Місія ОБСЄ або Полонинські телята сера Беррімора. Частина друга
Перша частина історії про пригоди чотирьох
День 2.
– Там снігу по пояс.
– А в нас ліхтарики є.
На наступний день,
вони прокинулись «ні свєт, ні заря» - о 9 ранку. Тут з’ясувалося, що Олег взяв
стільки провіанту, що ним можна було б нагодувати ще декількох агентів. Під
шквалом критики своїх колег він був змушений частину дорогоцінної їжі залишити
в хатині (про що неодноразово потім
пошкодує). Група швиденько, за 15 хвилин, зібралася, поснідала і через 2 години вийшла з хатини на маршрут.
Вчорашній туман розсіявся і тільки сірі хмари, що висіли над головами,
нагадували про те, що непогода нікуди не поділась. Сьогодні їхній шлях прямував
донизу, до легендарної греблі Перкалаба.
І хоч на перший
погляд, все навкруги було спокійно, наші легіні не втрачали пильність і йшли
тихо, майже не розмовляючи. Навіть Шурік, цей невтомний аксакал, не надто
відривався від колективу. Після того, як позаду було декілька дуже засніжених
кілометрів, Олег дістав з рюкзака череп коня і став прилаштовувати його до
дерева, що росло обабіч дороги.
-
Для того, щоб налякати наших переслідувачів, а вони точно будуть, -пояснив
він, у відповідь на німе запитання колег. А коли Бодя його запитав, звідки в
нього череп коня, Олег ухилився від відповіді і буркнув:
- Та було якось діло.
На досить крутому
спуску їм по дорозі нікого не трапилось і, скориставшись вільною хвилиною,
Стьопа поділився з товаришами своїми знаннями про дику природу. Виявляється, у
вовчих зграях все зовсім не так, як це описують різноманітні дослідники.
Насправді, вожак зграї завжди йде позаду, щоб мати змогу оперативно (!)
«командувати» зграєю. Прямо перед ним рухаються молоді і спритні самці (а може й самиці, хто ж там розбере). А
попереду в зграї завжди знаходяться ті, кого не шкода, і ким, в разі потреби,
можна буде пожертвувати – кволі і немічні вовки.
- Тому, - логічно завершив Стьопа свою розповідь, - Шурік ніякий не аксакал, а просто кволий і
немічний.
Себе ж він
справедливо відносив до молодих самців (добре
хоч, що не до самиць), а періодично заміщав вакантну посаду вожака зграї. Вражені
неосяжною глибиною мудрості, яка їм відкрилася, решта членів групи мовчали, як
риба об лід, боячись спровокувати нове одкровення на тему дикої природи. Богдан
подумки відмітив, що і Стьопі теж не варто переходити дорогу, а то мало лі. І
взагалі, він був трохи здивований і гордий водночас: ті молоді агенти, з якими
він свого часу ділився своїми знаннями, вже виросли, змужніли і стали
справжніми вожаками (тільки Шурік, як був
кволий та немічний, так і лишився ним, а може його стан ще й погіршився).
Отак у роздумах та
бесідах вони й спустилися в Перкалабу, до витоків Білого Черемоша, де їхню
увагу привернула незвично велика і «різношерстна» група, в якій було дуже
багато дівчат. Вона (група тобто)
обідала обабіч дороги і складалося враження, що чекала на когось.
- Ніколи раніше не бачив стільки
самогубців разом в одному місці, - задумливо
пробурмотів Шурік, вочевидь маючи на увазі поодиноких хлопців з тієї компанії.
Бодя ж, як тільки
побачив стільки дівчат, одразу відчув щось (і
це не те, що ви подумали). Його внутрішній голос підказував йому, що щось
тут не так – чого б це така кількість людей опинилася в Перкалабі по своїй
волі. «Неспроста це все», подумав він, але примусив себе посміхнутися (а посмішка в Боді, між іншим, страшніша, ніж в дикого гуцула) і
привітатися.
Після цього їхній
шлях пролягав по дорозі, з мінімальним підйомом, тому на 4 швидкості хлопці
пролетіли кілометри до кляузи Перкалаба за пару десятків хвилин. Масштаби
кляузи вражали, а знання того, коли і за допомогою чого її будували,
наштовхували на думку про допомогу мольфарів. Біля кринички з мінеральним
джерелом вони зупинились на обід. В процесі ситного обіду їх наздогнала група,
яку вони бачили зранку. Причому було видно, що кволий та немічний, який йшов в
них попереду, помітно нервував (бо як
потім з’ясувалося, він не очікував що хлопці розвинуть таку швидкість і
переживав, що він їх вже не наздожене). Група дівчат і самогубців пішла
вперед, а члени місії ОБСЄ отримали можливість добре роздивитися учасників (ага, точно, саме учасників) тієї групи і
пожартувати над тим, як вони переправляються через потік.
 |
| Таке враження, що Бодя вже тут бував |
А потім настала
черга і їм переправлятися – і це теж було дуже смішно). Особливо переправа
Степана, який боявся намочити свої кросівки з алігаторової шкіри (не плутайте з його кросівками з крокодилової
шкіри). А відразу після переправи
вони зробили жахливу помилку – довірили Шуріку знайти шлях, щоб обійти річку та
знову спуститися на дорогу.
