«Собачий вальс». Частина третя

Частина перша. ПРИЙШОВ. ПОГАВКАВ. ПЕРЕМІГ.

Частина друга. ТРОЄ ЛІНИВЦІВ І НЕВТОМНИЙ ІДІОТ

Частина третя. «ЕФЕКТ СНІГОВОЇ ЛАВИНИ»

Ранок почався бадьоро – всім дуже подобалась думка, що сьогодні для підйому на хребет треба пройти зовсім трошки. Більше того, я навіть зміг переконати групу вийти без сніданку, щоб поснідати вже зверху. До того ж не супер чиста вода в джерельці поряд з альтанкою стала додатковим аргументом. Тож швидко (цього разу реально швидко) зібрались і почимчикували доверху. В дорозі я знову вкотре переконався, що йдучи з групою, треба тріііііішечки більше часу на подолання якихось відрізків, ніж коли йдеш сам.

Коли ж, нарешті, дійшли до води (всі вже замучили мене питаннями «а ще довго?»), то понабирали її у всю можливу тару. Потім піднялися трохи вище, на мальовничу сонячну полянку, де смачно поснідали. Дівчата поробили фото рюкзака (огляд для Банку Спорядження ніхто ж не відміняв), і дуже добре, що їм спало на думку зробити це саме тоді. А от ми зі Стьопою намет полінувалися розкладати і перенесли його фотографування на потім – «Ми зробимо фото в значно мальовничішому місці». Наївні простаки. Як ви вже здогадались, фото намету нам зробити так і не судилось…

Собака допомагає вибрати гарний ракурс

Води на сніданок ми витратили чимало (хоча на обід ще залишалось), та вирішили не повертатися вже за нею вниз. Після такого супер ситного сніданку, решта підйому до хребта, видалась нам дитячою (тобто ми плакали і кликали маму). А коли, нарешті, опинилися на вершині, то нам традиційно перехопило подих від краси, яка лежала перед нами.

Вперед, назустріч пригодам!

Трохи фото, трохи чорниць (на які Степанчик відкрив справжнє полювання) і ми рушили далі хребтом. Гарну стежку до Негровця, з якої відкриваються приголомшливі краєвиди, подолали неочікувано просто. Ні, ну як просто - в одному місці я пройшов повз змію, яка грілась на стежці і абсолютно не помітив її. І якби не уважність Стьопи, то не факт, що й решта групи так само уникли б знайомства з нею.

Собака: «Так-с, все згідно плану - вони йдуть за тим лисим...»

На вершині Негровця нам відкрився вид на безіменне озеро, до якого ми й почали спуск, бо біля нього по плану мали обідати. За якихось 20 хвилин ми були вже біля нього. Озеро як озеро, згори воно здається більшим, ніж є насправді і живиться, очевидно, талою водою і дощами, бо якихось джерел поблизу я не помітив. Після декількох годин на відкритому сонці, це озеро з прохолодною водою било всі рекорди популярності в нашій групі.

До того ж, в той день на обід вперше був Trek`n Eat. І хоч німецькі сублімати і самі по собі смачні, я теж доклав руку до того, щоб їхній смак став просто неперевершений. «Яким це ти чином доклав руку до приготування ВЖЕ ГОТОВИХ субліматів», запитаєте ви? Ха! А окропом їх хтось же мав залити? А хто помішував час від часу по авторській  технології Шуріка©? А посолити і додати приправ? Так що не треба мені тут той во-во … І мушу вас запевнити, що після такого мега-смачного обіду,  позиції озера серйозно похитнулися.

Після субліматів мого приготування вони були готові на все. Навіть позувати для фото

Після обіду нас ще чекали зо дві годинки нескладної дороги (в цьому місці розповіді був би надзвичайно доречний закадровий зловісний сміх: «Мвуаааа-ха-ха!!!», і мені навіть здалося, що я справді почув щось подібне, але Стьопа сказав, що це всього-навсього випивші збирачі чорниць). Тому ми вирішили, що треба пошукати води в дорогу, бо вода з озера була не найкращим варіантом. Для цього нам треба було спуститися трохи нижче, щоб знайти джерело, яке було позначене на карті (хоча Maps.me, падлюка, робив вигляд, що не розуміє про яке джерело йде мова).

