Як здобувати друзів та впливати на людей (верховинська версія)

В блоці, який йде одразу за заголовком, прийнято писати якісь легенькі спойлери на тему того, про що ж піде мова далі. Закинути, так би мовити, наживку цікавості довірливому читачу. Я міг би зробити так само, написавши яким чином пов’язані бехерівка і схід сонця, чи подерті шкарпетки, форель і нумізматика та до чого тут інстинкт збереження пива. Але, як ви бачите, не роблю цього 😉. Більше того, чому цей текст має саме такий заголовок, ви дізнаєтесь майже в самому кінці. Тому читати його чи ні, вирішувати вам (звичайно читати, що за дурні питання).

Як ви, напевно, пам’ятаєте минулий (2016) рік був дуже вдалий: в кінці походу Аршицею на День Незалежності, мені відкрився «дзен» походів з дівочками.

Тож озброєний цими неймовірними знаннями, я в кінці травня 2017 року знайшов достатню кількість жертв бажаючих, аби перевірити ці знання в дії. В наборі йшли наступні жертви туристи:

Наталька, вже знайома вам дівочка; досвід походів – великий; витривалість – висока (за умови достатньої мотивації).

Саша і Маша (комплект); досвід походів: в Саши - великий (за його словами), в Маши – середній (теж за словами Саши); витривалість: в Саши - висока, мотивації не потребує, в Маши – залежить від Саши (щодо питання мотивації – те ж саме).

Катя, незнайома вам раніше дівчинка; досвід походів – відсутній; витривалість – висока (лише за умови правильної мотивації, в протилежному випадку – вкрай низька).

Скажу чесно, це було достатньо авантюрно: брати в похід 3 нових людей, які невідомо як ходять (а, враховуючи, що з цих трьох двоє – дівчата, ризик зростав в геометричній прогресії). Та хто не ризикує, той не їсть гуцульської бринзи (і це реальна історія з цього походу, а не просто порівняння).

Аби збільшити свої шанси закінчити похід в доброму «здравії» та з цілими нервами, маршрут був вибраний відповідно. Це був маршрут № 11 ПроПоходи, яким ходили Антон і Христя. Він здавався ідеальним для такої компанії (і як виявилося потім, ПроПоходи інтуїція мене не підвела).

Отже, день старту. Всі збираються у Франківську, на автостанції. Перший урок: наявність квитка не гарантує, що ви будете сидіти в автобусі. Квиток взагалі нічого не гарантує, якщо на те пішло. Але добре що в нас був я 😁. Всі сіли поближче до виходу (ще одне мудре рішення) і подорож почалась. Через три години, без перебільшення, незабутньої дороги ми ледве виходимо біля повороту на Ільці. Чому ледве? Бо місцеві люди були такі гостинні, що все ніяк не хотіли випускати нас із маршрутки, вмовляючи їхати з ними у Верховину.

Всі сонні і мляві. Я не пам’ятаю чи колись о 8.00 вже був на маршруті, тому як каже мій напарник, містер С.: «перший раз списую на шок». Та за якихось хвилин 20 дійшли до місця, де з ґрунтової дороги з елементами асфальту, повернули наліво. І, перейшовши міст, далі вже рухалися по червоній марці Східно-Карпатського туристичного шляху.

Поки дійшли до мосту, то всі непогано розігналися і я навіть почав мріяти, що в цьому поході всі будуть йти приблизно як я (наївний, нє?). Та після мосту почався підйом, спочатку легенький та поступово він набув нормальної карпатської крутизни. І ось через 15 хвилин після початку підйому (я клянуся своїм наметом, Карл, це було через 15 хвилин після початку) я почув фразу, яка змусила мене переглянути свої погляди на життя взагалі і на туризм зокрема. Катя, хай благословлять її боги, сказала мені: «Саша, ти мені збрехав! Похід тяжчий, ніж ти казав». Я не буду коментувати цю фразу – просто залишу її вам, щоб ви насолодились її багатогранністю і довершеністю 😁.

Поки я намагався придумати, як краще відповісти Каті, щоб, як кажуть китайці,  зберегти лице, ми вийшли до одного із самих інстаграмних місць походу. 10-хвилинна перерва на фото і погнали далі.

