MAKE THE OLD BORDER GREAT AGAIN [Director`s Cut]

Фото Антона Прохорова

[В тексті, який ви збираєтесь прочитати майже не буде згадок про війну, яка точиться саме зараз і в якій Україна виборює своє право просто існувати. По-перше, більша частина цього тексту була написана до подій 24 лютого 2022 року, і по-друге, ці теми доволі складно поєднуються. Відсутність війни в тексті з лихвою компенсується її постійною присутністю в нашому житті. Кожного дня. Кожної секунди. Просто зараз.

Проте я дуже добре усвідомлюю: тим, що я цей текст таки дописав і можу опублікувати, я цілком і повністю завдячую лише Збройним Силам України та всім тим, хто захищає Україну від московитів. І серед них є, як мінімум, четверо наших волонтерів: Саша Вербич, Макс Перегінка (якого в січні 2023 було поранено), Іван Штирбулов, Тарас Романчук, ну і сам Бодька-Павук власною персоною теж там.

Я розумію, що частині з вас цей текст може здатися недоречним (через його публікацію саме зараз / наявність жартів / відсутність згадок про війну і т. д.) – в такому разі приношу вам свої вибачення і рекомендую утриматися від прочитання. Іншу ж частину аудиторії запрошую до чтива]

 

- Антоне, чому на тобі шапочка з фольги?

- Та ось щойно повернувся із зустрічі з масонами,

через яких рептилоїди передали гроші на проєкт.

- Щось ще передавали?

- Так, передавали, щоб ми там халтурили побільше!

- Яволь!

 

Попередження №1: на вас чекає реально стіна тексту і я не впевнений, чи вам вдасться її подолати за раз. Але сьогодні я милосердний, тому даю вам шанс зекономити купу часу і пропоную прочитати нормальну офіційну версію подій, мого ж таки авторства, яка побачила світ у жовтні 2021 року – ТИЦЬ.

Попередження №2: учасники наших акцій (в т. ч. інші організатори), спонсори чи інші люди згадані в цьому тексті, можуть не розділяти мої погляди, судження чи висновки, які тут висловлені чи зроблені. Це повністю і виключно - mea culpa.

Попередження №3: цей текст написаний здебільшого в 2021 році (так би мовити, по гарячих слідах), тому, коли ви читатимете його, стан справ (і не тільки зі стежками) може вже бути іншим. Враховуйте, будь ласка, цей факт.

Причина, чому я вирішив написати цей текст, маючи вже написану статтю в ГорганиПро, насправді банальна. Я - людина доволі проста (ну це, якщо не враховувати моєї неземної краси, блискучого розуму і скромності), але часом занудна, і тому в речах, які для мене важливі, можу до*батися навіть до найменших дрібниць. А чи важливою була для мене справа, на яку я витратив 30 своїх вільних днів з травня по вересень, ви можете уявити собі самі. І тому, коли після написання статті для ГорганиПро в мене лишилась купа купезна цікавого (як на мене), але невикористаного матеріалу, то … ну ви зрозуміли.

Комусь може здатися, що такий обсяг тексту є надмірним. І я б з радістю погодився з вами, якби не моє бажання написати своєрідний «літопис» тих подій. Я зібрав в одному місці і текст, і фото, і посилання на відео (частини з яких більше ніде, окрім цієї історії, немає). Сподіваюся, це буде вельми і вельми цікава історія - як для волонтерів, які зробили цю титанічну роботу, так і для інших читачів. І хто-зна, можливо, саме прочитавши цей текст, ви і собі захочете стати частиною нашої волонтерської родини. 

ІНТЕРЛЮДІЯ І

- Ти Шурік? – запитав, оглядаючись, брехливого вигляду суб’єкт.

- А хто питає? – змірявши того поглядом, промовив лисань, на секунду відірвавшись від своєї халтури.

- Я – Антон, широко відоме у вузьких колах брехло, - відразу ж збрехав прибулець.

- Хм, щось не дуже віриться.

- Ну от бачиш, - усмішка, яка з’явилася на обличчі Антона, була ширшою ніж у Чеширського кота.

- Ну я Шурік, і шо далі? – відповів, через хвильку вагання Шурік, бо це був саме він.

- Я маю до тебе пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитись, - промовила ця підступна машина обману і наступні 10 хвилин майстерно вибудовуючи мереживо своєї брехні, описувала Шуріку деталі цієї пропозиції.

