Страх і ненависть в Горганах

У нас було 6 рюкзаків, 2 намети, карти, по 2 комплекти одягу і 2 пари взуття – на всі випадки життя, суперкрутий пальник Jetboil, балон з газом, застарілий 4-х літровий казанок, Бодя, сублімати, макарони, гречка і ціла купа інших смаколиків (була навіть пачка гарбузиків – і краще вам не знати що це). Не те, щоб це був необхідний набір речей для походу. Але коли став туристом, стає важко зупинитися. Єдине, що викликало у мене побоювання – це 2 дівочки. Немає нікого більш безпорадного, безвідповідального і зіпсованого, ніж турист, який пішов в похід Аршицею разом з дівочками. Але я знав, що рано чи пізно ми це зробимо…

ЧАСТИНА ПЕРША. П'ятеро в поході, не соромлячись Боді

Насправді, історія про те, що в похід дівчат ми не беремо, стара як світ (і майже така сама смішна як історії про «я в супермаркеті купую тільки те, що треба» та «я завжди голосую за ТИХ політиків»). Фрази про те, що «з дівчатами в похід я більше ніколи в житті не піду» звучали в мене кожен раз після походу з дівчатами (а дуже часто і під час самого походу). І на наступний раз, ідучи в похід з дівчатами, я знову і знову давав собі слово, що це – востаннє. 

Але проблема, як виявилось, була не в дівчатах чи їхній поведінці, а як це часто буває – в мені самому. Ні для кого не секрет, що вони (дівчата тобто) – істоти з іншої планети, а для кого секрет – то Джон Грей в підмогу. Відповідно і поведінка їхня кардинально відрізняється від поведінки хлопців. Вони просто ... непередбачувані. Прямо зараз прикладів, яких саме «перлів» можна очікувати від дівчат в поході, я наводити не буду, натомість вони будуть рівномірно розмазані по всьому тексту (як «тонкий намёк на толстые обстоятельства»). Як казали римляни: «Sapienti sat».

І от на носі знову похід і не з якимись там дівчатами, а з дівочками – Наталькою і Свєтою. На цей раз все мало бути так, як пише книжка. Були куплені карти місцевості, а ми зі Стьопою (замасковані під карпатських лосів, з такою ж, приблизно, швидкістю пересування), за два тижні до основного походу, розвідали більшу частину маршруту. Спеціально для задоволення всіх кулінарних забаганок, в похід, окрім щойнопридбаного Jetboil’а, ми взяли казанок, запаслися різноманітними харчами для приготування страв в казанку і всією продуктовою лінійкою сублімованих продуктів хлопців з «Happy Elk» для приготування на Jetboil’і. Окрім мене, в команді були Стьопа і Віталік, ми втрьох мали забезпечувати нашим дівочкам неповторні враження від походу Аршицею. А для додаткової підтримки, з Ужгорода був присланий Бодя - «специально обученый человек» (а «человек ли»?). Я думав, що ми передбачили ВСЕ! Як же я помилявся...

Сюрпризи почалися ще до старту – виявилось що Свєта, замість придбання трекінгових палиць (а як відомо ще малим дітям в яслях – турист без палок, «как птица без лошади») купила дещо інше, капець яке важливе. І хоч спочатку в мене промайнула думка відлучити її від походу, та природня доброта перемогла, і я віддав їй свої трекпалиці (ну то не біда, в принципі, я скористався іншими, так званими, «лісовими»).

Похід почався дуже жваво і енергійно. В достатньо непростому темпі пройшли десь хвилин 15, після чого стали на привал, щоб підкріпитися. Після привалу, більшістю голосів була прийнята доктрина, яка проголошувала, що «ми вже показали всім, на що здатні, тому далі будемо рухатися в спокійному впевненому темпі». Так і почали підйом до Малого Пустошака.

Десь через півгодини після початку підйому, нас наздогнала компанія хлопців, які були трохи напідпитку. Проте вони відчували, що можуть більше. Очевидно, саме цим пояснюється той факт, що вони в процесі підйому продовжували підвищувати градус. Так було до моменту, коли ми зустрілись з Бодьою, який чекав нас на вершині Великого Пустошака, полюючи на поодиноких туристів дрімаючи під деревом. Далі ми пішли разом, бо Боді треба було трохи звикнути до людей.