Хоча буде правильніше сказати, що це я спускався, щоб знайти джерело. Бо в Стьопи в голові були одні «опилки» чорниці. А я ще гадав, чого це він так легко погодився йти зі мною? Мушу вам сказати, що похід із Стьопою в сезон ягід – це той ще квест. Потрібно постійно слідкувати, щоб він повертався на стежку, а не йшов десь в сторону, де «найліпші кущики». В таких походах Стьопа, в прямому значенні цього слова, - «синій».

Тут добре видно, як Стьопа за покликом чорниць сходить із стежки

Отже, я, як Індіана Джонс і Беар Грілз в одній особі, з картою і телефоном в руках, намагався проводити пошукову операцію. А Стьопа, перебігаючи від куща до куща, тільки кричав: «Саш, я відчуваю, що ми на правильному шляху. Що кажеш, немає там води? Ну, буває. Та не нервуйся ти так. Може он там правіше подивись? Ні? Ну спустися тоді нижче, пошукай». Одним словом, допомагав з усіх сил))).

А в той час, як ми поневірялися в пошуках води («ну, хто поневірявся, а хто просто отримував задоволення від того що має, і не гнався за примарними мріями» - коментар Стьопи), дівочки брали приклад з Лисички-сестрички і не сиділи без діла. Вони без діла лежали і засмагали. Вже пізніше з’ясувалося, що вид їхніх спокусливих засмагаючих тушок, призвів до того, що декілька груп туристів, які в той час проходили по хребту, збилися зі свого маршруту. А в місцевих збирачів ягід, що були в тому районі, був суттєво менший урожай.

Через хвилин 30 безрезультатних пошуків мені вдалося («Взагалі-то, нам вдалося» - коментар Стьопи) знайти місце, яке, найімовірніше, ще декілька тижнів тому було джерелом. Розчаровані, ми повернулися до Наталі і Свєти. Проте, на щастя в нас був план «Б»: піднятися до сідла між Негровцем і Горбом, і там десь на середині траверсу Горба мало бути ще одне джерело, з якого я брав воду, коли ходив у розвідку.

Колись тут була вода

І от тут собака, який до цього часу був майже непомітний (то він, очевидно, акумулював свою силу), знов почав впливати на мене. На малюнку, зображеному нижче, добре видно шлях здорової людини: по жовтій лінії, від точки «С» (сідло, а не Степан, як ви могли б подумати) до точки «Х» (хребет). Але ж ми, як-то кажуть, «не шукаємо легких шляхів».

Взагалі-то, найкращим рішенням було б відправити когось по воду, в той час як решта чекали б на сідлі. І потім просто пройти по стежці кількасот метрів вгору від сідла до стежки.  Ця процедура зайняла би в нас не більше 30 хвилин (і це з дорогою до джерела і назад). Але це зараз я такий мудрий. А тоді, під впливом бісівського собаки, я повів з собою всю групу по траверсу гори Горб. І, оскільки, джерело теж добряче пересохло і було, до того ж, розбито копитами худоби, то очевидно, що ми пішли назад далі, до кінця траверсу. Опинившись на початку спуску-підйому на Барвінок,  як би ви думали, куди ми рушили далі? Правильно, пішли «напряму», через точки «П», «З», «Д» та «Ц» (і так, ви зараз правильно здогадались, яке слово позначають ці букви) до точки «Х».

Жовтим позначено шлях здорової людини, а синім - наш)

Давно підмічено, що переважна більшість стежок в Карпатах прокладена дуже ефективно і продумано. І якщо десь стежки немає, але здається, що тут можна й так пройти, то варто звернути увагу на слово «здається». Моя ж увага в той час була прикута до з’ясування питання, чи «всім сподобався цей неймовірно мальовничий і фотогенічний траверс?».

