Механіческій убивець. Друге пришествіє. Частина перша

Пролог

Як ви напевно пам’ятаєте, (а таке точно тяжко забути) попередня історія про Бодю закінчилась прощанням на вокзалі у Франківську після не зовсім вдалої операції, яка носила назву «Місія ОБСЄ». Після того зв’язок з Бодькою обірвався більш ніж на рік. Він не виходив на зв’язок, хоча періодично у Фейсбуці спливали якісь фотографії з ним. Але ж навіть малі діти знають, що фото в соцмережах мають дуже мало спільного з реальним життям.

Агенти помаленьку розслабились і спробували зажити нормально, адже неможливо увесь час перебувати в бойовій тривозі. Проте в них ще десь жевріла надія, що це не була їхня остання зустріч. Олег і Шурік, про всякий випадок, навіть знайшли собі агентів підтримки (якщо ви розумієте, про що я), очевидно наслідуючи Бодьку, а Степан якраз перебирав кандидатури.

Погожим травневим ранком ніщо не віщувало біди. Шурік йшов по вулиці (просто за хлібом, як він потім стверджував), як зненацька, наче з-під землі, перед ним виникла масивна волохата фігура. Це був Бодя. В плащі на голе тіло і з обличчям, яке було закрите бафами, він справляв двояке враження: з одного боку (з правого, якщо бути точним), хотілось одночасно завмерти і не рухатись, а з іншого (відповідно, лівого) – хотілось якнайшвидше втікати. І Бодя, прекрасно знаючи про цю свою властивість, підступно користувався нею.

Така несподівана зустріч шокувала навіть підготовленого до всяких таких штук Шуріка, причому настільки, що він забув спочатку сказати кодові слова привітання. Та за мать опанував себе і прохрипів:

- Ах, ти ж й**аний ти по голові старий козел! Звідки ти, б*ять, виліз?!

В перекладі з агентського сленгу ця фраза означала, що агент Шурік надзвичайно радий зустрічі з шефом і висловлює сильне здивування з приводу його несподіваної появи.

- А тебе *бе? Закрий кабіну і пи*дуй звідси, - одразу парирував Бодя. Що в свою чергу означало, що і він дуже радий зустрічі. А також те, що в нього є важлива розмова.

Отак, перекидаючись абсолютно звичайними фразами (само собою, використовуючи агентський сленг), вони продовжили розмовляти. Богдан був дуже лаконічний (бо надворі було доволі прохолодно, а плащ був тоненький) і коротко змалював ситуацію: настав слушний час для того, щоб продовжити минулорічну операцію. Весною, коли розтанув лід, «дещо» випливло і повідомило Боді нові факти. І він якраз збирає команду для продовження операції.

- Олег вже підписався, і я так розумію, ти теж? - запитав в кінці Павук.

- Нууу, я то підписуюсь, - почав м’ятися Шурік, - Але от на рахунок Стьопи я шось не впевнений.

- А шо з ним? - здивувався сер Беррімор.

- Нууу…. ти розумієш… тут така справа… він, як би це краще сказати… Коротше, він зв’язався з дівчатами, а точніше - з одною дівчиною, - випалив Шурік.

- З дівочкою? - одразу уточнив, досвідчений в таких справах, Бодя.

- Поки не ясно, але сподіваюсь, що так. Принаймні, це було б в її інтересах. Але це ще не все, - вів далі лисань, шморгаючи носом, - Він почав займатися бізнесом, а дехто навіть розказував, що бачив як він йшов на роботу, але я в ці брехні не вірю – він не такий. Потім, кажуть, увльокся загранічними поїздками, футболом. Подейкують, збирався навіть на фінал Ліги Чемпіонів в Київ… Коротше, пішов по накатаній …

- О боги! - вигукнув вражений Бодя, - Не вберегли хлопця, не вгледіли. От він і зірвався. Ай-я-яй, дуже шкода - такого агента про*бати! Тьху! – спересердя він аж сплюнув. – Ні, цього так лишати не мож. На фінал кажеш збирався? Ну, це діло ми поправимо, я вже постараюсь, щоб він не знайшов собі квитка. А там дивись, заспокоїться трохи, і за пару місяців може повернеться в нашу маленьку спецагентську сім’ю.

