«Собачий вальс». Частина перша
«Якщо яка-небудь неприємність може трапитись, — вона обов’язково трапиться».
Основний Закон Мерфі
ПРОЛОГ
Декілька років поспіль мої походи на День Конституції та День Незалежності були так чи інакше пов’язані з широко відомим у вузьких колах персонажем – Бодькою-Павуком. Та цього разу наші маршрути не перетнулись - ми залишили Аршицю верхами на наступні роки. І я з полегшенням (бо мені здалося, що я нарешті розірвав ці окови туристичного рабства) планував свій власний похід з
Насправді нас мало бути більше, та дехто (я спеціально не буду тут називати цих людей), шукав будь-який привід аби не піти в цей похід (і я зовсім не вас маю на увазі, Саша і Маша, то абсолютно інші Саша і Маша, ви їх не знаєте). Вони наче щось відчували. Якби ж і мені тоді таку чуйку …
Знаєте, як буває в різних фільмах жахів з містичним підтекстом: перед якимись моторошними і невідворотними подіями чорні птахи літають навкруги і голосно кричать, зривається пронизливий вітер, а люди з перекошеними від страху обличчями розступаються на твоєму шляху, аби бути від тебе подалі? Ну так от, нічого такого не було і приблизно (хоча від ефекту «люди перед тобою розступаються» в автобусі Львів-Хуст я б не відмовився). Все було якраз навпаки. І це лякало найбільше, бо коли все йде так як треба – значить щось тут не так))).
ЧАСТИНА ПЕРША. ПРИЙШОВ. ПОГАВКАВ. ПЕРЕМІГ.
Отже, із вже знайомими вам Наталькою, Свєтою та Стьопою (а це він і ніхто інший був «містером С.») ми запланували пройтися від Торунського перевалу через Синевир до Колочави. Я, за місяць до походу, розвідав цей маршрут на 95%. Погода нам прияла, все спорядження було підготоване (в тому числі і те, що «Стьопа і Свєта», таємничо виблискуючи лисиною, попросили на тест в БанкуСпорядження). Я, після червневого походу з дівчатами, вважав себе тертим калачем (принаймні, в тому, що стосувалося походів з дівчатами), якому Синевир по коліно, і міг би будь-кому розказати по чому у Верховині бринза. Одним словом, все складалося якнайкраще і ніщо не віщувало жодних проблем.
Погожим ранком ми завантажили себе в автобус Львів-Хуст. Декілька годин нелегкої дороги і ми на місці. Але мушу визнати – цього разу їхалося легше, ніж тоді, коли я йшов в похід сам. І, відповідно, правдивість моїх історій про труднощі добирання на старт, одразу починала викликати сумніви. Хтось сказав би, що це просто випадковість, але проклятий Закон Мерфі вже починав діяти, хоча тоді я не надав цьому значення. А дарма…
Як водиться в справжніх туристів, ми не поспішали починати маршрут. Бо, по-перше, добрий дядя Саша (як він сам себе любить називати) розвідав маршрут і всім повідомив, що йти буде дуже легко і просто (інакше б бажаючих йти з ним в цей похід, знов би не виявилося). А, по-друге, хто ж виходить на маршрут, не підкріпившись як слід? Для сніданко-обіду кожен дістав щось своє, але в результаті всі їли Стьопине. За їжею та чаєм ми говорили про те, які ми всі молодці, які досвідчені туристи і що взагалі, вже пора кожному з нас водити в походи своїх друзів самостійно.
Після трапези я попросив дівочок (не плутати зі звичайними дівчатами) піти набрати води. Наші досвідчені туристки спочатку були трохи обурилися, чому це їх, з їхнім досвідом, посилають по воду, але все ж таки пішли, щоб таки довести, що вони - справжні профі.