Бодя рухається дуже швидко

На Німецькій полонині ще раз перекусили. Ми почали підйом на головну вершину першого дня – Горган Ілемський, а Бодя залишився з тими хлопаками, що любили випити, бо далі він мав йти окремо, по хребту Аршиці. Принаймні, таку офіційну версію я озвучив всім, щоб не лякати їх інформацією про те, що Бодя буде знаходитися поруч увесь похід. До речі, про це мало хто знає (бо мало хто цікавився), але після того як Бодя переночував поруч з тими хлопаками, то в місцевій газеті незабаром вийшла стаття «Чудодійне зцілення 4 місцевих хлопців від алкоголізму і дебілізму після походу в гори».

А ми тим часом продовжували підйом, і чим вище піднімалися, тим очевидніше ставала різниця в психології між хлопцями і дівчатами. Там, де в більшості хлопців, від того, що вершина близько, виростали б крила, нашим дівочкам було все важче і важче йти. Переставала діяти навіть Степанова харизма, а він її там навіть не прикривав. Якби така халепа сталась з якимось хлопцем, то за допомогою нестандартного використання трекінгової палиці і підбадьорливого матюка, я б швидко допоміг йому підкорити вершину. В нашій же ситуації такий сценарій був виключений. Тому ми сподівались, що наші дівочки знайдуть в собі сили (недарма ж вони з’їли стільки сала), і вони таки знайшли.

Далі мав бути тільки спуск, тому я вважав, що все найскладніше вже позаду і всім так і казав (ну хіба не наївний?). Це сферичний турист у вакуумі може розслабитися на спуску, а в нас були дівочки...

Якийсь час після того, як ми перевалили через вершину Горган Ілемський, нам вдавалося підтримувати невимушену світську бесіду, рухаючись лісом, на який невпинно насувалися сутінки. Аж тут нам трапилася, єдина за цілий день, смуга знаменитих каменів, на честь яких названа ця частина Карпат – Горгани. 

Я прудким козликом поскакав через каміння донизу (я за гороскопом Козеріг, і кажуть, що часом це помітно, але, можливо, то вони про поведінку), а решта групи зупинилася. Спочатку, за давнім туристичним звичаєм, спробували викликати в себе бойовий настрій, фотографуючись на фоні перешкоди, яку планували подолати. І тільки-но моральний настрій групи почав підніматися, як Стьопа вирішив поділитися зі всіма історією, як він на цих каменюках падав 2 тижні назад. А це ж загальновідома істина, що якщо хочеш вселити впевненість в групу, треба розказати як хтось (а в ідеалі той, хто розповідає) падав саме на цій ділянці шляху, яку треба подолати...

Коротше, спуск через те каміння був довгим. А попереду ще чекали завали і лігво здичавілих (не таких небезпечних, як дикі, але все одно) гуцулів. На щастя, Бодя (вперше в цій розповіді, але не востаннє) прийшов на підмогу і гуцули були знешкоджені ще до того, як ми вступили в межі їхніх володінь. Група так і не дізналась що на них чатувало на гірській стежці. І тільки криваві відбитки рук на деревах і пошматована пазурями кора позначали місце боротьби. «А то мітки маршруту такі червоні на деревах» та «От кляті білки, геть чисто кору пообгризали», казав я групі, а сам подумки дякував Боді, на що він подумки відповідав «Ниє за што».

До місця стоянки дійшли коли вже майже стемніло. Швиденько розкинули намети і почалася гра під назвою «Встигни помитися в струмку за кілометр звідси, до настання повної темноти». Забігаючи наперед, скажу, що ми програли).

ЧАСТИНА ДРУГА. Роль загублених ножів у кругообігу туристів в Карпатах

На наступний день, група прокинулася з першими променями сонця (ага, в той день сонце сходило якраз о 9.30) і сповнена бадьорості готова була рушити далі, на підкорення нових вершин. І в ситуації, коли самі хлопці поїли б субліматів і почали підйом, дівчата затіяли повноцінний сніданок. І якби не божественні макарони паста з сиром – бути б біді. Я ж, скориставшись вільною хвилинкою, вирішив спробувати в ділі Jetboil, за що одразу отримав насмішки: «Моя прелесть». Одним словом, ранкові процедури додали ще пару годин до нашого відставання від графіку другого дня походу, адже ми планували вийти о 9.00 (ну ОК-ОК, я планував).