Шурік, у властивому
йому стилі гірського козла, швидко поліз вперед і вгору (очевидно, згадав знамениту операцію з полячками, де він просто
прорубував шлях нагору, без всякої стежки), а решта за ним. І вже через
хвилин 5 почало здаватися, що вони «трохи» відхилился від курсу. Ще через 10 хвилин впевненість у цьому була
міцна і непохитна. Дорога залишилася на метрів 200 нижче, а вони залізли
чорт-зна куди. І хоч Шурік пропонував лізти вверх далі – «Та там через метрів 500
має бути стежка, ми так навіть скоротимо шлях», колективний розум групи та
інстинкт самозбереження, змусили їх спуститися все-таки на дорогу. Потім навіть
Шурік визнав, що якби вони продовжили той підйом, то може б до вечора кудись та
й вийшли, а може й ні).
Ще раз оцінивши всі
переваги пересування по дорозі, а не по непролазних *бенях, хлопаки на одному
диханні подолали немалий підйом. Як тільки вони в соплях та сльозах вибралися з
лісу і побачили навколишні краєвиди, в них відібрало мову.
- Треба буде, коли все закінчиться, ще раз сюди прийти. Але не на завдання
якесь знову, а просто щоб помилуватися красою. А то одна операція, інша, а
життя то проходить, - тихо
промовив Олег, заворожено споглядаючи гори, які їх оточували.
- Ага,
прийдете ви, аякже, -
під*бнув його Бодя, - Якби не ця операція, то *уй би ви повилазили зі своїх нір.
- Я! Я! Я виліз би полюбому, - аж підстрибуючи на місці від нетерпіння, подав голос Шурік.
- Та тебе ніхто і не питав, в тебе ж
і так, рюкзак, напевно, завжди зібраний вдома стоїть, - пожартував Стьопа, не підозрюючи, наскільки близько
він був до правди.
В такому ж стилі, під*обуючи
підбадьорюючи один одного, місія ОБСЄ продовжила підніматися догори. Група
самогубців з дівчатами завершила свій маршрут того дня і шумно розташовувалася
в першій же хатині, яка стояла на схилі (як
потім з’ясується, вони вибрали таку позицію, щоб мати можливість оперативно
слідкувати за «місіонерами»).
- Так, ану швиденько замаскувалися
всі і гайда повз них, щоб вони нічого не побачили, - скомандував Бодя. Він не хотів привертати до себе
зайву увагу, бо його не покидали підозри щодо тієї групи. Хлопаки вмить
виконали наказ і злилися з травою, снігом і лайном, яким щедро була приправлена
дорога (вони рухалися через загони, в
яких влітку була худоба, тому природньо, що там було багато … снігу).
Захопившись
маскуванням, вони й не помітили, як піднялися ще вище, в зону, де снігу було
ДУЖЕ багато («Ага, *лять, не помітили – я
мало легені не виплюнув!» - коментар Олега). Пробираючись стежкою,
по коліна в снігу, Бодя і Шурік, який на цій ділянці був особливо кволим і
немічним, бачили, що дорога попереду стає все гірша і гірша. Але щоб не
підривати бойовий дух групи, не казали цього Стьопі і Олегу, а просто пішли
вперед («Ну дуже ж логічно, все правильно
зробили» - коментар Стьопи і Олега). Ситуація незабаром ускладнилась дуже
густим туманом, та снігом по пояс.
Через декілька
хвилин такого борсання в снігу і тумані, Бодя вирішив, що він манав таку
дорогу, що краще буде повернути назад і спробувати інший шлях, а про себе
відмітив, що на цей раз трюк з туманом його супротивникам вдався.
Поверталися вниз
неохоче, бо шкода було сил затрачених на підйом і дуже не хотілося знову
маскуватися, зливаючись із природою (сніг
та трава то ще півбіди, а от решта …). Та в Боді вже був готовий інший план
– не ховатися перед дівчачою групою, а відкрито прийти до тієї ж хати, що й
вони, та розташуватися там на ніч. Таким чином вони могли «вбити двох зайців»,
а якщо б пощастило, то й більше, бо «зайців» там вистачало.
Сміливо
наближаючись до хати, вони зустріли одну з дівчат, яка зовсім не перебувала на
варті, а просто «шукала, де тут ловить телефон». Вона була дуже здивована, що
хлопаки йдуть згори, бо очікувала їх з протилежного боку - зі сторони підйому (а маскування-то спрацювало).
Пояснюючи дівчині,
яка зі своїми одногрупниками мала, нібито, на наступний день іти туди ж, звідки
повернулися хлопці, причину їхнього повернення, Шурік сказав:
- Та там снігу по пояс!
-
А в нас ліхтарики є! –
отримав відповідь дівчини, яка його просто ошелешила.
«От ми, *лять, і
приїхали» - подумав Бодя, - «я чув про таку штуку як випробування жіночою
логікою, але не думав, що доведеться з нею стикнутися самому, тим більше в
горах».
