Горганська історія жахів

[Павук, дізнавшись, що я описав цю мандрівку, очевидно, сподівався, що після пережитого я напишу враження хрестоматійно, так як інші його жертви. «Було тяжко, але круто! Гори - супер, краєвиди – ВАУ! Погода сприяла, похід вдався!!! Крута компанія, перезавантажив мозок! Хочу ще, Бодя - дякую!». Але чорта з два – я опишу всю правду про це жахіття, щоб донести пам’ять про його страшні злочини до наступних поколінь.]

ПРЕЛЮДІЯ: «Повернення Павука»

Минулого, 2015 року, похід на ДК видався достатньо емм... цікавим, особливо фінальні кілометри, які більшість учасників згадують хіба прокинувшись серед ночі в холодному поту (ахах, насправді саме ці спогади і викликають холодний піт). Та час помаленьку стирає жахливі спогади...

І от саме для того, щоб відновити в пам’яті туристів такі поняття як «страх», «відчай» та «істерика» Богдан вирішив завести своїх довірливих туристичних рабів в саме серце Карпат – Горгани. Причому, шлях був з самого початку запланований так, щоб сумніви в адекватності туристів, які вирішили ним іти, розвіювалися щойно нормальні люди бачили нитку маршруту. Коротше, все як любить Бодя).

Він за своєю давньою кошмарною звичкою вирішив «розвідати» маршрут (всі кому треба, прекрасно знають, що так звана «розвідка» потрібна йому лише для підготовки своїх лиховісних пасток і підступів). Та розвідка (на щастя для майбутніх жертв) не вдалася. Небеса вирішили, що ці туристи не заслужили таких страждань, і стали на заваді цим жахливим планам, скорегувавши маршрут. Для цього були використані: 10 218 кілограмів снігу, 4 175 літрів дощу, 694 деревця жерепу, 6 прекрасних гуцулок.

Анонсуючи вже скорегований (в адекватнішу сторону) похід, були описані всі кари єгипетські, а точніше карпатські: дощі, грози, жереп, каміння, відсутність води, зв’язку, Інтернету і, найстрашніше – присутність Боді (якого за свою здатність майстерно заманювати своїх нещасних жертв в тенета гір, позаочі називають Бодька-Павук).

В результаті, замість прогнозованої (якщо брати до уваги прогресію кількості туристів за попередні роки) кількості у 90-100 чоловік, (і то, якщо не брати до уваги грудних дітей та інвалідів-колясочників), зголосилось лише 11 нещасних. Хоча пізніше ще 3, а потім, на закуску, ще 2 дві жертви були, неначе зомбі курячою лапкою, заманені в гори Павуком. Попрощавшись з рідними, повіддававши борги та висловивши останню волю, вони вирушили в похід (щоправда, з роботи звільнятись не поспішали – очевидно, якась надія вижити в них ще жевріла) …

АКТ І: «Прихована загроза»

Туристи, пам’ятаючи, чим закінчився минулорічний похід, спробували перед походом задобрити Бодю жертвою. Жертва була замаскована під подарунок нібито йому на День народження, але всі все прекрасно розуміли. В ролі жертви виступали мембранна куртки і штани, завбачливо спи***ені зранку в день старту з вітрини туристичного магазину Олегом. Богдану жертва ніби сподобалась, але його планів по знущанню над бідними туристами не змінила, бо він одразу ж, не відкладаючи це в довгий ящик, приміряв при всіх «подарунки», чим остаточно деморалізував своїх туристів (а заодно і водія буса який мав їх везти). Водій, до речі, мав необережність сперечатись з Павуком, за що і був покараний: той ударом черевиків, в носках яких були вставки з бетону і арматури, знищив колесо буса (потім водій буде нарікати на дороги, а Бодя буде казати «ай-ай-ай» і підло усміхатися).

Старт з автобусної зупинки в Бистриці, яка відома тим, що час там не має впливу (з 2004 року, коли автор був там вперше, не змінилась жодна деталь – навіть продавщиця в магазині з оригінальною назвою «Бистриця» сиділа в тій же позі і з тим же виразом обличчя) був достатньо бадьорим. До озера-кляузи дійшли в гарному темпі, Богдану навіть не доводилось застосовувати свої знамениті черевики для пришвидшення групи. А от підйом до місця стоянки видався йому надто повільним і він вдався до чарів - накликав грім з дощиком (всі ж пам’ятають, хто справді характерник, а хто лох з вігвама?).

