знав ніхто, але були непідтверджені дані, що останнім часом він в Ужгороді працював під прикриттям в якійсь фінансовій установі, для того щоб мати гарну можливість відслідковувати канал контрабанди бринзи, яким вона (бринза, а не контрабанда) покидала Закарпаття.

Це була операція гігантського, навіть для нього, масштабу: ниточки тягнулися по всьому світу, були задіяні спецслужби 15 країн та десятки злочинців, яким він перейшов дорогу, дорого заплатили би за його голову. Це розслідування вже наближалося до кінця, ось-ось мала спрацювати пастка, яку він готував роками. Аж тут прикрий випадок (соупадєніє? – не думау) порушив його плани: він втратив зв’язок із дуже важливим своїм агентом, інформація від якого мала стати останнім пазлом в мозаїці, яку Богдан (його дехто пробував називати Бодя, але це теж, як правило, тривало недовго) складав роками.

Хтось інший вважав би це тимчасовими труднощами, але тільки не Богдан. Він як павук (Павук - це теж одне з імен, під яким його дехто знав) плів свою павутину сам і прекрасно розумів, що втрата настільки важливого агента на такому етапі – це аж ніяк не випадковість.

Ставки в грі були не те, що високі – вони були максимальні, і Бодя (ми можемо собі дозволити так його називати, бо якщо хтось це читає, значить нам вже все одно) пішов All-in. Його недовіра, яка була «притчею во язицех» (він настільки нікому не довіряв, що коли купляв плавлений сирок, то переплавляв його) та надзвичайна важливість ситуації змусили його самого взяти участь в операції. Але досвід Боді і 12 чуття (так-так - не 6, як у всіх людей, а саме 12) підказали йому, що сам він не впорається.

Він порився в пам’яті і через 30 секунд вже знав, кого з агентів йому треба для цієї операції. Швидко відкопавши в одній із численних своїх схованок рюкзак, він негайно вирушив в дорогу. По дорозі відправив 3 СМС з мікрохвильовки (цим очевидно і пояснюється відсутність номера) одного привокзального кафе і непомітно (як для 110-кілограмової Дюймовочки із столітровим рюкзаком) сів у потрібний йому потяг.

Вже коли він голосно хропів і заворожував увесь вагон запашними шкарпетками (безвідмовне маскування), його найближчий соратник і агент підтримки, з позивним «Жона», повідомила Шуріку, що бос «забув» телефон, тому ніякого зв’язку не буде. До зустрічі агентів залишалися лічені години…

День 1.  

«Зробіть так, щоб я не нервувався!»

У Львові на вокзалі о 1 ночі було людно – попереду було 4 вихідних і купа туристів збиралась в гори. Та коли там зібралися Степан, Шурік і Богдан, натовп помітно порідшав – люди відчували небезпеку, яку випромінювали агенти (хоча, можливо, причиною тому було легке амбре Бодіних шкарпеток).

- Б*я, Бодька, скільки літ, скільки зим, - закричав Шурік. 

«Тримайте свої емоції при собі, шановний, ми все-таки не самі», хотів сказати Бодька, але, дотримуючись легенди, сказав: 

- С*ка, і ти тут, старий наркоман?!

Це означало, що все ОК і хвоста ні за Бодькою, ні за Степаном і Шуріком не було. Залишалось дочекатись Олега.

        

Олег тим часом був у пошуках прапора – девайса, без якого в гори він не ходив принципово. Під виглядом пошарпаного шматка тканини, насправді, був замаскований справжній витвір шпигунського мистецтва – комп’ютер з камерою, віртуальною клавіатурою (а також із відкривачкою, домкратом та набором чарок) та можливістю прямого зв’язку із супутниками.

        

Він вже майже втратив надію його знайти, аж тут його осяяла думка: «Гуцули!». Він згадав, що посеред процесу «обмивання» покупки його гості побачили цей прапор і їм неодмінно захотілося сфоткатися на його фоні: «Для Істограму», казали вони злегка погойдуючись, але випивали не по сто, а всі двісті грамів горілки зараз.

