«Химерна історія доктора Загребельного та містера Ломика»

Неймовірна оповідь (так-так я знаю, що в це важко повірити знову), прочитавши яку ви дізнаєтесь багато нової важливої інформації. Наприклад, що буває, якщо не пильнувати ближнього свого в горах? Яка стежка є наступною в планах на прочистку? Де знайти найбезглуздіший райшток в Карпатах? Хто зловісно сміявся за кадром? Чи справді боги були до нас прихильні? Яким чином заробити відлучення від походів і акцій? Також на питання «Для кого ми чистимо стежки?» буде дана нова і абсолютно неочікувана відповідь – не пропустіть!

 

Слідуючи тенденції, яка невблаганно насувається на світ (і на автора цих рядків очевидно теж), тексти з кожним роком стають все коротші і коротші. Перша історія про те, як ми з командою волонтерів дали жару в 2021 році була розміром майже як невеличка книжка. Друга історія була значно меншою, хоч і охоплювала вже 2022 та 2023 роки. І я сподіваюсь, що вже ця історія точно доведе Вам, що автор нарешті подумав про своїх читачів і пошкодував їх (хоч раз) – обсяг тексту цілком подужає навіть дитина. Нескладно передбачити, що такими темпами десь приблизно в 2030 році автор відкриє для себе Тік-Ток і акційний підсумок за рік вийде у вигляді ролика на півхвилини під популярний в тому році хіт «А липи цвітуть».

Попри мій майже невичерпний ентузіазм, кількість людей, які бодай відкрили сторінку з другою історією, була майже вдвічі меншою порівняно з першою. А загальний рівень зацікавленості моєю писаниною гарно ілюструє той факт, що більшість з тих осіб, які подужали прочитати всю другу історію повністю, я знаю особисто))).

Та біс з ним, з тим читанням – але вже ж і відео не хочуть дивитися, і це не дивлячись на повну відсутність там мого надокучливого пи*діння, гарну музику і тривалість до п’яти хвилин. Знов я не встиг за трендами – адже якщо відео довше тридцяти секунд, увагу вже не втримаєш))).

В цьому місці у вас може виникнути непереборне бажання задати закономірне питання: «Шурік, а нахіба тоді ти це робиш?». І тут я скажу, що відповідь буде така сама як і на Найголовніше Питання в кінці другої історії (всьо-всьо, останній раз припрошую вас її прочитати), а саме: бо я це роблю для себе.

Тобто я визнаю, що все одно писав би всі ці історії, навіть якщо їх ніхто не став би читати. І як сказав мені колись в 2019 році Юрко Гудима, коментуючи мою історію про Кукул: «Гарно все записуй, бо то потім буде історичний документ». Тому тепер, нарешті, ви точно знаєте, як ставитись до моєї «творчості»: просто як до свідчення того, що хтось десь щось колись робив (але при цьому завбачливо мною оформленого в красивий, приємний і помічний для гарного настрою текст). Отож, погнали!

В 2022-23 роках акції здавались мені немасштабними і малолюдними (порівняно з 2021 роком) – я навіть відмовлявся називати їх акціями. Але то ще були дуже навіть добрі акції, як виявилось в 2024 році. І якщо відкинути дрібне і несуттєве, то головною причиною цього будуть звісно ж йобані московити і війна, яку вони ведуть на знищення України. І тому прямо зараз замість порожніх слів подяки візьміть і закиньте як мінімум 100 гривень на збір вашого улюбленого волонтера або родича/друга/знайомого, який зараз воює (так-так, я серйозно – от просто зараз візьміть і закиньте). Адже тільки завдяки їм я зміг все це написати, а ви - прочитати.

І ви не повірите, але тут в мене виникли певні труднощі, оскільки я навіть не знав як правильно назвати те, чим ми там займалися цілу осінь 24 року і весну 25-го. Бо не було не те що акцій (в класичному розумінні), а навіть вилазками це було складно назвати – бо максимальна кількість людей, яка одночасно працювала - п’ять. І то це було аж два рази, а зазвичай нас було двоє або лише хтось один (десь в цьому місці чутно зловісний закадровий сміх Сашка Матури). Ну, але нехай будуть вилазки – щоб не вигадувати нових термінів, які все тільки заплутають. Бо все одно, не дивлячись на кількість учасників, нам вдалося зробити чималий шмат роботи.

На початку серпня, в традиційному поході з татом і братом, я абсолютно випадково (чесно-чесно) взяв з собою сучкоріз в похід Попадійсько-Грофецьким кільцем. І щоб показати на практиці як виглядає робота з цим чудо-інструментом, ми взялися і почистили сотню метрів жерепу від стовпчика №65 до стовпчика №65/2.

За якихось дві години роботи мені вдалося продемонструвати їм наскільки може бути класним похід, коли тобі не треба ще щось чистити по дорозі. Тобто хоч і в демонстраційних цілях, але вдалося трохи просунутись із стежкою на Попадю.