Нажахані подорожуючі додали в швидкості і прибігли на місце стоянки швидше, ніж туди встигли дійти ведмеді з дикими гуцулами, з якими Богдан (з ведмедями ясна річ, а не з гуцулами) домовився раніше, під час своєї «розвідки». Бо по плану Боді, замість вечері в туристів в той день мали відбуватись «ігри», в яких, як писав Подерв’янський «цель ігри – вийти живим із боя». Але враховуючи, що ведмеді та гуцули запізнювались, він ігри змушений був відмінити.

Щоб приспати пильність своїх компаньйонів, Бодя цілий вечір грав роль гостєпріїмного газди (головне, було не називати його так в обличчя) – нікого не за**бував, збирав зі всіма дрова, катав малого Влада, позував для фото, одним словом був сам на себе не схожий. Проте в кінці зірвався і кількох відчайдухів, які боялися засинати, почав підло шантажувати погрозами забрати найдорожче, що в них було (життя, якщо хтось не в курсі, а не пляшку з горілкою, як плескали злі язики). 

В результаті цього підлого шантажу (враховуючи повну відсутність магазинів), відчайдухи пішли нібито спати, хоча насправді ніхто в ту ніч не зімкнув очей – всі нервово перекидалися в спальниках, гадаючи, які жахи їх чекатимуть завтра. А в цей час Бодька, всупереч всім законам фізики, щось там робив з наметами. І хоч дощу вночі не було, намети зранку довелось сушити. Автор цих рядків вже був в тих місцях, і не раз, але й він не здогадувався до чого міг додуматись Бодька-Павук…

АКТ ІІ: «Атака каменів»

На наступний день все почалося як завжди. 3 години збиралися: снідали, пили чай, сушили палатки, пили каву, приймали ванни, складали рюкзаки, розкладали рюкзаки, складали палатки, пили чай, складали рюкзаки, гасили багаття, фотографувалися і т.д. Одним словом, робили всі звичні для туристів речі (якщо щось, то це сарказм). Інколи аж шкода ставало, що ніхто не здогадався записати минулого року пи**увату стару з сінокосу – вийшов би шикарний будильник для таких випадків. Бодя, з невластивим йому гарним настроєм, майже не підганяв нікого, знаючи, що все ще попереду.

Але вже перший підйом «дав прикурити»: каміння та жереп – поєднання не для слабких духом. Одне радувало – Бодя там ще не ходив, а значить і його «міток» маршруту там ще не було. Після першої вершини – г. Ведмежик, туристи трохи розслабились і, навіть, почали отримувати задоволення. Тому перехід на непросту Довбушанку відбувся майже непомітно. Після цього все інше здавалось дурницями, але сюрприз Павука був вже близько.

Після Малої Довбушанки їх чекав майже вертикальний спуск по небезпечному камінню. І далеко не всі пережили атаку каменями цілими і неушкодженими, хоча здатність пересуватися самостійно зберегли (принаймні, активно створювали видимість такої). Бо кожен з них знав, що тут діє «закон джунглів» (який і уособлював Бодька) і від туристів, які не могли йти самі, залишалися лише клаптики одежі на кущах та деревах («То просто мітки для туристів», казав їм Бодя, «їх тут спеціально прив’язали, щоб ніхто не заблукав», казав він).

Дичину, перед тим як вполювати, треба добряче загнати, тому лише через декілька годин, коли група вийшла до води, Бодя дозволив трохи перепочити. Після цього він, прекрасно розуміючись на знущаннях, дозволив туристам подивитися якою могла б бути їхня подорож горами – по широкій прекрасній затіненій дорозі вздовж річки… ммм…. (саме тут Влад спробував втекти, взявши, нібито для порівняння, чийсь рюкзак, але Павук завадив цьому).

А потім, неначе забравши в дитини недавно подаровану іграшку, примусив нещасних туристів брести спочатку по річці, а потім декілька годин підніматися вгору під палючим сонцем. Одним словом, на полонину Блажів, де мала бути друга ночівля, туристи прийшли такі як треба було Боді: «за**бані в корінь», як сказав один з них пізніше.

Дехто від пережитого зразу ж забився в намети і тихо ридав, хтось намагався попити води з жолоба для худоби (бо Бодя не сказав, що вода для пиття знаходиться трохи далі від жолоба), але були й такі, що наважувались заводити мову про вечерю. І саме в цей момент підійшли 3 нові жертви Бодіних чарів, яких його проклята гірська магія привела ледве не з самого Буковелю (будьте обережні гості Буковелю в літній час – не відходьте далеко, бо вас може спіткати така ж доля і дякуйте богам гості Буковелю в зимовий час, що Бодька в цей період спить у своїй берлозі і не виходить на полювання).