І щоб ви думали відбулося далі? Правильно – дівочки повернулися сумні та з порожніми пляшками, бо ж «води там, де ти казав, немає, там тільки якась мутна калюжа». Я одразу почав думати, де ж нам взяти воду (бо всю, що в нас була, ми вже використали для приготування їжі), але вирішив про всяк випадок піти перевірити - може вдасться щось націдити. Взявши з собою Стьопу (самому ж страшно), я понуро побрів в сторону, де мала б бути вода. І, о чудо!!! Ми знайшли воду – невеликий струмок, за 10 метрів від тієї калюжі, на яку натрапили Свєта і Наталя. Те, що його тут не було ще 5 хвилин назад, сумнівів не викликало, інакше б дівочки його обов’язково помітили. Пізніше, аналізуючи те, що з нами сталося в поході далі, я чітко побачив, що це було вражаюче по своїй точності знамення, яким ми знову не скористались…
Повернувшись із Стьопою до рюкзаків, ми розповіли нашим компаньйонкам про чудесну знахідку струмка. І вони довго не могли повірити, доки не пересвідчилися в цьому на власні очі – адже не кожен день стикаєшся із справжнім дивом, тим більше абсолютно безкоштовно.
Коли ми майже були готові виходити, до нас прибився якийсь собака, яких там було немало, і якого, напевно, привабив апетитний запах Стьопиного паштету («Аве!» Стьопиній мамі за цей витвір мистецтва). Та мені за допомогою плавних неагресивних рухів трекінговими палками та приязних матюків вдалося його переконати в тому, що ми – дуже погана компанія для такого хорошого собацюри.
 |
| Зараз буде розпочинатися процедура витягання паштету |
«Так от до чого в заголовку згадка про собаку», подумає уважний читач. І буде на всі 100% неправий. Цей собака був дуже розвинутий і, напевно, своїм собачим чуттям почув, що чекає на нього, якщо він піде з нами. Тому він просто залишився стояти, дивився як ми віддаляємось, і махав своїм хвостом, наче прощаючись з нами.
І от це було точно останнє попередження, яке ми також благополучно проігнорували. Після цього бог попереджень, знамень і зловісних знаків™ (за суміснитвом) спересердя сплюнув і зі словами: «Що ж це таке коїться, га?! Так-с, щось я втратив форму - пора вже мені певно у відпустку», зник зі свого божественного офісу.
Ми ж, тим часом, бадьоро рушили в дорогу під палючим сонцем. Я невтомно намагався показати всім, наскільки добре я знаю маршрут. Всім були «глибоко в носі» усі ці відомості, але вони терпіли і старанно робили вигляд, що їм дуже цікаво. Адже поки я показував свою обізнаність, я не міг йти швидко (бо тоді б не було кому це розказувати), тому ми всі рухалися приблизно в одному темпі. Коротше, всі були більш-менш задоволені.
Коли ми невдовзі дійшли до відгалуження синього маршруту (самі ж бо ми йшли по червоному), то побачили групу туристів (як виявилось потім, іноземців). Вони якраз закінчували свій привал: дехто з них вже рушив, а дехто тільки підводився. Звідки вони йшли і куди тримали курс, з’ясувати не вдалося (великою мірою тому, що ніхто й не робив таких спроб). Та в мене є теорія, що вони були просто статистами, декораціями, фоном для зустрічі з Ним…
Поряд з цими туристами, ми також помітили невеликого чорного собаку. Це був звичайний пес (на перший погляд) і спочатку ми подумали, що це собака когось з тієї групи, тому й не приділили йому уваги. А дарма.
Бо вже потім, перемотуючи в пам’яті події наступних кількох днів, я дещо пригадав. Коли ми проходили повз ту групу (А це було неодмінною умовою походів зі мною – на максимальній швидкості обганяти будь-яких туристів, що нам попадаються на шляху. І навіть, якщо ми одразу після цього одразу зупинялись на привал, ми все одно вважалися переможцями), цей собака зупинився і «якось так недобре на мене подивився» ©.
Він не гавкав, не махав хвостом, а просто стояв і дивився на нас із Стьопою та дівочками. А на його морді наче було написано: «Ну шо, піздюки, доігрались?» (тут знову мушу схилити голову перед пророчими словами Леся Подрев’янського). В мене одразу ж холодок пробіг по шкірі (хоча Стьопа стверджував, що то ми просто зайшли в тінь). І це вже не було попередження чи знамення. На жаль. Це було ТЕ, ПРО ЩО нас намагалися попередити.
