Механіческій убивець. Друге пришествіє. Частина друга

ПОЧАТОК - Механіческій убивець. Друге пришествіє. Частина перша

... Шурік, який ще 5 хвилин назад скиглив, що він змерз і йому треба терміново перевдягнутися, енергійним тушканчиком погнав вперед. Віталік, коли побачив, яку радість у Олега і Шуріка викликала звістка про гостину у Василя, вирішив, що буде не зле якщо й він трохи «додасть». Третім йшов Олег, який періодично ще встигав відволікатися на перекур. І в кінці, зі скрипом, рухався Бодя – він знав, що агенти все одно його дочекаються.

Один поворот, другий, третій … і ось нарешті Бодя кричить, щоб хлопці повертали направо і переходили річку по кладці. Поки трійко агентів розбиралися хто з них дурний, бо річка з кладкою знаходилася зліва, хитрий Павук наздогнав їх.

Останні метри до господи Василя долали затамувавши подихи – бо було не ясно чи він вдома. Аж ось Бодька видихнув: «Вдома!», і попрямував до хати, в якій горіло світло. Через мить радісні вигуки засвідчили, що шефу вдалося знайти господаря. Василь, на превелике здивування Олега і Шуріка, впізнав їх (хлопцям досі не вкладалося в голову, як він зміг щось запам’ятати після минулорічних посиденьок) і дуже зрадів зустрічі.

Він вже традиційно запропонував хлопцям місце в хаті, і вони, не менш традиційно, відмовились і попросилися на сіно. А наявність дружини дядька Василя, що якраз вийшла з хати, ще раз переконала їх в правильності зробленого вибору місця ночівлі.

Нашвидкоруч перевдягнувшись в сухий одяг і так-сяк облаштувавши місце ночівлі (Олег із Бодькою сказали, що взагалі будуть спати просто на сіні – старі романтіки), хлопці наввипередки побігли вечеряти.

І поки Бодя розказував щось цікаве і смішне дочці господаря (принаймні, судячи з її реакції), хлопці зручно вмостившись за шикарним столом (за 2 хвилин змайстрованим з дошок та пеньків), почали підготовку до дійства під назвою «вечеря з дядьком Василем». Сутінки опускалися на гори, рохкали в хліві маленькі поросятка, гудів, закипаючи, Jetboil, діставалися різноманітні смаколики і «смаколики». І як би я зараз не намагався вам описати весь дзен того вечора – це будуть лише слова, а це треба було відчувати.

Трохи перекусили, поділилися «враженнями» і розмова почала розгорятися, як вогонь, у який підкинули дров. Поки хлопці випитували у Василя останні (за минулий рік) новини, господиня якраз подоїла корову і запропонувала «паломникам» теплого молочка. Та не встигли ті промовити хоч слово, як Бодя вже стояв біля неї з порожньою двохлітровою пляшкою. Наївна жінка подумала, що це він на всіх хотів набрати, тому наливши молока сказала: «Пийте на здоров’я!».

- Файно дякуву, газдине, - подякував Бодька, відкоркував пляшку і залпом (залпом, Карл!) її випив. При цьому на його обличчі (незважаючи на сутінки) добре читалися невимовна насолода і … полегшення. Таке видовище повергло всіх в шок, навіть звиклого до різноманітних дурниць Шуріка (якого після легендарної операції з полячками, взагалі тяжко було чимось шокувати). На пропозицію враженої господині налити ще, Богдан відповів:

- Дякую, але трохи згодом - хочу розтягнути задоволення.

Запала тиша, в якій чути було тільки рохкання поросят. Василева дружина зайшла в хату, очевидно побоюючись, що гість зараз ще й їсти попросить. Хлопці не знали що й казати, аж тут тишу прорізав голос Василя:

- Що, смачне молочко? Бачу ти гарно підзарядив свої акумулятори.

- Які акумулятори? – не задумуючись, запитали «паломники».

- Ну та це вираз просто такий…, - почав був Бодька.

- Як це «які акумулятори»? – здивувався Василь, - Богдане, ти що, їм не розповів? А я ж-бо думаю, як це так вони по добрій волі з тобою ходять?

І крізь наполегливі спроби (які виражалися, в основному, нелюдськими «Тссс…!», прикладеним до рота вказівним пальцем і страшними гримасами) Боді припинити цю розмову, господар зі сміхом додав:

- Ну ти й кадр, чоловіче! Мав би совість так з людей знущатися, он глянь – один вже геть полисів від такого відношення!

- Про що нам шеф не розповів? - запитав заінтригований «полисівший».

- Та то дурниці, вам все-одно буде нецікаво, - Бодя «морозився» дуже непереконливо.

- Ну, дурниці чи ні, то вже ми самі побачимо, - підключився Олег.