-
Спокійно, мужики. Здається я знаю що робити, - стиха, так щоб чули
тільки свої, сказав Олег, - Я ж колись такими речима займався, що
капєц: спостерігав за отруйними зміями - просто жахливі істоти.
- Що, працював в жіночому колективі?
- пожартував Стьопа.
- Вгадав, - відповів Олег, - і
дечого там трохи навчився, зараз покажу.
- Ліхтарики є, кажете? А 18 вам вже виповнилось? – парирував Олег.
- Та як таке взагалі можна питати дівчину, тим більше, ви прекрасно знаєте,
що турист без книги, як пташка без коня.
- Та знаю-знаю - ситий кінному не піший, я сам
давно практикуючий місіонер.
- Який місіонер? – здивувалась
дівчина.
- Місії
ОБСЄ! – хором сказали Стьопа,
Шурік і Бодя.
В такому ж стилі обмін
ударами продовжувався, із наростаючим темпом. Місіонери слідкували за поєдинком,
наче в партії в пінг-понг – водили головами то в одну, то в іншу сторону. Проте
через деякий час Олег, очевидно в силу хорошої практики, почав домінувати («Це того шо я побєдітєль по жизні» –
коментар Олега) і після чергової його фрази дівчина трохи розгубилася,
проте одразу ж зібралася з думками і використала заборонений прийом – статус із
ВК:
- Мілий, єслі хочєш, штоби я била для тєбя ангєлом,
ти должен создать для міня рай!
-
Говорили-балакали, а потім сіли на біциглі і майшіковно кивались до Рахова,
- відповідь Олега, дезорієнтувала її, як удар боксера.
- І
взагалі, не можна оцінювати людину по тому, що від неї не залежить: по кольору очей,
волосся, формі носа та іршавському акценту, - добив він її остаточно.
- Що
ти там про іршавський акцент казав? – запитав Бодя.
- І про колір волосся? – втикнувся
Шурік, лисий як полонина.
-
Заткайтеся, ідіоти, не заважайте. Бо тут відповіді мусять бути неочікуваними,
як лосось в кущику чорниці – інакше нам торба. Мене капєц як бісило на тій
роботі, коли мені казали, що я не можу формулювати нормально свої думки, хоча я
дуже навіть так. Тому довелося тренуватися.
- А
ти знаєш толк в ізвращєніях, - протяжко промовив Степан, - Хоча
і я не промах – я ж вам іще про Буковель не розказував.
Поки вони
з’ясовували стосунки, дівчина остаточно розклеїлась і більше в battle не
вступала – дорога до хатки була відкрита. Їм, навіть, стало її трохи шкода, але
вони зразу згадали, що вона перша почала, та й зрештою, вони на завданні.
Переможно оглядаючи
решту дівчачо-самогубчої групи, хлопаки повільно спускалися до хатки. Бачачи
стільки дівчат прямо по курсу, Олег нагадав всім, чому він колись був широко
відомий у вузьких колах як Котяра:
- Он там збоку, я бачу апетитну кіску, - промуркотів він і облизнувся.
- Знав
я колись одного бомжа, так він розказував, що точно знає, що таке «апетитна кіска»,
- зареготав Бодя.
Стьопа, в свою
чергу, пожартував про те, що ось нарешті дівчата отримають можливість побачити
справжню позу місіонера і за допомогою декількох відточених рухів перетворився
на Багіню, чим прикував до себе заворожені погляди.
Дівчина, яка
програла Олегу, залишилась стояти зверху на дорозі, а решта ворожої групи
знервовано перешіптувалась і оглядалась в пошуках підтримки. Але її нізвідки
було чекати - з чоловіками, які перемогли в такому двобої логіки жінку,
неможливо боротися.
Переможцям одразу
запропонували гарячий чай, місце для ночівлі в хаті, борщ, клаптик землі і
двох рабинь кожному. Поки хлопаки розкладали свої речі і приводили себе в
порядок після непростого дня, перший шок від прибуття місіонерів минув. І
тільки почали відновлюватися розмови біля багаття, як Шурік, який до того
мовчав, зненацька сказав «А я би вдув». На цих словах напружилися всі, навіть
хлопаки з Бодькою (а він немало пережив
на своєму віку) – не схоже було, що цей волиняка жартує. Проте всі з
полегшенням зітхнули, (а дехто розімкнув
зчеплені за спиною пальці), коли Шурік вийшов з надувними килимками і
надувайкою для них. Окинувши всіх переможним поглядом, він повільно і з
неприхованою насолодою надув 2 килимка. Всі вирішили, що буде краще, якщо вони
зобразять бурхливий захват від побаченого, і так і зробили.
Тим часом на гори
впали сутінки. Вечеряли вони вже при світлі ліхтарів і, як водиться, за вечерею
активно обмінювалися «інформацією». Але, оскільки, надворі було холодно, то
вчорашнього рівня «поінформованості» досягти не вдалося. Богдан, який завжди
великодушно ставився до переможених ворогів, навіть поділився «інформацією» з
дівчиною, яка в нерівній битві намагалася їх зупинити.
День 3.
- Дивно, ніби кожен день п’ємо, а
залежності все нема й нема.
Прокинувшись зранку, Бодя з колегами виявив, що їхні сусіди збираються.