До слова, Вітя Бойко, ідейний натхненник прочистки ділянки СКТШ навколо Попаді, влітку 2024 року вибрався сюди командою Trekking Team і їм вдалося втнути чималий шмат роботи. Вони прочистили найстрашніші зарослі від Малої Попаді до початку підйому на Попадю. Більше про це можете глянути на сторінці Віті – шукайте допис за 16 липня 2024. Тож ще якийсь рік-два і стежка через Попадю буде цілком чистою.

Але то був ліричний відступ у розповіді, а от основною частиною ви повинні завдячувати Юрку Гудимі, з коментаря якого і почалась ця епопея. Якось я в переписці з ним згадав, що для мене район Мислівки дуже нудний – ні стежок завалених, ні маршрутів цікавих – всі тупо йдуть на Мшану: чи через Пустошаки чи повз Правич. На що Юра дуже здивувався і з ходу накидав мені повний кошик стежок/маршрутів/доріг різного ступеню занедбаності, які вимагали моєї рішучої руки із сучкорізом.

Фото Вероніки Олексенко

Сказати, що мене це заінтригувало – це нічого не сказати. Бо де ж це видано, щоб у двох годинах їзди від Львова були шикарні завалені західні траверси Горгана Ілемського, а я про них нічого не знав? В цьому місці я йду всупереч своєму одвічному бажанню зробити сюрприз і повідомити про цю стежку аж в самому кінці – прошу це оцінити. Але не переживайте, бо для справжніх поціновувачів сюрпризів, в цій історії буде кілька натяків на стежку, за яку ми візьмемось ПІСЛЯ західних райштоків Ґорґана Ілемського (тож хоч-не-хоч, але доведеться-таки вам читати цей текст повністю).

Отож, нижній західний траверс Ґорґана існував (як виявилося я теж на нього колись задивлявся, проте не знав, що це саме він) і навіть був частково позначений на картах пана Гутиряка – правда в декількох місцях він був розірваний вирубкою і завалами. Я підмовив Юру зробити невелику розвідку, щоб оцінити фронт робіт, чим він і зайнявся.

Початок траверсу зі сторони Мшани

В результаті цієї зухвалої задумки йому вдалося з’ясувати, що траверс відносно цілий, але вирубка на його початку (там він взагалі губився) і мегазавал на серпантині роблять його неходибельним – це що стосувалось його правої частини. А ліва частина була завалена просто неймовірною кількістю «сірничків» і в декількох місцях заросла молодняком. Ну що ж – якраз те, що нам і треба було.

Другу вилазку зробив вже я разом з Наталею, Веронікою, Христею і Дімою. Ми почали роботу над стежкою зі сторони Мшани і половину дня працювали не покладаючи рук, ніг та всіх інших частин тіла. 

Пройти вдалося відносно небагато – якихось 700 метрів райштоку, але найголовнішим було не це. Поки вони всі прорубувались крізь хащі, мені вдалося (слідуючи порадам Юрка) пройти вирубку і дістатися до полиці за нею. І то це вийшло зробити лише завдяки записаним трекам з Юркової розвідки, адже полиця була в дуже плачевному стані. Але я таки її знайшов, чого не вдалося зробити ні пану Гутиряку (в той момент вирубка була відносно свіжа і це певно було тупо неможливо), ані власне самому пану Гудимі. 

Записавши трек, ми з почуттям виконаного обов’язку почимчикували назад. Тут мушу ще вставити маленьку ремарку: на цій акції не було деяких дуже важливих інструментів і бензопили, тому вигляд цієї ділянки стежки спочатку дещо відрізнявся від інших її частин. Але Юрко потім пройшовся тут з пилою і вона теж стала як цукерка.

Через тиждень я продовжив лупати сю скалу. Я зміг викроїти на це цілих три дні, Юра мав приєднатися на другий день, а дівчата на третій. Проте цього разу я вийшов через озеро Забуте (далі – просто Озеро) і біля руїн мисливського будиночка (далі - просто Руїни) повернув направо на райшток. Цим самим я вбивав цілий виводок зайців: і робив для себе розвідку цієї ділянки і уникав ненависної мені стежки на Мшану синім маршрутом. Побачене і зацікавило, і опечалило мене водночас, бо траверс був дуже класний, але й роботи там був непочатий край.

Я знайшов місце під свою «одиничку» на самій поличці, якраз там, куди дійшов попереднього разу розвідуючи маршрут (пізніше, з легкої руки Юрка, це місце ми назвали Лінивий кулуар, бо дерева там наче лінувалися стояти вертикально). Поставив намет, поїв і пішов до роботи – продовживши з того місця, куди ми змогли прорубатися попереднього разу. Ну що я вам скажу: працювати самому цікаво, але достобіса втомлююче – відчув себе Сашком Матурою (нехай боги пошлють йому добре здоровля за його працю).