Коротше, ми обігнали тих туристів і пішли далі. Але ми вже були не самі - за нами йшов цей собака. І, «о горе мені!», я не надав цьому значення. Я думав, що оскільки це собака котрогось з тих іноземних туристів, то він трошки пробіжиться з нами, а потім повернеться до свого господаря. Та минав час, ми долали метр за метром, а собака не відставав. Я намагався його відігнати, та він не відганявся. Врешті решт я полишив ці спроби (які все одно були б приречені на невдачу, бо цей пес пішов з нами не просто так, як стане ясно згодом). Він тільки дивився на мене наче з насмішкою, неначе хотів сказати: «Ну-ну, давай, дурне людисько, побачимо на що ти здатний».
 |
| Процес відганяння в розпалі |
Тим паче, що Свєта одразу потрапила під магічний вплив цього песика і, здавалось, навіть зраділа, що він йде з нами. І чим більше часу він проводив поруч, тим більшу приязною вона до нього була. Наталя ж і Стьопа, ще трохи опиралися, але й вони були готові от-от здатися і погладити собацюру. Тому й не дивно, що на всі мої заходи по відганянню, вони дивилися досить несхвально.
Як тільки ми спустилися з горбка і опинилися перед доволі крутим підйомом, за яким нас чекав (сюрприз!) ще один крутий підйом на Вишківський Горган, нас наздогнала вервечка джипів.
До джипів в горах я ставлюся різко негативно і всі аргументи на їхній захист вважаю порожнім звуком. А тут мало того, що це була ціла колона (там було машин з 8), так це ще й виявилися поляки (нічого не маю проти поляків, але тоді мене це просто таки вивело з себе). Вони зупинилися якраз біля нас і повилазили зі своїх корит. Окрім того, що всі вони були довбограями (бо ж нормальна, здорова людина не поїде на джипі в гори), так вони були ще й товсті та відразливі. Я почав закипати і вже подумки планував в голові діалог з ними, який би починався словами: «А чого ж ви, бл%ть, в своїх Татрах так не їздите, га%дони йо%ані?».
Та тут поляки побачили нашого собаку. З перекошеними від страху обличчями вони почали задкували до своїх машин і намагалися запхати себе всередину. Коли ж їм це вдалося, то вони одразу ж чкурнули геть, хоча ще 2 хвилини тому, мали вигляд
(Соррі за такий неочікуваний сплеск злості, але «джипінг» в горах (принаймні, в Карпатах) - це насправді дуже і дуже погана практика. Хто таке буде практикувати – в того погнеться карма і відсохне харизма, і не кажіть, що я вас не попереджав).
Недовгий, але стрімкий підйом примусив нас трохи напружитися. А тут ще й історія з поляками трохи збурила нашу тісну компанію, яка вже почала потроху заколисуватися монотонною дорогою. Тому далі ми пішли вже веселіше. Собака продовжував нас супроводжувати. Чому він це робив, тоді було для нас загадкою. Бо єдину робочу версію, що його привабив запах божественної амброзії (яка чисто номінально носила назву «паштет, який готує Стьопина мама»), ми відкинули одразу – паштет був замотаний в 4 пакети.
Отак ми й підійшли до підйому на Вишківський Горган, біля якого нам треба було повертати направо – на синій маршрут, який мав нас привести прямо до Синевиру. Ця частина маршруту була мені незнайома, але що ж там могло піти не так? Колись всі походи були по незнайомих місцях і нічо’ – якось вижили. А зараз що? Карта є, Maps.me працює, GPS ловить, погода прекрасна, часу повно. Курва, ну як з таким набором вихідних даних може щось піти не так?
Але то я забігаю наперед? Чи не забігаю? Коротше, ми просто йшли тією стежкою, що траверсувала гору. Траверс колись проходив лісом, який тепер був старою вирубкою, порослою ожиною, малиною та іншими колючими рослинами. Травили історії і все таке. Аж тут мені (а я, як це не дивно йшов перший, бо ж забіг наперед) дорогу перегородило повалене дерево. Збоку виднілась витоптана стежина, яка по схилу огинала (принаймні, мені так здалося) цю перешкоду.