Бодя на цих словах зніяковів, почав переминатися з ноги на ногу і щось незрозуміло бурчати собі під ніс – одним словом, уникав відповіді як міг.

- Ну як він не хоче, то я вам розкажу – раз мене так гарно гостите, - випивши чергову порцію «пального», сказав Василь.

- А може не треба? – якось жалібно промовив Бодя, - Вони ж мене після цього покинуть.

- Треба-треба, вони заслужили знати правду. І якщо в тебе дійсно команда, а не телята полонинські, то це тільки зміцнить вашу дружбу. Коротше, хлопці, ваш командир – зовсім не той, за кого себе видає…

- Бодя, то ти шо – не русин? – вражено вигукнув Віталік.

- Но, та як не русин, не мели дурниць, - аж трохи розсердився Павук.

         - Хууух, - з полегшенням видихнув Віталік.

         - Так от, мої дорогенькі спецагенти, ваш шеф – зовсім не людина, чи то пак, не зовсім людина.

         - А хто? – вражено запитав Олег.

         - Штучно модифікований організм V-го класу, модель Б/1978-М, - глухо сказав Бодя, очевидно, змирившись з тим, що скелети з його шафи сиплються лавиною.

        

- То ти що – робот? – добре що «стільчики» були низькими і відвисші щелепи хлопців шукати довго не довелося.

         - Ху*обот! Я ж сказав штучно модиф…

         - Ну так це ж і є робот, чи кіборг чи андроїд, чорт вас там розбереш, залізяк проклятих, - спересердя вигукнув Шурік, який колись зачитувався фантастикою.

- А я все думав, що то брязкало цілу дорогу в автобусі? Думав, може хтось металолом везе – від тих гуцулів можна всього чекати, - Олег з розумінням підморгнув хлопцям.

- Бодя, то ти що, перший закарпатський Термінатор? – зрадів Віталік.

- Термінатор проти мене, то пацан з рогаткою, - гордо відповів сер Беррімор.

         - Хлопці, ну що ви як вчорашні - він наполовину механізм, а наполовину людина, - Василь прийшов на допомогу Павуку, - Невже вас ніколи нічого в Богдановій поведінці не насторожувало.

І тут все стало на свої місця: і надприродні здібності Боді (на кшталт пукання ультразвуком, нічне бачення, точний час без годинника та ін.) і його походи «без їжі».

          - У нього ж на самому видному місці висить підказка… Та не там, телята ви полонинські, - господар ледве стримував регіт, - Вище гляньте. Ви що не дивилися IronMan’а? - і він показав рукою на Бодіну сумку з «сухофруктами», яка висіла в нього на поясі.

І дійсно, схожість сумки з витвором Тоні Старка вражала.

         - А що в тебе там, Бодь? - видно було, що хлопці потроху оговтуються і цікавість бере верх.

         - Так, хлопці, не позорте мене! Це ж очевидно, що там – мініатюрний реактор, - в Бодін голос потроху поверталися командирські нотки.

        

- А про які акумулятори тоді говорив дядько Василь?

         - Так в тому то й справа, що я забув замінити сердечник реактора, але ж не відміняти було через це всю операцію. Тому вже другий день йду на самих акумуляторах, а вони все-таки ж таки не безмежні. В мене залишилось буквально пару поділок.

         - Бодь, а де в тебе там поділки? - поцікавився Шурік.

         - А от як будеш задавати такі питання, то я тобі покажу, - парирував Павук.

        

- До речі, а яка саме половина в тебе механічна? - поцікавився Віталік, в якому прокинувся азарт дослідника природи.

         - Ну, про таке, хлопці, в нас не прийнято питати, - озвався Василь.

         - В нас?! В нас, бл**ь?!!! Що це все означає? – хлопців знову оглушило черговою порцією новин.

         - Штучно модифікований організм ІV-го класу, модель В/1975-А до ваших послуг, - відповів Василь і зробив смішний реверанс, не випускаючи чарку з руки.

         Запала могильна тиша.

        

- Так-с, там десь хазяйка ще молочка обіцяла, - пробурмотів Бодя і покрутив головою ніби-то в пошуках молока, а насправді аби не дивитися хлопцям в очі.

         - Нє, ну я всякого очікував, але ж не ТАКОГО дурдому …, - нарешті подав голос Олег, - Так, ану модель В/1975-А, багато вас таких «організмів» тут ще є?

         - На даний момент часу-простору в радіусі 100 кілометрів виявлено 1 об’єкт V класу і 1 об’єкт ІV класу , - холодним беземоційним голосом промовив Василь.

         - Та розслабся ти, це ж не Протокол, - і Бодя штовхнув господаря ліктем, - Хлопаки, тут тільки я і Василь.