За декількасот метрів від полонини Поконечна, де було позначено перше джерело з початку підйому, ми зустріли місцевих биків. На відміну від поширеного стереотипу, на них не було спортивних костюмів «Адідас» та всіх інших атрибутів. Але відсутність «Адідасів» не додавала їм привітності, тому ми змушені були обійти їх через густі і майже непролазні чагарники.

 - Трекпалки є? А якщо знайду?

Ця маленька пригода тільки посилила відчуття, що зараз саме час поснідати. Влаштувавшись біля джерела, ми снідали і спостерігали неймовірні краєвиди.

І тут я зрозумів, чим можна мотивувати Катю. Вона не встояла (а хто б встояв?) перед красою Карпат і запитала чи далі ще будуть такі ж гарні краєвиди? Сказавши Каті, що це ще навіть не краєвиди (я кривив душею в той момент), а от далі почнеться самий «жир», я зарядив двигун її витривалості майже на весь день.

І хвала богам, що стежка, яка траверсувала наступний пагорб та гору Поконечну, була дійсно шикарна, і тому підтвердила мою обіцянку. Після сніданку всі почали рухатися жвавіше, тим більше, що починало припікати сонце і хотілося чим-швидше в тінь.

Траверс, який мене врятував

Тому коли через годину, коли ми дісталися полонини Кринта, і я запитав чи варто зупинитися на 5 хвилин і перепочити в тіні, відповіддю мені стали здивовані погляди в стилі: «Ну це ж очевидно!». А оскільки ми люди слова, то раз сказали «5 хвилин на відпочинок і все», то так через годину і вирушили.

Після перепочинку, та ще й коли трохи спала спека, йти стало значно легше. І ще, після Кринти, я перестав показувати всім на карті де ми є і куди мусимо прийти сьогодні (а мусили ми йти аж за Скупову). Бо я знав, що мені буде дуже важко переконати всіх, що ми пройшли складнішу, але коротшу частину шляху, а попереду легша, але довша частина. Та ефект плацебо у вигляді слів «Ми можемо зупинитися в будь-який момент, бо вода в нас з собою» та «Ще 15 хвилин і все», робили свою справу 😉.

В якийсь момент нам трапився хлопець-гуцул і ми, перекинувшись з ним кількома стандартними для туристів фразами, майже розійшлися своїми дорогами. Та тут в гру вступила Катя – вона почала РОЗПИТУВАТИ його. Я спочатку не помітив цього, а коли все-таки звернув на це увагу, розмова була в самому розпалі. Спочатку ніби все було ОК: питання про життя в горах (та життя, як життя, ну про що там питати?), куди хлопець рухається (йшов до друзів на шашлики), та як краще обходити блокування «ВКонтактє» (це вже гуцул спробував перехопити ініціативу). Ну і звичайно ж, Ганнуся вже розлила олію вже було задане питання про особисте життя гірських мешканців. Я тільки молився, аби Катя не подивилася йому в очі, бо тоді можна було б, як писав великий Лесь, «зливати воду». Катя дівчина гарна, одяг на ній зручний спортивний (читай обтягуючий), а хлопець очевидно самотній (в горах вони всі самотні), а гаряча кров (чи що там в гуцулів замість крові) легко б’є в голову погожим літнім днем.

Всім же відомі всі ці випадки, коли підступні гуцули, подивившись в очі необачному мандрівнику, заманювали його в своє лігво, наприклад на півдеци. А потім він виходив через 3 дні в абсолютно незрозуміле село, яке знаходилося за 100 кілометрів від його маршруту, зовсім нічого не пам’ятаючи. Що кажете? У вас такого не було жодного разу? Гм… Ок, ясноооо. Тоді просто забудьте цей абзац.

Коротше, розмова, яку затіяла Катя, була мені не до вподоби, бо карпатський легінь вже питав в неї, де саме ми будемо зупинятися сьогодні на ніч. А це тривожний знак, бо для гуцула, який після шашликів захоче просто погутарити з гарними дівчатами, 10 кілометрів поперек хребта - це взагалі не гак. Тим більше, що на поборника «общєства трєзвості» він був явно не схожий, а швидше навпаки – цілеспрямовано йшов порушувати всі заповіді цього «общєства».

І тоді, коли Катя перепитала мене, де ми маємо ночувати, бо сама не знала, а «кавалєр» чекав відповіді, я подумки подякував богам, що вони надоумили мене не сильно «світити» картою і пояснювати групі, де ми маємо сьогодні опинитися. Невизначено махнувши рукою в північно-західному напрямку я почав відтісняти Катю від гуцула. В процесі цього я, використовуючи тільки своє обличчя, показував всій групі, що нам треба від цього гуцула відриватися. Що ми успішно й зробили.