 - А я тобі навіщо? – запитав після промови Шурік.

- Мені тебе рекомендували як людину, яка вміє дуже халтурно робити будь-яку роботу, навіть найпростішу. А це для нашої задумки – головне.

«Завжди приємно, коли твої успіхи помічають», подумав Шурік, але вголос сказав – Ну припустимо, я погодився, але де нам знайти всіх тих нещасних, про яких ти тут розказував?

- За це не переживай - з нами буде моя Христя, а їй немає рівних в маніпулюванні свідомістю. В неї за плечима організація декількох семінарів, трьох сект і навіть один концерт Іво Бобула.

«Хотів би я зараз знати, чи твоєю свідомістю, чоловіче, зараз ніхто не маніпулює», промайнуло в голові лисаня, коли він глянув на Антона.

- Я мушу подумати, - зрештою промовив він, хоча в глибині своєї душі вже здогадувався, яку відповідь дасть цій місцевій інкарнації бога Локі

***

Для кращого розуміння змісту інтерлюдій я раджу вам ознайомитись із попередніми історіями про пригоди Бодьки-Павука та його посіпак. Або ж можете їх, тобто інтерлюдії, просто ігнорувати (хоча навряд чи вам це вдасться – цікаво ж).

***

Пролог.

Коли у вересні 2020 року я та інші волонтери закінчили допомагати Сашкові Матурі та Юркові Гудимі у прочистці одного з найбільш завалених маршрутів в Карпатах – стежці з Кукула до Козьмески, то загальній ейфорії тих, хто був дотичний до цього проєкту, не було меж, а будь-які інші прорізки сприймалася як іграшки.

Схожий настрій був і в мене, незважаючи на те, скільки кіловат-годин енергії я витратив на тих акціях. І от в цей момент, коли я був найбільш вразливий до будь-чого пов’язаного з прорізками, до мене з пропозицією, від якої не можна було відмовлятися, звернувся Антон Прохоров. Він був дуже переконливим, а його ідеї здалися мені правильними і впали в родючий ґрунт. Тому через якийсь час, рясно підживлені моєю гординею, дали відповідні плоди у вигляді моєї згоди на участь.

Отож, задумка Антона щодо інфраструктурного проєкту (далі – Проєкт) лежала на трьох слонах ідеях, які вдало переплітались між собою хоботами. Якщо коротко, то нам треба було прочистити якийсь прикольний, але зарослий/завалений маршрут, не збираючи для цього грошей з туристів, при цьому слід було залучити якомога більшу кількість волонтерів. «Ну і що в цьому такого?» - запитаєте ви. А от я вам зараз розкажу.

Природньо, що після багатьох подорожей туристичними стежками за кордоном, нашим туристам хочеться (так-так, і нам також) і в Карпатах таких самих прочищених і промаркованих стежок, облаштованих стоянок, місць для відпочинку із лавочками/столами в ключових пейзажних точках і т. д. І хоч в нас немало чистих і доглянутих маршрутів, але очевидно, що їх можна зробити значно зручнішими і класнішими (є ж таке слово?), до того ж їх може бути набагато більше. Тому однією з трьох ідей було підняття якісного рівня інфраструктури в Карпатах.

Ми подумали, що було б круто на прикладі свого Проєкту показати, як на нашу думку, має виглядати стежка в горах. Бо гарно облаштована стежка буде не лише безпечнішою і зручнішою, а й локалізуватиме вплив туристів на довколишнє середовище. Наприклад, якщо зробити на стоянці круте стаціонарне місце для багаття, ще й з лавочками довкола, то туристам вже не захочеться сидіти просто на землі і робити багаття в іншому місці. А це означає менше чорних випалених плям на стоянках. Або коли основна стежка буде доглянута, то туристи не будуть натоптувати десятки обхідних стежечок, щоб обійти завал, калюжу чи зарослі ялівцю.

Само собою, що на такі «захцянки» треба гроші. Багато грошей. Набагато більше, ніж ви можете собі уявити. Бо ж навіть простенька задача, наприклад, забетонувати 1 нещасний вказівник, високо в горах коштуватиме сильно більше, ніж внизу в цивілізації. І в цьому моменті ми з вами плавно в плавках запливаємо в плавні (правда помітно, що я випускник кафедри каламбурів?), де в центрі майорить величезне полотнище із красивим слоганом «Де гроші, Лебовські?».