- Так що, ми втрьох підемо на операцію? - запитав з полегшенням Шурік, бо відчував і свою вину за Стьопине відступництво.

- Ні, втрьох не мож – то занадто небезпечно. Я маю одного хлопаку на приміті, Віталіком звати. Думаю справиться. Оперативний псевдонім – Факел.

- А чого Факел? - здивувався лисий агент.

- Бо любить зажигати, от чого, - зареготав Бодя своїм нелюдським сміхом. І обірвавши на середині сміх, вже серйозно додав (причому, несподівано в риму), - Коротше, доста вже гутарити нині. Чекаю тебе через тиждень у Верховині.

- Тиждень, тиждень… Так це ж Трійця якраз буде!

- Іменно, іменно, - пробурмотів Павук, - Маю я одну задумку…

З цими словами він поспішив геть, розчинившись в натовпі і залишивши Шуріка ламати свою лису голову, що ж такого підступного придумав Бодька на цей раз. 

День 1. Супний день

Добирання до Верховини було не таке складне, як минулого разу до Шепоту, але теж не без пригод. Шурік і Олег доїхали відносно просто. Хоча поїздку в маршрутці (бо язик не повертається, назвати це автобусом) до Верховини простою можна назвати лише з великою натяжкою. Особливо після Ворохти, де ти ведеш боротьбу за виживання з домінуючим видом місцевими жителями.

А от Бодя і Віталік мало не прос%али всю поїздку. В Хусті забігли припудрити носики, виходять - а автобуса немає. Туди кинулись, сюди кинулись – нічого. Бодя, бачачи, що ставить операцію під загрозу, вирішив діяти. Не зважаючи на вмовляння Віталіка пошкодувати людей навколо («Бодя, будь ласка, тільки не плащ»), Богдан таки скинув своє маскування ужгородського інтелігента-алкоголіка і постав перед шокованими людьми Хустщини у всій своїй красі. Краса, правда, трохи пом’ялась від далекої дороги, але враження справляла таке як треба.

І хоч Віталік вже не вперше бачив цю картину, вона дивувала його кожен раз: люди ставали просто «шовковими» і були готові виконати будь-який Бодькін наказ, лиш би він забрався геть (або хоча б прикрився). За 30 секунд вдалося роздобути телефон водія, якому одразу ж передзвонили і, під страхом заборонити йому брати коли-небудь людей без квитка, наказали чекати прибуття Боді. Одночасно з цим, знайшовся доброволець (з числа тих, кому нічого втрачати), який погодився підвезти Павука і його напарника до автобуса.

Водій автобуса коли побачив Бодю і Віталіка, побілів як крейда, замовк і вимкнув коломийки та народні пісні, якими, за традицією, мучив пасажирів (Вимкнув музику, Карл!!! Водій. Автобуса. Вимкнув. Коломийки!). Вдячні пасажири автобуса решту дороги розривалися між бажаннями подякувати Боді і покинути автобус будь-якими доступними їм способами.

Чи це була просто випадкова подія, абсолютно не пов’язана із місією агентів, чи спланована акція, хто-зна? Але як любить казати Бодька-Павук: «Соупадієніє? Не думау».

        

Нарешті всі четверо агентів зібралися на автостанції у Верховині. Познайомились з Віталіком, поділились новинами, хвилиною пи*діння вшанували Стьопу. Врешті-решт всі спрямували погляди на Бодю в німому запитанні: «Що далі?».

         - Вам, напевно, цікаво, нащо я вас всіх зібрав? – підступно посміхаючись, промовив Бодя свою крилату фразу, що стала відома далеко поза агентським середовищем.

         - Ну, хотілось би знати. Хоча би в «общіх чєртах», так сказать, - відповів Олег.

– Так слухайте ж! – Богдан театрально підняв праву руку і тупнув ніжкою. – Наша задача проникнути в саме логово супостата!..