Коли ми вже добряче віддалились, то виявилося, що вперед всі пішли так швидко не через мою ідеальну міміку, а тому, що думали що мені стало погано. «Здорова людина таких гримас корчити не може», пояснювали вони мені. Тяжкий удар по моєму самолюбству 😇.

Та на цьому наші пригоди з карпатськими жеребцями не закінчилися. Ми, в якийсь момент шляху, зустріли табун коней. Коні на фанатів туристів з рюкзаками були не дуже схожі, скоріше навпаки. Коні гарцювали, брикалися, билися між собою та хаотично перебігали з місця на місце. Їхня незадовільна поведінка примусила Наталю, Катю і Машу похвилюватися, коли дівчата переводили мене і Саню на безпечну від коней відстань.

Отак, долаючи кілометр за кілометром, ми рухалися прекрасним відкритим хребтом. Я сподівався, що навколишніх краєвидів буде достатньо для того, щоб підтримувати в тонусі Наталю, Машу і Катю (Саня й так був в тонусі, тому за нього я не переживав). Та час йшов, кроки перетворювалися на пройдені кілометри, сонце вже явно збиралося на спочинок, а до місця ночівлі ще треба було пройти немало. Помаленьку почали з’являтися відстаючі (в мене взагалі рідко чомусь буває, щоб не було відстаючих).

Та на щастя тут на горизонті вигулькнула Скупова, принаймні така версія була озвучена дівчатам для підняття бойового духу. Та як показали подальші події – не тим ми дух піднімали.

Після відгалуження синього маршруту на Скупову, ми знайшли гарну поляну із приголомшливим видом на Чорногірський хребет. Але все одно вирішили пройтися трошки далі і глянути чи немає чогось кращого. І, за метрів 200, таки знайшли ліпшу, на думку дівчат всіх, місцину. Поки прекрасна частина нашої команди розставляла намети, дівочки хлюпалися в струмочку, який завбачливо протікав поряд. І це було доволі цікаве видовище, бо я ще, напевно, ніколи не бачив, щоб отак, просто на очах, до людей повертався гарний настрій – вода буквально змивала втому і дратівливість 😁.

А потім, під час вечері виявилося, що доброзичливці підкинули мені в рюкзак трошки бехерівки, а Саші – малееесеньку пляшечку віскі. Дай їм Б-г здоровля, тим невідомим героям.

Ну, подальший процес я описувати не буду. Скажу лише, що за грою в «Уно» ми ледь не пропустили захід сонця, який мали спостерігати з тієї першої полянки (ага, точно, дуже захоплююча гра, оця ваша «Уно»). Та на щастя ми на захід встигли – і це було просто неймовірно красиво.

І водночас, саме це передозування красою (а зовсім не бехерівка, як несправедливо казав я раніше) зіграло з нами злий жарт – після такого видовища ввечері, бажачих зустрічати світанок на Скуповій суттєво поменшало. Власне, якщо сказати по правді, то бажаючий був тільки один – я.

Скажу чесно - до того, не дивлячись на всі свої численні походи, я жодного разу не зустрічав світанок на горі (каюсь, грішний). Тому я не міг втратити таку нагоду цього разу. І, напевно, саме цей факт, змусив мене вилізти з теплого спальника, зібратися і все-таки піти назустріч світанку. І як же ж я не прогадав…

Тривалість підйому на Скупову я недооцінив. Ні, не так. Я просто капець як недооцінив тривалість підйому – замість прогнозованих 20 хвилин, я піднімався майже годину, і це притому, що я рухався в непоганому темпі.

Та ось я на вершині. Сонця ще немає, отже я встиг. Декілька хвилин і починається…

Описувати схід сонця на горі це, як сказав би один мій друг, «дурного робота». Тому опису тут і не буде. Пролити хоч якесь світло на світанок (оригінально, нє?) могли б фотографії.

На жаль, фото зроблені на телефон не надто хороші (і кривуваті руки тут зовсім ні до чого) і навіть на 5% не передають наскільки шикарним і щелеповідвисаючим (є ж таке слово?) видовищем був цей схід сонця.

