Сам удома


В житті все починається з малого,
 З зернинки – хліб, а суп із черпака.
 І Шурік теж свою важку соло-дорогу, 
Почав колись з тяжкого рюкзака…


Чи хотіли б ви піти в похід з людиною, яка йде в однаковому ритмі з вами? З людиною, яка підтримає кожне ваше рішення і яку не треба буде в чомусь переконувати або до чогось мотивувати? З людиною, яка буде відпочивати і втомлюватися синхронно з вами (і, навіть, істерика буде у вас одночасно)?


Це – риторичні питання. Такий напарник (напарниця) – це запорука мегакрутого походу, в якому йтиметься легко і просто, все як пише книжка.  Та знайти бодай одного такого компаньйона – велика удача і треба дуже сильно задобрити бога походів, аби він змилостивився і послав вам такого колегу по щастю.

Та можна схитрувати і, вбивши одним пострілом ціле стадо зайців, піти в похід самому.  «Блін, та це ж геніально!», - подумав я, коли мій майже ідеальний напарник (все-ж-таки мої жертви богу походів не минули даремно), містер С., не зміг піти в черговий похід.

В наших краях чомусь досі побутує думка, що в соло-походи ходити не варто, бо вони надзвичайно небезпечні. Принаймні, серед багатьох моїх знайомих такий стереотип живе та процвітає пишним цвітом. «Сольники» справді вимагають дуже хорошої підготовки, досвіду, адекватної оцінки власних сил та можливостей і, передусім, здорового глузду. Адже наважившись піти в такий похід, ви просто зобов’язані десять разів зважувати кожне своє рішення, аби уникнути небезпек, які в горах чатують на туристів (на кшталт гостинних гуцулів, які запрошують «упий зо мнов півдеци»). 

ДЕНЬ 1. БОЛОТО І КАЛЮЖІ

На щастя, я вдома мав ваги, тому зваживши всі «за» та «проти» вирушив на 4 дні в перший свій сольний похід. Перше «несподіване» відкриття – в катівнях, які чисто випадково в нас звуться автобусами, краще їздити, як мінімум, вдвох. Або ж сидіти біля своїх речей всю дорогу, бо навіть вага і обсяг рюкзака не стає на заваді деяким «пасажирам» автобусів. Ну але то таке, скільки там тої дороги – 5-7 годин і ти на місці😅. 

Отже, вийшовши з автобуса на Торунському перевалі, я почав свою подорож. Ні, ну як почав - перш за все я добряче пообідав, попив чаю із «Снікерсом», набрав водички і, зафіксувавши час виходу, помаленьку рушив в дорогу під палючими променями сонця.


Вдалині видніється Вишківський Горган

Спочатку я мав рухатися маркерами Східно-Карпатського туристичного шляху (він на Торунському перевалі якраз починається), а потім звернути вправо – до села Слобода.
Перший кілометр маршруту я пройшов в спокійному темпі, але потім… Як тільки я подумав, про те, що «от класно було б зараз трохи прискоритися», я зрозумів, що можу це спокійнісінько зробити. І не треба думати чи витримають це колеги (і коліжанки)!!! Це було неймовірне відчуття свободи.

На радощах я взяв такий темп, що «переганяв» час на вказівниках вдвічі. Підйом на Вишківський Горган виявився не таким складним, як видавалося біля його підніжжя. Шкода тільки, що особливих краєвидів там не проглядалося. Тому наступні декілька кілометрів спостерігав хіба навколишній ліс.


Вид з Вишківського Горгану на незаймані лісові простори

Та як тільки мені стало нудно, гори підготували мені сюрприз – від вершини Терса і до Яворової Кичери вся дорога була в калюжах. Ні, не так – в КАЛЮЖАХ. Калюжі і постійне болото додали перчинку (Перчинку? – Здоровенний стручок кайєнського перцю) в мою подорож. Я вже не думав про відсутність краєвидів, я думав про те, як би не впасти в калюжу та вберегтися від болота. 