- Що ти там сказав про суп? - оживився Шурік, який до того моменту вже трохи зголоднів.

- Та ну блін, який суп? – нахмурився шеф, -  Я мав на увазі – проникнути туди, звідки ми змушені були розвернутися минулого року. Ми буквально декілька десятків метрів не дійшли до місця, де знаходиться підказка куди саме діває містер «Хо» гроші, отримані від контрабанди бринзи. Але так як ми пробували пройти торік, цього разу йти не мож. Бо за тим шляхом дуже добре слідкують. Тому ми зробимо «фінт» вухами (при цих словах Бодя виразно підняв брови догори і красиво поворушив волохатими вухами) – ми зайдемо з іншої сторони. І час ми вибрали ідеально: завтра Трійця, а на хребті, по якому ми маємо пройти, знаходиться Дуконський монастир.

Троє молодших агентів мовчали. Їхній вигляд наче промовляв: «Шо за ху*ня тут відбувається?». Павук, бачачи, що його натяки не працюють, від слова зовсім, пояснив:

- Ну блін, невже не ясно – ми будемо паломниками.

- Ааа! Паломниками. Ну це ж ясно, як білий день. Ми, в принципі, так  зразу і подумали, - з полегшенням відповів Віталік. Агенти мовчки переглянулись і зітхнули.

Після цього Бодя почав діставати з рюкзака одяг, який, на його думку, символізував досвідченого відвідувача святих місць. Коли він повністю одягнув його, то стало зрозуміло, що у винахідливості йому не відмовиш. Бодя був ідеальний паломник – коли люди бачили його в цьому одязі, то мимоволі починали хреститися, а в декого навіть підкошувались ноги, так що було схоже, ніби вони збираються бити поклони.

- А це не отой знаменитий плащ часом? – запитав Шурік, показуючи на один з елементів костюма шефа.

- Він самий. Просто шикарна вєщ. Майже незамєніма. Колись в Іспанії так мене виручив, що капець – я з його допомогою цілий пляж нудистів розігнав…

І Бодя вже хотів продемонструвати принцип дії чудо-плаща. Хлопці, пам’ятаючи про невідворотність дії його харизми (як він сам інколи це називав), приготувались зажмуритись. На щастя для них (та й, в принципі, для всіх людей, що знаходились в прямому зоровому контакті з плащем), в цей момент приїхав автобус.

На заперечення хлопців, що, мовляв, не пристало агентам такого рівня їздити в звичайних автобусах, Бодя відповів «незамєдлітєльно» і влучно, як він любить:

- Ану, *****, ***** позакривали *****, бо зараз ***** усім порозвалюю, до останнього *****.

Що в перекладі з агентського сленгу означало: «Шановні колеги! Зараз не час для суперечок. В мене є шикарний план, тож дозвольте я вам його озвучу».

- Ми поїдемо автобусом, бо, по-перше, нам треба виглядати як паломники. А паломники, як правило, виглядають або дуже нещасними, або як люди в яких є якась біда. То ви якраз після поїздки в цьому автобусі будете іменно так виглядати. А то зараз що? Подивіться на свої довольні і ситі морди?

На словах про ситість Шурік спробував був заперечити, але Бодя був непохитний:

- Ви аж ніяк на паломників не схожі. Так що досить розмов, «let the jorney begin!», - з цими словами Бодька м’яко стрибнув в нутрощі пекельної машини (яка по чистому непорозумінню називалась автобусом).

Вже коли агенти проїхали половину дороги і сиділи, безвольно похитуючи головами, як фігурки котів на передній панелі автомобіля, Віталік запитав Бодю, яка була друга причина їхати автобусом.

         - Ну, друга причина полягає в тому, що туди куди ми їдемо, ніхто крім цього напівглухого і напівсліпого водія не поїде. Пам’ятаєте минулорічну поїдку в Шепіт?

          - Ох, йо*твою ж м*ть, - хором вигукнули, переглянувшись, Олег і Шурік, які добре пригадували ту дорогу.