        

З неймовірною швидкістю Олег помчав в магазин, де досі продовжували знаходитися гуцули. Непомітно, наче бізон, він прокрадався повз їхні тіла, підбираючись до прапору. Добре, що горілка вже закінчилась і гуцули впали в якийсь аналог летаргічного сну, тільки їхні руки продовжували підносити неіснуючі келихи до рота – видовище не для слабких духом. 

Нарешті, забравши прапор, Олег помчав назад на вокзал. Він не знав номеру вагону, де знаходилася решта групи, та це його не зупинило. Після того як він побачив сплячих гуцулів, його взагалі було тяжко зупинити. Спочатку він побіг в один кінець потяга, потім в інший, а тоді вирішив довіритися нюху, який і привів його в потрібний вагон (шкарпетки Боді були прекрасним орієнтиром).

        

Десантувавшись зранку на вокзалі Чернівців, група, не втрачаючи дорогоцінного часу, повантажилася в машину Бодіного «співробітника». Оскільки Бодя небезпідставно очікував провокацій, було вирішено (в основному Бодькою), що їх довезуть тільки до Путили, щоб заплутати слід.

Цей зловісний райцентр в Чернівецькій області знаходився максимально далеко від традиційної цивілізації. Як тільки група опинилась на автостанції в Путилі, одразу стало зрозуміло, що їх вже чекають. Все було як в сценах з американських вестернів: як тільки незнайомці в’їжджають в містечко, всі навколо стають дуже заклопотані, і швидко зникають з  поля зору, одночасно зачиняючи двері та ставні вікон.

        

Автостанцію закрили через декілька хвилин після прибуття групи, і дівчина, що її закривала сказала, що сьогодні автобуса до Шепота не буде. В цей момент вона чомусь винувато опустила очі і стиха пробурмотіла щось про те, що в неї сім’я і вона не може інакше. План «Б» передбачав, що їх до Шепоту підвезе хтось із місцевих. Та тих як вітром здуло – ніхто не хотів зупинятися, а хто все-таки зупинявся, то казав що йому не туди.

Час невблаганно спливав, а Путила неначе вимерла. Врешті решт, оперативно (ну як оперативно, десь через 1,5 години) оцінивши ситуацію, Бодька наказав всім розділитися і спробувати знайти водія по-одному. В цій справі найпершому пощастило Стьопі – бо він, незважаючи на прохолодну погоду, абсолютно не прикривав свою харизму, та й, зрештою, недарма ті, хто Степана хоч трохи краще знали, позаочі називали його «Багіня».

Хоча якщо сказати по правді, то він ледве не провалив всю операцію. Адже Степан, за звичкою, був одягнений по останньому крику європейської моди (Степана особисто вдягали його давні знайомі Пєтя Кардан і Жора Армянін), а це дуже контрастувало із навколишньою дійсністю Путили. 

Бабця біля зупинки, що продавала каву, відразу запідозрила в Стьопі єврогея (абсолютно безпідставно, до речі), і навіть тризуб на волохатих грудях (Степана, а не бабці) не розвіяв її підозр. Вона одразу запитала в нього: «Чи важко оце Вам, іноземцю, говорити українською?»

Степан же, не зморгнувши оком, відразу перевів розмову на те, яка смачна в неї кава, як подорожчали крупи і як розпоясалася молодьож останнім часом (гуру пікапу, бляха-муха). Через 2 хвилини такої обробки бабця вже допомагала у пошуках машини до Шепоту і, кидаючі спокусливі погляди на туго обтягнуті заморською тканиною Стьопині … плечі, запрошувала на вечерю. Допомога бабусі дала свої плоди і врешті-решт машину таки вдалося знайти, та не все було так просто…

Хлопців погодився підвезти чолов’яга невизначеного віку на роздовбаній вщент іномарці, що назвався Іваном (хоча виглядав він як справжній Едуард). А оскільки той, хто сидів би біля водія - ризикував найбільше, а мудрий Бодя не міг ставити під удар цілу операцію, тому було вирішено пожертвувати Шуріком, тим більше, що той не опирався цьому, а зовсім навіть навпаки (тут і стало зрозуміло, що жарти про волиняк, які сідають біля водія, щоб швидше приїхати, то зовсім не жарти, а випадки з життя).