І тут собака, який весь час тримався поряд, вибіг вперед і зупинився, дивлячись на мене і махаючи хвостом. Він ВИГЛЯДАВ як собака, що знає куди йти. І я пішов за ним. Ну блін, а чого ж не довіритися собаці, якого ти вперше зустрів 2 години назад?
Через хвилин 10 такого продирання ми вийшли на стару дорогу, яка востаннє використовувалась певно роки назад, ще тоді, коли на місці рани-вирубки весело шумів ліс. Але від дороги там лишилася сама лише назва, а вона сама була суцільною перешкодою – місиво з гілок, пеньків та колючих кущів. І що б ви думали? Коли ми нарешті вийшли на цю так звану дорогу, цей сучий син (і це просто констатація факту) зупинився, глянув на мене і помахав хвостом. Весь його вигляд говорив: «Ну? Куди далі? Ти ж нас ведеш!».
І тут, як на зло, на «дорогу» нарешті видерлися дівочки і Стьопа, які довірливо йшли за мною у вогонь, і у воду, і в колючу ожину. На їхніх подертих і спітнілих обличчях була написана німа фраза: «В твоїх інтересах,*****, щоб це була правильна стежка».
А зараз покладіть руку на те місце, де у всіх людей (окрім ваших колишніх, звичайно) знаходиться серце, і скажіть, як би ви вчинили на моєму місці? Правильно (щоб ви там зараз не сказали, мені треба робити вигляд, що це дуже мудро і правильно), і я теж мав би так зробити. Але натомість, я просто повів групу вперед по «дорозі». І так, мені дуже за це соромно, якщо ви це хотіли зараз запитати.
Через метрів 200, які ми долали певно хвилин 10, мої туристи почали підозрювати, що я їх нагло на%обую, і це ніяка не «правильна дорога». Я впевнено це заперечував, а сам тим часом думав, як би нам звідти вибратись.
Нормальна, адеватна людина просто повернулася б назад, туди, де точно була правильна стежка і ти точно знав, де ти є (я сам завжди це раджу робити в першу чергу, в таких випадках). Але ж недарма цей блог називається «Люди Так Не Ходять»? Бо я, натомість, вирішив «зрізати» і вийти прямо на потрібну нам стежку. Тим паче, що Maps.me показував, що до неї метрів 70. По горизонталі.
І якщо наверх ми йшли по дуже віддаленій подобі стежки, то шлях вниз, який я обрав, не назвав би стежкою навіть найбільший оптиміст. Це була суцільна стіна з молодих ялинок, повалених дерев, кущів і всякої іншої всячини, що в таких випадках завжди завбачливо знаходиться поруч, щоб максимально утруднити пересування якихось
Коротше, щоб ви зрозуміли весь масштаб цього ідіотизму - шлях вниз в мене, людини, яка «в лоб» виходила колись на Довбушанку зі сторони … зі сторони жерепу, зайняв хвилин 20. Я трохи подерся, але то таке – це ж гори, йопта 😁.
Я тільки не врахував одного – що дівочкам продертися крізь ці хащі буде НАБАГАТО складніше, ніж мені. Вони спускалися певно хвилин 40. І як водиться в таких випадках (знов, *****, цей Мерфі зі своїми законами), не обійшлося без травм. І хай би це ще був Стьопа, то я б сильно не переживав – там треба переживати, хіба коли йому відвалиться нога чи він втратить пів щелепи зубів. Свєта впала, коли перелазила через чергове трухляве дерево. На щастя, вона відбулася переляком, синцем і подертими руками, а могло ж бути і набагато гірше. Одним словом – вибачте мені за цей спуск дівчата і Стьопа, мені дуже соромно.
 |
| Просто ідеальна поляна |
А тут ще цей гавнюк (від слова «гав») – я маю на увазі собаку. Як заманювати мене наверх, то він біг поперед мене і махав хвостиком, а коли треба було спускатися, то він весь час крутився біля дівчат і Стьопи. І весь час нашіптував їм про мене всілякі підлості. Інакше як пояснити їхній настрій, коли вони нарешті спустилися до мене?