Перед спуском в царство калюж

Я вже майже шкодував, що пішов цим шляхом і тільки згадка про моє благородне і трохи дурнувате завдання на цю подорож – розвідка маршруту, додавало сил. Справа в тому, що через місяць я збирався піти цим же маршрутом з дівочками. І я, пам’ятаючи про істину, яка відкрилася мені минулого року в кінці походу на Аршицю, вирішив цього року змінити тактику. Адже дівочки істоти трохи капризні, а в майбутньому поході мало б бути, як казали у відомій рекламі «все задля жіночої втіхи» (якщо ви розумієте про що я 😉). 

Тому зціпивши зуби (аби хоч трохи зменшити потік матюків, за допомогою яких я висловлював своє враження від даної ділянки маршруту) я продовжував свою нелегку справу. Після повороту до села Слобода я десь згубив стежку і, плюнувши на неї (парадокс, нє?) поліз навпростець через сінокоси. Одне радувало – дівочки, коли дізнаються якої ділянки шляху вони уникнуть, автоматично будуть змушені виставити мені могорич.


Село Слобода

Як нагорода за болото, далі шлях пролягав по грунтовій дорозі повз річку Теребля. Відійшовши від села, я не відмовив собі в задоволенні відпочити на березі, освіжити ноги (а більше відмити їх від болота) та перекусити.

Після перепочинку я, сповнений сил та знання того, що пройти треба ще не один кілометр, а вже вечоріє, рушив в напрямку озера Синевир. Весь час протягом підйому від шлагбауму до озера мене одна за одною обганяли машини, що добряче дратувало. На підйомі спустився до струмка попити і побачив справжнісіньку форель (на прохання форелі, фото з нею не публікую). Появі форелі я здивувався, бо ніколи ще не бачив форель просто в дикій природі.


Навіть не намагайтеся знайти на цьому фото форель

Коли я вийшов, нарешті, до Синевиру, то побачив причину такої концентрації мудільйо на автомобілях – на озері проводили виїзну весільну церемонію. Я далекий від зазіхання на лаври морального авторитета, але, як на мене, така задумка з весіллям - це дуже вбого і тупо. От якби вони туди вийшли самі … Ну але то таке, ліричний відступ.

А ще на озері я зустрів своїх попутників по автобусу – вони прийшли до Синевиру по синьому маршруту (звернувши перед Вишківським Горганом направо). Вони дуже здивувалися, коли я показав їм на карті, який шлях я пройшов («Для скаженої собаки Шуріка, 10 кілометрів не гак»). А після того як дізналися, що я це зробив «для розвідки» почали оглядатися і помаленьку відсовуватися вбік.

На Синевирі як завжди: води в озері все менше, людей все більше, а продавців всілякого барахла майже стільки ж як і відвідувачів. Зробивши декілька фото «для галочки», я рушив по зеленому маршруту до місця моєї ночівлі. Воно знаходилося біля джерела на другій поляні-терасі після початку підйому.


Фото "для галочки"

Проте вийшовши туди, я змушений був скорегувати свої плани. Справа в тому, що там стоять декілька хат (якщо бути точним, то 2 хати і ще різноманітні господарські будівлі). І одна з них виглядала так, наче там давно ніхто не живе. Походивши навколо я остаточно в цьому впевнився і миттєво прийняв рішення – заночувати в хаті. Це дало б мені змогу не сушити зранку намет від роси та конденсату. 

І тут я подумки відзначив, що якби був не один, то витратив би мінімум 5 хвилин на переконання своїх супутників в правильності такого рішення. А тут  краса - все відбулось майже миттєво. 

Вид під час вечері

Розклавши все-таки намет всередині (я люблю фауну, але не тоді коли вона по мені бігає), в єдиній відкритій кімнаті, я сів вечеряти. Ну що я можу вам сказати: вечеря на ґанку під споглядання гір, на які спускаються сутінки – безцінно. Після вечері, оцінив як пройшов перший день «сольника». Проситися додому і плакати не хотілося (хіба трохи на ділянці з калюжами) – отже «політ нормальний». 