         - Ну, це вже радує. Напевно. Життя якось не приготувало мені потрібних реакцій на випадок, якщо я буду оточений роботами…

        

- Та ну йо**на, хлопці, ну скільки можна повторювати: ми з Василем – не роботи! І ніхто вас не оточує. Поки що, - Бодя посміхався як Чеширський Кіт.

         - А як вас, залізяк, тоді називати?

         - Ну, по-перше, жодних залізяк. Я ж не називаю вас мішки з м’ясом? - Богдан окинув поглядом своїх агентів і додав, - Хоча тут правильніше було б сказати  мішки з салом. А по-друге ніяк не називати. Просто Василь і Богдан, як і раніше, бо про цю розмову ніхто не повинен дізнатися, і це не жарти. Бачили як у фільмі «Люди в чорному» пам’ять витирали?

Хлопці синхронно закивали головами.

- Ну так от, в нас методи зовсім інші: добре слово і сила переконання, недарма ж ми цілих два дні були паломниками.

- Ага, добре слово, аякже, - хмикнув Шурік.

- Ну, перефразовуючи Аль Капоне: «Добрим словом і хуком справа можна добитися більшого, ніж просто добрим словом», - коментарі Василя, як завжди були перлинами мудрості.

- Чули такий вираз: «Добро повинне бути з кулаками»? Ну от це про нас з Васьою.

- То ви обоє добрі? Ну, в смислі, за «наших»? – запитав Віталік.

- Аякже! А ти що, можеш пригадати за мною якусь х**ню? – насупився Бодя.

- Ну, в принципі, якщо не брати до уваги те, що ти не п’єш алкоголю…

- Алкоголю він не п’є, бо в нього модель Б/1978-М. «М» - означає, що він працює на молоці, ну і на будь-яких інших молочних продуктах теж…

Тут хлопці одразу почали пригадувати розповідь про давній похід Боді, в якому він зайшов до вівчарів випити вурди, ну і хлопці за ним. То йому ніц не було, а в хлопців, що називається «зірвало дно».

         - Ага, а в тебе модель інакша - В/1975-А? А що означає «А»?

- Ну алкоголь же – це ж очевидно?! Нумо, легіні, п’ємо до дна!– радісно вигукнув Василь і випив погар, що тримав в руці.

- Ну раз така справа, то чекайте мене, - промовив Віталік і поліз на сіно. Через пару хвилин він повернувся, тримаючи в руці дивного вигляду пляшку.

- Се горілка на винограді – чача, сам робив. Беріг на останній день, але раз пішла така гулянка …

Спробувавши чачі, навіть звиклі до всякого хлопці, мало не поперхнулися.

- 65 градусів, - з гордістю заявив Віталік.

Василь же, спробувавши чачі, «трохи» змінився: він став ніби вищий, розправив плечі, очі засвітилися приємним синім світлом. Це можна порівняти, ну не знаю, наприклад, з надувним килимком: коли він не до кінця надутий, то він ніби і форму має і лежати на ньому можна, але варто надути його повністю, щоб він добряче розправився, і ефект стає значно кращий.

- Добре «пальне» маєш, цімборе, - промовив він густим басом, - Чиста ртуть! Давно я такого не пив.

- Що ще нам треба буде сьогодні дізнатися про вас? Модель Б/1978-М, признавайся, ви - рептілоїди з Юпітера? – зненацька промовив Шурік, який до цього моменту вже перестав схлипувати і сопіти в кутку (от що чача з людьми робить).

- А не пішов би ти на*уй? – абсолютно спокійно і лагідно відповів Бодя.

- Якщо перекласти цю фразу дослівно з Протоколу, то вона означатиме, що в тебе немає доступу на отримання запитуваної інформації. В принципі, ймовірність того, що хтось випадково скаже слова «модель Б/1978-М» дуже мала, як і те, що потім встигне задати якесь питання. Але вона все-таки є, тому запобіжники ніхто не відміняв, - чача розв’язала Василю язик і він охоче давав коментарі.

- Ага, ясно! Ну, ми так зразу і подумали, - сказав Віталік наливаючи чачу знову.

- Та, блін, люди, що з вами не так? – вигукнув спересердя Шурік, - Яка чача, коли тут зустріч з таким? - і він кивнув на «організмів», - Треба ж їх про стільки речей розпитати: з якої вони планети, може вони з майбутнього прибули, що вони тут роблять, що вони планують ???!!!...

- А який зміст їх про це питати, якщо вони все одно не скажуть? – Олег, як завжди, швидко зорієнтувався в ситуації.

- Чи вони підкоряються «Трьом законам»? - Шурік наче не чув Олега.