Вочевидь честь для них була не порожнім словом, і, не виконавши завдання по
перехопленню «місіонерів», вони вирішили піти геть. Кинувши погляд на останніх
дівчат, що піднімалися від хатини доверху, Стьопа стиха сказав групі фразу:
«Піду ще одну сфоткаю, наостанок», і пішов їх доганяти. І тут Бодя зрозумів, що
йому не вдався його хитрий план – «вартувати хлопців всю ніч, мало лі шо», але
було вже пізно).
Групу, відправлену на їхнє перехоплення, успішно нейтралізували, та Бодя з хлопаками «засвітили»
свій маршрут, тому виникла потреба його змінити. І часу на детальне планування
не було, бо пошуки Льохи треба було прискорювати – кожна хвилина була на вагу
золота. Маршрут змінили кардинально – замість спроб шукати інший шлях на
хребет, група зробила «фінт вухами» і
вирішила йти низом, по дорозі. Такий поворот давав їм можливість збити недругів
зі сліду – бо ж хто в доброму розумі міг припустити, що група туристів буде
пересуватися не горами, а звичайною грунтовою дорогою?
Спустившись на дорогу, місіонери швидко рухалися по знайомій дорозі. Вони
мусили рухатися швидко, бо шлях їм належало пройти неблизький, до того ж їхнє
пересування ускладнювалось необхідністю постійно прикидатися туристами, коли
повз них проїжджали місцеві.
Отак крок за кроком і пролетіло декілька годин дороги. Підійшовши до села
Нижній Ялівець (Яловичора) хлопці слушно зауважили, що треба роздобути трохи
інформації в місцевих. Олег, Стьопа і Бодя відправилися на її пошуки, а Шурік
залишився в центрі села в якості приманки для місцевих, щоб відволікати увагу (знову він був у ролі жертовного ягнятка).
Бодя, застосувавши свої неабиякі навики комунікатора, в числі яких були шантаж, залякування,
погрози, знущання і стриптиз (особливо
жахлива і нелюдська техніка впливу, особливо у виконанні Боді), роздобув
відомості, які окремо були нісенітницею, але у поєднанні з тією інфою, якою він
володів, вони вказували на те, куди їм слід далі рухатися. Стьопа і Олег теж не
повернулися з порожніми руками, але вплив «інформації», яку вдалося роздобути
їм, агенти відчули тільки ввечері.
Після тих відомостей, які вони отримали, стало зрозуміло, що далі їм треба до
озера, яке носило назву Буковинське Око. Вказівник показував напрям і час, за
який нормальні люди дійдуть пішки до озера, сонце сховалося за хмари і не
припікало, тож нічого не віщувало біди. Але як тільки вони вийшли за село, Шурік
щось побачив (почув? відчув?).
Одним словом, він взяв слід, і з наростаючою швидкістю почав підніматися доверху.
Бодя, прекрасно знаючи, що якщо собака на полюванні взяв слід (питання про те, звідки Бодя знає правила
улюбленої забави англійських аристократів, наштовхують на роздуми про
британське підданство), то його не треба стримувати, і собі піддав жару
вслід за Шуріком. Хлопаки не очікували такого темпу від «кволого та немічного
амбіцила (амбіційного імбіцила) та
неголеного *обнутого пенсіонера» - такими були найм’якші епітети, якими Шуріка
і Бодю нагородили Стьопа і Олег під час підйому. На жаль, коли Шурік та Богдан добігли до озера, вони не виявили там нікого.
- Ну, хоч прийшли швидше, ніж писало
на вказівнику, - спробував
знайти позитив у цьому фіаско Шурік.
Коли ж вожак Олег
нарешті піднявся до озера, де його вже чекали інші, він не мав змоги стримати
сильні емоції від краси картинки, що перед ним відкрилася та від своїх
переживань на підйомі. І виголосив свою знамениту промову (що могла б увійти в підручники з ораторського мистецтва, але на жаль це
засекречена інформація), яка починалася словами: «Дебіли, б**ть! На**я було
так гнати?!!!....». Вражені його талантом красномовства, інші члени групи після
цього, хвилин з 10 просто мовчали (паралельно
спостерігаючи за водною гладдю лісового озера). |
| За пару секунд до історичної промови |
Не дивлячись на філософський присмак, який залишила по собі промова Олега, треба було
рухатися далі, раз біля озера вони нічого не знайшли. Повертаючись назад Бодя
спіймав себе на думці, що чимось йому ця дорога знайома, але чим саме було поки
що неясно. Після повернення в село, хлопцям несподівано посміхнулась удача:
один з місцевих жителів впізнав Бодю, бо виявився одним із його агентів.
Запросивши групу нібито на каву, він оперативно (за допомогою матюків, закарпатської говірки та рухів, що дуже
переконливо зображали чоловіка напідпитку) передав Боді мегаважливу
інформацію, яка й допомогла групі обрати правильний напрям подальшого руху.