Траверс Горба з видом на Барвінок

Показуючи на власному прикладі, що це зовсім не важко, я рушив тим, що спочатку здалося мені стежкою. Як з’ясувалось вже через декілька хвилин, таких стежок там було до… багато. І протоптали їх корови, вівці та коні. А, оскільки, всій нашій групі було відомо, що я вже досить давно володію знаменитою технікою «гірського козла» («гірського» то вже я додав, для солідності), то швидкість мого пересування ні в кого здивування не викликала.

А Степан і дівочки були звичайними адекватними туристами, тому пересувалися із нормальною, для подорожуючих з божевільним, швидкістю. Крутизна схилу і відсутність стежки, то були ще півбіди. А от справжнім випробуванням стали урвища, які знаходилися одразу під цим «траверсом». Бо вони притягували погляд, хотів ти цього чи ні, і викликали дуже сильне бажання опинитися якнайдалі звідси.

Майже фінішна пряма крива

За якусь годину ми й не зчулися, як подолали той відрізок С%ка, ми ледве пройшли той клятий схил. Стьопі і Свєті перехід дався тяжко але, загалом, терпимо. А от Наталя… Як би вам це краще описати?... Одним словом, я її ще такою не бачив. Ту стадію, де вона б в істериці кричала на мене, мені ще потрібно було добряче постаратись заслужити. А я ж, по суті, був невинний як ягнятко - мене змусили обрати цей складний, страшний і виснажуючий шлях, чари того хвостатого поганця.

По дорозі до кошар перед Ясновцем, мене ігнорили всі, крім собаки. Він дружелюбно дивився на мене і приязно махав хвостиком. А в голові в нього, напевно крутилася фраза: «Може ти подумав, що це все? Ахах, наївне людисько!».

Мене ж радувало одне: скоро ми мали прийти до кошар, де й мали заночувати. А це означало, що мої шанси на повернення прихильності колективу суттєво зростали (враховуючи, що джетбойл і газ були в моєму рюкзаку). До того ж, вода в мене закінчилася невдовзі після того нещасливого переходу. У інших води залишалось зовсім трошки.

Та чим ближче ми підходили, тим неспокійніше я себе відчував, хоча не міг зрозуміти чому. І ось, нарешті, кінцева на сьогодні точка (як мені тоді здавалось) була досягнута. Залишивши всіх на привалі, я пішов пошукати гарне місце для ночівлі і заодно набрати води. Та води не було. Від слова «зовсім». Розгублений, я повернувся до групи, щоб повідомити цю максимально неприємну звістку (бо ж всі вже налаштувалися, що це точка сьогоднішнього фінішу).

Всі мовчали, бо розуміли, що це означає. І тільки собака голосно гавкнув на мене декілька разів. Ці його «гав!» звучали як постріли, і в них вчувалася злорадство і насмішка: «Замість дивитися чи дружелюбний в мене вигляд і чим саме я там махаю, краще б роззув очі і подивився на кошари. Тоді б ти побачив, що там нічого і близько немає, хоча коли ТИ САМ ходив на розвідку, то там були цілі табуни худоби. А якби ти ще й трохи поворушив своїми незграбними мізками, то зрозумів би, що худоби і вівчарів там немає з однієї єдиної причини – зникла вода. Я ж тобі ще на самому початку намагався сказати, що ти догрався. А ти що робив в той час? Махав своїми палками і кричав: «Треба цього собаку якось відігнати, щоб він за нами не йшов». От же ж дурне людисько, чесне собаче».

Мені аж страшно стало від того, скільки змісту може бути в декількох «гав!» (хоча решта групи, здається, нічого не зрозуміла). Діставши карту і увімкнувши Maps.me, я дізнався те, що й так знав: вода буде аж за Дарвайкою. Або ж вона (Дарвайка) знову залишиться непідкореною і тоді треба від кошар спускатися вниз, де на карті вже починалась річка. І знову логіка і здоровий глузд, обнялися і, помахавши ручкою, попрощались зі мною. Бо я вирішив йти до Дарвайки.

Знаєте, є такий вислів «ефект снігової лавини»? Він означає, що щось відбувається дуже швидко, одне за одним і щораз з катастрофічнішими наслідками. Ото я так тупив в той день. А з тупняком така справа: якщо вже почав тупити, то стає важко зупинитися (дехто так ціле життя проживає).