Поки туристи намагались приготувати тремтячими руками (від страху, а не від алкоголю, як розказують злі язики) вечерю, Бодя просто для розваги примусив корівок, що паслися неподалік, подоїтися в 2 півторалітрові пляшки (йому бачте молочка захотілось). Хоча офіційна версія звучала так: пішов і купив у вівчарів (ага, і всі зразу ж повірили – нібито для когось секрет що навколо Бодьки в радіусі 3 кілометрів ховаються всі вівчарі).

Загалом вечір пройшов доволі спокійно, хіба що повеселила ситуація, коли Бодіні чари несподівано привели до багаття хлопця з дівчинкою. Було очевидно, що молоді люди просто прийшли на полонину для того, щоб мати змогу спокійно подискутувати на різні захоплюючі теми, і ніяк не могли передбачити такого розвитку подій. Вони якраз збиралась починати обговорення ефекту Доплера для електромагнітних хвиль (і саме передбачаючи гарячу дискусію, завбачливо почали потроху скидати одяг), аж тут потрапили в радіус дії магії Бодьки-Павука, і повністю втратили контроль. Всім же відомо, що павуки страшенно люблять молоко, то й наш від молочка роздобрів і відпустив їх з миром (хоча кажуть, що бачили в них сиве волосся, коли парочка йшла геть). А наші туристи, навчені гірким досвідом попереднього вечора, повечерявши розійшлися по наметах…

АКТ ІІІ: «Помста Бодьки»

Йшов третій день страждань наших туристів. Всі були впевнені, що гірше уже не буде, тому змирились і майже не пручались, виходячи на Малий Горган. Але під час переходу на Синяк в Юлі (незважаючи на шапочку з фольги чудодійних індійських трав) здали нерви і вона почала проситися додому. Бодя такого в поході не любить, тому без зайвих церемоній зламав їй палець, щоб інші навіть не помишляли про щось подібне навіть думати. І поки всі з жахом спостерігали за цією картиною, Бодя, обводячи всіх поглядом, сказав:

- Ніхто нічого не бачив. Ясно? Якщо запитають що в Юлі з пальцем всі скажете – «Втратила рівновагу, і, падаючи, вибила палець». Інакше я вам не заздрю. І взагалі, так буде з кожним, хто посміє думати про повернення додому.

Після таких слів туристи почали відводити погляди і мовчки пішли далі. Юлі в очі, повні сліз від болю, ніхто намагався не дивитися. Оскільки час від часу їм стали попадатися інші туристи, Юля, як добра душа, щоб попередити їх про небезпеку підняла травмований палець над головою (бо говорити про це Бодя заборонив).

На спуску з Синяка увагу Бодьки-Павука привернула велика група поляків, десь чоловік 56. І він почав обмірковувати над планами розправи з ними. Навіть «рахівничку» на мотив «десяти негренят» придумав:

56 старих поляків на Синяк піднімалось

Один пішов попісяти і їх 55 зосталось…

55 старих поляків густим жерепом блукали,

Один не дав дороги Боді – і решта 54 його вже навіть не шукали…

Ну і так далі…. В такому стилі він дійшов до 19 поляка, але тут група вийшла на полонину Хом’яків, що трохи відволікло Бодю від його жахливих планів. Милостиво дозволивши туристам перекусити, він сконцентрувався на двох свіжих екземплярах.

Це були Олег з Олею, яких страшні чари привела прямісінько до Боді в лапи. І це притому, що Олег клявся, що в житті більше не піде ні в який похід з Бодьою. Одним словом, дарма Олег не виїхав з країни після «розвідувального» походу з Бодею – Павук таких речей не пробачає (що Олег і зрозуміє в останній день походу).

Тим часом, скориставшись тим, що Бодя концентрував свою увагу на Середі та Олі, що послабило трохи його вплив на решту групи, Юля разом з Шуріком почали втікати. Ні на секунду не зупиняючись, вони бігли звивистими серпантином вниз до Татарова. І хоча порятунок був вже так близько – Юля навіть встигла заскочити в авто, яке зупинилось, але Шурік….

Бодя, за якийсь час, побачивши відсутність аж двох своїх жертв, почав намагатися їх повернути. І саме тоді, коли Шурік був готовий теж застрибувати в машину, чари Бодьки-павука досягли його. Добре, що він був лисий, як полонина, а то б оточуючі спостерігали як в нього від жаху ворушиться волосся. Нічого не кажучи наляканій Юлі, яка мріяла опинитися якнайдалі від цього кошмару, він мовчки взяв свій рюкзак та побрів назад.