- А як ти відрізниш робота з «Трьома законами» від високоморальної людини? – хитро посміхнувся Бодя.

- А нащо було тоді минулого року комедію ламати, ніби ви не знайомі і взагалі?

- Аааа! Точно, треба ж було оголошення певно порозвішувати, щоб всі кругом знали, нє? Конспірацію ніхто не відміняв, ясно?

Тут з хати вийшла дружина і дочка дядька Василя і винесли ще відро молока і величезну миску смачнющих оладок. Поставивши це все на стіл, вони з деяким острахом покосились на Бодю, але нічого не сказали. Розмова на деякий час припинилась – чути було тільки зосереджене сопіння і булькання молока (яке на цей раз дісталось не тільки Боді).

- А от скажіть, дядьку Василь, а дружина ваша знає? – запитав Олег, коли під натиском паломників оладок в мисці стало втроє менше.

- Звичайно, що ні. Того взагалі ніхто не знає, крім нас, а тепер і вас трьох.

- Але ж вона повинна була щось запідозрити? Ви ж не мали б старіти.

- Якби ми не старіли – було б дуже багато питань. Працював вже якось один такий «вічно молодий» в Британії. Красивий був аж страшно – картини з нього писали, книжки друкували – резонанс був величезний, - згадавши про Доріана, Бодя аж сплюнув з презирством.

- Ми – «штучно модифіковані ОРГАНІЗМИ», а не «штучно оживлені МЕХАНІЗМИ», - проспівав Василь.

- А хіба в робо…, в таких як ви можуть бути діти?

- Ну я ж кажу: в нас багато органічних частин, - посміхнувся Бодя.

Якийсь час товариство мовчало, переварюючи отриману інформацію. Нарешті мовчанку порушив Василь, якому дуже до смаку припало Віталікове «пальне». Він ніби продовжував раніше розпочату розмову:

- … А він мене й питає: «А що це в тебе, Вася, накриття для машини похилилось?». А що я йому скажу? Що зробив занадто міцного палива і «під враженнями» не розрахував сили – я ж його тільки мізинцем торкнувся, а воно й покосилось? То прийшлося збрехати, що мовляв там трохи опора підгнила, а я ще й ЗІЛом назад здавав та й повалив.

Хлопці з повагою подивилися на «підгнилу» опору товщиною в 3 руки, якої господар «тільки торкнувся». Шурік, перший зрозумів, чим може закінчитися вечір і за допомогою міміки став намагатися показати Віталіку, що Василю вже досить. Віталік, теж очевидно перебуваючи під враженнями від почутого і побаченого (і трохи від чачі), зрозумів його гримаси як сигнал до того, щоб налити ще (Шурік – поганий актор, а випивший Шурік - то взагалі катастрофа).

- … От ви кажете, що я багато п’ю, а ви знаєте скільки коштує цего гегемона заправити? – і Василь всупереч очікуванням хлопців показав не на Бодю, а на ЗІЛ-131, що стояв поряд, - Та він так п’є, як ми на курсах не пили.

- На яких курсах? - не зрозуміли хлопці.

- А я вам не розказував? Що і тобі, Богдане? Аааа… Поїхав я, значить, на курси… А хлопці такі мені попалися, що зі мною жили – просто казка. Той, що з Берегомета був, то пив по повній програмі…

- По якій програмі? – уточнив Олег.

- По програмі реабілітації алкоголіків доктора Самогонова, – зареготав Василь, - Це я вам зараз його слова процитував, між іншим.

Бодя, бачачи, до чого йде справа, спробував непомітно прибрати пляшку з чачею зі столу. Рухи його були швидкі, наче вітер, та господар був ще швидшим і залізною хваткою (в прямому і переносному значенні) вчепився в недопиту пляшку.

- А той, що зі Львова, то розказував, що раз випустив свиней і пару штук з них не повернулись, то він по них стріляв…, - як ні в чому не бувало, продовжив він і перехилив чергову чарку.

- По свинях? – хлопцям дедалі важче було втримати нитку сталевий трос розмови.

- Що «по свинях»? – не зрозумів «синьоокий».

- Ну, стріляв по свинях? – уточнив Бодя.

- По свинях стріляти? Та чи ти, чоловіче, при своєму розумі? Та хто ж худобу стріляє, от ведмеді то інша справа. Ходив тут на тому тижні один. Мені дружина каже: «Треба, Вася, щось з ним робити, бо корів поб’є», а я їй відповідаю, що, мовляв, туристи спасуть наших корів. Ведмідь чогось дуже не любить отой запах, що появляється, коли туристи зустрічають ведмедя.

- А я он минулого року теж натрапив на ведмедя, - сказав Богдан, пробуючи змінити течію розмови.

- І що, лишився живий? - запитав Василь.