Після години перебування на Скуповій я почав спускатися вниз. Запитаєте, що я там робив стільки часу? Ну, окрім того, що намагався робити фотографії, я просто стояв і мовчки спостерігав як сонце відвойовує в сутінків гори. Така собі медитація в абсолютній тишині… на самоті… на вершині гори… на світанку. Бодька-павук би оцінив.

На спуску, до речі мені вдалося зробити фотографію, яку я особисто вважаю однією з найкращих моїх фото з того походу.

Веst of the best of the best of the best

Прийшовши в наш табір я почув тільки синхронне хропіння своїх колег. Ну добре, добре - не хропіння, а легке мелодійне посопування. І хропіння. Сашине. Не довго думаючи, я приєднався до загального хору. Оскільки я вже отримав, що хотів, то не став будити всіх о 8 ранку, як планувалося раніше.

Коли всі прокинулися, то почалося, те, що мене надзвичайно бісить – довгі збори. Я знову пошкодував, що не записав ту пи*дувату стару, яка 3 роки назад своїм завиваннями-прокльонами підняла і примусила зібратися й піти геть, 30+ туристів разом із 14-ма наметами за 20 хвилин. Та нарешті всі зібралися, я ще раз оглянув місце ночівлі – чи ніхто нічого не забув, умудрився прої*ати окуляри (як виявилось потім) і ми вирушили.

Швидкість збирання просто космічна)))

Йти довелося недовго, бо в наших планах було відвідування Угорських скель, які я вже бачив зранку зі Скупової. Але ж то здалека, то не рахується. І ось ми вже повертаємо направо і рухаємося до вівчарської колиби, що стоїть а нашому шляху. Пам’ятаючи про цікавість Каті до життя аборигенів, швиденько питаю, чи правильно ми рухаємось, і йдемо далі. До речі, коли спускатися до колиби, то неподалік в невеличкому ліску теж видніються якісь кам’яні брили. Які в цій історії ще зіграють свою роль.

До скель йти не так близько, як здавалося спочатку. Ситуація ускладнювалася сонцем, що намагалося нас підсмажити. Нарешті ми дісталися перших дерев - як же ж класно в тіні!!! 5 хвилин заплутаною стежкою і ми на місці. Ну що вам сказати – виглядають Угорські скелі круто і вражаюче. Будете в тих місцях – обов’язково відвідайте.

Хвилин зо 20 на перепочинок/фото, і треба йти назад. По дорозі назад я захотів побувати ще й біля тих брил, неподалік колиби. Та не в тому біда, що захотів, а в тому, що група пішла за мною. На декількох сотнях метрів там були такі хащі, що ми ледве продерлися крізь них. А я продовжив лізти через ті кущі і дерева, навіть тоді, коли всі решта вибралися на дорогу.

В результаті, я опинився біля колиби на кілька хвилин пізніше. Та було вже пізно… Катя почала діалог із мешканцями колиби. Правда, цього разу вона зірвала джек-пот: вона запитала, що вони тут роблять. І, отримавши відповідь – бринзу, поцікавилася чи можна її в них купити. Купити можна було, і навіть по дуже адекватній ціні, що ми й зробили.

Процедура купівлі бринзи

 Після процедури купівлі, Катя вирішила, що в «пакеті» з бринзою йде фотосесія з корівками, що мирно паслися неподалік. Та найдивніше те, що їй вдалося в цьому переконати самих вівчарів, які найближчі декілька хвилин провели в намаганнях зафіксувати жертву корову у вигідній для фото позі. Та ось фото зроблене і ми прощаємось із вівчарями. І ви знаєте, мені чомусь здалося, що вони робили це з полегшенням.

Жертву для фото обрано

Наступні декілька кілометрів були доволі скупими на події – ми просто йшли по дорозі, періодично перелазячи різноманітні загорожі.

А коли прийшли в Стовпні (ті, що на хребті, а не ті, що поряд з Пробійнівкою) то побачили малесенький магазинчик, в якому було все, що необхідне для виживання в горах – алкоголь та цигарки.

Змучені дорогою та спекою, ми одразу ж зорієнтувалися і купили пива. Та не все було так просто. Успіх з вівчарями сп’янив Катю і вона, в стилі Каті Осадчої, знову почала задавати свої питання місцевим. Ситуація ускладнювалась тим, що це була неділя та не просто неділя, а Трійця. Одним словом, я не буду описувати стан тих людей, які сиділи поряд з «магазином», скажу тільки, що більшість з них була дуже і дуже «схвильована», якщо ви розумієте про що я.