Антонова ідея про джерела фінансування базувалась на тому, що бізнес, дотичний до outdoor в Україні, мав би ставати дорослішим (в плані відповідальності). На мандрівках Карпатами заробляє купа бізнесів: магазинів, виробників, туристичних компаній і т. д. Однак лише одиниці з них щось роблять для самих Карпат. По суті Карпати просто експлуатуються. А ми хотіли зробити так, щоб інвестиції в Карпати, в їхній захист та інфраструктуру стали модними і сприймались як нормальне постійне явище, а не героїзм.

Причому, як показала практика, в нас не бракує власників бізнесів з бажанням зробити щось корисне в Карпатах, але їм бракує досвіду і/або розуміння того, що саме варто зробити і яким чином. Ну і немає контактів людей, які могли б з тим допомогти. І тут ми знову опинялися перед проблемою відсутності організації, яка б системно займалася доглядом за туристичними стежками в Карпатах і була б центром взаємодії як волонтерів, що хочуть допомогти роботою, так і бізнесів, що бажають стати меценатами.

Зважаючи на вищевикладене, ми вирішили не просити грошей на «пілотний проєкт» в самих туристів, хоча гарантую, що потрібну суму ми легко б зібрали за тиждень (бачите, тут чітко видно фразу написану до 24 лютого, коли ніхто не знав, що українці можуть збирати десятки мільйонів гривень за день). Натомість Антон звернувся до партнерів, з якими вже співпрацювали ПроПоходи і частина з них ідею підтримали, незважаючи на її амбітність і новизну. А новизна полягала в тому, що бізнес мав давати гроші не в обмін на рекламу, а просто так. Тільки тому, що це круто – фінансувати подібні ініціативи.

В правильності наших ідей вдалося переконати James Cook, Шамбалу, Turbat, Ultralight Alternatives (бачили б ви як Антон переконував сам себе). Крім того ще були ПроПоходи, які стали такими ж меценатами як і інші бізнеси, передавши на Проєкт власні кошти (це не враховуючи безоплатного виконання частини робіт по його організації і втіленню). І якщо на цьому моменті тобі, уважний читачу/читачко, здалося, що бізнесів, які заробляють на туризмі в Україні і які мали б долучитись до цього проєкту є значно більше, ніж я перелічив вище, то тобі не здалося.

Ми не ставили за мету залучити якнайбільше спонсорів, бо ж ідея була зовсім не в кількості бізнесів чи зібраній сумі. Треба було створити прецедент і показати як ця задумка може працювати. Бо кожна справа має все одно з чогось початися, щоб заробити собі ім’я, яке надалі допоможе просувати ідею і залучати більше меценатів (більше меценатів богу меценатів). На щастя, початок нашого Проєкту був дуже крутим, і всім, хто його підтримав, ми вдячні за довіру.

На першому етапі ми свідомо відмовились від інших джерел фінансування і якщо вам цікаво чому саме – ми детально розповіли про це в окремому відео.  І хоч ми не те що не оголошували збір коштів серед туристів – ми прямо казали, що ніяких грошей скидати не треба - та 6 (шістьом!) наполегливим жертводавцям таки вдалося зробити свої внески. Це відбулося швидше в якості експерименту, бо, основним джерелом фінансування ми бачили бізнес. Але все одно – трьом Андріям, Степану, Віталію та пані Олександрі - «Калап долу!». Також окреме «Дякую!» летить Назару, який допоміг проєкту потужними (і недешевими) рукавицями. А про те, що чи не всі волонтери, яким випадало нести нагору пальне (а значить і купляти його) потім відмовлялися брати за нього гроші, які ми намагалися їм повернути, думаю і казати не варто.

І тут якраз настав час поділитися з вами страшною таємницею (це якщо хто не знав): в Україні немає жодної офіційної структури, яка б опікувалась туристичними стежками чи туристичною інфраструктурою в Карпатах. Той жах, який є в Сколівських Бескидах і який викликає тільки іспанський сором, опікою назвати язик не повертається. Час від часу якісь роботи проводяться працівниками нацпарків чи лісництв, але й той мізер робиться абияк. Всі інші роботи (розчищення, маркування, прибирання) на стежках виконують волонтери: «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих». Я одного разу мав можливість спостерігати двох лісників на акції: я клянусь вам, вони не те що не сильно допомагали, вони пи*дець як заважали.