- Ну як видиш, сиджу зараз коло тебе.

- Та не ти, банєку, а ведмідь, - регіт господаря побудив навіть поросяток в хліві.

- Та я що, я хіба колись шкодив природі, - ображено пробурмотів Бодя.

- Та я ж жартую, ти, старий калькулятор! Я ж знаю, що ти звірів полюбляєш,  не те що людей.

- Нууу, - почав м’ятися Бодя, - Може якась частка правди в тому й є…

- Але це все тому, що ти людей просто не вмієш готувати.

Трійко агентів на цих словах насторожились і почали помалу відсовуватися.

- Та розслабтеся, хлопці, Вася ще той жартівник: він на змаганнях по чорному гумору навіть участі б не брав, тому, що його би дискваліфікували за допінг, - Бодя заспокоював хлопців, хоча сам ледве стримував сміх.

- Ну, раз такі справи, то давайте по-останній і спати, - спробував підвести підсумок вечора Шурік.

- Остання може бути у попа жінка! – гримнув Василь, - То ви мене гостили, а я що, х*й якийсь чи що? Зараз і я вас буду пригощати!

Пам’ятаючи з минулого року, чим може закінчитися «гостина» дядька Василя, Олег і Шурік спробували зникнути, під приводом походу в туалет. Але той, не дивлячись на те, що був заряджений майже на 100%, рухався як гепард. Добряче випивший гепард. З хати почувся брязкіт перевернутих речей і приглушені матюки. Через хвилину з’явився і сам «гепард», в одній руці він тримав пляшку коньяку, в другій – банку з паштетом, а в третій … одним словом ще чимось (в темряві було не дуже добре видно) він тримав банку з білими грибами.

Хлопці крякнули, бо зрозуміли, що врятувати їх від коньяку зможе тільки чудо. І чудо сталося! На шум з хати вийшла трохи сонна господиня і сказала:

- Василю, ти здається казав мені, що дуже хочеш спати.

- Та ну що ти, Катрусю, яке спати! Я якраз збирався розказати хлопцям про вулканічну гору…

- Знову ти за своє?! Люди вже певно спати хочуть, та змилуйся ти! Через 2 хвилини чекаю тебе в хаті!

Хлопці, отримавши з появою господині, надію, що вони ще можуть врятуватися, настільки активно взялися імітувати бажання спати, що Віталік почав навіть легенько похропувати. Василь винувато опустивши очі, сказав:

         - Дуже хорошу жінку маю, але сувора така що страх. Мушу слухатися.

Всі, без винятку, з розумінням закивали і мрійливо посміхнулися, очевидно згадуючи своїх агентів підтримки.

         - Ану, цімбори, упийте лем зі мноу півдеци, - драматично прошептав Василь і додав, - Завжди чудуюсь із закарпатської мови, але для конспірації треба інколи знати пару фраз.

Хлопці, з надією, що це остання на сьогодні чарка, підняли посудини з чачею і випили «на коня». Це була фатальна помилка.

Василь до того вів себе дещо збуджено і чим далі, тим більш хаотичними ставали його рухи і спілкування. Але після цієї чарки він кардинально змінився: очі засяяли як два сапфірових лазери (Бодя пізніше сказав, що це й були лазери), кулаки його стискалися і розтискалися, а по всьому тілу почали проскакувати легенькі електричні розряди.

Бодя зорієнтувався перший: «С**а, він перебрав енергії! Якби я випив ще одне відро молока, то і я був би схожий на нього. Зараз йому треба перезавантажитись!». На питання хлопців як це зробити, він відповів:

- Це зовні схоже на людський сон або на «відключку». Допоможіть-но мені завести його в хату.

Хлопці взялися допомагати, але це було те ж саме, що допомагати трактору напідпитку заїхати в гараж: як виявилось, Василь важив значно більше ніж могло здатися, глянувши на його худорляву фігуру. Тому Бодя в основному мусив справлятися сам. Вже в сінях хати ледве не сталася катастрофа – господар спіткнувся, але вчасно підставлений лікоть Богдана допоміг йому втримати рівновагу (щоправда це змусило Бодю глухо заскрипіти). Момент, коли Василь майже впав, але втримався-таки на ногах дуже нагадував сцену з «Матриці», коли Нео ухилявся від куль.

Не вірячи своєму щастю, хлопці перевели подих і пішли вкладатися спати. І вже коли всі позасинали (навіть Бодя припинив вовтузитися і шарудіти сіном), надвір вийшла господиня і з посмішкою, сама до себе тихо промовила:

- От кожен раз, як ті два кадри зустрічаються, то хтось має «зарядитися» по самі конденсатори. Минулого разу Богдан перебрав молока, а сьогодні мій. Але з іншої сторони – завтра все одно вихідний, то й нехай. Він своїх і так нечасто бачить.