Та сама паста на задньому плані

Непростий підйом на Яйко Ілемське забрав багато енергії, в основному, через те, що всю дорогу ми теревенили. На вершині був такий сильний вітер, що довелося підкріпитися гарбузиками. І не пробуйте знайти тут логіки - це ж дівчата гори.

Попереду виднівся хребет, по якому ми мали пройти в той день до кінця, і шлях цей був не з близьких. Стьопа і Віталік не змогли стримати бажання пробігтися хребтом і поскакали вперед, в основному Стьопа. Дівочки почимчикували (дуже влучне слово, яке ідеально описує темп і швидкість) за ними. А я в той час ішов замикаючим, і тільки приглушені матюки та тріск гілок жерепу, дещо збоку і знизу від стежки, свідчили, що Бодя теж несе свою вахту.

Хлопці побігли вперед не просто так, а за гроші. Прикриваючись тим, що, мовляв, вони доберуться швидше, і підготують місце для ночівлі, аби ми прийшли вже на все готове. Хребет то вони пройшли і, навіть, вийшли на полонину, але тут, як говориться, щось пішло не так...

Знаючи приблизно, в якому напрямку від полонини має бути вода, Стьопа ризикуючи ... еммм..., словом чимось він все-таки певно ризикував, відправився шукати воду. Далі, як кажуть: «Застав Сьопу шукати воду, то він весь подереться в ожині» (або малині – це не так вже й суттєво, але так само боляче). Води, як ви зрозуміли, він не знайшов. А якби знайшов, то я би дуже здивувався, бо її там навіть близько не було.

Я просто добре знаю третє правило туристичного клубу: якщо в тебе є карта, то тебе не «забудуть» випадково в горах. Тому карту я хлопакам показував неохоче, а коли показував, то з рук старався не випускати. А то побачили б куди їм далі йти, і я їх наздогнав би їх аж ввечері.

Лишивши групу перепочивати, я увімкнув досвідченого туриста і пішов шукати все-таки воду, а заодно і місце ночівлі («Ага, з картою то будь-який дурень воду знайде, а ти так спробуй, без карти, по пояс в ожині» – коментар Стьопи).

Воду і місце стоянки, звичайно, знайшов («Да ти шо?» - коментар Стьопи). Повернувшись назад, до групи, я побачив, що всі піддалися похвальному бажанню полегшити вагу наших рюкзаків і обідають. На всі мої вмовляння піти на місце стоянки і вже там поїсти, вони мужньо хитали головами, наминаючи сало. Хоч-не-хоч, довелося їм допомагати.

Поки ми втамовували голод і йшли до місця ночівлі, туди прийшло двоє туристів. Але не в тому справа, що прийшли, а в тому, що зайняли найкраще місце для намету. Ну але то таке - хто перший встав, того і тапки. Ми ж швиденько поставили свої намети поруч і відправилися змивати втому.

Я знаю, що ви скучили за чорними прямокутниками)))

Спочатку водними процедурами були нагороджені наші дівочки, а після них мали йти ми. А Наталька і Свєта в той час мали б приготувати супчик. Але коли ми (хлопці тобто) освіжилися в льодяному гірському струмку і повернулися до табору, то, з’ясувалось, що наша маленька, але горда отара втратила одну овечку. Свєта загубила ніж, а оскільки вона в дитинстві зачитувалася Конан-Дойлем, то її дедуктивні здібності підказали їй, що ніж вона загубила на місці обіду. Вона вирішила, що прудким кабанчиком метнеться туди, знайде ножа і повернеться назад, так що ніхто не й помітить. Окрім очевидної несправедливості по відношенню до Наталі, яка в той час мусила готувати вечерю, Свєта наражалася на серйозну небезпеку – адже десь зовсім поруч чатував Бодя...

Широка стежка в зарослях духмяних карпатських трав, яку протоптав Стьопа в пошуках води, привернула увагу ще однієї групи туристів, які спочатку подумали, що тут почали прокладати дорогу Мислівка-Осмолода. На радощах вони вирішили там і зупинитися на ніч, а те, що води в них не було взагалі – то дрібниці, не варті уваги справжнього туриста.

В такому стані на них і набрела Свєта, а оскільки ножа вона так і не знайшла, то вирішила привести хоча б цих бідолаг до прекрасного місця для ночівлі (ну ви зрозуміли, це те, яке я знайшов). Занесли їм жар від багаття (бо вони дуже хотіли зробити своє власне багаття, з хованками та гуцулками), запропонували чаю, трохи потеревенили, і лишивши їх розмірковувати над власною поведінкою, самі полягали спати.


ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Чіп і Дейл Бодя поспішає на допомогу

На третій день рюкзаки вже легкі, лямки притерлися і організм (не якийсь конкретний, а взагалі) звик до походу. Все говорить про те, що на третій день походу йти вже дуже класно. Ну це я так думав.

Ми ще перед початком походу глянули, яка буде погода. І хвала богам, що здоровий глузд переміг бажання щось комусь довести (зі мною це відбувається все частіше і частіше, що не може не радувати). Тому зваживши всі «за» і «проти», ми змінили черговість проходження запланованих точок. На перший погляд, незначна зміна, а насправді вона дозволила нам піднятися на Молоду з пологішої сторони і зекономити купу сил і нервів.

Підйом відбувався в звичному темпі і тільки парочка туристів (тато з дочкою, які напередодні зайняли ліпше місце для намету), раз за разом вигулькували попереду, нервуючи мене. Я довго стримувався, та гаряча волинська кров все одно дала про себе знати (це напевно виглядало, як сцена з ослом в «Шреку»: «Я гарцюю, я гарцюю!»). І коли нашим поглядам відкрилась близька вершина Молодої, група змилостивилась наді мною (за що їм величезне спасибі) і дозволила побігти вперед окремо, з відмазкою типу «щоб зробити всім чаю».

Поки ми пили чай, дала про себе знати причина зміни маршруту – за якихось кільканадцять хвилин все навкруги заволікли хмари і ми отримали шикарну наочну демонстрацію того, наскільки наближення грози підвищує швидкість пересування туристів в горах.

Ситуація ускладнювалась тим, що ми рухалися по гребеню гори, а в грозу це насправді дуже небезпечно. На щастя, ми без проблем (окрім злих і зляканих поглядів наших дівочок) спустилися до межі лісу і далі продовжили затяжний виснажливий спуск. Дощ, який то починався, то затихав, не давав можливості перепочити. А потім взагалі, стежка перетворилася на ДУЖЕ слизьку і ДУЖЕ круту глинисту дорогу. Якби ми не змінили початковий план походу, то гроза і дощ не дали б нам можливості піднятися на Молоду взагалі (там десь треба було б годин 7 на підйом). Одним словом, як завжди – «Аве мені!»).

Спустившись з Молодої, ми пообідали на березі річки, заодно перечекавши дощ, який нас все-таки наздогнав. Настрій у групи був десь такий самий як і небо), а нам ще було йти і йти. Фізична і нервова втома від спуску давалися взнаки. Дівочки йшли мовчки і дедалі повільніше. А хлопаки, яким показувати втому в таких випадках категорично заборонено, традиційно почали злитися: на мене, на себе, на погоду, на гори, на дівчат, що повільно йдуть і т.д. І навіть те, що дорога була без підйому, не радувало. Хлопаки на кожній більш-менш рівній ділянці пропонували поставити нарешті намети і «х** із ним, з тим *баним будиночком» (туди ми по плану мали дійти того дня). І хоча до хатки залишалося йти якихось півтора-два кілометри, це аргументом не вважалося. Мені то й так, в принципі, було нормально йти – я мав імунітет, здобутий колись підйомом в листопаді на Довбушанку в лоб та survival-походом з полячками. Але ж я був не сам...

І тут, як в фільмі «Повернення Будулая», з-за повороту показався Бодя зі своїм унікальним рюкзаком, що робив його схожим на стару мудру черепаху («Лем через рік полюбив ми ся тот броцак» - коментар Боді). Блін, ця поява була як сцена з якогось голлівудського фільму, там не вистачало тільки героїчної музики.

Бодька, як супергерой, з’явився нізвідки і одразу ж на обличчях групи з’явилися посмішки, почали лунати салюти, браконьєри-лісогуби поховалися в свої браконьєрські нори, защебетали пташки, а сонячні промені пробилися крізь хмари і освітили його мужнє неголене обличчя.

Поява Боді додала стільки сил групі, що почали лунати викрики «А давайте сьогодні піднімемося ще на якусь гору!», хоча непідготовленому слухачу могло би здатися, що крики були більше схожі на «Бодя, та скажи хоч ти, цьому екскурсоводу, б***ь (очевидно на увазі мався автор), що всі вже капєц як замахалися йти і що треба намети ставити тут же, при дорозі».