Цю ділянку райштоку ми вирішили провести через стару лісовозну дорогу, зарослу молодняком. Вона частково проходила в тому місці, де колись була стежка, тому використати дорогу було логічним рішенням – і з точки зору економії зусиль, і зручності пересування. На щастя, через пару сот метрів починалася справжня поличка, хоч і завалена та заросла настільки, що туди лячно було навіть потикатися.

За півтора дні мені вдалося пройти небагато – лише 400 метрів, але замахався я знатно, навіть за своїми мірками. На другий день я все чекав, що от-от підійде Юрко і вдвох вже буде веселіше, але він все ніяк не з’являвся. Я посадив телефон в нуль знімаючи таймлапси, зголоднів як собака, випив всю воду і після 6 годин безперервної роботи (бо ж не було заради кого зупинятися на перепочинок, а себе мені не шкода) таки здався і пішов в табір обідати. І тільки-но я приготував їжу і сів підкріпитися як почув крик Юрка, який шукав мене. Знав же коли варто приходити).

Там була ціла історія чого він запізнився (хоча мав всі шанси взагалі на акцію не потрапити), але деталі вже розкажу вам при зустрічі. Разом ми взялися за ділянку, завалену величезними і часто гнилими колодами і за допомогою бензопили, сучкоріза, грабель (!) і ломика (!) зробили фінальну ділянку стежки на вирубці знов прохідною. І якби не граблі і ломик, то вона виглядала б точно гіршою.

І в цьому місці ви можете обуритись: «Шурік, мовляв, які на*уй граблі, який ломик – краще б більше пройшли з пилою». Але тут я вам заперечу: по-перше, йдіть в сраку зі своїми порадами як мені краще працювати на акціях, а по-друге, та стежка не чистилась і не ходилась як мінімум років 30. І невідомо, коли до неї наступного разу дійдуть руки. Тому ми хотіли зробити її якомога красивішою (читай – ходибельнішою) і такою, що добре читатиметься навіть взимку (забігаючи наперед – нам це вдалося).

І взагалі ці суперечки ще з 21 року тягнуться: краще зробити менше, але класно чи абияк, але більше. А я така страшна людина, що майже завжди обираю перший варіант (окрім випадків, коли вирішую зробити більше, але класно). Якщо ж ви не згодні із цією філософією, то ласкаво запрошую до дискусії про це на прочистках стежок в Карпатах).

Так, про що це я? Ааа, точно -  про граблі! Спочатку я їх брав на акції, щоб легше було підтримувати репутацію ї*банутого прибирати дрібні гілки на прорізаних завалах. Але вони, бляха, так добре себе показали, що дрібні гілки стали з їхньою допомогою забиратися навіть просто зі стежки, а там і до шишок діло дійшло (та не до тих шишок - ви, наркомани прокляті - до смерекових шишок). Більше того, як виявилось, грабельками (при певному куті кривизни рук) можна навіть розгрібати старі гнилі колоди. Ви можете не вірити, але вони стали настільки важливим інструментом на наших вилазках, що без «Павла Загребельного» Юра відмовлявся працювати.

У зв’язці із сучкорізом та сікатором, якими я обрізав середні і малі гілки, що нависали на стежку (бо великі забирав Юрко бензопилою), це була б ідеальна команда. Була б, але їй бракувало ще одного несподіваного учасника для повної ідеальності. І ним був не хто інший, як містер Ломик. Враховуючи загальну занепалість стежки, кількість гнилих повалених колод просто зашкалювала. А наше вроджене почуття прекрасного не дозволяло нам їх залишати. І оскільки голими руками це робити було не так щоб дуже зручно, то у великій пригоді став ломик. З його допомогою цей процес перетворювався з виснажливого на просто достобіса тяжкий, а це вже був великий успіх.

Отак ми і рухались по стежці з усім тим реманентом, десь швидко проскакуючи вільні ділянки, а десь застрягаючи на години. Під обід третього дня на допомогу наспіли дівчата і вже з ними ми дійшли якраз до мега-завалу. На щастя, втома перемогла гординю і в завал ми заглибились лише на півшишечки, лишивши решту для наступного разу.

Фото Вероніки Олексенко

Отож після трьох акцій ми мали позаду «аж» 1,75 км стежки. Смішні цифри для 21-го року, але просто колосальні для 24-го. Ну і говорити про те, що стежка після того як нею проходили бензопила, сучкоріз, сікатор, ломик і граблі ставала просто як намальована, думаю буде зайвим.

Наступна вилазка була через кілька тижнів і ми з Юрою вирішили зробити базовий табір біля озера. І хоч стежками добиратися звідти до місця роботи було довгенько, але в нас у рукаві був козир – ми піднімалися тупо навпростець. Кут підйому місцями був такий, що дивував навіть нас, але якихось 20 хвилин потужного кардіо і ми на місці.