Проте промені добра і радості, які під час дороги вниз посилали мені колеги, не минули даремно – я загубив свої окуляри. Але не під час спуску (як ви могли б подумати), а вже знизу, на нормальній стежці. «Instant karma» в дії - то страшна штука 😎.
Ну от так на рівному (плюс-мінус 100 метрів по висоті) місці ми втратили півтори години (то все той поганець – собака, клянусь вам). Ця пригода добряче вибила нас з колії (причому в прямому розумінні) і суттєво підірвала мій авторитет. Дійшло до того, що на роздоріжжях моя думка куди ж варто йти, не вважалася більше непорушно правильною. Доводилося аргументувати за допомогою карти, Maps.me та слізних прохань востаннє мені повірити 😅.
Тим часом сонце, неочікувано швидко, опускалося все нижче і нижче. Я знову забув, що на розвідку я ходив в липні, а надворі вже був кінець серпня. А це, як кажуть в Одесі «дві великі різниці». Тому, дійшовши до чергової розвилки, я вирішив не випробовувати долю і терпіння групи, і погодився на їхній варіант.
На розвилці синій маршрут різко повертав наліво і вниз до Синевиру. Праворуч відходив жовтий маршрут до Торуня. А прямо вела дорога, що вивела б нас прямо до тих двох хаток, де ми мали ночувати (це якщо вірити карті). Дуже схоже на те, що було в казці: «Наліво підеш – коня втратиш»… Насправді ж, як виявиться потім, з кіньми все було абсолютно навпаки. І знаєте що? Я думаю, що це підстроїв собака, щоб втертися в довіру.
Але давайте про все по порядку. Всі хотіли спускатися синім маршрутом до Синевиру, тож так і зробили. Спуск був легкий і приємний, бо після того, що ми сьогодні пережили, будь-який спуск, де були б відсутні:
- суцільна стіна молодих ялинок;
- повалені (трухляві та не дуже) дерева;
- переплетені між собою непролазні гілки та надзвичайно колючі кущі,
За якихось хвилин 15-20 ми піднялися на ту галявину і побачили чийсь намет. «Хм, значить в хаті вже хтось є», подумав я. Але підійшовши ближче, ми виявили, що в наметі «мешкають» хлопець з дівчиною і вони навіть не знали, що в хату можна залізти. Хата, як і раніше, стояла замкнена, але в ту кімнату, де я ночував, ще можна було потрапити. Бажання зберегти намет сухим, щоб зранку не витрачати час на його сушіння, взяло верх над бажанням скласти компанію тим двом туристам і ми зі Стьопою полізли ставити намети в кімнаті (хоча дівочки активно опиралися такій задумці). І мушу сказати, що це було капець яке правильне рішення.
Поки розклалися, поки туди-сюди, вже й сонце сіло. Тому вечеряти довелося при світлі ліхтарів. Але відсутність сонця принесла з собою не тільки темряву. Вона принесла з собою коней. Як тільки стемніло, коні, що паслися десь вдалині, почали нарізати кола навколо хати і навколо того намету. За ту пару туристів в наметі було реально страшно, бо туша вагою під тонну, яка пробігає галопом за метр від тебе, повірте, дуже добре лякає. Але вони, очевидно, були зайняті більш важливими речами і кіньми не дуже переймались.
Коні ж, набігавшись, стали робити вигляд, що вони тут ні при чому і просто мирно пасуться неподалік. Але тут Стьопа дістав паштет і закрутилось: коні підходили майже впритул до нас, загрозливо фиркали, надмєнно іржали і, взагалі, лякали наших дівочок. А потім вони замахнулись на святе – на
Та тут з’явився Він – наш рятівник (як називали його дівочки, хоча нам зі Стьопою було образливо, що вони так називали не нас). Я вже казав вам, що думаю про те, що це пес домовився з кіньми і все підстроїв? Бо все так і виглядало – ми в оточенні недоброзичливців, аж тут він своїм гавкотом відганяє коней. І більше того, він робив це протягом всього часу, поки ми не полягали спати. Класична схема – створи проблему, а потім сам з нею розберися. Але як би там не було, своєї мети він досягнув – ми його почали цінувати.