         - Ну так це ще гірше, - добив їх Бодя.

Друга половина дороги пролетіла настільки непомітно, як можуть пролетіти найдовші дві години в твоєму житті. Нарешті вони прибули до кінцевої станції. Очманілі він того, що їх перестало трусити і перекидати, хлопці спробували утворити на зупинці Пробійнівки (а саме так називалось це село) сценку під назвою «Туристи показують броунівський рух». Та Бодька не дав прийти їм до тями. Він зупинив бусика, який віз паломників і, за допомогою доброго слова та погрозливих рухів бровами і вухами, швидко переконав водія, що вони з хлопцями теж бідні паломники (в цей час в Шуріка «прєдатєльскі» випала з рюкзака пляшка самогонки, але він встиг згрупуватися і одразу ж сказав, що нею він планував ввечері розтирати втомлені ноги).

Через 5 хвилин дороги наші агенти вже намагалися змішатися з натовпом, що виходило в них не дуже добре, враховуючи їхню армійську виправку і закриті бафами обличчя. Тому було прийняте рішення піти трохи вперед. Але як тільки агенти подолали перший підйом, виявилось, що їм треба рухатись всім разом. А не так, як планував спочатку Бодя: погнати Шуріка вперед, а решта щоб «розсосались по склону». Таку рокіровку змусила зробити агентів нова шапка Олега. Вона була настільки камуфляжна і так добре ховала Олега, що як тільки він віддалявся більше ніж на 20 метрів, то зникав з поля зору. І навіть Бодя, який, як відомо, бачить в темряві, не міг його розгледіти. Олега знайти в зелені лісу можна було тільки по матюках. А на прохання зняти ту шапку від гріха подалі, Олег відповідав, що, мовляв, нахіба він її тоді купляв, щоб носити в рюкзаку.

- Ладно, біс з вами - будемо тоді йти всі разом. Чуєш, Шурік, тебе це теж стосується? Бо кожен раз матюкатися на весь ліс, щоб знайти Олега, то не варіант. Всім же ж відомо, що паломники, б*ять, не матюкаються, - вирішив Бодя і хлопці не знайшли добрячого дрючка жодного аргументу, щоб йому відповісти.

Отак вони і піднімались догори. Паломники залишились десь позаду, але шеф сказав агентам, що то пусте, бо вони потім їх зустрінуть знову. В якийсь момент почався дощ, та хлопці майже не припиняли рух.

Зненацька Бодя, який окрім гострого зору мав надзвичайно тонкий слух (подейкують, що він міг, лежачи в наметі, визначити, з тари якого об’єму туристи в сусідньому наметі, яким він заборонив брати випивку в похід, наливають собі алкоголь), почув, що до них хтось наближається. Придившись, він помітив, що це чоловік, який їхав в душогубці автобусі разом з ними в Пробійнівку. Це здалося йому підозрілим.

- Так, ану хлопці, давайте зробимо вигляд ніби ми обідаємо! – скомандував Павук.

- Що прямо тут, під дощем, - спробував опиратися Шурік.

- Аякже! А під чим же іще? – здивувався Бодя, - А ти, шоб не триндів багато, ще й пальник діставай.

- Якщо вже пальник буде, то мож і суп зварити? - облизнувся лисань.

- Я тобі, б*ять, дам суп – сало он їж, - суворо гримнув начальник.

Поки чоловік наздогнав агентів, то все було готове – хто завгодно сказав би, що паломники просто обідають. Навіть Бодя тримав в руці шматок сала. Перекинувшись парою слів з «паломниками» чоловік пішов далі. Бодя ж поклав сало назад, навіть не надкусивши його. Здивуванню Віталіка не було меж – бо він ще не бачив, щоб хтось, за власною волею, віддав назад сало. І тут хлопці просвітили його на рахунок Боді: ніхто ніколи не бачив як Бодя їсть в походах під час операцій «традиційну» туристичну їжу. Ця його властивість стала «притчею во язицех» для багатьох агентів. Все, чим він живиться, він носить в маленькій поясній сумці. «Горіхи, насіння, сухофрукти», за словами Богдана, саме такий вміст тієї сумки. «Нічого не їм, щоб похудати», так він виправдовує цей дивний факт.