В моїх очах читалося німе запитання: «Як ти тут, нах**, опинився?!». На що Бодя, усміхаючись своєю хижою усмішкою, подумки відповів «А то ти ніби мене не бачив?», але одразу ж спохопився і, згадавши про свою роль, продовжив: «Такоє, гиби сь не відів ня? Не звідай ня нич, мій цімборе, пак уповім всю правду». А групі здалося, що ми просто стоїмо і здивовано дивимося один на одного...

Дійшовши, нарешті, до хатки, ми помилися, повечеряли і поклали намети прямо в порожній стайні, одним словом всі основні критерії для гарного настрою були дотримані. І хоч я пробував несміливо заперечувати, що ми, мовляв, і самі б нормально дійшли сюди, відтепер до Бодькіних титулів додався ще один – Бодька- рятівник (знав же, гамнюк, коли з’явитися))).

Бодя пригостив всіх бастурмою, дав бинт Свєті, і пообіцяв Віталіку, що завтра вони разом закінчать похід (бо Віталік більше не міг витримати всіх жахів того походу і виявляв неабияке бажання чимшвидше опинитися подалі від тих місць), чим одразу ж завоював прихильність групи.

Хлопаки, які насправді втомилися, одразу ж полягали спати. А дівочки які, судячи з того, чим вони зайнялись після того як всі поснули, тільки прикидалися, що втомлені і знесилені. За допомогою Боді, казанка і сміливих інженерних рішень, вони взялися проводити древній магічний ритуал під назвою «Миття голови в горах». Це ж загальновідома істина, що туристам (а тим більше туристкам) з немитими головами не місце в горах. Вдарили теплою водою з казанка по антисанітарії, так би мовити.


ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Instant Karma

По плану, Бодя з Віталіком мали встати з самого ранку і тихенько піти собі, щоб нікого не будити (для цієї благородної мети вони навіть намет поклали біля виходу). В результаті, їх проводжали всією групою і то далеко не вдосвіта – традиційна для туристів зміна планів в залежності від часу доби). На скарги Віталіка, що болять ноги, Бодька з ентузіазмом відповів: «Не миригуйся, поїдеме на біціглях». І хоч ніхто, крім мене, не зрозумів, що він мав на увазі, всім стало зрозуміло, що Віталік в надійних руках (я би сказав лапах).

Ми ж, поснідавши, відправилися на штурм Аршиці. Причому, саме того ранку Натальці таки вдалося підтвердити свою теорію про сублімати. Вона переконливо довела, що якщо дати їм настоятися хвилин 10-15, то вони будуть навіть трохи смачні, а не схожі на комбікорм («Ага! Ага! А я ж казала» - коментар Натальки). Аве їй!).

Підйом мокрим лісом до озера Росохан був не з простих, але його краса компенсувала всі незручності не тільки підйому, але і всього походу. Далі ми піднялися ще трохи вище і вийшли на стежку, що пролягала траверсом хребта Аршиці...

Далі увесь день ми йшли як в тумані ... А ні, точно, ми в тумані і йшли – вірніше, в хмарі, яка зачепилася за Аршицю і сивою пеленою висіла весь день. Цей факт, на жаль, не дав нам змоги насолодитися прекрасними картинами, які б могли відкритися нашим поглядам в погожий день. Але, на щастя, ми не побачили і страшних ран-вирубок, які лісогуби не припиняють наносити Карпатам...

Хто не ходив в хмарі, знайте – там дуже холодно і дуже сиро. А йти треба було не кілометр і не два. І саме тут, на траверсі хребта Аршиці, прямо на стежці, ми відчули весь захват від того, що в нас є Джетбойл. Я в походи ходжу давно, та це один із тих випадків, що найбільше запам’ятовуються. Ми пообідали гарячими, щойноприготованими, стравами і випили гарячого чаю, а в таку погоду і в такому місці – це дуже дорогого варте.

Підкріпившись, ми заскочили ще до озера Аршиці. Я, щоправда, не ходив зі всіма, а чекав групу на стежці, бо тільки декілька тижнів назад, на розвідці із Стьопою, я ледве там врятувався від комарів-людожерів.