Вже через декілька кілометрів стало зрозуміло, чому при погляді на автомобіль, в якому їхала група, хотілося заплакати і пожертвувати трохи грошей місцевій церкві. Такий автомобіль було абсолютно не шкода «списати», і було очевидно, що не планувалося, щоб група ним доїхала до Шепота: «Трагічний випадок на трасі, викликаний жахливим станом дороги та повним «нєвмєнозом» одного із місцевих жителів» - така стаття вже лежала напоготові в редакціях місцевих ЗМІ: журналі для підлітків «Юний контрабандист» та тижневику «Путильська путана».

Після того як водію чудом вдалося уникнути зіткнення спочатку із автівкою, що була припаркована на узбіччі, а потім із майором контррозвідки, замаскованим під коня, Бодя швидко збагнув, що й до чого. Кинувши погляд на Шуріка, Бодя, за допомогою міміки та волохатих рухливих брів, скомандував йому брати ініціативу в свої руки і той, незважаючи на огиду, виконав наказ.

А поки ініціатива була в Шуріка, Бодя застосував таємну циганську практику гіпнозу (Стьопа і Олег мусили дати Боді по 100 гривень, щоб на них вона не подіяла) і водій Іван, який до цього розказував про те, як він любить сам ходити по горах і як він облаштує тут свій котедж для туристів, зненацька почав розказувати про своє справжнє, контрабандистське, життя – ціни, паролі, стежки, контакти і т.д.

Сторонньому спостерігачеві, що не знав про Бодін гіпноз, розмова Івана здалась би хрестоматійним випадком шизофренії – чоловік спочатку нарікав, що злочинна влада не робить дороги, а потім казав, що прикордонники зараз взагалі обнагліли і не дозволяють носити контрабанду. Об’єднати причинно-наслідковими зв’язками в одне ціле всі ці процеси його мозок, змучений хронічним дебілізмом, навідріз відмовлявся.

Слухаючи всю ту маячню, що видавав Іван, група тільки злісно сопіла - іншим разом вони неодмінно залишилась би і розібралась із цим неподобством, та зараз на карту було поставлено занадто багато.

Незважаючи на вперті спроби Івана-контрабандиста завезти групу у Верхній Ялівець, звідки мовляв «дуже гарна стежка нагору», Бодін гіпноз та ініціатива, яку не випускав з рук Шурік (адже Іван, не дивлячись на очевидні проблеми із логічним мисленням, не хотів на все життя залишитися безініціативним), примусили нещасного шизофреніка висадити групу там, де їм було потрібно – в селі Шепіт, біля прикордонної застави. А щоб відомстити Шуріку, наостанок Іван навмисне перекрутив його позивний, обізвавши Жуліком, на що Шурік відповів декількома влучними (в район паху) фразами, які надовго відбили в Івана … (коротше, щось там відбили).

На прикордонній заставі Бодька, в кращих традиціях циганського гіпнозу, покрутив перед носом прикордонників шматочком кори, а вони у відповідь замахали руками – мовляв, «не треба вам тієї перепустки, йдіть собі спокійно». Що хлопаки і зробили.

Шлях попереду лежав неблизький, а погода псувалась на очах. Безбарвна трава, покручені мертві гілки дерев і сіре небо почали зловісно оточувати 4 «туристів». Крок за кроком долалися метри дороги, які потихеньку перетворювалися в кілометри. І вже коли всім стало здаватися, що перешкоджати їм ніхто не збирається, а Путила та Іван були чистою випадковістю, з іншої, румунської, сторони кордону промчав абсолютно фантастичний в своїй *банутості екіпаж. Віз із сіном, запряжений джипом, причому на возі їхали чоловік 5 румунів, які своєю поведінкою всіляко демонстрували, що вони добрі друзі з Іваном-контрабандистом. Можливо, якби Боді не було, то хлопці не надали б цьому особливого значення – неадекватів вистачає всюди. Але з Павуком такі номери не проходять (номери ні, тільки букви).

До того ж, через декілька хвилин в полі їхнього зору опинилась інша група. На перший погляд, звичайні туристи, та вони прокололися на поведінці – справжні туристи себе поводять в горах значно привітніше. А вони навіть віталися не дуже охоче. Не кажучи вже про відверте небажання вгамувати свого пса.