Погода була похмура, вогка і непривітна – якраз в тему, бо ми знали, що на нас чекав мега-завал. Але насправді все виявилось не настільки страшно. По-перше, після завалу поличка була відносно збережена, хоча й дико зарОсла. По-друге, ретельно дослідивши інший край завалу, ми з’ясували, що принаймні частину стежки в завалі ми відновимо. А іншу частину ми пустили таким чином, щоб вона проходила логічною траєкторією - як продовження відновленої частини. І ми настільки гарно це скомпонували, що якби я зараз вам про це не сказав, то ви б думали, що воно так і було.

ДО та ПІСЛЯ

Ну але це на словах все виглядає легко (і ще трохи на відео нижче), а в реальності ми гарували як прокляті цілий день, і пройшли «аж» сто метрів. Мокрі колоди в кількаповерхових завалах, чорниця вище колін і трьохметровий молодняк зробили цю вилазку однією з найвиснажливіших в 24 році. Але боги були дуже прихильні до нас в цей день (для перевірки цього факту муситиме-таки подивитись відео) і до вечора ми пройшли цей завал.

Серія фото ДО та ПІСЛЯ

Наступного дня ми прибрали зарослу ділянку стежки після вирубки і дійшли до першого повороту серпантину. На картах він був розірваний, тобто якісь його частини знайти тоді не вдалось. І Юра спочатку пропонував пустити стежку навпростець. Але мені чомусь дуже хотілося відновити його в первісному вигляді. Врешті-решт Юрко здався (мовляв, ну що з дурним сперечатись?) і пристав на мій варіант.

Я не знаю чи у вас до цього моменту вже з’явилось бажання пройтися цією стежкою, але якщо ще й досі ні (shame on me), то може наступний факт викличе таке бажання. Цей серпантин - офіційно найбезтолковіший з усіх, які мені коли-небудь попадалися. І якщо ви не можете зрозуміти чому саме, а на слово мені не вірите, то запрошую вас прогулятись і на власні очі підтвердити або спростувати це моє твердження.

На морально-вольових ми закінчили роботу, вийшовши на останній закос серпантину, і з почуттям гордості за зроблену роботу, почимчикували донизу. Наступна вилазка не передбачала більше таких складних ділянок, і цілком могла б стати фінальною. Але щось пішло не так …

Бажання таки досягнути екватора роботи (на мою думку) або ж фінішної прямої (на думку Юрка) примусило нас знову зібратися на наступних же вихідних. Ми так поспішали, бо надворі вже було 12 жовтня і ми не знали, коли саме погода зробить акції неможливими. Цього разу я мав можливість вирватися тільки на один день і, щоб компенсувати це, вмовив поїхати Іру. Вона погодилась тільки за умови, що їде без ночівлі. Температура вдень тоді була в районі п’яти градусів тепла, і ночівля при мінусових температурах явно не входила в перелік її планів на жовтень.

Юрко та Іра видивляються гриби, а не шукають шляхи втечі, як ви могли подумати

Отож ми дісталися вже традиційної бази – озера і перекусивши полізли наверх. Але оскільки ми з Юрою знали куди саме нам треба вийти, а ще й до того хотіли пошукати якусь міфічну стежку від озера до нашого траверса, позначену на польських картах, то вийшов сюрприз. Для Іри. Бо в якийсь момент вона виявила, що втратила і мене, і Юрка з поля зору, слуху і всіх інших органів чуттів. Природня кмітливість (і наші розмови перед тим) підказали їй, що треба лізти вверх. Що вона й зробила, подолавши неймовірно крутий схил, і вийшла-таки на стежку. Але оскільки мудрий Шурік не взяв рації, то вона не знала в якому напрямку по стежці їй рухатись. І згідно закону Мерфі, вона спочатку вибрала не той напрямок, що потрібно.

Ми ж із Юрком в цей час почали роботу з протилежного краю стежки, думаючи, що от-от Іра нас наздожене. Тому коли її не було п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин ми почали не на жарт тривожитись. Виявилось, що кожен з нас думав, що Іра піднімалась з іншим. Тому коли вона таки знайшла нас ми дуже зраділи і винагородили її персональним сучкорізом.

Після кількох поспіль вилазок, на яких ми працювали лише удвох, наявність третього учасника виглядала як чудо. Це настільки спростило мені роботу (бо на мені були тільки грабельки), що ми розвинули небачену досі швидкість. Так, там стежка була не така завалена і заросла, але все ж – двісті метрів за годину це дуже й дуже добрий результат.