- Але, походу, ти або забагато набираєш «сухофруктів» або щось під’їдаєш таємно від всіх, бо щось ніх*я не худнеш, - закінчив розповідь Шурік.

- То в мене просто конструкція, тобто я хотів сказати, конституція така – кость широка, - відповів Бодя і цим самим припинив всі спекуляції на цю тему.

Пообідавши, вони рушили далі – попереду їх чекав ще чималий шмат дороги. Ледве видерлись на стрімкий пагорб, як побачили загорожу, а біля проходу через неї табличку «Обережно! Б’є бик!». На що Бодя тільки хмикнув: «Ну і що? Я тоже, до речі, можу в’ї*ати, якщо тре’!», і махнув рукою, мовляв, не бійтесь і проходьте.

Хоча дощ вже припинився, та сонце продовжувало парити. Дорога була відносно простою і абсолютно безлюдною, тож агентам йшлося легко. В якийсь момент шлях їм перегородили місцеві бики. Шурік стишив свій спринт і оглянувся на товаришів.

- Та ти що, корів якихось злякався чи що? – промовив Віталік, доганяючи Шуріка.

- Корів? – здивувався лисань, - Але ж це бики.

- Та ну які бики, про що ти говориш? Невже не видиш, що то корови – онде і цицька горизонтальна видніється.

На цих словах Віталіка решта групи замовкла і з благоговінням подивилась на нього.

- Стьопи з нами немає, але діло його живе, - натякаючи на минулорічні Стьопині історії про життя диких тварин, пробурмотів Олег.

Через якийсь час хлопці наблизились до підйому на гору Баба Лудова. Аж раптом Бодя скомандував привал. Шурік і Олег трохи здивувались, бо не пригадували такого за ним, але з радістю погодились. Шеф сказав, що зараз він покаже свою знамениту секретну техніку як прикидатися мертвим і ліг на землю. Хлопцям правда, причулося в його бурмотінні щось про заземлення. Неочікувано показ секретної техніки за якийсь час вийшов з-під контролю і з демонстраційного майданчика почулося могутнє хропіння.

Шурік тим часом сів досліджувати карту, Олег пішов розвідати обстановку, а Віталік взявся робити зарядку. На німе питання хлопців «На*уя?», таємничо підморгнув і відповів: «В здоровому тілі, здоровий дух».

Після перепочинку «паломники» продовжили свій шлях. За півгодини вони побачили купол монастиря і справжніх паломників, які прямували до нього.

- Якщо когось зустрінемо по дорозі, то нічого не кажіть окрім «Слава Йссу!» - того буде достатньо. А взагалі, раз з нами немає Стьопи, то ми могли б, в принципі, зімітувати групу глухонімих паломників. А я, наприклад, був би ваш поводир, - сам до себе сказав Павук. - Але на репетицію немає часу, бо я вас, д****ів, знаю – ви навіть роль глухонімого паломника умудритеся завалити, - з реготом додав він.

Та на диво, їх ніхто не зупиняв. Очевидно, причиною цього був вигляд самого сера Беррімора – люди просто хрестились і намагалися відійти якнайдалі.

- Ти глянь, скільки тих паломників суне, - зачудовано сказав Олег, - Таке враження, що їх туди магнітом тягне.

При згадці про магніт Бодя скривився, але хлопці цього не помітили. Оскільки перешкоду у вигляді монастиря подолали швидко, то настав час вирішувати наступну задачу: шукати місце ночівлі. Бодя сказав, що він робить це тільки заради своїх агентів, бо як вже було сказано, він чудово бачив в темряві і міг йти хоч цілу ніч, причому по жерепу, причому без ліхтаря.