Ну, але Бодька в свою сторону нікому пердіти не дозволяє: він подав волохатими бровами Стьопі таємний сигнал, і Стьопа за допомогою своєї вбивчої посмішки та трекпалиць зробив так, що один член (точніше членкиня) тієї групи на першій же переправі впала у воду. Підмочена репутація дівчини одразу подіяла на всю їхню групу і більше вони клопотів не завдавали.

Але тенденція прослідковувалась невтішна і вимагала рішучих дій, тому як тільки псевдотуристи зникли за черговим поворотом дороги, Бодя одразу скомандував привал. Поки група одягала бахіли, перевзувалась і заодно снідала обідом, він розповідав «легенду».

Їхній вигляд, армійська виправка і відточені рухи одразу видавали в них досвідчених агентів. Тому, щоб не привертати до себе зайву увагу, вони мусили прикинутися членами (ДУЖЕ кортіло в цьому місці поставити крапку))) місії ОБСЄ. На випадок, якщо б їм трапилися занадто допитливі гуцули, кожен з них, не задумуючись міг (принаймні з третьої спроби) розшифрувати цю абревіатуру – Олег, Богдан, Степан, і Єлександр (саме так, Шуріком довелося знову пожертвувати), а також неофіційно назвати офіційне гасло їхньої групи – «П’ємо заради миру».

І тільки хлопаки вивчили напам’ять всю цю купу інформації та приготувалися вирушати далі, як на них знову абсолютно «випадково» вийшов наряд прикордонників. І хоч не хоч, довелося відпрацьовувати легенду – добре, що неподалік був добрячий шмат снігу.

Грайливо борсаючись в снігу, вони старанно зображали туристів, які раді побачити сніг в травні – грали сніжки, бродили, провалюючись по коліна, по снігу, качалися і махали хвостиками. Цирк був переконливий і прикордонники пішли далі.

А Степан і Бодя потім ще довго стояли, ковтаючи сльози: Стьопа, побачивши сніг, одразу ж згадав той жах в Буковелі, а Боді той кавалок снігу здався схожим на закарпатську бринзу, яку він колись поклявся захищати.

Шурік же знову затіяв гру «хто швидше дійде кудись-там», і знову переміг у ній, бо знову всім було по**й на те, хто швидше кудись-там дійде. А Олег в цей час щиро розкаювався у всіх своїх вчинках, а, особливо, у недавньому гульдебані з гуцулами і від безвиході стиха бурмотів сам до себе:

- Підніматися вгору і так важко, а тут ще цих 2 дебіла стоять в снігу і плачуть, а ще один постійно кричить десь спереду і зверху: «Ей ви там, ану давайте хто перший до перевалу»! Хіба ж це може витримати твереза людина? Правильно, не може!

«Ось так, спокійно і в невимушеній атмосфері інтелігентного спілкування, наші мандрівники піднялися на перевал» - так можливо описав би якийсь провінційний письменник їхню дорогу догори. Ну що ж, і ми так напишемо (має ж бути хоч одне нормальне речення на весь текст). А на перевалі їх знову очікував сюрприз … (а сюрпризів протягом наступних декількох днів буде ще до…багато)

Як тільки наша самозвана місія ОБСЄ вийшла на перевал, група перехоплення, яка була замаскована під табір туристів, завбачливо розбитий біля самісінької дороги, вийшла їм назустріч. Гостинно запрошуючи залишатися з ними і відмовляючи від подальшої дороги, вони намагалися не допустити просування групи в напрямку їхньої найближчої цілі – Білих Куполів Паміру. Але хлопці були непохитні і продовжували рухатися в потрібному напрямку. У відчаї, мешканці табору задіяли план «Б»: почали переконливо вказувати хлопцям «правильну» стежку через хребет, в той час як всі прикмети (в тому числі і GPS-навігатор в Олеговому прапорі) вказували, що вершину треба обійти траверсом. 

Коли і ця хитрість не спрацювала, перехоплювачі у відчаї застосували туман, настільки густий, що тільки дуже уважний і акуратний турист міг би сходити в такому тумані «до вітру» і повернутися без відмазок про дощ. Далі було, як кажуть, «усложнение задачи»: до туману додався дощ, сніг по коліна та сутінки. Проте члени місії вперто брели крізь всю цю ху погоду назустріч Куполам.