 

Проти гуцульської коси, джедайський меч - дитяча іграшка

День 3. «Я ся верну!»

Ранок, як це не дивно, був прекрасним: яскраво світило сонце, показуючись з-за гори, небо було синє як очі Василя вчора ввечері, і малі поросята діловито рохкали десь внизу.

Попрокидавшись, «паломники» обережно спустилися по драбині на землю. Вигляд вони мали максимально винуватий – і якби на них злилася за вчорашнє господиня, то від їхнього вигляду її гнів суттєво би поменшав. Та на їхнє превелике здивування і радість, господиня не гнівалась. Навпаки, щойно вони сіли до столу і Шурік почав заводити свого бляшаного друга (Jetboil, а не Бодю, як ви могли подумати), з хати вийшов сам Василь. Він був в чудовому настрої і на диво жвавий, як на того, хто вчора випив дозу, яка звалила б з ніг будь-яку людину. Власне кажучи вона (доза) і його майже звалила, але це вже деталі.

Він виніс щойно приготовані дружиною банош і підсмажену в сметані річкову форель. В поєднанні з полонинською бринзою - це була їжа богів. Після такого сніданку хотілось і поводити себе як боги: лягти і нічого не робити. І хоча треба було вже збиратися в дорогу, особливо ніхто не поспішав. Навіть Бодька грівся на сонці, як кіт (йому сьогодні знову перепало молоко).

- Дядьку Василь, а що там за історія про вулканічну гору? – запитав Шурік в кінці трапези.

- Та нічого особливого. Онде бачите гору? – запитав Василь і показав рукою на правильної конічної форми гору, з-за якої піднімалось сонце.

- Бачимо, - кивнули хлопці.

- Ну то знайте, що це вулкан.

- Вулкан?! Та не може такого бути! В Карпатах немає вулканів.

- Ти впевнений? А якби тобі вчора сказали, що ти будеш пити з штучно модифікованими організмами, ти б повірив? – підмигнув господар.

- Але як таке можливо? – не йняли віри агенти.

- Я поки ще й сам не вияснив цього. Я ж його взагалі випадково відкрив: заступала мені та гора сонце, хоч ти плач. Замість ранку появлялось сонце тут на пару годин в обід і все. То я вибив дозвіл на вирубку, ну і трохи почистив її.

Вулканічна гора власною персоною на фоні Гегемона 

Хлопці ще раз оглянули гігантський зелений конус, без жодного дерева і з повагою глянули на «синьоокого»:

- Що самі вирубали всю гору?

- Ну та як мож було самому то зробити? – посміхнувся Василь, - Був зі мною ще один пенсіонер, носив пальне, якщо ви розумієте про що я. Але так він мені спротивився за ту лісосіку, ви собі не навіть не уявляєте. Ну, але то таке. Коротше, після вирубки пішов я якось збирати ягоди…

- На цій горі? Так там же крутизна схилу градусів 60-70?!!

- Ну то якраз люкс: їх так ще зручніше збирати, бо нагинатися не треба – просто йдеш та й збираєш. Хоча, погоджуюсь, людиськам там тяжко, - Василь знов посміхався на всі 32.

- Так а як про вулкан-то дізнались?

- Та випадково, кажу ж: йшов збирав ягоди, аж тут дивлюся димок видніється. Ну, думаю, якась сволота палить на моїй горі вогонь. Підібрався ближче, аж то не багаття, а тріщина в схилі. Звідти жаром аж пашить. Ну я туди-сюди походив, знайшов і жерло.

- Але ж про це треба повідомити! – не заспокоювались хлопці.

- Ну я повідомив і що? Мені сказали, щоб я проспався і більше стільки не пив. От і вся реакція. Так що поки я тут сам на сам з вулканом.

Повага до Василя, яка й без того була величезна, росла мов на дріжджах. Та розмови розмовами, а 16 кілометрів самі себе не пройдуть, тож зібравшись, «паломники» стали готуватися до виходу.

Прощаючись, сльози не розпускали, тільки витерли скупі чоловічі соплі і міцно потиснули руки (коли руки тиснули Бодя і Василь, то звук був такий, ніби два екскаватори зчепились ковшами).

- Най тебе дощ змочить, Богдане, - пожартував наостанок Василь, прекрасно знаючи, як Бодя не любить дощів.

Дочка Василя, якій дуже сподобався дядько Богдан дуже сумувала, коли вони почали прощатись (дочка ще школярка, тому тримайте свої натяки при собі). Бодька, бачачи, її сльози, посміхнувся своєю хижою усмішкою і скуйовдив рукою їй волосся.