Та й цього разу нам вдалося «проскочити». І як тільки ми почали спускатися, я почав «виховну роботу». Впродовж 20 хвилин я намагався пояснити Каті, яку небезпеку становлять гуцули, особливо дикі, особливо добряче п’яні. Та все марно, Катю було не пройняти – і я здався. Але невдовзі мої слова мали отримати дуже яскраве підтвердження…

Від людей біля «магазину» нам вдалося дізнатися, що після закінчення спуску буде невеличкий місток і там, на іншому боці потока, є невеличка галявина, якраз для двох наметів. До неї ми і прямували, як раптом моя і Сашина краса впали в око місцевій «тьолці». Яка з романтичним муканням почала нас переслідувати. І вона не хотіла відставати, незважаючи на всі наші зусилля. Це спочатку було трохи весело, та потім реально нам набридло. Я ще тоді подумав, що от, мовляв «дурна тварина, не розуміє що її відганяють». Ахах, як же ж я помилявся…

Просто фото. Саша і Маша (комплект)

Корови ми позбулися, забарикадувавши місток, по якому перейшли на ту галявину, що нам описували. А от від того, що чекало нас далі, ніяка барикада не допомогла…

(Тут в мене була величезна спокуса обірвати свою розповідь і написати, що продовження буде наступного тижня. Та я згадав, що вже більше місяця не мучив вас своїми історіями, тому передумав.)

Увага! Попередження: все, що буде описано далі реально відбулося і може статися з будь-яким необережним мандрівником, який вирішить мандрувати Карпатами (особливо в церковні свята). Тому пам’ятайте про те, що ви подорожуєте на свій страх і ризик. І не намагайтеся повторити це в домашніх умовах!

Галявина, на якій ми опинилися була дуже класна і мальовнича, але був один нюанс. Схил пагорба, який виходив на галявину, був весь переораний. Дівчата певно не надали б цьому значення, а я подумав, що саме так виглядає схил, яким спускають колоди до дороги/річки. Тому я і Саня вирішили пройтися трохи далі по дорозі і пошукати кращого місця.

Ми відійшли десь на метрів 500 і вилізли на пагорб, але побачили тільки, що це вже почався присілок і зовсім поряд хати. Біля людей ночувати нам не дуже хотілося, тому ми розвернулися, щоб йти назад. Аж зненацька літню тишу розрізав несамовитий крик. «Це якась тварина!», впевнено заявив Саша, «я колись по Діскавері дивився передачу про диких звірів». Та в мене були щодо цього сумніви – мені здалося, що я бачив людську фігуру.

Коли ми перебралися на інший берег потічка і вийшли на дорогу, якою прийшли сюди, крик повторився, але значно ближче. І яке б не було джерело крику, воно наближалося. Коли крик пролунав втретє, із-за повороту дороги з’явилася фігура людини. Вона підійшла до потічка в тому місці, де ми з Саньою його переходили і нахилилася, наче щось видивляючись. Ми глянули на це і спробували продовжити свій шлях. Та не тут то було.

Фігура рухалася (бо ходьбою це було складно назвати) в наш бік і намагалася подати якісь сигнали. Ми нарешті зрозуміли суть цих хаотичних рухів руками і незрозумілих звуків – нас просили зупинитися. Ми зупинилися і коли цей персонаж підійшов ближче, ситуація дещо прояснилася. Він був п’яний як чіп... Але ні, це некоректне порівняння: порівняно з ним, ті «схвильовані» люди, яких ми бачили в Стовпнях біля «магазину», були абсолютно непитущими членами «общєства трєзвості». Він був просто «вдрабадан» і для мене досі загадка як йому вдавалося в такому стані пересуватися (то певно був якийсь особливий вид карпатської магії).

Коли цей потомок мольфарів підійшов ближче, то сказав просто геніальну фразу: «Я, бля, вже думау уєбати», і дістав із внутрішньої кишені куртки добрячий камінь, за яким власне і підходив до річки. І поки Саня і я здивовано дивилися на нього і один на одного, він продовжив розвивати успіх. Зі словами «А от мій паспорт, якщо не вірите», він з іншої кишені дійсно дістав свій пом’ятий паспорт.