Через деякий час вони запримітили, збоку і знизу від стежки, покинуту вівчарську хатину (ага, покинуту, аякже – а те, що її «покинули», як тільки побачили хто саме до них наближається, то дрібниці). Оглянувши її, було вирішено, що це може бути непоганий варіант для ночівлі. Після цього група розділилась – Олег, Стьопа і Шурік відправилися по воду до джерела, яке, згідно картам, було десь неподалік, а Бодя залишився один. Як він потім сказав хлопцям – йому «терміново треба було відправити факс» (і, враховуючи його фокус із мікрохвильовкою, це не така вже й неймовірна версія причини відлучення).

До того часу, як троє агентів повернулися, Бодя встиг дійти майже до самих Куполів. Вони виглядали вражаюче – гігантських розмірів білі кулі, а зловісний туман робив їх схожими на картинку з фільму «Імла» або фільму про прибульців.

Причина, через яку нашій групі конче треба було потрапити сюди, була в наступному – саме тут Бодя зустрівся із агентом під прикриттям, який передав Павуку дуже важливу інформацію.

Після цього група, крім Шуріка, повернулася до хатини – де їх вже власне і чекав Шурік, який до того часу вже встиг підготувати житло до ночівлі (от де пригодилася його звичка всюди бігти першим). Сито повечерявши, Бодя роздобрів і, нарешті, розповів хлопцям в чому полягала основна мета місії. Але, оскільки говірка Павука була мішаниною української, англійської та русинської мов, до того ж щедро приправлена іршавським діалектом, хлопці зрозуміли небагато (свій внесок також зробив також той факт, що хлопці добряче змерзли за день і пробували трохи відігрітися використовуючи останні досягнення вітчизняного самогоноваріння).

В загальному, суть Бодіної розповіді зводилась до наступного: для завершення його мегаоперації, йому треба була інформація про людину, яка була мозком всієї «Бринзової» мафії. Для збору відомостей про цього зловісного генія (адже навіть його ім’я було невідоме) Бодя створив цілу мережу агентів, які працювали під прикриттям, проникаючи в окремі банди по всіх Карпатах і не тільки (і, навіть, дещо перестарався, бо на Закарпатті, наприклад, вже налічувалось до 10 банд, які повністю складалися з Бодіних людей). Щоб в жодному разі не допустити викриття, кожен з них знав тільки 2 інших. Цей імпровізований ланцюжок працював роками, аж доки на фінальному етапі операції, Бодя не втратив зв’язок з агентом, який мав передати дуже важливі розвіддані. Зустрівшись із своїм інформатором біля Куполів, Бодька дізнався, де востаннє міг бути цей ключовий персонаж. І от власне, на його пошуки і відправилась група.

- Треба знайти Льоху, чого б нам це не коштувало! – такою фразою Бодька завершив свою розповідь.

Після цього, набравшись … інформації по саме нікуди, хлопці почали вмощуватися спати. І все б нічого, але підступні недоброзичливці переплутали дуги від намету Шуріка. Після його 5-хвилинної боротьби з непокірними дугами, група зрозуміла, що з цим волинякою жарти погані, особливо, коли він добряче «проінформований». А сказана Шуріком фраза: «Хлопці, б****, зробіть так, щоб я не нервувався!», взагалі змусила їх настільки проникнутися повагою до нього, що вони просто повиходили з кімнати, щоб не заважити людині, яка зайнята важливою справою.

Після героїчної перемоги над дугами, Шурік не заспокоївся (як зробила б будь-яка нормальна людина на його місці), а захотів ще «зв’язатися», чим неабияк розвеселив Бодю і Олега та налякав Стьопу, який ночував з ним в одному наметі. Бо, не дивлячись на всі підозри бабці в Путилі, Стьопа був натуралом (тобто дуже любив все натуральне) – від шикарної модельної зачіски і до дизайнерських стрінгів. На щастя, виявилось, що Шурік мав на увазі надувні килимки, на яких вони мали спати. На жарти Олега і Боді стосовно «зв’язування», Шурік пригрозив вийти і ще раз продемонструвати свій номер «склади дуги». Нажахані такою перспективою всі одразу міцно поснули (і Шурік, про всяк випадок, теж).

Продовження історії - ТУТ.