Отже, я кажу всім з’їсти по снікерсу і запити залишками води. І тут Стьопа навіть послухав мене без жодних зауважень, доповнень та пропозицій, відчувши всю серйозність ситуації. Поки всі підкріплялися, я бігав навколо в пошуках тієї прекрасної стежки, яку мені малював Maps.me. Це було схоже на фото-підбірки в інтернеті: «Очікування і реальність», де показують, наприклад, покупки на китайських сайтах. Бо замість стежки я знаходив тільки нечіткі доріжки худоби.

Але вибору особливого не було і я, орієнтуючись більше на напрям, рушив вперед. Решта групи, благословивши мене в дорогу незлими тихими словами, пішла за мною. Хвала богам, за хвилин 10 ми вийшли на нормальну стежку. Стежка, до речі, була добре ходжена і з плавним набором висоти. Йти було б одне задоволення, якби не усвідомлення того, що нам х%й знати скільки ще треба пройти (дуже точне визначення тої відстані, як на мене). І взагалі, я думаю, що якби всі не були такі злі за мене за той траверс Горба, то йти нам було б набагато легше і веселіше.

Втома і відсутність води накладали свій відбиток на наше пересування, але не такий сильний як накладало сонце, яке вже готувалося лягати спати. Сутінки разом із своєю вічною супутницею - темрявою, невблаганно насувалися на гори.

Я йшов попереду, в той час як дівочки і Стьопа, утворивши коаліцію проти мене, йшли трохи позаду. У відносно непоганому ритмі (як на виснажених туристів) ми вийшли на хребет, якраз перед підйомом на Дарвайку. Та вся моя радість, від того, що ось ми вже майже прийшли, швидко минула. Ми зустріли групу місцевих мешканців, які вибрались наверх для пікніка. І вони на моє питання, «чи далеко звідси до води?», здивовано сказали: «ну та знизу в селі буде вода». Пам’ятаю, я ще тоді подумав: «ото невігласи, навіть не знають до пуття, де в них тут вода».

Коли ж ми, нарешті, опинилися на вершині Дарвайки, то сонце подарувало нам неземної краси краєвиди, наче нагороду.

Та часу довго милуватися в нас не було, бо сонце ось-ось мало покинути нас. З кожною хвилиною я відчував все більшу вину за цей виснажливий перехід. Тому після Дарвайки погнав вперед, до джерела, яке чекало нас після серпантину на спуску. Тобто чекало на паперовій карті і на екрані Maps.me. Але в реальності замість нього було сухісіньке русло. Сил, які я витратив на біганину (а я реально бігав) в пошуках води, вистачило б аби підзарядити батарейки дівочок відсотків на 20% (якби така можливість існувала).

В той час мене наздогнала група і навіть вони, які до цього комунікувати зі мною не поспішали, сказали, щоб я так сильно не переймався. А робив я це добряче, бо від слів моїх «переймань», вуха рефлекторно намагалися скрутитися в трубочку.

Після цього стало зрозуміло, що спуску в село не уникнути. А до темряви залишалися лічені хвилини. І від цього я нервувався ще сильніше і намагався якось пришвидшити групу, щоб пройти якнайбільшу відстань завидна. Та ці спроби увінчалися повним провалом. Всі йшли у своєму темпі, який називався «від%бись від мене». Мої ж аргументи про те, що це ж спуск і вниз йти легше (насправді ні), розбивалися об мовчання групи. Ця мовчанка говорила красномовніше за слова: «Ну ох%їти тепер. Зараз швиденько забудемо весь попередній день і почнемо радіти, що це спуск?». Собака ж змучився настільки, що просто час від часу лягав в пилюку і лежав там кілька хвилин, відновлюючи сили. І оця картинка з собакою, особливо гнітюче впливала на мене.

Собака, очевидно, молиться, щоб цей кошмар закінчився)

Вниз ми спускалися довго. Втому ускладнила і помножила темрява. При світлі ліхтариків спускатися було не супер зручно. До того ж, десь тут Стьопині нерви не витримали, і він обігнав дівочок, щоб піти вперед. За його словами, це відбулося тому, що вони стали сильно відставати від його ритму. Але я думаю, він зробив це, щоб поплакати на самоті.