- Хаста ла віс…, - почав був він, але потім схаменувся, - Тьху! Не то, весь час забуваю! Увидимеся, малинька!

Покинувши гостинне обійстя Василя спецагенти довгий час йшли мовчки -кожен думав про щось своє. Аж тут раптом Шурік згадав десь прочитану інформацію про роботів: якщо знати ім’я конструктора, можна отримати над роботом контроль. Тому наступні 2 години агенти провели відгадуючи як же Бодьку по-батькові. Він спостерігав за цими спробами, підй*буючи хлопців, а коли вони нарешті відгадали, то з погордою фиркнув:

- На мене ця фігня не діє, бо я вам не якийсь ***аний робот. Я - високорозвинена форма життя!

- Та ми ж не споримо, так і є - ти доволі високий, - заспокійливо промовив Віталік.

- Але ж ти не заперечуєш, що в тебе був творець? – додав Олег.

- В кожного з нас є Творець, у вас мама і тато, а в мене … Одним словом я теж не сирота.

- А! І ще одне питання, Бодь: Бог є? – Шурік вирішив загнати шефа в кут.

- Якщо це питання філософське, то ви запаритесь мене слухати. А якщо це питання по Протоколу, то відповідь ви знаєте, - загадково посміхаючись відповів Павук.

- Бодь, а які ти знаєш пісні про роботів? – Віталік підхопив естафету по за*обуванню шефа.

- Ніяких!

- А таку знаєш: «Ой, ти робот, робот – металеві щічки. Принесеш ти робот, щастя для Марічки», - почав наспівував Віталік слова відомої композиції групи ТІК.

- Які ще там щічки? Яка в біса Марічка? Ще не вистачало, щоб жона, тобто я хотів сказати, агент підтримки «Жона», почула. Бо якщо почує, то відірве мені конектор ще й разом з блоками живлення. Так що ти акуратніше там, - видно було, що Бодя реально не жартував.

- Так ви ж з Василем казали вчора, що про вас ніхто не знає!

- Ви наївні як діти, чесне слово. Моя так само не знає як і Василева Катруся. Це ж жінки! Вони від нас з Василем так само далеко в розвитку, як ми від вас. Бо не дивлячись на те, що вже багато мільйонів років жінка живе поряд з людиною, в її поведінці все одно залишається багато незрозумілого і таємничого.

Хлопці замовкли, переварюючи отриману інформацію і йшли так, доки Шурік не вигукнув: «Ура! Все стало на свої місця!». І у відповідь на стурбовані погляди товаришів («чи не перегрівся бува на сонці?») пояснив:

- Мене ще вчора від обіду непокоїла якась думка. Вона просто сиділа десь в мозку, але я ніяк не міг її зловити. І от щойно мені це вдалося. Пригадуєте ми з Бодькою вчора, ще перед підйомом, ходили до джерельця набрати води?

Хлопці закивали головами і лисань продовжив:

- Так от, мені здалась дивно знайома древня фігура вирізьблена на дереві над джерелом. Але я не міг згадати, де я її бачив. А зараз згадав: на тому дереві було зображення Боді.

- Але як таке можливо? Тій різьбі десятки, якщо не сотні, років, - вигукнув Віталік.

- Це що, означає, що Бодя вже тут бував, а може й не раз? Це правда, Бодь? Тобто ти був для древніх гуцулів щось на зразок божества? – і агенти повернулись до шефа.

Його обличчя не виражало жодної емоції, але з губ зривалися слова:

- Нас вважали чаклунами і в цих краях називали мольфарами або непрОстими. Колись люди до таких речей простіше ставились, ніж зараз. Хоча, якщо розібратися, то, по суті, будь-яка просунута технологія нічим не відрізняється від магії.

- Ах от воно що? Ну тебе, Бодя, в гузицю! То ти зачаровуєш і вербуєш невинних людей, а потім знущаєшся з них, - сказав розчаровано Віталік.

- Я вербую? – здивувався Бодя, - Та пішов ти сам нах*й! Ви згадайте, як ви до мене потрапили? Та ви ж самі поприходили або вас привів хтось з ваших друзів. Я взагалі не знав про ваше існування, поки ви не напросились зі мною в похід. Але от питання чому саме ви, якраз дуже цікаве, - і він знову підступно усміхався.

Але розвинутись цій розмові далі не дав той факт, що вони підійшли до місця, звідки їх минулого року «випадково» підібрали рафтери. З подивом виявивши, що цього разу вони пройшли цю дистанцію на годину швидше, хлопці взялися сперечатися за рахунок чого вдалося цього досягнути. Висувались різні теорії, але найбільшу кількість голосів здобула версія про сніданок богів і відсутність пального в рюкзаках.