Набрати воду в джерелі - той ще квест

Неймовірні кольори під час заходу сонця

Як тільки я приступив до розкладання намету, за кількасот метрів від тієї хати, де я зупинився, почав гавкати собака і продовжував це робити аж до моменту коли я зібрався спати. Та тільки я почав харитися з цього приводу, як уявив собі, що то він просто довго мене не бачив і тепер розказує всі новини. Мене відразу ж попустило і я нарешті заснув…

ДЕНЬ 2. ДОЩ І РІЧКА

Так як заночував я в хатині, яка стояла на певній висоті і з ґанку якої відкривалися шикарні види, то було би великим гріхом не зустріти світанок. Я грішити не став і чемно встав за 20 хвилин до світанку. Аби багато не писати, просто покажу вам декілька фото зроблених того ранку, які на жаль не передають і десятої частини тієї краси, яку я бачив.




Отак сама природа скоректувала мої плани по швидкому виходу на маршрут того дня. Тому вийшов не о 7.00, а о 8.30 (одразу згадався травневий похід – «зараз встаємо, швиденько за 15 хвилин збираємось і через 3 години виходимо»).

Крутий шлях на вершину гори Озірна, по зеленому маршруту, одразу показав, що мої розрахунки часу підйому були дуже оптимістичними (і то я ще ввечері нічим не «зігрівався»). За якісь 30 хвилин добрячого підйому я опинився на галявині, звідки можна було бачити дзеркало Синевиру. 


Якщо придивитися, то дзеркало таки видно

Пара фотографій і гайда далі. Наступні декілька кілометрів мальовничою стежкою, що була наче винагорода за тяжкий підйом, пролетіли непомітно. Йшов і насолоджувався. Так тривало доти, доки не вийшов на вирубку. 




Як тільки побачив її розміри, одразу зіпсувався настрій. Постарався якнайшвидше її проскочити. Далі дорога проходила повз пасовища і неймовірної краси галявини.


Просто не віриться, що я тут був

Аж ось я підійшов до місця, де мені час було повертати до гори Кам’янка і, відповідно сходити із зеленої марки, яка далі продовжувалася в напрямку Міжгір’я.


Направо підеш - ***** тобі )

Як тільки я повернув, стали очевидні переваги маркованого маршруту, яким я йшов раніше. Трьохметровий жереп нависав над стежкою і доволі сильно заважав йти. 


В очікуванні Годо жерепу

Вийшовши на гребінь, я спробував пробитися до самої вершини, на якій стирчала висока жердина – за якихось 50 метрів. Та через метрів 15 розвернувся – стежка була дуже заросла. «Ну й грець з нею, з тою жердиною», подумав я і подався далі по хребту.

І ви знаєте, зараз я думаю, що це було одне з найправильніших моїх рішень за всю мандрівку. Бо сил я там втратив би немало, а вони, як показали наступні події, мені скоро знадобились.  По плану, я мав після Кам’янки старою стежкою спуститися до автомобільної траси на Синевир, якраз навпроти Реабілітаційного пункту бурого ведмедя, що був наступний пунктом моєї подорожі.

Ахах! Як же я помилявся. Недарма Maps.me тої стежки не показував. Стежка, наче насміхалась наді мною – спочатку з’являлася на пару десятків метрів, щоб потім безповоротно зникнути. Більшу частину шляху я ліз напролом – так реально було швидше. Весь шлях мене супроводжували: нестерпно палюче сонце, хмари мошкари, гострі гілки кущів та дерев, ожина, малина, кропива та інші види невідомих науці колючих рослин. Я тоді навіть подумав, що якби знайшов подорожник, то і він був би колючим. Подряпини від усього цього царства колючок заливав піт і вони ще більше від цього пекли. Додайте до цього гілки, хвою і та інші відповідні штуки, які насипалися за одяг і прилипали до усього, до чого тільки можна було прилипнути. Також варто не забути при цьому про відсутність води, яка закінчилася ще перед Кам’янкою. 

Уявили собі таку картинку? А тепер помножте все це на 2 (ДВІ!) години шляху. Дві, с*ка, нескінченні години. Я, заслужений лось багатьох походів, три нещасних кілометри йшов пару годин. «Люди так не ходять» – що тут скажеш 😁.