Сказати, що це був хід конем, це нічого не сказати. Це був хід цілим табуном коней і ще маленьким стадом слонів на додачу. Ми одразу ж признали в ньому гуру пікапу і майстра комунікації, і схилили голови перед роботою майстра. Бо, щоб почати знайомство погрозою «уєбати» і одразу ж підкріпити свої слова офіційним документом, треба роки і роки тренувань. Можна собі було тільки уявляти який він має успіх у дівчат і дивуватися, чому він досі, як мінімум, не депутат, принаймні, районного рівня.

Далі за допомогою жестів цей самородок показав нам, що його звуть Хуан Коля. Діалог, який відбувся після цього, в схематичному вигляді виглядав так:

- А ви хто, мля-на*уй, такі?
- Ми – туристи. Мене звати Саша, а це мій друг, теж Саша.

Недовіра, яка з’явилася в очах Колі після цих слів, як мінімум свідчила, що йому ніколи не попадалися одночасно люди з однаковими іменами. Тим більше, що бажання діставати свої … паспорти ми не виказували.

- Шо ви тут, на*уй робите, мля? - дипломатично поцікавився Коля.
- Шукали місце для наметів.
- Для наметів? Тоді продай мені намет, а то можу уєбати – абсолютно неочікувано запропонував Коля і чомусь подивився на мене. Очевидно, я мав вигляд людини, яка дуже хоче продати намет. Наступні декілька хвилин пройшли в намаганнях переконати нашого нового друга, що бажання продати намет ми не маємо, він нам самим дуже потрібен і що навіть за 1000 гривень цього зробити не вдасться.

Після цього Коля вирішив «збити» з нас гроші за розміщення в горах – «та я тут всіх знаю, на*уй». А коли й це не вдалося – нам бо це місце підказали місцеві, Микола вирішив просто піти з нами, з якихось, йому одному зрозумілих причин.

По дорозі він сказав, що його тут «знає кожна скотина» і, очевидно щоб довести це, вискочив (голосно сказано, але хай буде) назустріч підводі, яка на немалій швидкості летіла по дорозі. Як на зло, кінь, який працював двигуном тієї підводи, був в тих краях новачком і ще не встиг познайомитися зі всіма місцевими «достопрімєчатєльностями». Тому він не виказував ані найменшого бажання зупинятися. І якби чолов’яга, що суто номінально керував підводою, не загальмував, обминаючи цю живу перешкоду, то бути б біді – все таки шкода було б підводу.

Після такої майстерної зупинки підводи (американські бандити із Дикого Заходу вмерли б із заздрощів) Коля чомусь почав допитуватися в того чоловіка, де його, Колі, пакет. На що резонно був посланий на*уй. Проте ця невдача не підкосила Колю. Навпаки, він із ще більшим завзяттям почимчикував за нами.

То ось нарешті ми прийшли на ту злощасну галявину, де вже добрих півгодини нудилися наші дівчата. Коля, побачивши дівчат, одразу повеселішав і вирішив отаборитися поряд з нами, судячи з тривалості його перебування на тій галявині. Провівши прості підрахунки кількості хлопців і дівчат, він зробив висновок, що з однією із красунь в нього є непогані шанси. Ситуація подобалася мені все менше і менше. Тому я сів під деревом з ним поговорити, щоб локалізувати його перебування на галявині.

Ви запитаєте, чому я чи Саша його просто не вирубили, бо я не сумнівався, що це для нас не склало б труднощів. Ну, по-перше, якщо розібратися, то не було й за що. По-друге, якби ми це зробили на такій відстані від села та ще й поряд з дорогою, то нам би точно довелося шукати іншого місця для ночівлі, причому значно далі від того місця, де ми були (+ він постійно згадував про трьох його братів, які живуть на горі і теж можуть «уєбати»). І, по-третє, мені було цікаво як все закінчиться і було бажання трохи провчити Катю, щоб вона побачила, що таке спілкування з п’янючим гуцульським хлопом.

Отже, я з Кольою (і періодично Саша) сиділи під деревом і вели різноманітні філософські бесіди. Зробивши ще декілька спроб щось в нас купити по «хорошій ціні в 200, ну максимум 400 гривень», Коля якось несподівано перейшов на рекламу місцевих принад, які, на його думку, точно мали б зацікавити туристів: незаконна вирубка лісу, нелегальна нічна ловля форелі в струмку та інші 33 задоволення. Ми ж, посилаючись на зайнятість, вперто відмовлялися.