ДО та ПІСЛЯ

Загалом 1, 3 км це немала відстань, а саме стільки треба було пройти до руїн. Тому коли надвечір ми дісталися до них, то були хоч і втомлені, але щасливі. «Ура! Фініш» - задоволено потирав руки Юрко. «Так, стапе! Який ще фініш? Це ж тільки середина стежки» - моєму здивуванню не було меж.

За хвилину до того як Юра дізнається про те, що це не фініш)

І тут зненацька виявилось, що у нас з Юрою в голові були різні картинки плану робіт над цим райштоком. Він не планував чистити ліву частину – від руїн до полонини Німецької, і хотів довести її тільки сюди. А я навіть не міг уявити, що ми залишимо пана Кабанчика без чистої стежки аж туди. Бо для кого ж іще ми стали б так старанно відновлювати давній траверс?

Але ми повинні були залишити обговорення нелегкої долі пана Кабанчика до кращих часів, бо вже темніло, а нам з Ірою ще треба було 8 км пиляти до авто. Юрко ж лишався ще й на наступний день працювати і зробив дуже важливу і підступну роботу – пропиляв всі повалені дерева на стежці від озера до руїн. Чому важливу? Бо це зробило стежку в рази комфортнішою для пересування (але ще не ідеальною). Адже (і це я з’ясував абсолютно випадково) мітки на деревах, якими хтось позначив цей шлях, можуть помітити далеко не всі.

А чому підступну? Бо хоч наступив листопад і мало того, що світловий день став просто сміховинний, так ще й погода була максимально «не льотна». І я опинився між Сціґлою і Харібдою: їхати в листопаді в дощ працювати не хотілось, але й лишати там прорізану, але неприбрану стежку, теж не хотів – ще хтось побачить! Одним словом, я через два тижні не витримав, і, нікому нічого не кажучи, вирішив поїхати на один день закрити ґештальт.

Зранку було доволі свіженько – мінус п’ять, але ясно і сонячно. Я сидів і снідав, гріючись на сонечку, коли почув звук автомобіля. «Ого! Хтось такий же *обнутий як і я їде, бо в таку погоду заїхати аж туди – це треба мати самі знаєте що, самі знаєте з чого» - одразу майнула думка. І побачив як на «Паркінг» вирулює Юрко… Німа сцена була достойна якогось фільму – шкода, що не було кому знімати)

Виявилось, що пан Гудима теж вирішив скористатися ясним і морозним погоднім вікном, і теж щось там порізати. І оскільки, по плану у нас обох мали бути одиночні вилазки, то ми вирішили не відступати від своїх планів і кожен взявся робити заплановане. Я піднявся до руїн і, вибравши відповідний плейлист, став до роботи.

І хоч через півгодини роботи сталося страшне – у «Павла Загребельного» відбулося роздвоєння особистості, моїх намірів привести стежку до людського вигляду це не відмінило. Просто задача із складної стала задачею із зірочкою (хіба вперше?).

Ще десь через півгодини мені зустрілася група туристів (як виявилось, деякі з них були відповідальні за оті кольорові позначки на деревах), які дивились на мене широко розплющеними від здивування очима. І їх можна було зрозуміти - от лишень уявіть себе на їхньому місці: ви сумирно піднімаєтесь немаркованою стежкою в горах, очікуючи зустріти хіба якихось диких тварин (як максимум - пана Кабанчика) і тут бачите когось, хто в листопаді (!) в шортах (!!) (зранку, нагадую, було мінус п’ять) під музику половинкою грабель (!!!) прибирає стежку. По-моєму, більше вони б здивувались лише тоді, якщо я б ще й траву пензликом фарбував.

Окрім власне підгрібання і прибирання стежки, в тих місцях, де це було можливо і доцільно, я поробив своєрідні «перила» з повалених колод. І лише після цього стежка стала такою, що не соромно показати людям.

А Юрко тим часом обдувався холодними північними (чи правильніше сказати північно-східними) вітрами і різав колоди, які від морозу перетворилися на камінь. І хоч в нагороду йому було «молочне море» і шикарні краєвиди на багато кілометрів, складності роботи це не зменшувало. Він проходив лісову частину однієї цікавої стежки, про яку ще поки рано казати більше.

Ночували ми знов-таки біля озера, з багаттям, ковбасками і розмовами - і це було гарне і достойне завершення сезону. Зранку я рушив до авто, а Юра - допилювати колоди, яких ще було вдосталь – він-бо теж не хотів лишати незакінчену на півдорозі справу. В ідеальному світі тут би й був кінець цієї історії, але я безбожно про*бав усі терміни (мною ж і встановлені), які відводив на написання тексту. Спочатку я обіцяв текст до Нового Року, потім до 8 березня (навіть не питайте чому), а потім, бачачи, що знов не встигаю, хоча б до початку нового сезону прорізок.