Окрилені перспективою пройти ще з десяток кілометрів, хлопці вирушили в путь,
прославляючи незлим тихим Бодю, який до такого додумався. Але група місіонерів
вирушила в дорогу не сама. За ними пильно спостерігали і продовжували робити
спроби їм перешкодити, які до цього майже всі провалювалися. Розрахунок
супостатів був в тому, що на гори невблаганно насувалися сутінки і хлопакам мало
б бути непереливки в темряві.
 |
| Бодя показує, що він думає про тих, кому не подобаються його походи |
Та цей підступний план знову не спрацював, бо замість панічних настроїв Бодя і
компанія встигали по дорозі ще й фоткати краєвиди на Стьопине чудо техніки –
камеру з штучним інтелектом. Вона була настільки розумна, що всі прекрасні знімки,
зроблені Степаном, перетворила на сірі невиразні фото, наче зроблені камерою
2,3 Мегапікселя. Це, очевидно, було зроблено нею для того, щоб не шокувати
інших невимовною красою зображень на фотографіях (фотки, на яких був присутній сам Степан, були особливо сірими і
невиразними).
Тоді зловмисники вдалися до ударів «нижче пояса» - до сутінків додався дощ, який ставав тим
сильніший, чим більше темніло надворі. І тут навіть Шурік, який в своїх
операціях бачив багато всякого, почав занепокоєно вишукувати поглядом можливий
прихисток на ніч. А ситуація тим часом ставала все більш небезпечною – в один
момент група, помітивши обабіч дороги покинуті хліви, спробувала повернути до
них. Але, пройшовши декількасот метрів по щедро розміченому худобою коричневому
маршруту, змушені були повернути назад.
Так вони рухалися по дорозі, яка все більше нагадувала грязьові ванни. Дійшовши до
групи будівель, яка нагадувала лісництво (а
припаркований поруч джип тільки підтверджував цю здогадку), було вирішено
шукати місце для ночівлі тут.
Всупереч їхнім сподіванням, більшість будівель були занедбані і під визначення
«притулок для переночувати» підходили слабо. Лісника не було вдома (або він не відчиняв двері) і тому Бодька
з Шуріком вирушили на пошуки підходящого місця. Проте всі їхні пошуки були
марними, а дощ посилювався. Нарешті, коли вже всі можливі варіанти були
відкинуті, сталася подія, яку без перебільшення можна назвати переломною. Шурік,
у відчаї, запропонував Боді піти до хати на пагорбі, яка ледь вгадувалася в
темряві. На що той, загадково посміхнувшись, відповів згодою.
Підійшовши ближче, вони зустріли хазяїна, який вийшов їм назустріч.
- Добривечір! А чи пустите нас
переночувати? - запитав першим Бодька,
як більш крупний і старший самець.
-
Хто-зна чи добрий? - непривітно буркнув чоловік, - А скільки вас?
- Четверо.
- Хм… Ну в хаті можна було б розмістити вас,
алееее… - радість хазяїна господи від гостей аж зашкалювала.
- Нє-нє, нам в хаті не треба, може десь хлів
маєте? - не дав йому придумати відмовки Шурік.
- Ну маю хлів… Але там поросята в мене,
бодай би вони повиздихали.
- А сіно де тримаєш? - запитав,
чомусь перейшовши на «ти», Бодя, відомий своїми знаннями побуту гуцулів.
- Та над хлівом якраз і тримаю. Але там вам
ті свині прокляті будуть заважати своїм запахом і рохканням.
- То
вони ще не чули запаху його шкарпеток, а хропить він так, що нам самим страшно,
- кивнув на Бодю Шурік.
- Нууууу, тоді можете приходити, драбина
отам, під хлівом, - здався чоловік.
Хлопців не треба було двічі запрошувати і вже через 15 хвилин вони залазили на 5-зіркове горище.
Комфортно розклавшись на сіні, як царі, вони вперше, мабуть, за весь похід
подумки були вдячні Шуріку за те, що він ініціював відвідування цієї господи. І
тільки Бодя чомусь ховав свою хижу усмішку.
Заледве хлопаки переодягнулися в сухий одяг, як прийшов хазяїн (його до речі звали Василь, хоча так одразу і не скажеш) і запросив
їх погрітися в хату. І якби в цей момент природня недовіра Боді взяла верх, то
все могло б скластися по іншому. Але Бодя теж змок як цуцик (неголений здоровенний 110-кілограмовий цуцик),
тому повагався для годиться і прийняв пропозицію Василя.
Зібравши свої скромні 8 пакетів з їжею та трошки «інформації», добутої в селі, хлопці
зайшли до хати. Перше враження було, наче вони потрапили до локального філіалу
пекла – спека від розжареної печі була неймовірна.
[Хлопці одягнуті в футболки та светри] На гостинно запропонованому ґаздою столі, вони розклали свою вечерю.
Приготування їжі на космічному джетбойлі пана Василя анітрохи не вразило (на що хлопці спершу сподівалися). «Та то
всьо **йня!» - такою була його оцінка заморського апарату і з нею тяжко було не
погодитися (тим більше, що в кутку
таємниче виблискувала відполірована рушниця).
Хлопаки вечеряли і в кращих традиціях карпатського гостєпріїмства
ділилися з господарем «інформацією». Пан Василь спочатку більше мовчав і
прислухався до розмов хлопців. Аж доки не була випита остання чашка … чаю і
місіонери почали готуватися йти спати. В якийсь момент, він декілька секунд
вагався, а потім промовивши фразу:
- Ну, то ви мене гостили, а тепер я
вас буду гостити, - зник
за дверима.