Зненацька, цьому PR-менеджеру верховинських принад, здалося, що ми не віримо його історії про форель. І він вирішив це продемонструвати прямо на місці, в струмку, який протікав поряд. Скинувши взуття, він залишився тільки в дірявих шкарпетках, які напевно мали якусь форелепритягуючу силу. По коліно у воді (штани ми вмовили його не знімати) і в шкарпетках, він почав свій хрестовий похід проти нещасної форелі, яка не мала жодних шансів. Він з таким завзяттям взявся (немилосердно похитуючись і періодично заточуючись) бродити по потоці і перевертати каміння, що нам стало якось не по собі. Я клянуся, що якби я в такому стані, як Коля, зайшов в струмок навіть просто походити, я вже мовчу про ловлю форелі, то в мене була б як мінімум черепно-мозкова травма середнього ступеню тяжкості і численні забої м’яких тканин. А цей карпатський Супермен навіть ні разу не впав.

Після цього ми почали поважати Колю ще більше (принаймні, таку версію довелося йому озвучити, щоб він заспокоївся). На щастя для форелі, її поряд не виявилося, бо я на 200 % впевнений, що якби вона там була, то ми б вживу побачили сцену з «Володаря кілець». Ту, в якій Голум зубами розриває живу рибу і танцює з нею.

Також в процесі ловлі Коля наблизився до місця, де дівчата завбачливо поклали охолоджуватися наше пиво. Та інстинкт самозбереження збереження пива спрацював безвідмовно і автоматично: діючи злагоджено, Наталя і Маша відволікли увагу Колі, в той час як Катя майстерним і блискавичним рухом забрала пляшку. Операція «Врятувати рядового Чернігівське» завершилася повним успіхом.

І як тільки я вирішив, що Коля мене вже нічим не здивує, йому знову це вдалося. Броунівський рух його думок привів його до висновку, що я щось тямлю в нумізматиці. Всі мої спроби переконати його, що це не так, не дали жодного результату. Він зняв куртку та зі словами «в мене тут дещо в підкладці зашито», почав зубами розривати підкладку. І дійсно, звідти, після хвилинної боротьби з курткою, випало декілька монет. Дуже цінних, за словами цього невтомного колекціонера, які він знайшов в горах за допомогою металошукача. Після того як я побачив, що це за монети, в мені поселилася впевненість, що стан в якому перебував Коля, для нього абсолютно нормальний. Там були: російська царська монета номіналом 10 копійок 1899 року, польські 50 грошів 2005 року, українські 50 копійок 1997 року та 10 євроцентів.

Коли мені вдалося нарешті розтлумачити Колі, що йому не вдасться продати мені ці монети, він остаточно розчарувався і, очевидно, вирішив, що не варто мати ніяких справ з такими бідними туристами. Ще через хвилин 10 вмовлянь я майже переконав його, що з нами дуже нудно і йому пора додому. Довгі збори і ось Коля прощається і своїм фірмовим, нетвердим кроком, йде наверх. Причому йде по стежці, яка «в лоб» бере той схил по якому спускають колоди. Я б навіть тверезий і вдень туди не поліз, а він в такому стані та ще й на вечір… Одним словом – Коля. Та піднявшись на кілька десятків метрів вверх, він зупинився і щось почав кричати. Я прислухався, і виявилося, що наш друг наполягав, щоб ми не ставили намети прямо під схилом, бо «мо’ хтось буде спускати колоди вночі, то щоб не зачепило». Я й так би там намети не ставив, але така турбота мене чомусь вразила.

Коли Коля пішов, я з виглядом: «Ну, що ти скажеш тепер, після такої пригоди з п’яним гуцулом? Ще є бажання задавати їм невдалі питання, га?» повернувся до всіх, особливо до Каті. І що ви думаєте, Катя покаялась і визнала, що була неправа? Ахах, як казали в одному фільмі: «А вот х*й тебе!». Катя була незадоволена, чому ми так довго з Кольою возилися і чого взагалі з ним спілкувалися. «Чому було йому просто не сказати, щоб він йшов своєю дорогою?» - на це питання я не зміг їй відповісти 😉.

Задумка провчити Катю провалилася цілком і повністю. І я подумав, що краще б я відправив її говорити з Кольою. Тоді, напевно, після 5 хвилин розмови, він би протверезів і злякано промовивши «Твоє кунг-фу сильніше», побіг би, не оглядаючись, геть.