Стьопа фактично врятував мене на тому спуску, бо якби не він, то з Наталею і Свєтою я б сам не справився. «Не смій розказувати, як краще йти двом втомленим дівочкам, стоячи з ліхтариком на 100 метрів далі». Взагалі Стьопа виручав мене весь час протягом подорожі (і не тільки цієї). Своїми жартами та історіями, він не давав скучати дівочкам і взагалі піднімав бойовий дух групи. І не подумайте, що це я хочу піддобритися до Степана Володимировича, зовсім ні.

Коротше, не минуло й декількох годин, як ми спустилися в село. На годинниках було 22.25. А о такій годині вибір місць для ночівлі, навіть в Колочаві, не надто великий. Тому ми обрали безпрограшний варіант – перелізли через паркан і розклали намети на траві, прямо за місцевою школою. Стьопа, ще більше підносячи свій авторитет, метнувся кабанчиком в місцевий магазин, який вже закривався і роздобув води (і не тільки води, та про таке не прийнято розказувати). Швидко повечеряли і втомлені, як собаки (наскільки був втомлений сам собака, залишається загадкою) полягали спати.

Зранку нас розбудили люди, які йшли до церкви та місцеві хлопчаки, які здалека з цікавістю спостерігали за нами. Поспішати не було куди, так як ми вчора пройшли маршрут четвертого дня. Тому ми максимально розслаблено збиралися і готувалися до від’їзду. Хвилин 20 стояли біля церкви, поки не знайшовся бажаючий нас завезти в Воловець («Знайшовся?! Знайшовся?! Це я його, *****, знайшов» - коментар Стьопи).

Прощання з собакою було, напевно, тяжчим, ніж вчорашня дорога. За ці три дні ми прикипіли до нього і сприймали його як свого. Навіть я, незважаючи на вплив його чар на мене і адекватність моєї поведінки. Що вже казати про Свєту. Можу тільки уявити як їй було розлучатися з найхаризматичнішим (це на її думку, але ж ми-то з вами знаємо правду, чи не так?) членом нашої групи. Мені, навіть, здається я помітив сльози в декого, хоча може то в око щось потрапило.

І хоча на такій, трохи мінорній ноті, закінчився цей «Собачий вальс» - симфонія серпневої Пішконі, його все одно не вдалося зіпсувати (не дивлячись на всі старання дивака, до якого чудом потрапила паличка диригента).

ЕПІЛОГ.

В епілозі, зазвичай, треба пи%данути щось розумне, мудре і сивочоле, таке, щоб було «ніфіга не понятно». Та цього разу в мене так не вийде. Як міг би сказати, напевно, в такому випадку, широко відомий у вузьких колах блогер Іван «Крекер» (ім’я та псевдо змінені): «Тут кожен зробить висновки для себе, але загалом ясно, що нічого не ясно».

Коротше, похід вийшов класний, емоцій було море. Причому різних, для контрасту так би мовити. І треба розуміти, що місцями, насправді, було дуже непросто. Йти після обіду, замість 2 годин, майже 6 – це випробування не для слабаків. Звичайно, якби припекло, то можна було б розкласти намети будь-де. Але примарна надія, що ще трохи і дійдеш до води, зіграла з нами цього разу злий жарт.

Інколи краще послухати ще когось, крім себе. Інколи краще змінити свій маршрут, задля більшого комфорту, ніж сліпо дотримуватися запланованого шляху. І завжди, чуєте, завжди треба знайти когось, кого можна буде звинуватити, якщо щось піде не так. Коротше, ви зрозуміли, що цей собацюра мені вчасно підвернувся))).

Далі буде…

P. S. Наталі, Степану і Світлані – трикратне «Аве!». Мої ви бубочки.
P. P. S. А я нагадую вам, що гасло і, деякою мірою, причина моїх історій – «Люди Так Не Ходять»!

Shurik ©
Львів, 2018