Наші легіні зразу напружилися – всім бо відомо, що всі найвидатніші агенти закінчили
саме так – коли вони були розморені відпочинком і абсолютно не чекали нападу. Олег
навіть попросив Бодю приготувати його таємну зброю – шкарпетки (кинуті в лице супротивнику в правильний
момент, вони дезорієнтували і робили людину на декілька хвилин абсолютно
беззахисною), але той тільки зареготав.
Тому, коли Василь з’явився, тримаючи в руках банки з білими грибами та холодцем, хлопці
з полегшенням зітхнули. Майстерно приготовані божественні гриби самі стрибали в
рот, намагаючись наздогнати «інформацію», якою тепер ділився з хлопцями пан Василь.
А холодець не остудив бесіду, а зовсім навпаки. І от дивина: чим більше було
випито, і чим більш «схвильовані» ставали хлопці, тим більше змінювався пан
Василь – він наче набирався сил з кожною чаркою чашкою.
[Хлопці одягнуті
в футболки] Під такий смачний акомпанемент, розмова повернула в інше русло, значно
повноводніше, ніж попереднє.
- І що хлопці, не скучно вам отак ходити по
горах самим, без дівчат? - поцікавився Василь.
- Нє,
нам нормально. Ми любимо бувати в нових цікавих місцях, правда? -
випередив інших місіонерів Богдан (особливо
Стьопу, який вже подумки перенісся до ранкової фотосесії) і суворо окинув
хлопців поглядом, який наче говорив: «Тільки хтось щось не те ляпне…»
- Ну
в цікавих то да, я згідний. Але ж в нас абсолютно нічого цікавого не
відбувається тут. Скоро літо, то може й буде щось цікаве. А зимою що? Полюєш на
вовків та ганяєш в Румунію ведмедів, от і все.
Олег і Шурік мало не вдавилися, почувши про те, наскільки ж нецікаво живеться Василю.
- А на яких вовків полюєте, -
оживився Степан, якому ця тема була особливо цікава, - На вожаків, чи на молодих
самців, чи може на кволих та немічних?
- Та біс його знає, на них табличок немає.
Бачиш вовків – стріляєш, а там в кого попав, той і впольований.
- Значить на кволих і немічних, -
авторитетно заявив Степан, - Ними жертвують в першу чергу.
- А що там в тебе за історія про ведмедів?
- перевів розмову в інше русло Бодя, щоб не дати Степану розвинути далі його
теорію.
- Ну та яка там історія. Поставили ми літом
електропастуха (огорожа під напругою) для худоби. А ведмідь зимою йшов, і йому
десь ніс закоротило тією огорожею. То він порвав дріт і повивертав стовпчики.
Але якби то ті стовпці нормально закопані були. А то вивезли 2 машини людей,
щоб того електропастуха робити – то хто робив, а хто байдики бив. Ну коротше, і
потім той ведмідь розлютований натрапив на вовків, які якраз напали на худобу і
збиралися нею обідати та й прогнав їх. То ми і йшли по слідах ведмедя. Але то
був хитрий ведмідь – він так сліди заплутав, що дехто з наших почали казати, що
тих ведмедів аж 5. Словом прогнали тих 5 ведмедів (а я кажу, що одного) аж в
Румунію – там румуни знають, що з ними робити, - густина розповіді пана
Василя просто зашкалювала.
- Якби той ведмідь попався
Івану-контрабандисту, то він би пристосував і його до перенесення контрабанди,
- зауважив Стьопа.
Поки згадували Івана і подорож з ним, пан Василь помітив що білі гриби і холодець
таємничим чином зникли.
- Піду ще принесу вам трохи бринзи!
- запропонував хазяїн.
- Але тільки не багато, -
подав голос Шурік.
- Йой, чоловіче! Та хто годен багато бринзи з’їсти? - з цими словами Василь зник в сінях.
[Хлопці
вже без футболок, з голими торсами] Повернувся він за декілька хвилин із
банкою бринзи. Як тільки Бодя побачив бринзу і те, з якою повагою до неї
відноситься Василь, він, під приводом сходити «до вітру», вийшов надвір. Але
хлопців було не надурити, вони помітили сльози, які бриніли в нього на очах –
ця картинка з бринзою дуже його розчулила.
Тим часом Василь помітив, що і самогон теж уже випарувався (очевидно від високої температури, інакшого пояснення немає).
Поставивши на стіл нову пляшку він сказав:
- То спеціальна настоянка, на коріннях, для
мужчин. Ну ви мене зрозуміли, - і хитро так посміхнувся.
Підморгування, якими обмінялися Шурік і Степан, кидаючи погляди то на Бодю, то на Олега, примусили
останнього занервувати, але розвинути цю тему не дав хазяїн:
- А! Іще з диками був випадок!
- З
ким - з ким? - перепитав Олег, який вже не здивувався би, навіть, почувши
версію про те, що дик – це підвид динозавра, який досі живе у Карпатах.