Але удар підкрався звідки я його взагалі не чекав – погода сказилася і перше погодне вікно, яке дозволило попрацювати в цьому році відкрилось 9 березня. Я вирішив спробувати почистити вихід нашого райштоку на стежку, яка вела від «труби» (if you know what I mean) до полонини Німецької. Там він взагалі губився, але ми його восени з Юрою дослідили і знайшли, як нам здалося, його правильну траєкторію.

Ледь помітні турики, яким купа років, на початку НЗР зі сторони полонини Німецької

Хвала богам, що якраз в тому місці снігу вже не було, і я зміг гарно попрацювати. «Павло Загребельний», сучкоріз і 6 годин гарної роботи – осьо вам рецепт прекрасно проведеного вихідного. Стежка після всіх моїх зусиль потребувала лише бензопили, щоб забрати з десяток колод, які лежали впоперек і заважали нашому другу Кабанчику насолоджуватися швидкісними пробіжками. Я пройшов небагато, метрів зо двісті, але все одно був задоволений, бо зроблена була важлива ділянка райштоку і вдалося так рано розпочати сезон.

Але як виявилось, це погода просто так жартувала, адже наступну вилазку вдалося зробити лише через пару тижнів. Цього разу вже з ночівлею в нашому традиційному «базовому таборі» – біля озера. Я продовжив натоптувати стежку від озера до руїн, паралельно оцінюючи чи пережили зиму мої минулорічні зусилля по облагородженню. Працю ж почав вже від руїн притулку – цього разу над лівою частиною райштоку. На жаль, через мінусові температури,  мені не вдалося задіяти «Павла Загребельного», бо всі дрібні гілки і шишки тупо попримерзали до стежки. Оскільки цією частиною стежки не ходили доволі давно, то купа гілок нависала і заважала комфортному проходу - довелося на повну силу працювати сучкорізом.

Наступного дня я, в очікуванні Юрка, вирішив нарешті зайнятися стежкою від озера вниз, до початку вирубки. Вона не була особливо заросла чи захаращена, але на фоні заграбаної і викладеної «перилами» стежки від озера вверх, виглядала як бідна родичка. А вже коли надійшов Юрко, то ми знов взялися за наш райшток.

Я спочатку дуже побивався, що він не бачить моєї роботи, бо ж з гілками на стежці така сама історія як і з ялівцем – коли ти їх прибираєш, то всі думають, що то так і було (бо ж то не колоди з пропилами чи обрізаний жереп). І по виразу обличчя Юри видно було, що і він задає собі те саме питання: «Шурік, а якого … ти тут стільки часу робив?». Але все стало на свої місця, коли ми дійшли до ділянки, де я ще не проходив з сучкорізом. Отам різниця стала одразу дуже помітна і стежка з просто нормальної одразу перетворилася на зарослу.

Повалених колод тут було ще відносно не так багато, порівняно з кількістю молодняка, який повиростав на стежці. Ну але і дев’ятсот метрів відстані, то теж вам не хухри-мухри, а непоганий такий шмат роботи – тому ми витратили на цю ділянку майже цілий день.

Особливо багато часу в нас забрало проходження «перевалу» - плоскої ділянки райштоку без вираженої полиці. Там було якесь таке блудне місце, що ми навіть після надцятого його проходження умудрялися звертати кудись не туди. Ми де могли поробили «перила», склали турик і взагалі зробили все, щоб наш друг Кабанчик не збивався зі стежки.

Після «перевалу» можна було б ще якусь годину-другу працювати, але там починався північний схил пагорба і колоди були не просто в снігу, а замерзлі в камінь. Тому ми перемістились на ділянку, яку я почистив ще в березні у першій вилазці і дорізали там колоди, що я позалишав – цим самим остаточно закінчивши благоустрій цієї частини.

На жаль, погода, яка була прихильна до нас в березні, квітень зробила максимально непридатним до будь-яких акцій на такій висоті, де був наш райшток. Тому продовжити роботу нам вдалося більш, ніж через місяць – аж в кінці квітня.

Спочатку Юрко в одиночній вилазці прорізав всі колоди на ділянці, яка ще залишалась непочищеною (тобто від «перевалу» до ділянки, де я працював в березні). І цим своїм зухвалим вчинком кинув мені виклик – твоя черга, мовляв. А мене два рази просити не треба (треба як мінімум чотири), тому вже за пару днів я ставив намет біля озера. Першого дня я закривав ґештальт із стежкою від озера вниз, яку я пройшов із сучкорізом раніше, але яка вимагала ще й грабельок. 

Також завершив ділянку від руїн до «перевалу», адже попереднього разу через мороз вона була неграбана. Ну і купа гнилих колод, які раніше були вмерзлі в землю, тепер легко піддавалися ломику.

На другий день, по плану, я мав попрацювати до 15:00 і далі зійти вниз, але щось пішло не так... Розпочав я доволі рано, адже хотів встигнути якомога більше до того часу, як доведеться спускатися. Перші чотири години промайнули доволі бадьоро – і пройшов я майже півкілометра. Дуже втомлювала необхідність постійно повертатися за інструментами та рюкзаками, але що поробиш, такі вже вони - одиночні вилазки.