В дуже хорошому темпі ми дійшли до кінця траверсу і почали крайній, в цьому поході, спуск. Мені й Стьопі було йти нормально, а дівчатам не дуже. Особливу стурбованість викликала Свєта з її колінами («Аве Боді, за бинт» - коментар Свєти). І хоч Стьопа з усіх сил намагався її розважити, я прямо відчував як їй все менше і менше подобається ідея з походом.

Спустившись, нарешті, донизу, ми зі Стьопою зраділи, бо вже недовго лишалося до класної полянки для ночівлі на березі річки, із столиком та лавочками, на яку ми натрапили минулого разу. Але щось, в оточуючій нас обстановці, насторожувало. Придивившись, ми зрозуміли що саме – таблички «ВАЛКА ЛІСУ», повалені дерева і поорана лісовозами дорога.

І тут спрацювала штука, яку можна назвати instant karma – миттєва карма. Щойно наші надії на нормальну стоянку, хоча б на крайній ночівлі, були зруйновані вщент, нас покликали якісь туристи, які стали табором неподалік. Підійшовши ближче, ми з радістю виявили, що це ті самі туристи, яких знайшла і привела до нас на стоянку, 2 дні тому назад, Свєта. Вони ж нам і сказали, що ту полянку, на якій ми мали ночувати, знищили технікою і одразу запропонували
ставити палатку біля них і приходити до вогню (цінність хорошого багаття для замерзлих, як цуциків, туристів, важко переоцінити) де вже відварювалися гриби.

Нашим дівочкам таке сусідство не припало до душі і вони вирішили, що ми зробимо своє, краще місце для стоянки, «с блэкджеком и шлюхами». Чим ми успішно зайнялися і через якусь годину-другу новенька, красива як картинка, стоянка була готова. До слова, я вперше в житті робив місце для стоянки сам, раніше якось вдавалося обходитися тими що вже були, але що я там розумію). Як каже один мій друг: «Мав час, мав натхнення!».

Якраз коли ми закінчили своє творіння, наші знайомі принесли нам декілька жарин (так само як і ми їм пару днів назад) та пів казанка відварених грибів. Вся ця історія тільки підтвердила постулат другого правила туристичного клубу: в горах будь привітний і завжди, по можливості, допомагай всім кого там зустрінеш, бо невідомо що буде далі. Покликавши на допомогу всі свої кулінарні таланти, за допомогою матюків і приправ, нам вдалося з гречки та цих грибів приготувати вечерю. І хоч гриби були трохи гумовими, мені особисто вони смакували майже як курятина. Втомлені і ситі, ми поснули дуже швидко і міцно.


ЕПІЛОГ

Крайній день походу був не дуже цікавий: прокинулись, поснідали і вирушили намотувати кілометри по дорозі до фінішу походу. Саме тоді Стьопа сказав сакраментальну фразу: «Я ніколи більше з дівчатами в похід не піду». І тут в мене в голові наче до кінця завантажилася картинка. Коло замкнулося: я згадав себе, коли вперше сказав цю фразу, і прозрів. Я зрозумів, що походи з дівчатами в гори це не мука і не покарання. Просто намагатися порівняти походи з дівчатами (а тим паче з дівочками) і без них, це те саме, що порівнювати смакові якості тірамісу і борщу. Що одне, що інше - смачне, та якщо ти не можеш зрозуміти, наскільки смачне тірамісу, то хоча б не кажи, що борщ однозначно кращий).

Ви дивуєтеся, що не знайшли прикладів дівчачої неадекватності, анонсованих на початку? А їх і немає. Просто треба розуміти чого можна очікувати від кожного із цих походів, розслабитися і отримувати задоволення (замість намагання примусити дівчат ходити в походах так само як ходять хлопці, і харитися, коли це не виходить). Тому дівчата, які зі мною ходили в походи - простіть мене за мою поведінку).

Ці глобальні філософські речі в епілозі, я, деякою мірою, пишу спеціально для Стьопи, бо хочу щоб він не повторював мої похідні помилки (або хоча б не всі з них).

Як підсумок: похід був ДУЖЕ класний, не дивлячись на погоду. Всі круті, а дівочки особливо – Аве всім!). Боді респект та низький уклін, я дуже поспішав коли писав цей відгук, тому міг щось пропустити про тебе («А ти капєц майшіковний. Відгук лише за 8 місяців написав» - коментар Боді). До зустрічі наступного року в нових походах. Далі буде...

Shurik ©
Львів, 2017