Ну ви ж бачите цю шикарну стежку?

Велику частину шляху я подумки дякував тим людям, приклад яких колись привів мене до покупки трекінгових палиць (і Боді-Павуку, і Антону Прохорову, додалося як мінімум по півроку життя в результаті цих подяк). Бо без них дві години автоматично перетворилися би на чотири. І хвала богам, моїх навиків туриста вистачило, щоб вийти до потоку, яким і спускався останні 300 метрів до річки. Бо Maps.me радісно показував, що я вже давно на трасі, в той момент, коли я стояв над урвищем. 

Коротше, я навіть не буду намагатися описати свої відчуття, коли я, після всього вище переліченого, заліз в річку. Скажу тільки, що тільки заради такого моменту варто було пережити попередні кілька години страждань. 

Після того як я відродився (майже як Фенікс, тільки в кришталевій гірській річці), переді мною постала дилема: що робити спершу – поїсти чи збирати манатки і йти до ведмедиків. Про необхідність зробити вибір якнайшвидше, активно нагадувала небесна канцелярія – неслабо гриміло все ближче і ближче. 

Я вирішив, що якщо я поїм, то потім можна буде й змокнути. А якщо я піду голодним і мене застане дощ, то їсти буде трохи складніше. Божественне лобіо (від Мар’яни Ковальової і «Happy Elk») та «Снікерс» з чаєм підняли рівень моєї задоволеності життям взагалі і цим походом зокрема, на недосяжні висоти. Спочатку поїсти , а потім йти - це було друге надзвичайно правильне рішення в цьому поході.

І як тільки я поїв і зібрався йти, почав накрапати дощик. Отак під наростаючий ритм дощу я і примчав до Реабілітаційного центру бурого ведмедя (давно вже помітив, що мало що додає стільки сил туристу, як наближення грози). Залишив рюкзак на прохідній і пішов дивитися на ведмедиків. 

Фотка, якою гарно лякати друзів

А в кінці оглядового маршруту, якраз встиг сісти на лавку під накриттям, як почалося. Ви може подумали, що почалася гроза? - Ха! Почалася ГРОЗА!!! 


Починає накрапати

Та як і більшість літніх гроз в Карпатах, вона як почалася швидко, так і закінчилася. А я все сидів і дивився на гори, на хмари, на туристів, на ведмедів… І не хотілося нікуди йти… 

Через деякий час ідилію перервав дядько, як виявилось працівник Центру, який підсів до мене і почав розмову. За якихось 20 хвилин я дізнався про Центр та його волохатих мешканців стільки, що міг спокійно проводити там екскурсії. 

Він в свою чергу з певною недовірою поставився до моєї розповіді про те, звідки я прийшов, та мої ранкові фото і свіжі шрами його швидко переконали. І тут, в процесі бесіди, я схаменувся, що мені ж сьогодні ще трохи треба пройти. Попрощався і рушив відміряти кроками дорогу.

Декілька кілометрів від притулку до необхідного мені містка із шлагбаумом були пройдені під акомпанемент грому. І тільки я добрався до містка, як знову почалася гроза. На щастя, я перечекав її під накриттям сторожки.


Час фотографії - 17.45


Час фотографії - 17.54

За 20 хвилин небо знову очистилося, тож можна було рушати далі. Та ситуація ускладнилася тим, що дорога, яка змією звивалася по схилу, перетворилася на невеличку бурхливу річку. Ха! Взув свої улюблені шльопанці і вперед. Хоча мушу сказати, що підйом по воді суттєво мене сповільнив.



Режим всюдихода - ON

А взагалі, цей підйом – від містка і аж на сам хребет – один із найкращих серед тих, які мені доводилося долати. Дуже плавний набір висоти, кам’яниста дорога і постійні серпантини лісом – все як книжка пише.

Оскільки на ногах я був з пів шостої ранку, втома почала даватися взнаки. І тут став очевидним ще один нюанс: в соло-поході, принаймні у моєму виконанні, йдучи в своєму темпі, я дійсно можу пройти маршрут швидше, ніж з кимось, але втомлююсь при цьому не менше. І якщо, наприклад, в поході з дівочками я можу спокійно йти цілий день, то в моєму темпі я через годин 6 починаю шукати місце для ночівлі.