- Ну,
з дикими свиньми, з вепрами, - пояснив Василь. – Зима була голодна, то вони
всюди лазили тут – їжу шукали. Ну одна самка і забрела аж сюди. То я її в хліві
закрив. Перші дні думав, що рознесе мені хлів, але вона потім заспокоїлася. Та
льоха і зараз в мене живе, вже звикла.
- Яка льоха? - Бодя стояв в дверях
по стійці струнко – сама увага (наче й не
пив нічого). Коли йому повторили історію, він з полегшенням вигукнув:
- Бінго, на*уй! Ми знайшли льоху! Хто ж
знав, що вона буде у Василя!
- То льоха це свиня, а не людина??!!
- здивуванню решти місіонерів не було меж.
- Так я ж вам казав, - нахмурився
Бодя, - Ще в перший вечір.
- Ну так-так, звичайно, ми так і зрозуміли,
- спробували відбрехатися хлопаки.
- Я з тими поросятами, най би їх грім побив, мучуся капєц. Але як тільки
заходжу до них, то всьо: поросята мене вздріли – вйо до царги - в мене тут дисципліна, - продовжував ділитися наболілим Василь, - Це
Австрія, мать її.
Хлопакам і на свіжу голову було б тяжко зрозуміти непрості відносини пана Василя із
поросятами, а зараз і поготів. Олег, кинувши погляд на нову пляшку, яку
діставав господар, тихо запитав у Шуріка: «Нам п**да?». Шуріка вистачило тільки
на ствердний кивок головою вниз.
-
Дивно, ніби кожен день п’ємо, а залежності все нема й нема, -
продовжував робити відкриття Степан, який взагалі проявив себе в цій операції
як уважний і спостережливий дослідник.
А в Боді тим часом неначе відкрилося друге дихання. Він випитував у Василя все
нову й нову важливу інформацію. Нарешті він, затамувавши дихання, задав ґазді
найголовніше питання, заради якого власне Бодя і вибрався на цю операцію: чи той
знає як звати очільника «бринзової» мафії?
- Ну, не повністю, -
сказав він і подав Боді клаптик брудного паперу. Там друкованими буквами, але
від руки було написано «… містер Х».
- Містер Ікс? - скривився
Бодя, - Можна було б придумати щось оригінальніше. Це мені поможе так, як
твоїм поросятам холодець.
- Не «містер Ікс», а «містер Хо», принаймні, вони його так називали, - виправив пан Василь Бодю, - А ще вони хвалилися, що він
прямо в тебе під носом робить свої неподобства, хоча я і подумати не міг, що
мова йде про ТЕБЕ.
- Містер Хо, -
повторив задумливо про себе Бодя, - Містер Хо…
І зненацька в нього в голові щось клацнуло (хоча, можливо, то
просто Олег поряд мучив запальничку, намагаючись прикурити чергову цигарку)
і пазл склався. Він згадав, ЩО саме по дорозі з Буковинського Ока, здалося йому
знайомим – сліди від велосипедних коліс. Він вже колись бачив такі сліди і, (о, горе!) це було в одній із його власних
операцій. І серед агентів, з якими він тоді працював, був тільки один, чиє
прізвище починалося на літеру «Х» … Бодя мало не плакав – стільки років його
водили за ніс, а він не бачив очевидного.
Тим часом Василь не втрачав часу і вже був добряче поінформований (хлопці до речі теж). І більше того, він
прагнув нових знань, які звабливо виблискували на підвіконні.
- Так значить, ти голова місії, а це хто – твої телята полонинські? - зареготав він, - Йолки-палки, як розказати кому, то не
повірять – сам сер Беррімор очолив операцію.
На цих словах Бодя стрепенувся і зрозумів, що обмін досвідом пора
завершувати, бо Василь міг розбалакати зайві речі (інформація про сера Беррімора до них відносилась в першу чергу).
Швидко, за допомогою переконливих аргументів у вигляді закарпатської лайки та
погрозливих рухів бровами, він примусив хлопців прощатися з гостинним хазяїном…
Вже коли вони позалазили в намети, які стояли в пахучому сіні, Шурік промовив, ні до кого
персонально не звертаючись:
- Треба запам’ятати цей вечір, бо такого більше не буде ніколи.
І найсумніше, що
він таки був правий…
День 4.
- Пити, то вам не спортом займатися,
тут здоров’я треба мати.
Ранок четвертого дня був тяжким, тому що прийшла пора прощатися із гостинним паном
Василем (принаймні такою причиною
пояснювали хлопці Боді свій стан). А, оскільки Богдан і сам був не в
найкращому настрої після отриманих вчора розвідданих, то на своїх агентів він
не дуже насідав.
Внизу приємно рохкали поросятка, яких (аби бажання
пана Василя мали можливість здійснитися) чекали всі можливі кончини. Про
вчорашню зливу нагадувала тільки каламутна вода в річці та хмари, які
зачепилися за вершини навколишніх гір. Але сонце вселяло радість і наче
промовляло до хлопаків, що ті 20 кілометрів, які їх сьогодні чекають, вони
пройдуть швидко і весело (насправді ні).
