«Собачий вальс». Частина друга

Частина перша. ПРИЙШОВ. ПОГАВКАВ. ПЕРЕМІГ.

Частина друга. ТРОЄ ЛІНИВЦІВ І НЕВТОМНИЙ ІДІОТ (назва до картинки вище відношення немає)


На наступний день ранок почався традиційно довгими зборами. Хоча, що там можна було так довго збирати, я просто не розумію. Якщо зафіксувати час, потрібний, наприклад, окремо на складання намету чи приготування сніданку на джетбойлі, то вийдуть абсолютно адекватні цифри. Отже, здавалось би, якщо додати час, необхідний для виконання кожної окремої операції, то мали б бути просто сума всього часу.

Але то на папері. А на практиці час зборів, як мінімум, в два рази більший. Плюс, наявність кожної додаткової дівчинки в поході абсолютно випадковим чином збільшує цю величину. Подейкують, що є гуру туризму, які знають магічне максимальне число дівчат, які одночасно можуть бути в одному поході (т. зв. «константа Шуріка»). І при перевищенні цього числа похід не відбувається (бо вони просто не зможуть зібратися і кудись вийти). Але, швидше за все, це просто чутки і наклепи недоброзичливців, не інакше 😀.

"Класно ми цих людисьок вчора розвели, нє?"

Коні зранку були дуже сумирні і компенсували вчорашню поведінку, позуючи для фото. Всі  в хорошому настрої спустилися до озера (окрім коней, хвала богам), де вже було повно людей. Мені ще раз нагадали, які вони троє молодці, що вчора наполягли на відвідуванні озера, бо сьогодні можливості спокійно помилуватися Синевиром вони б вже не мали. Я ще раз підтвердив, що вони всі великі молодці, а я як завжди був не правий і взагалі.

 

Зробили пару фото (серед них і та, єдина, де ми сфотографовані всі п’ятеро) і відбили Стьопу від торговця «справжнім закарпатським вином та медом». Насправді я переживав за торговця, бо якщо хтось малодосвідчений намагається щось продати Стьопі, то за деякий час вже Степан Володимирович буде йому щось продавати.

Після такого чудесного спасіння невинного, який не відав, що творить, ми почимчикували вниз. Внаслідок моєї розвідки декілька тижнів назад (а якщо згадати ще й вчорашній день походу, то й поготів) я вирішив, що в моїх же інтересах, щоб ми не йшли хребтом через Кам’янку. По плану, ми мали швиденько подолати пару кілометрів по автомобільній дорозі, яка вела до Синевиру і вийти просто до ведмедиків, яких я так щедро всім рекламував.

Та група не оцінила мого ентузіазму, бо в об’єктивній реальності «пару кілометрів» ми долали пару годин. Надії, що нас хтось підкине не було – майже всі їхали до озера, тобто нам назустріч. А коли, нарешті, їхав автобус, то нам до ведмедиків залишалось метрів 600. Оці декілька годин (визнаю, не самих цікавих) сильно деморалізували моїх маленьких туристів. В результаті, відвідування Реабілітаційного центру бурого ведмедя, не спричинило того «вау-ефекту», на який я покладав великі сподівання.

Натомість, такий ефект був спричинений обідом і водними процедурами в прохолодних водах Тереблі. А короткий, як казав мій одногрупник Толік, «мікросон», взагалі підняв всім настрій на небачену висоту.

Після цього ми заскочили подивитися на Лінію Арпада. Здається нічого особливого, поки не згадаєш, що все це будувалося людськими руками, а не сучасною будівельною технікою.

Одразу біля Лінії знайшли «трон» і фотографували свої спроби приміряти себе до нього. Потім, колеги, наче діти, сперечались, хто з них більше достойний «трону»: Стьопа, бо він «сидів, як цар»; Свєта, бо вона сіла перша; чи Наталя, бо біля її ніг, коли вона сиділа на «троні», ліг собака, підтверджуючи її благородство. А чого як діти, запитаєте ви? Ну бо я не фотографувався, залишаючи їм шанс 😁.  Одним словом, розважались як хотіли могли.

В результаті, на початок підйому до Пішконі (нагадаю, що ми по плану мали ночувати біля Озерця) ми підійшли майже в той самий час, що і я декілька тижнів назад. Тобто часу на підйом завидна в нас залишалось не так багато, як я планував раніше. І хоч горами ті кілометри якось легше йдуться, ніж асфальтом, та натомлені ноги вже абсолютно не хотіли підніматися. Натомість вони (ноги тобто) стиха гуділи про те, які чудові кущі навкруги, що так і просяться, щоб біля них стати на ночівлю. «Кущами соблазнялі мєня, но нє поддался я…»

Здоровий глузд підказав мені (насправді, це була Наталя – «Аве!» їй) пропустити трохи вперед Стьопу і Свєту. Бо стан Свєти був, чесно кажучи, не дуже – вона давно не ходила так багато з рюкзаком, тому це було не дивно. Вони вдвох задавали темп. І це ДУЖЕ добре, що це був саме той ідеальний плавний підйом, бо якби там було б щось серйозніше, то напевно кущі б перемогли.

Я ж вважав, що ми пройшли не так і багато, і варто ще трохи напружитися. А розмови про те, як у всіх болять ноги, і як всі потомилися, не більше, ніж просто балачки. Поки не побачив нашого собаку (ви бачите, до чого цей «песик» мене довів? - я вже називав його «наш»), який через кожних 20 метрів лягав на землю, щоб відпочити. Хоча я думаю, що це цілком міг бути один з його трюків, щоб розжалобити нас.

Нарешті, десь через півтори години ми добралися до Озерця. І, бляха-муха, я вкотре переконався, що в ідеї розвідки (якою мене заразив Бодька-павук) щось є. Бо ми не витрачали дорогоцінний час (поки сонце ще не сховалось зовсім) на пошуки гарного місця для намету. Знову дядя Саша повів всіх прямо до дерев’яної альтанки, де ночував раніше. Оперативно були розкладені намети, розпаковані рюкзаки і приготована вечеря. Про рівень оперативності можна судити, якщо згадати ранкові збори.

Вечеряти довелося вже в сутінках. Але це навіть додавало шарму цій вишуканій трапезі. Собацюра вже вважався повноцінним членом команди і тому отримав заслужену порцію смаколиків теж. За день всі реально втомилися, тому вночі вже ніхто не стукав хвостом і не вовтузився (а може і вовтузився і стукав, але всі так міцно спали, що нічого не чули).


ПРОДОВЖЕННЯ - «Собачий вальс». Частина третя

Shurik ©

Львів, 2018