Ну ви зрозуміли, так? Я ж мав якось підвести вас до того, що втомився 😉. І десь від середини підйому почав видивлятися підходяще місце для намету. Але оскільки всюди було болото, то я мусив підніматися все вище і вище. В якийсь момент я вперше скористався власною порадою – підкріпився «Снікерсом». Я ж бо завжди раджу людям, які кажуть, що втомилися, щоб вони з’їли шоколадку. На ній, мовляв, можна ще добру годину йти.

По дорозі набрав з запасом чистої води в пляшки і вивів для себе ще один важливий закон соло-походів: завжди нести з собою достатньо води. Бо не всі, позначені на карті, джерела і потоки були діючі.

Підійшовши до повороту на Озерце, я почув голоси. Це виявилися чехи, які спускалися із Пішконі і теж рухалися в напрямку до Озерця. За їхньою інформацією там точно була вода і місце для ночівлі. А оскільки вже сутеніло, то я вирішив йти з ними до Озерця.

Чехи були дуже веселі і, як на мене, не дуже добре екіпіровані. Та як тільки ми підійшли до озера, все одразу стало на свої місця. В той час як я дістав пальник, щоб чим-швидше приготувати вечерю, один з чехів дістав з рюкзака пляшку горілки. Це багато що пояснило, в тому числі нічні співи чеських хлопів та відсутність в них страху перед грозою на хребті 😃.

Я чемно відмовився від їхнього «чаю» та вирішив пошукати інше місце для ночівлі. І буквально за 50 метрів натрапив на новеньку альтанку. Там правда вже стояв чийсь намет. Я чемно спитав дозволу покласти поряд свій і отримавши не дуже гостинне напівсонне «та став, мені не шкода», взявся за справу. 

Якщо я скажу вам, що після такого насиченого дня я лежав і щось аналізував, ви не повірите. І будете на 120% праві, бо я заснув одразу ж, як тільки заліз в спальник. 

ДЕНЬ 3. МОРЕ І ПИВО

Те, що я не захотів вставати, щоб зустріти світанок, переконало мене, що вчора я таки добряче втомився. Та як тільки я виглянув з намету - я одразу ж забув про втому. Вранішнє сонце, ніби компенсацію за вчорашні зливи, подарувало шикарні картинки. І знову просто фото, яке лиш віддалено нагадує ту красу.





Швидкий сніданок, повернення до місця, де зустрів вчора чехів (які ще мирно похропували в своїх спальниках біля озера) і ось я знову на підйомі. Та при світлі дня підйом в 10 разів легший, тим більше, що я все вище і вище, а значить почали проглядатися краєвиди.




Я вже вважав себе тертим калачем (після таких ранків як цього та попереднього дня), та коли я вийшов на хребет Пішконя, то …






Чесно кажучи «молоко» в горах завжди вражає, але це було просто «молочне» море. Я навіть не буду намагатися якось це описати, просто скажу, що під враженнями навколишніми краєвидами я йшов до самої вершини Негровця (або як я його називав, Афроамериканця).



На Негровці в мене був запланований сеанс зв’язку із штабом, з якого я дізнався про грозу, що насувалась на Колочаву і мала накрити її ще до вечора. Початковий план моєї розвідки передбачав, що після Негровця я спущуся до озерця зліва, в долині, а потім піду на Дарвайку, там заночую і вже на 4 день спущусь в Колочаву.


Те саме озерце зліва

Та не так сталося, як гадалося – ні до озера, ні на Дарвайку я в той день не потрапив. Така зміна планів відбулася з декількох причин: 

  • я вже трохи замахався за ці декілька днів, а до Дарвайки було ще пару хвилин ходьби (це був сарказм, якщо що);
  • я не дуже хотів ночувати десь на Дарвайці – грозу обіцяли справжню, з громом та блискавками;
  • я зустрів вівчара з отарою овечок, який мені сказав, що по дорозі на Дарвайку точно є декілька джерел, і місць для ночівлі;
  • карта теж показувала наявність і джерел, і стежки.