Через якусь годинку-півтори місце було знайдено. Та ще й таке вдале: обабіч дороги, але на метрів 20 нижче, неподалік джерела. Знайшовши поличку для двох наметів (Бодя, знов таки, міг обійтися і без намету, але не хотів вносити розлад в команду), хлопці активно взялись за облаштування табору та приготування вечері (Шурік навіть з такої нагоди вечеряв супом, який йому вчувався протягом усього дня).

Вже коли справа дійшла до чаю і «чаю», хлопці помітили, що Бодя себе дивно поводить. Спочатку Шурік ніяк не міг закип’ятити воду на чай. І десь на десятій хвилині він спохватився, що джетбойл вже давно мав би закип’ятити пів-літра води. З’ясувалось, що це Бодя «випадковим» чином три рази перевертав пальник. А коли Олег побачив, що шеф навмисно кидає сміття біля намету, його здивуванню не було меж. Тут необхідно дещо пояснити: Бодя був відомий тим, що колись розвернув групу з 20 чоловік заради того, щоб вони підібрали викинутий фантик.

NO COMMENTS

Павук відповів, що це він так їх перевіряв, а хлопці зробили вигляд, що повірили. Але коли вони побачили, як Бодя з двома рулонами туалетного паперу йде в кущі, і на репліку Шуріка, мовляв «два рулони, бо в Боді два сопла», головний паломник нічого не відповів, вони запідозрили щось недобре. Фразу Богдана про те, що «кляте заземлення не допомогло» ніхто з агентів не почув…

День 2. Восстаніє арифмометрів

На наступний день з шефом було все в порядку: він (лежачи при цьому в наметі) за звичкою бубонів про ідіотів, які не можуть швидко зібратися і вийти. Але ніщо не вічне (навіть Бодіне бубоніння) і через якісь пару годин агенти були вже в дорозі.

Йшлося навдивовижу легко, особливо, якщо враховувати, що вчора ввечері вони знищили трьохденний запас сала, який ніс Шурік. А що ноги агентів вчора були особливо натруджені, то самогонку лисаню зранку до рюкзака теж пакувати не довелось.

Через годину дороги хлопаки стали на привал в лісі. Відпочили трохи, погутарили, а Бодя навіть погодився попозувати для світлини (зазвичай він не любить коли його фотографують). 

Після цього дорога продовжилась, щоправда тепер на шляху агентів лежали перешкоди у вигляді гігантських завалів. Та оскільки це було доволі прогнозовано, що їх намагатимуться зупинити, хлопці були в повній бойовій готовності і легко (правда витративши на це купу часу) їх подолали.

Пройшовши після завалів ще з кілометр, Шурік попросився збігати до джерельця, яке на карті знаходилось за 400 метрів від основного маршруту. Богдан дозволив, але несподівано сказав, що складе йому компанію. Біля джерела їх чекала несподіванка: вирізьблена з дерева голова гуцула в капелюсі. І хоч вона більше скидалась на зображення древнього божества, якому поклонялися гуцули, Шуріку вона здалася знайомою.

         - Ану, спробуємо чи тут досі гарна водичка, - озвався Бодя, підходячи до джерела. «А чому «досі»?», подумав Шурік, але вголос нічого не сказав. Вони набрали дійсно смачної водички, зробили пару фоток і повернулись до хлопців. Розказавши Віталіку і Олегу про різьблену голову, агенти рушили далі.

На полонину Глистовата вийшли якраз під обід. На вершині пагорбу стояла капличка, поряд паслися корівки, а внизу виднілись колиби, вигляд яких недвозначно натякав на наявність бринзи. І тільки хлопці, облизуючись, вже хотіли починати спуск в тому напрямку, як зненацька Бодя сплутав їм всі карти.

         - Так-с, а куди це ви намірились? Ану назад!

         - Ну Бооодя, але ж там твоя улюблена бринза, - спробували розжалобити шефа агенти. Та він був невблаганний.

         - В нас тут є ще одна маленька справа! -  нагадав хлопцям Павук і показав на полонину Василькову, що ледь виднілась кілометрів за 5 звідти. – Значить так: Шурік йде зі мною, а ви двоє, - і він показав на Олега і Віталіка, - лишаєтесь тут охороняти рюкзаки.