В наступні чотири години я змушений був стишити темп, бо почала даватися взнаки втома, та й роботи тут було сильно більше. Це якраз була зона «сірників», більшість з яких Юрко сам відкинув зі стежки. І хоч мені здавалось, що я пройшов більшу відстань, ніж за першу чотирьохгодинку, але це було не так. На жаль, робота трьома інструментами: сучкорізом, ломиком та граблями, не дуже сприяє швидкості просування. Тому результат був такий самий – п’ятсот метрів.

До фінішу мені залишалось ще 350 метрів і це було на дві, а то й на три години роботи, враховуючи втому. Саме в цьому місці і в цей час, я по плану мав завершувати акцію. І тут знання стежки зіграло зі мною злий жарт. Якби я не знав, що там попереду, а орієнтувався лише на відстань, то я б 100% завершив роботу і пішов донизу.

Але я знав. А тут ще й ці дві падлюки - на лівому і правому плечі, змовились і почали нашіптувати, щоб я лишився і завершив стежку сьогодні – «та там майже не буде роботи, все швиденько зробиш, ну, давай!?». Роботу над цією фінальною ділянкою я завершив на морально-вольових за дві з половиною години і як спускався до машини пам’ятаю не дуже чітко).

Та радість від того, що я завершив не просто якість 350 метрів, а ЦІЛИЙ райшток була недовгою. В процесі діалогів з самим собою про те, чи лишатись доробляти фінішний відрізок, я якось забув, що нікого не попередив про свій план-капкан і про те, що біля авто, де вже є мобільна мережа я буду сильно пізніше обумовленого часу (а контакт зі мною востаннє був три дні назад, на старті вилазки). Пропустимо те, що робилося, коли я таки вийшов на зв’язок. Скажу лише, що моє місячне відлучення від акцій та походів було ще дуже м’яким і поблажливим покаранням.

І в цьому місці цілком можна було б «закруглятися», що було б цілком логічно – адже закінчено роботу над цілим «проєктом». Але не все було так просто. Як можливо ви вже помітили, описуючи цей райшток Ґорґана Ілемського, окрім прикметника «західний» я ще використовував прикметник «нижній». Тому що існував ще й Верхній Західний Райшток (далі - ВЗР) - при підйомі зі сторони Мшани він починався перед кам’яним масивом «Вуса», а при підйомі зі сторони полонини Німецької за кількасот метрів до виходу з лісу.

Юрко ходив ним років вісім-десять тому і, за його словами, він місцями скидався більше на звірячу стежку, ніж на класний райшток (яким без сумніву був Нижній Західний). Але мені було достатньо того, що він був на картах – фізичних і цифрових (ото наніс Юра на свою голову). І я вмовив Юрка, щоб ми прочистили і його теж. За три одиночних вилазки (нам реально не виходило синхронізувати свої візити в гори), незважаючи на проблеми зі спиною, Юра прорізав тих 700 метрів стежки і далі м’яч був на моїй половині поля.

Але гординя отруїла моє серце і я собі відвів на роботу над цим райштоком аж «цілих» дві одноденні вилазки – ну бо ж попереднього разу я за день пройшов тисячу триста метрів стежки. Перша вилазка на ВЗР далась мені тєжко – мені треба було ранесенько стартувати від авто, а ще ж підняти наверх інструменти. В моїй пам’яті вони не були такими тяжкими, якими виявились в реальності. Тому коли я таки досунув їх до місця початку роботи, то була вже десята ранку.

На щастя, жалітися не було кому, тому я взявся за роботу. Зі сторони полонини Німецької стежка читалася так собі – через відсутність в багатьох місцях чіткої полички і тотальну зарослість чорницями. До того ж ліс там був дуже рідкий і купа часу пішло на те, аби зробити вхід на стежку хоч трохи помітнішим (довелося навіть складати турик).

Початок ВЗР зі сторони полонини Німецької

Рухався я повільніше, ніж планував на початку, але до кінця робочого дня якось мало-помалу вийшло почистити 350 метрів, тобто перша половина стежки була пройдена (сильно легша, як покаже наступна вилазка). Ця частина мало нагадувала Нижній Західний Райшток (далі – НЗР), бо мала значний перепад висоти (стежка падала до джерела) і не була чітко виражена. Після джерела знову доводилось стрімко набирати і там вже були місця, де за чорницею стежку було тупо не видно.