Тому після коротких роздумів я вирішив на Дарвайку не йти – «то ж тільки відсотків 10% майбутнього маршруту, ну що там розвідувати». І мало ж так статися, що це рішення стало одним із самих неоднозначних в цьому поході. З однієї сторони, я не потрапив в реально сильну грозу, а з іншої … 

Воно (рішення тобто), як помах крил метелика, через деякий час привело до такої «бурі», що ... Одним словом, якщо я колись дійду до опису походу з дівочками, який відбувся через місяць після цього сольника подій, то ви зрозумієте, чому я краще б тоді змок на Дарвайці 😄.

Ну, тепер ви знаєте «офіційну» версію чому я не пішов на Дарвайку (бо неофіційна стверджує, що я так сильно хотів попити пива в Колочаві, що не зміг стриматися). Після спуску із Негровця, я траверснув Горб і повільно рушив через Барвінок в село. І так, знаєте, я сильно хотів пива злякався грози, що в Колочаві був вже через 2 години. 

Попереду - Барвінок

І це при тому, що я хвилин 15 витратив на фотографування оксамитових схилів хребта та хвилин 20 обідав (і + ще 5 хвилин їв чорниці на вершині Барвінку). Коротше, ви вже зрозуміли, що мало є людей, які би так сильно хотіли пива як я тоді. І перш ніж ви почнете осудливо на мене дивитися, і бурмотіти «от же ж алкоголік проклятий», я нагадаю вам, що це був третій день сольного походу, а сонце пекло просто немилосердно. 


Втомлена сонцем Колочава

До речі, на спуску з Барвінку проявилася ще одна особливість соло-походів – я почав говорити сам з собою, подумки звичайно, але все ж. І тут якраз цей незручний момент, коли ти в цьому признався і сподіваєшся, що всі соло-мандрівники, які це читатимуть, скажуть: «Ну все правильно, в нас теж таке було». А якщо не скажуть?

Ну, але як би там не було, в село я спустився якраз о 15.00 – сонце на той час вже перетворилося на локальний філіал пекла і спека стояла така, що корови з річки не хотіли вилазити. Я вже не кажу про те, що на вулицях не було видно жодної живої душі. Тому, сподіваюсь ви не будете мене осуджувати …



Далі все як в тумані – алкоголь, вечірка, цигани, дикі гуцули, цирк шапіто… 

Та розслабтесь – я жартую. Пару бокалів і все. Далі був душ і 4 години по вечірній  Колочаві на своїх натруджених двох – бо ж я весь час пам’ятав про майбутній похід. І ви знаєте, я тепер можу вважатися спеціалістом по Колочаві: знаю про більшість музеїв, знаю де мінеральне джерело, де варто купатися в річці, де магазин, що працює після 21.00 та інші, необхідні для виживання в Колочаві, речі. Шкода тільки, що мої старання вийшли марні і моєї обізнаності з колочавськими «достопрімєчатєльностями» нікому не вдалося оцінити (а все, с*ука, через ті 10 нерозвіданих відсотків маршруту та собаку). Але це вже інша історія, з дівочками та блекджеком містером С. (ну і з собакою звісно, куди ж без нього).

В якості епілогу: я радий, що випадок підштовхнув мене до першого, в моєму похідному житті, соло-походу. Враження від нього двоякі: ніби і класно одному, а з іншої сторони і трохи сумно. А ці мої діалоги з самим собою, це просто капець якийсь – знали б ви який я нудний 😁. Натомість природа наче нагороджувала мене, даруючи реально крутезні картинки гір. І я точно знаю - це був не останній мій сольник. Далі буде …

Shurik ©
Львів, 2017

Коментарі

  1. Маладця! Теж люблю в сольнику з розумною людиною поговорити, а ще більше послухати))

    ВідповістиВидалити
  2. Думав що тільки я наодинці топчу впродовж свого свідомого життя Карпати. Частково й цим маршрутом ходив. Вітаю автора і усіх солістів на Верховині!

    ВідповістиВидалити

Опублікувати коментар