Сердечно попрощались із Василем, який вже порпався в автівці і, не інакше як з поваги до
Боді та його колег, намагався при цьому не робити різких рухів головою. Він
наостанок сказав хлопцям дуже філософську думку:
- Хлопці, пити - то вам не спортом
займатися, тут здоров’я треба мати.
Далі «місіонерів» чекала доволі нудна дорога селами. В них стояла дуже проста і невиконувана, в
принципі, задача: пройти за декілька годин близько 20 кілометрів, яку вони
успішно провалили. Розрахунок Бодьки-Павука полягав в тому, що рано чи пізно (і краще рано) їм попадеться хтось, хто
погодиться їх підвезти. І дійсно, інколи їм все-таки хтось зупинявся. Бодя
підходив до водія і перекидався з ним декількома словами, після чого машина їхала
геть, а Богдан повертався ні з чим. Після декількох таких спроб, він був
нещадно розкритикований хлопцями, а найбільше Стьопою, який особливо
наголошував на своїй успішній комунікації з бабкою в Путилі.
- Так я навіть не встиг запитати,
може б він за гроші погодився, - виправдовувався голова місії.
І тут зненацька з’ясувалося, що Бодя встигав здати тільки 1 питання: «Підвезете
нас?», після чого робив спробу мило (на
його думку) посміхнутися. Природньо, що коли водії оглядали цю зграю
товаришів: неголену 110 кілограмову дюймовочку з хижим оскалом, кволого та
немічного лисаня, модного єврогея з розумною камерою та націоналіста з
українським прапором, вони тихенько хрестилися, бубоніли «отченаш» і швиденько
забиралися геть від гріха подалі.
Зрозумівши, що їм нікого не вдасться «застопити» і вони точно не встигнуть в намічену точку до
запланованої години, хлопці, як кажуть, «розслабились і почали отримувати
задоволення».
І тільки Бодя мав інші плани: в нього вже визрів новий план дій. Він, оцінивши
ситуацію, вирішив викликати групу, яка б їх забрала якнайшвидше звідти. Під
приводом відправити факс він знову на декілька хвилин відлучився.
- Ну, тепер все буде нормально, - радісно сказав він, чомусь при цьому потираючи руки.
Хлопаки одразу інтуїтивно зрозуміли, що якби не цей візит в кущі, щось вже було
б не нормально і зраділи, що все налагодилось.
Через деяких час, вдалині, вони помітили купу людей, які метушились біля
вантажівок, що стояли поряд з річкою.
- То ловці на форель, точно, - впевнено заявив Степан, який вже вважався в групі незаперечним
авторитетом в питаннях дикої природи.
Підійшовши ближче група виявила, що то рафтери збиралися сплавлятися по Білому Черемошу
(принаймні, вони так виглядали).
- Нє, ну я розумію, обережність, конспірація і все таке, - пробурмотів Бодя, -але рафтери… то вже занадто.
- Занадто? - перепитав Шурік,
-
А ти згадай минулий раз, коли вони скейтбордистів прислали. В Горгани! Ідіоти,
бл**ь!
Степан розчаровано мовчав, бо його версія з ловцями форелі не підтвердилась.
Бодя і головний рафтер (найчервоніший з них) обмінялися декількома кодовими фразами, і сер
Беррімор повідомив своїм телятам, що далі їх підвезуть гостинні водоплаваючі
спортсмени. Цьому факту всі несказанно зраділи, навіть Шурік – все-таки втома
давалась взнаки.
Далі добиратися було дуже просто: спочатку їх підкинули рафтери в кузові свого «Урала» в
Устеріки, потім вони впіймали машину до Верховини, після того майже миттєво, за
півтори години, вони сіли в маршрутку до Івано-Франківська, де були всього лише
через 3 години.
Тут їхні шляхи знову розходилися: Стьопа і Шурік поверталися знову до Львова. Бодя
залишався у Франківську – шляхи його незвідані. А Олег планував, як йому краще
завтра викурити гуцулів з магазину.
- Вимани їх бринзою, -
порадив Бодя, - Тільки дивись акуратно - вона на гуцулів діє як афродизіак.
Про те, який вплив
бринза має на нього самого він промовчав. Прощалися хлопці скупо, без сліз і
соплів. Просто міцно потиснули один одному руки та обнялися.
- Дякую, вам, мої полонинські вівці, за допомогу, - спробував під*бнути хлопців Бодя.
- Єс сер, - не лишились в
боргу вони, бо помітили ще раніше, що він дуже ніяковіє, коли його називають по
титулу.
- В мене є одна задумка на рахунок того, як влаштувати пастку нашому
таємничому містеру «Хо». Коли вона буде готова – я дам вам знати. Адіос,
хлопакус! - сказав Бодя і зник у
вечірньому тумані (хоча вечір був ясний
та погожий).
Далі буде …
P.S. Жодна з подій, описаних вище, ніколи не відбувалась, а
дійові особи взагалі вигадані. В разі образи Вас (так-так, саме Вас) цим текстом, автор приносить Вам пиріжки і
чай щирі співчуття з приводу відсутності у Вас почуття гумору. А, і до речі
– автор теж персонаж вигаданий. Аве йому!)
Shurik ©
Львів, 2017
Коментарі
Дописати коментар