Реманент треба постійно просушувати

А цей турик хтось склав до мене

Наступна вилазка мала б бути легшою, бо ж інструменти вже були на стежці, та й перепадів висоти не передбачалось. Але натомість почалися молоді смереки з такою кількістю гілок, навислих над стежкою, що ставало страшно. І може якби задача в мене була просто зробити стежку прохідною, то це не було б великою проблемою. Але, по-перше, прохідною її вже зробив Юрко Гудима, коли пройшовся нею з бензопилою, а по-друге, мені хотілося зробити її на такому ж рівні, як і НЗР.

А такий рівень вимагав, щоб стежка стала за влучним висловом Сашка Матури «прозорою», тобто щоб було видно, що це стежка, навіть не бачачи її в траві (або ж снігу). Відповідно, всі зайві гілки над стежкою треба було прибрати. Ну і доктор Загребельний з містером Ломиком теж жалібно скавуліли і просились до роботи. А оскільки я був сам, то мені доводилось по три-чотири рази проходити одні й ті ж самі ділянки з різними інструментами. На швидкість це впливало найбільш згубним чином. Коротше, в кінці робочого дня мене замість тріумфального завершення стежки чекали якісь нещасні дев’яносто метрів прочищеного райштоку – повне фіаско, братан).

Хоча цей факт, замість засмутити мене тільки розізлив. І на наступну акцію активував чіткод – допомога друзів. До того ж не простих друзів, а друзів-волонтерів, серед яких мав бути не хто інший як Діма – Володар Чорниці та Інших Різноманітних Трав із своєю «суперсилою». Проте навіть синім слимакам Аршиці зрозуміло, що друзі просто так би не зібралися – у відпустку з війська приїхав наш Макс Нечипорук і ми з ним домовились організувати якусь активність на стежках. Тому людей вдалося заманити тільки за умови, що на акції буде Макс.

Насправді люди на акції приходять не заради роботи

З самісінького раночку в четвер я взявся до роботи і на момент, коли до мене приєдналися Макс, Антон і Христя, майже вийшов до кедрів (мусите пройтися тою стежкою, щоб зрозуміти про що я). В мене на це пішло майже 5 годин роботи, але найгірша ділянка була позаду.

Коли ми запрацювали вчотирьох – то мені хотілось аж співати, настільки швидко і злагоджено закипіла робота. Сучкоріз, ручна пилка і лом з граблями отримали кожен по людині і рівень синергії почав зашкалювати. Реально, ми тих триста метрів пролетіли за якісь півтори години. Макс з Антоном, натхненні моїми «перилами» на підйомі від озера, виклали такі самі на початку ВЗР зі сторони Мшани. Ми, після того, як все завершили, навіть жартували, що тепер наша стежка виглядає чи не краще за чорний маршрут, яким із Мшани піднімаються на Ґорґан Ілемський.

Початок ВЗР зі сторони Мшани

А потім прийшов Діма… В них з Христею пішов цілісінький світловий день на роботу над особливо зарослими ділянками стежки. Але стежка ДО них і ПІСЛЯ них – це дві абсолютно різних стежки. Комусь може здатися надмірною така увага до нікому не потрібного райштоку – перефразовуючи назву відомого ютуб-каналу – «цією стежкою ніхто не буде ходити». Але ваші аргументи я сприйму тільки під час спільної роботи на акції чи вилазці))).

Якби ВЗР мав таку ж прекрасну поличку як і НЗР, то певно ми б Діму не викликали – кому треба, той пройде. Але тут історія була трохи інша – ВЗР місцями губився настільки, що навіть я періодично мусив зупинятися, щоб відкоригувати напрям руху. Чорниці і трави надійно сховали натоптану мохову стежку і якщо б ми це так і лишили, то це б означало, що ми не довели її до пуття на всі 100%.

Робота Діми і Христі над ВЗР була точно не менш важлива, ніж моя чи Юркова. Адже саме після них стежка набула довершеного вигляду, який відповідав нашим зусиллям по її прочистці. Я, принаймні, дуже сподіваюсь що хто-хто, а от пан Кабанчик точно оцінить як ВЗР, так і НЗР (і це не кажучи вже про ВеПРА).

І лише тепер, на самому цікавому місці, завершиться ця історія. За плюс-мінус десять вилазок ми відновили обидва західні райштоки Ґорґана Ілемського і тепер з чистим серцем можемо запросити всіх ними прогулятися. Ми робили як для себе, хоча ви всі знаєте для кого насправді. Та нехай це не вплине на ваше рішення пройтися цими класнючими траверсами.

P.S. За постійні штурханці в стилі «ну коли там історія?» окреме і велике дякую Юркові, Максу, Боді і ще одному Максу. Ну і Антону за фото, куди ж без нього)

P.P.S. Moscovia delenda est

P.P.P.S. На той неймовірний випадок, якщо Ви після прочитаного, просто таки загорілись нестримним і палким бажанням приєднатись до нас, щоб робити пересування пана Кабанчика і його друзів комфортнішим – пишіть СЮДИ.

Shurik ©

Львів, 2025