Павук тим часом, щоб покарати групу, спочатку «пригостив» їх спуском з полонини, а потім, «на десерт» примушував їх блукати по лісі, нібито шукаючи стежку. Хоча всі розуміли, що він був тут декілька тижнів назад, і тут повно Бодіних «міток» маршруту.

Поки вони «блукали», їх догнав безвольний, як ганчір’яна лялька, Шурік. І хоч лисань і так ледве йшов, Бодя, щоб показати хто тут хазяїн, погнав його вперед. Декілька годин виснажливого підйому невідомо куди в умовах видимості, що погіршувалась (в основному через сльози та соплі) згадувати не хочеться зовсім.

Коли туристи вийшли на полонину Явірник, в них з’явилась надія, що можливо, комусь з них вдасться вижити, бо там були люди. Але Бодя тільки посміявся з наївних. Непомітно пукнувши ультразвуком, він викликав такий холодний і пронизливий вітер, що група замерзла буквально за декілька хвилин. Саме в цей час до них підійшов вівчар, який не заховався з наближенням Боді тільки тому, що поблизу з інспекцією був «міністр». Розпитавши про те, звідки йшли туристи він спочатку страшенно здивувався (слова «Йоптвоюмать, та так же ж люди не ходять» були найслабшим його виразом). А коли роздивився з ким прийшла група, посірів від жаху, замовк і почав задкувати до своєї хатинки. Бодька ж повів групу в ліс, подалі від людських очей (гарно подавши все це під соусом захисту від вітру).

Після вечері Бодя вирішив трохи розважитись і вийшов на полювання. В результаті для «міністра» та його супроводжуючих цей вечір став останнім (а також для одного нєгостєпріїмного мудака, який не хотів щоб Бодя ставив свій намет поблизу)…

АКТ ІV: «Бодя завдає удар у відповідь»

Ранок наступного, 4-го дня зустрів групу сірим туманом, та затягнутим хмарами небом. Бодя, після вдалого нічного полювання, незвично довго валявся в наметі. Це стало сигналом для нещасних, що в Хазяїна гарний настрій, і дехто з них насмілився просити дозволу залишитись і не йти на хребет Явірник. Як це не дивно, але прохання спрацювало і підйом на хребет Павук почав лише з тією частиною групи, яка не здогадалась «відпроситися» (як-то кажуть «а що, так можна було?»). Та ж частина, що лишилась не тямила себе від щастя, але як показали подальші події – абсолютно дарма.

Перед виходом (ну як перед виходом – години за півтори до нього) їх обігнала група туристів, предположитєльно мацкалів. Хтось сказав: «Ото люди молодці, така рань, а вони вже на маршруті», на що Павук тільки підступно усміхнувся.

Але ось нарешті вирушив і він зі своїми рабами. Бодя до самого хребта вів себе дуже адекватно і майже не знущався над туристами. Все стало на свої місця, коли вони нарешті вийшли на хребет Явірник – тут всі зрозуміли наскільки жахливі плани були в Боді. Перед ними в густому тумані та хмарах лежав непрохідний хребет, який складався з величезних каменюк. Ніякою стежкою там і не пахло, а натомість пахло жахом та безвихіддю (дехто казав, що то просто заносило від «міток» Бодіного маршруту).

І ворогу не побажаєш такого: попереду сповнена невідомих небезпек дорога по жахливому камінню, позаду – Бодя. Само собою, що всі рушили вперед. Час від часу було чути схлипування – це плакав Шурік, якого знову примусили йти попереду, та інколи було чути окрики Павука: «Ану хутчіш там, …обаний (в цьому місці, якраз було не дуже добре чути) слимак!», якими він підганяв нещасного лисаня.

Так минулого декілька годин, які здавались вічністю, дехто почав навіть звикати до каменюк, аж тут Боді стало нудно. Для втіхи він викликав дощ, і тут нарешті туристи зрозуміли, чому дорогу через цей хребет називають «стежка (хоча яка там в біса стежка?) смерті». Життя кожного туриста залежало від того чи правильно він поставить на камінь ногу, адже ззаду вже чатував Бодька-Павук і чекав, доки хтось помилиться, щоб прикінчити нещасного. Напруга зростала щохвилини і вже була майже фізично відчутна серед дзвінкої тиші хребта – тільки нелюдське сопіння позаду повертало до реальності. І тут в Поліни не витримали нерви – вона спробувала відстати від групи, щоб потім непрохідними лісами пробиратися до людей (краща перспектива, ніж продовження походу з Бодьою). Павук одразу ж відповів на цю спробу -  зламавши палець і Поліні. І знову сковані жахом туристи мовчки спостерігали за цим катуванням.