Взагалі-то, по-хорошому, змінювати ситуацію варто було б на рівні держави. Але створення державної структури по догляду за туристичними стежками чи включення таких обов’язків для лісгоспів/нацпарків – це титанічна робота на багато років. І не те, щоб цим не варто було займатися взагалі, просто ми реально оцінювали свої сили і хотіли їх використати якомога ефективніше. Тому нам здалося, що варто підкрастися з іншої сторони – розширити організований волонтерський рух. І найважливіше слово тут - «організований», адже без добре продуманої організації можна наробити більше шкоди, ніж користі (як-то кажуть «благими намірами вимощена дорога в Бистрицю»).

Колись така організація як «Карпатські Стежки» вважалась головною в цій справі: вони робили прорізки, маркування, ремонт туристичних притулків і т. д. Проте останнім часом від них мало новин (курва, навіть календарі перестали робити). Натомість, станом на 2020 рік майже все, що робиться в Карпатах – справа рук окремих волонтерів - Інни Мазур, Сашка Матури, Юрка Гудими, Василя Фіцака, Віктора Худяка, Влада Корсуня (а також різних конфігурацій їхньої кооперації).

Робота, яку виконують ці волонтери - титанічна, але чи чули ви про когось з них раніше? Якщо чули хоча б про одного – добре, якщо про двох – чудово, якщо ж знаєте всіх, то ви певно і самі трохи волонтерите або ж донатите на це гроші. Тобто одна з двох проблем з якою стикаються всі, хто намагається хоч щось зробити в Карпатах – нестача робочих рук для цього, бо про такі ініціативи дізнаються від сили 100-200 людей, які є у них в друзях на Фейсбуці. Та й то ті люди далеко не завжди мають можливість покинути всі свої справи і приїхати на допомогу (тому 3 помічника на акції – це великий успіх).

Сашко Матура на акції з прорізки хребта Горган, 2019 рік

І якщо ви читаєте ці рядки і такі: «Стоп, а як же Свирид Опанасович і Соломон Самсонович – супер круті волонтери, які чистили стежку там-то і там-то?», то це тільки підтверджує вищевикладені думки. Волонтерів в нас катастрофічно мало, вони роз’єднані, часто не мають можливості навіть перетнутися, а про їхню діяльність знає в кращому випадку пару десятків туристів.

З ПроПоходами історія була точно така сама, але інша. Отож, в 2017 році ПроПоходи вперше організували активність для туристів під назвою HikeYourOwnHike, причому на 2-й Hike зібралось щось біля 50 людей – вони реально всі в кадр не влазили на фінальному фото (і як ви самі розумієте, було б тяжким гріхом не спробувати використати таку кількість робочих рук в суспільно корисних цілях).

Тому в 2018-2019 роках ці збіговиська плавно переросли в акції Trek&Cut, метою яких була прочистка якихось порівняно невеликих ділянок стежок: наприклад підйому на Пішконю зі сторони Синевиру, завалу на спуску з Ґорґана Ілемського (фото та відео) чи частину Східно-Карпатського Туристичного Шляху на ділянці з Кривопільського перевалу до перевалу Рижі (фото та відео).

Але це були поодинокі акції, на які легко виходило залучити достатню кількість волонтерів (бо задачі, які стояли перед цими акціями були доволі прості, якщо міряти сьогоднішньою міркою). Але де було взяти волонтерів, якщо акції будуть відбуватися регулярно? А якщо добирання таке, що сам аваков ногу зломить? А якщо акція буде тривати 3 чи 4 дні?

Тобто ми мали, з однієї сторони, практично відсутній організований волонтерський рух, мізерну кількість волонтерів на нечастих акціях тих декількох активістів та, з іншої сторони, тотальну непоінформованість переважної більшості туристів, що такі проблеми із стежками в Карпатах в принципі взагалі існують. Отож, як зробити так, щоб латентні (себто приховані, «сплячі») волонтери дізналися про те, що саме вони можуть стати в пригоді і про те, що їхня допомога взагалі потрібна у такій крутій справі? Як ви вже здогадалися ця складна задача отримала вирішення (елегантне і красиве, як моя лисина): не повірите, якщо скажу – треба було їм про це розказати. Оце так поворот, правда ж?)