Далі була вечеря під час якої всі оцінили, наскільки вдалим було рішення Каті запитати про бринзу. Кукурудзяна каша з бринзою і пиво, а потім ігри в слова до пізньої ночі (для дівчат, чомусь було шоком, що слово «пеньюар» ми з Сашою відгадали майже миттєво) – шикарне завершення цікавого дня.

Зранку мене розбудив чийсь голос. І, виглянувши з намету, кого б ви думали я побачив? Правильно – Колю. Цей невтомний трудівник, як виявилось, вже встиг спуститися в село і зараз сунув наверх мішок картоплі, на собі. Нагадаю, про всяк випадок, що на годиннику була 8 ранку і стан Колі суттєво не змінився з вчорашнього дня.

Поки він зупинявся на «перекур» (б*ять, він реально курив) ми з ним перекинулися парою слів, як старі дружбани. Тільки він мене чомусь вперто називав «Юрчиком». Я не став його поправляти, бо хто-зна, може я тоді й справді виглядав як Юрчик. Ми попрощалися з ним, я записав його телефон (це було необхідною умовою прощання) і він «погнав» далі. Як тільки я собі уявляю, яке це кінське здоров’я треба мати, щоб таке «чудити», одразу думаю, що не тих істот кентаврами назвали.

Далі все було буденно і трохи сумно, бо це був крайній день походу. Ми поснідали, зібралися, зробили історичне фото на містку і пішли в Пробійнівку.

Десь за півгодини дійшли до зупинки, та стали чекати на автобус до Верховини. А коли відкрився магазин поряд із зупинкою, то ми купили собі пива і морозива, що відразу підняло нас на рівень богів.

А ще, абсолютно випадково, знайшли собі двох попутників до Франківська. Тут я мушу уточнити: мій минулий похід (той, що місія ОБСЄ), теж завершувався у Верховині. А добирання звідти, як відомо, може зіпсувати враження, навіть про найкрутіший похід. Тому, щоб не повторити помилки з попереднього походу, я завбачливо замовив таксі з Франківська, яке мало нас завезти – сюрприз! - у Франківськ. Тут величезна подяка Середі, за допомогу в цьому питанні – пан Мартин дійсно крутий (якщо треба телефон – пишіть). Та місць в бусі було 9, а нас було 5, тому в планах було швиденько у Верховині знайти туристів, яким треба було теж до Франківська (забігаючи наперед мушу сказати, що цей план повністю провалився і ми їхали семеро + пан Мартин).

Декілька годин виснажливої дороги до Верховини (хвала богам, що ми сиділи), де нас вже чекало таксі. 5 хвилин безрезультатного пошуку ще 2 пасажирів і ми помчали в напрямку Франківська. На цьому похід можна було вважати закінченим. Всім дякую, всі – молодці, всі вільні.

Похід, як на мене, був успішним на 100%, всі були, нібито, задоволені (очевидно, тому, що добралися живими до фінішу). Я дуже старався, щоб не відбити охоту до походів новачкам, і маю надію, що мені це вдалося. Я знову згадав, що таке йти в похід з людьми, з якими раніше ніколи не ходив і можливостей яких не знаєш. Я знову переконався, що ніколи не можна вважати, що тебе не зможе чимось здивувати дівчинка в поході. Я провів генеральне тренування своїм нервам і витримці, бо мене за декілька тижнів чекав історичний похід Мармаросами і Чорногорою, з моїм напарником, містером С..

Похід взагалі був багатим на події, а історія з майстром комунікації – Миколою, взагалі стала вишенькою на торті (Вишенькою? – Здоровенною п’яною вишнею). Вона ще раз підтвердила теорію про те, що пригоди можуть чекати на нас за будь-яким кущем. Тому частіше вибирайтесь в якісь кущі (бажано в Карпатах – там концентрація таких кущів більша) – і саме там ви й знайдете пригоди для вашої власної … історії (я справді хотів сказати історії, чесно).

P.S. Окремий привіт Христі, яка мала бути в цьому поході, але в останній момент відвалилася (ні, на щастя не з маршрутки). Отакі-от пригоди можна пережити за три дні походу з Шуріком (і то ще я намагався, тримати себе в руках).

«Юрчик» aka Shurik ©

Львів, 2017