Коли через декількасот метрів хребет закінчився, вони не тямили себе від радості. Фото на пам’ять на фоні гір (Бодя, до речі, на одній з фотографій випадково «засвітив» одну із своїх берлог) і Поліна, в якої на очах бриніли сльози, але вуста були мужньо стиснуті, – ось яким було закінчення хребта Явірник.

Після цього спуск по крутій слизькій дорозі під дощем вниз лісом вони сприйняли як подарунок долі (хоча на початку походу цей відрізок шляху викликав би у них лише сльози та відчай). Під час перекусу їх нарешті наздогнала група мацкалів. Серед версій «Якого *** вони так довго, і, головне, де блукали?», найвірогіднішою здається та, згідно якої вони просто натрапили на Бодіні «мітки» маршруту і йшли по них. Бодя ж знов почав вдавати гостєпріїмного газду і навіть вийшов їм поперек дороги в костюмі з латексу і батіжком з хлібом-сіллю (роль хліба-солі відігравали сало, консерви, сир і хлібні крихти). Але тупі мацкалі відмовились, про що потім не раз шкодували (Бодя зробив так, що до них вчепився такий блуд, що до людей вони вийшли на добрих 3 години пізніше ніж мали б).

Далі спускалися без пригод. Коли розбили табір, Бодька довів усім ще раз, хто в Карпатах Хазяїн – примусив ту частину групи, яка не пішла з ним на хребет, прийти до них на стоянку. Я тільки можу поспівчувати тим нещасним: транспорт, який міг би вивезти їх з проклятих Карпат вже був в зоні прямої видимості, але тут вони знов відчули на собі сплив чорної магії Павука і плачучи посунули знову в гори…

АКТ V: «Нова надія»

Місце для стоянки Бодя вибрав на диво непогане: для того, щоб там стати навіть не довелось викурювати з нір якихось гірських тварючок, на кшталт гуцулів, опосумів чи бобрів. Було навіть місце для купання, хоча всі очікували там як мінімум отруйних гадюк чи замаскованих капканів. Хоча саморобну баню, яка знаходилась поруч, вирішили не чіпати (очевидно, нашкрябаний нігтями (!) на камені поруч попереджувальний напис «в баню - тільки без Боді», справив все-таки враження). Всі розслабились і вечір пройшов в спокійній і невимушеній обстановці.

Тільки Олегові Бодька пригадав його слова: «Та я сюди не те що через 2 тижні, а й через 2 роки не повернусь» і Олег весь останній день мучився від таємничого болю в животі. Всі обкладали продовгуватими предметами продавщицю пиріжків, і тільки Павук стиха бубонів собі під ніс: «Ну подумаєш, невеличкий передоз магічних грибочків».

Одним словом, невідомо яких там Богдан підсипав туристам на цей раз грибів, але зранку останнього дня всі були наче в тумані – геть усі спогади про найжахливіші дні в їхньому житті зникали, як роса під сонячним промінням. Ці нещасні вперто відмовлялися помічати очевидні речі: зламані пальці Бодіних жертв, розбиті та натерті до крові ноги, руки (та інші частини тіла),  покусану добірною карпатською мошкарою шкіру, Олега, який ледве говорив, та інші свідчення їхніх мук. Натомість, всі були в піднесеному настрої, співали гімн, потім веселу пісеньку про Бодьку (а це взагалі, можливо, найстрашніший прояв Стокгольмського синдрому в історії людства). Всі розмови точилися навколо того, який класний похід був і шкода, що він вже закінчується.

Що ж до мене, то я дуже хотів процитувати фразу з фільму «Lock, stock and two smoking barrels» з перекладом Goblin’а: «Бл*дь, я глазам своїм не верю». Я був просто шокований змінами, які відбулись з групою. Воістину, від ненависті до обожнювання – два мухомори. В читачів може виникнути логічне запитання: «А чого ж гриби не подіяли на самого автора?». Відповідь дуже проста: колись автор був в одному сольному поході Карпатами і відтоді не їсть грибів, бо обіцяв їм.

Коротше, в Яремчу прийшли зовсім інші люди: щасливі, розслаблені, доброзичливі – повна протилежність собі ж, але вчорашнім. Проклятий Бодя зі своїми грибами… В кінці всі, мало не зі слізьми на очах, прощалися на вокзалі. І картинка, яку я побачив там, врізалась мені в пам’ять на все життя.

- На**й – це там, і туди я поведу вас наступного разу, - вишкірився Бодька-Павук і засміявся своїм нелюдським сміхом, - До зустрічі, мої маленькі. 

Далі буде…

Shurik ©

Львів, 2016