Запам'ятайте цей шматок снігу вдалині

Не лишивши нікому шансу на заперечення, сер Беррімор рішучим кроком безумця попрямував до наміченої цілі. Шурік (бо ж наказ є наказ, а тим більше наказ Боді), хоч не хоч, повинен був йти за ним.

Пройшовши буквально декількасот метрів вони побачили стадо корів, що мирно паслися на смарагдовій травичці. Але не всі корови, як виявилось, були справді коровами – серед них попадалися і бики. І один з них якраз дивився на Бодю і Шуріка і рив землю копитами, ясно даючи зрозуміти, що плакат, який вони бачили вчора, зараз стане реальністю.

Бодька, як справжній спецагент, не розгубився і скомандувавши Шуріку: «За мною!», ломанувся в наступ в кущі. Шурік, недовго думаючи, так і зробив. Вже згодом, коли лисаню вдалося наздогнати того 110-кілограмового спринтера (а зробити це не так просто, як може здатися), він запитав у Боді:

         - А чого ми втікаємо? Ти ж казав, що знаєш як діяти в таких ситуаціях?

         - А ми з тобою, що по-твоєму робимо? Розбираємось з проблемою биків на дорозі. Чи ти хотів, щоб ми зараз влаштували бійцівський клуб з місцевим биком під зацікавленими поглядами «тьолочок»? Це тобі не сільська дискотека, і на це зараз немає часу, тим паче, що нас ввечері дехто може чекати.

Заінтригувавши таким чином Шуріка, Бодя вичерпав тему з биком і далі вони рухались майже мовчки, як і належить агентам, які купу операцій провели разом. Оскільки їхні рюкзаки лишились під пильним хропінням наглядом хлопців, то йшлося їм легко і за якусь годинку вони вже наближалися до потрібної їм полонини.

Той самий шматок снігу, годину потому

Шуріка Бодя відправив оглянути місце, біля якого вони розвернулися минулого року, а сам сказав, що пошукає свої докази десь поближче і традиційно приліг на травичку.

Та лисаня було не так легко провести: він окрім того, що розшукав місце розвороту (і як назло жодних зачіпок, які хотів там знайти Бодя), ще й зміг зняти (неабияк ризикуючи, до речі) унікальне відео про те, як відбувається полювання Бодьки. 

Той самий стовпчик

Одним словом, його недарма називають Павуком – бо він чекає на своїх жертв у засідці, як правило, замаскований під стару колоду. Під страхом розправи Павука, я викладаю це відео тут. Але дивитись його чи ні – вирішувати вам, бо кажуть що Бодька рано чи пізно приходить за всіма, хто його бачив.

Розчарований тим, що нічого не вдалося знайти Шурік повернувся до шефа і повідомив йому невтішні новини. Але той тільки відмахнувся:

- То не біда, що ти ніц не знайшов, бо я-то якраз знайшов, що хотів. І тепер докази, куди спрямовує гроші від контрабанди бринзи містер «Хо» у мене в штанах.

І, бачачи як в німому здивуванні видовжується обличчя лисаня, додав:

- Ну, я мав на увазі в кишені.

- Ааа! – з полегшенням вичавив з себе Шурік, - Ну і що це за докази?

- Це поки що секрет, - підступно посміхнувся Богдан, - Можу тільки сказати, що містер «Хо» вибрав доволі оригінальний і незвичний спосіб. Він виводить майже всі гроші в Лумшори.

- Ти хотів сказати в офшори, - поправив його Шурік.

- Ха! В офшори будь-який баран-політик може вивести гроші, а ти спробуй їх вивести в Лумшори. Ну, тепер він в мене ось тут, - радісно промовив сер Беррімор і показав Шуріку, де саме на його думку, в нього знаходиться містер «Хо».

Окрилені успіхом, двоє агентів поспішили назад, до Віталіка і Олега, які, очевидно, вже втомилися спати вартувати рюкзаки. Проте поспішали обережно: в місці, де на них напав бик, вони стишили крок і, маскуючись під різні кущики та купи гілок, акуратно стали пробиратися поміж корів до вершини пагорба.