Отак в суперечках вони подолали ще декілька кілометрів дороги. Шурік запропонував зупинитися пообідати в тому місці, де вони це робили минулого разу. Всі погодились, особливо Віталік, який минулого року не ходив. Та незважаючи на запевнення лисого, що ось, мовляв, цей спуск до річки, всі піддались скепсису Боді, який сказав, що він такого спуску не пам’ятає. А коли після чергового повороту дороги, стало ясно, що Шурік таки був правий, вже було пізно повертатися.

Тому, коли через хвилин 20 той-таки Шурік запропонував перейти по містку на іншу сторону річки і помочити втомлені ноги, навіть Бодя не опирався (хоча до перших магазинів фінішу залишалось менше кілометра).  Потримавши у воді ноги хвилин 15, хлопці наче й не шли тих 5 годин.

- Охх! Оце тримання ніг в холодній воді одразу додало нам +100 до спритності і витривалості, - згадав свою «ігрову» юність Шурік.

- Ага! А зараз дійдеш до магазину, візьмеш пива і одразу стане +100 до харизми, але -200 до спритності, витривалості та інтелекту, - Олег теж був досвідченим геймером.

Хтось попросив в Боді пакет, а коли він почав діставати його з рюкзака, Віталік пожартував, що Бодя – єдина людина, яка і в похід бере пакет з пакетами. На що Бодя відповів: «А хто ж про вас, дурних людисьок, подбає, як не я?».

Освіжені «паломники» швиденько подолали відстань до магазину, зробили нелегкий вибір між двома видами пива і помаленьку підходили до місця стоянки. Десь там, біля дороги, вони мали переночувати і зранку спробувати сісти на славнозвісний автобус з Пробійнівки.

Та не встигли вони підійти до мосту (а ночувати вони мали одразу за ним) як Бодя з вигуком: «Ану стій, ***!!!» помчав через міст. Не дивлячись на те, що Шурік йшов на метрів 20 попереду і мав набагато легший рюкзак, Павук обігнав його як стоячого. А поспішав він так до «буханки», яка від крику Боді зупинилась на іншій стороні мосту. Прибігши до неї, Бодя відкрив двері і гаркнув:

- Мнє нужна твая адєжда і … Тьху! Знов забув! Треба ми твує шмаття і біциглі!

- Яккккі біциглі? – дрібно цокотячи зубами, промовив водій, знімаючи тремтячими руками з себе сорочку, - В мене тільки УАЗ є.

- Та шо, б*ять, з вами всіма не так? - насупився Бодя, - Ніхто жартів не розуміє. Ви фільмів не дивитесь, чи що?

І, бачачи, що водій УАЗ’а злякано кліпає на нього очима, додав:

- Та пошуткував я, пошуткував, поїхали вже.

Дорогою Бодя пробував ще жартувати, але побачив, що водій від цього тільки додавав газу (а це, як ви розумієте, не найліпше рішення на тій дорозі). Окрім водія і агентів в УАЗ’і їхав ще один пасажир. Він, побачивши Бодю і хлопців, майже одразу почав намагатися головою вибити вікно (очевидно, щоб втекти) імітуючи п’яного гуцула (вибачте за тавтологію). Але, на щастя, якраз коли скло вже готове було здатися, машина зупинилась.

- Приїхали, хлопці! – з невимовним полегшенням видихнув водій.

Показавши їм, де краще поставити намети і куди треба виходити на автобус, він помчав геть. Оскільки цей автостоп зекономив їм купу часу (і нервів, і неушкоджених ділянок тіла), то ввечері агенти дозволили собі розслабитись. А вечір як на замовлення був тихий і спокійний. Хіба комарі не давали спокою…

- Бодя, раз ти в минулому був, то мав би знати і майбутнє. То що з нами буде далі, а? – допиваючи 2 літру пива, запитав Шурік.

- А не пішов би ти на*уй? – незлобливо відповів Павук.

- Але ж я без вашого дурного Протоколу питаю, я ж не казав «модель така-то».

- А я теж без протоколу, - посміхнувся Бодька, - Набагато цікавіше про все дізнаватись самому, це ти вже мені можеш повірити. Ви, людиська, чомусь так сильно хочете потрапити в «завтра», що забуваєте жити «сьогодні». Навчіться вже нарешті цінувати те, що маєте, бо ви ж навіть не знаєте чи побачите ще раз таку красу.

Хлопці замовкли, вражені кількістю випитого глибиною Бодіної думки, а сам Павук, кинувши прощальний погляд на прекрасні гори і річку, додав: «Не знаю як ви, а от я ся верну!»….

Далі буде … (якщо Азімов не помилявся на рахунок 3 законів).

Модель Ш/1988-А ©

Львів, 2018