І, звичайно ж, сталось те, чого я намагався уникнути всіма силами – Свєта остаточно здалася перед таким «гарненьким собачкою» і погодувала його. Це було нашою помилкою, бо він отримав додатковий стимул посилювати свій вплив. Під дією шматочка хлібу з паштетом він встиг навіяти Свєті, що він «дуже розумна і породиста собака», «розуміє команди і взагалі». Добре, що паштет закінчився, бо до того, щоб назвати його «герцогом Кембріджським» залишалось 2-3 скибки.
 |
| Майбутній «герцог Кембріджський» |
Коли всі вже полягали в своїх наметах, виявилося що собакен теж хоче ночувати в хаті. І питання як залізти через напіввідкрите вікно в хату, для нього зовсім не питання. Вмостившись на підлозі під ліжком, він теж заснув. Принаймні я так думав.
Та в нього були інші плани. Наприклад, барабанити по підлозі хвостом, клацати зубами, виловлюючи бліх, та показувати всім, як він вміє кігтями шкребти все, до чого дотягнеться. Хвала богам, що він не вив і не гавкав. Я, взагалі-то, нічого не маю проти собак (дехто навіть умудряється їх заводити вдома), і вважаю, що люди, які їх не люблять, просто не вміють їх готувати. Тому хай би він клацав і шкрябався собі на здоров’я, але ж С%КА НЕ ЗА МЕТР ВІД МОЄЇ ГОЛОВИ, В ТОЙ ЧАС ЯК Я З УСІХ СИЛ НАМАГАВСЯ ЗАСНУТИ. Ви колись намагалися заснути з усіх сил? Якщо ні, то вам мене не зрозуміти.
Через декілька довгих годин цього кошмару (причому собацюра заважав тільки мені, а всі інші спали як немовлята – пам’ятаєте про «instant karma»?) хтось вийшов в туалет. Ну, по правді «вийшов» - то голосно сказано, швидше виліз у вікно. І собака, щоб підтримати своє реноме справжнього вартового, подався слідом. Я ж одразу вискочив з намету і почав гарячково шукати підручні засоби, з яких можна було б побудувати перешкоду, щоб собака назад до кімнати вже не зміг залізти. Вдалося знайти небагато: якісь дошки, цеглу, шматок мотузки, порожні пляшки та дитячий малюнок – на нього, в основному, і була вся надія. І як тільки Наталя (а це саме вона виходила) повернулась, я за лічені (3-4) хвилини побудував перешкоду. Стіну. Можна сказати, неприступний бастіон на шляху хвостатого супостата. І з легким серцем заліз до спальника.
Та не встиг я до кінця вмоститися, як пролунав страшний грюкіт (з таким звуком міг би зайти, наприклад, розлючений господар тієї хати) і собака граціозно приземлився на підлогу кімнати. Він просто стрибнув, як Зорро, прямо через мій шедевр інженерної думки. Я сам не бачив, але думаю, що під час цього, без перебільшення неповторного стрибка, в нього була така ж міміка (в собаки може ж бути міміка?), як в того лева на заставці Metro Goldwyn Mayer.
Я, в принципі, і раніше підозрював, що інженер і будівельник з мене на букву «х» (але не від слова «хороший»). Але цей кудлатий засранець загнав мою інженерно-будівельну самооцінку під плінтус. І як це не дивно, як тільки я змирився з поразкою в цій битві титанів, мені вдалося заснути. В основному мені снилось, що я собака, і що я постійно мушу клацати зубами, шкрябати кігтями і стукати хвостом. Бо ж інакше навіщо мені тоді зуби, кігті і хвіст 😉?
Shurik ©
Львів, 2018
Коментарі
Дописати коментар