Чим добряче потішили своїх колег, які не знали про бика: уявіть, що ви бачите своїх друзів, які, без видимих на те причин, рухаються зигзагами, по широчезній дузі обходять невідомо-що, чи зненацька завмирають на місці. Перше питання, яке природньо виникло у Олега з Віталіком: «Хлопці, під дією чого ви знаходитесь?».

І навіть розказана з воістину акторською майстерністю історія про переслідування биком не змогла вгамувати їхній сміх. Отак з жартами і дружніми під*обами вони спустилися до колиб з бринзою. Бодю, як відомо, категорично не можна допускати до місць високої концентрації бринзи, бо він повністю втрачає над собою контроль. Шуріка не пустили, бо хлопці регочучи сказали, що «не варто тобі, лисий, туди йти, а то ще якийсь бик знову почне переслідувати». Тому логічно, що відповідальну місію по здобуттю бринзи блискуче виконав Олег. 10 хвилин боротьби зі спокусою (бо дуже тяжко відірватися від такої смакоти) і перша в цьому році смачнюща полонинська бринза лежала в Олеговому рюкзаку.

Бодя, радісно потираючи свої лапи в передчутті бринзи (як алкоголік, який , нарешті, роздобув пляшчину), сказав:

- Роздобути докази, то тільки пів-справи, ще треба звіди вибратися. А я вже бачу, що зробити це буде не так просто.

З цими словами Богдан показав на небо: в чистому синьому небі було добре видно, як збираються грозові хмари. Очевидно було, що ті, хто їм протистояв, зрозуміли, що агенти здобули потрібну інформацію. І гроза не випадково почала збиратися саме тепер, причому грозовий фронт рухався якраз в їхньому напрямку.

Та хлопці вже помітили небезпеку і почали заплутувати сліди. Перш за все, вони відхилились від маркованого туристичного маршруту. Потім декілька разів заблудились змінювали напрям руху. Це на якийсь час допомогло, та зрештою вектор їхнього руху став надто помітний і гроза рушила чітко за ними.

Навантажені дорогоцінною бринзою, хлопці рухалися зі швидкістю похмільного равлика. А на пропозицію Віталіка, викинути трохи бринзи, наче баласт за борт, Бодя так на нього глянув, що ця тема більше не піднімалась.

Дощ наздогнав агентів на одній із самих небезпечних ділянок шляху. Вони тільки-но закінчили ДУЖЕ крутий і слизький спуск, і тільки хотіли з полегшенням видихнути, як побачили, що їх очікує – далі їхній шлях проходив руслом гірського потоку. Цей поток і сам по собі був доволі повноводним і стрімким, а дощ, який нарешті наздогнав «паломників», з кожною хвилиною робив спуск вниз дедалі небезпечнішим.

Хлопці рухалися мовчки, бо спуск по воді вимагав надзвичайною концентрації уваги і сил. І тільки Бодя, мов ведмідь, чалапав посередині русла і тихо бурмотів:

- Су*а, знов доведеться іржу відчищати…

В тому, що гроза була не випадковістю, агенти переконалися коли закінчили спускатися: дощ припинився як по команді. Хлопці були радісні, що успішно подолали ці 40-хвилинні перегони зі смертю, але дуже втомлені.

Шеф, бачачи що моральний дух його команди падає, як влучене блискавкою дерево, вирішив діяти негайно:

- Ну що, телята мої полонинські, раз операція «Паломник» вже виконана, причому виконана блискавично і блискуче, то я вас дечим порадую. Наступна точка призначення – Василь.

- Який Василь? – не розуміючи, про кого йде мова, запитав Віталік

- Дядько Василь? – хором вигукнули Олег з Шуріком.

- Іменно він. Та не радійте ви так, може його ще вдома не буде.

І «паломники» вирушили в напрямку оселі Василя...

ПРОДОВЖЕННЯ - ТУТ