Ми подумали, що для того, щоб виправити ситуацію з нестачею робочих рук та непоінформованістю туристичної спільноти про реальний стан речей, треба розповідати про нашу роботу, хвалитися досягненнями, сумувати через невдачі (так-так, в нас теж мали бути невдачі) і ділитися планами на майбутнє з якомога більшою кількістю людей. Наш розрахунок був простий (і трохи наївний): ми демонструємо магію появи туристичних маршрутів і показуємо, як проходять наші волонтерські акції (наскільки драйвові і ефективні ті тусовки), а кількість бажаючих взяти участь в подібних роботах росте швидше, ніж «процент жиров у маслі». На випадок, якщо б наша задумка не спрацювала і ніхто б не відгукнувся, в нас був готовий план «Ж»: ми б пішли працювати самотужки – нас було, як мінімум троє (Антон, Христя і я). Он Сашко Матура взагалі умудряється сам акції проводити, причому вже не один рік.

Фото Антона Прохорова

Отож, в нас було 2 бензопили Stihl, декілька сокир Fiskars, пара мачете Tramontina, сікачі, садові ножиці і сучкорізи, а також рукавиці, пляшки з бензином, мішки, рюкзаки, ланцюги та грабельки. Не те, щоб все це було нам потрібно одночасно, але якщо вже почав відновлювати і чистити стежки в Карпатах, то стає важко зупинитися. Єдине, що мене турбувало – це волонтери. В світі немає нікого більш безпорадного, ніж організатор акцій в Карпатах, який шукає волонтерів. І, водночас, немає більш рідкісної групи туристів, ніж волонтери на прочистку стежок. Та я знав, що рано чи пізно мені таки доведеться їх шукати.

Задачу (порівняно із вищезгаданими волонтерами-одинаками) мені полегшувало те, що ПроПоходи мали не тільки велику аудиторію, а ще й потужне ядро у виглядів своїх патронів. Тому природньо, що першими інформацію про кастинг отримали саме вони. Ми просто хотіли спочатку потренуватися на найбільш лояльній частині аудиторії ПроПоходів (щоб у випадку провалу нас били не так сильно). І так, вам не почулося, ми настільки ох*їли, що справді зробили кастинг волонтерів.

На подібні акції, учасником яких я теж був, нерідко потрапляли випадкові люди, які ніби й не шкодили, але й користі від них було небагато. А я такого капець як не люблю, і тому дав собі слово, що якщо ми колись організовуватимемо своє збіговисько, з бензопилами і блекджеком, то в нас такого не буде.

Команда волонтерів терміново шукає короля Артура

Я, як людина відповідальна власне за організаційну частину акцій, вважав (і вважаю досі), що вмотивований волонтер на акції вартий десятьох випадкових людей. До того ж, згідно наших початкових розрахунків, максимальна кількість волонтерів на акції не повинна була перевищувати 20 чоловік (що за мірками акцій, в яких я раніше брав участь, було просто космічною цифрою). За моїми задумками учасники акцій повинні були мати свої обов’язки, бо акція – не забава і не атракція, а в першу чергу робота. І якщо хтось цього не розумів, то краще це було з’ясувати ще «на березі» (за допомогою «кастингу», сюрприз). Від волонтерів ніяких супергеройських здібностей не вимагалося, але готовність і вміння робити, те що сказано, а не те, що хочеться – були (і є) ключовими якостями.

Взагалі-то я - стриманий оптиміст, але навіть мені не могло спасти на думку, що люди, які пройдуть кастинг і потраплять на наші акції виявляться настільки класними (просто сіль землі, клянусь). І класні вони не тому, що взяли участь в акціях, а самі по собі, і тому було неймовірно круто працювати поряд з ними. Я вже вище згадував, що тусовки на акціях драйвові і цікаві, але мені навіть складно передати наскільки саме. Якщо ви колись були в патронівському поході ПроПоходів або працювали на акціях Trek&Cut, то це приблизно в декілька разів крутіше. І я не знаю, які ще походи, окрім соло, можуть бути кращими, ніж наші акції (якщо й після цих рядків вам не захотілось взяти участь в якійсь з них, то я вже навіть не знаю).

Ну і раз ми вже згадали побіжно про знаряддя праці, то мусите знати, що всі витрати на першому етапі Проєкту – це були інвестиції якраз в інструменти, причому такі, що мали працювати не один сезон. Ми зробили ставку не на економію, а на максимальну ефективність і комфорт (ба навіть задоволення) від роботи з ними. Саме тому ми, наприклад, обрали дорогий інструмент Fiskars, а не дешевші китайські аналоги з «Епіцентру».

Фото Антона Прохорова

І якщо про пили і якісь базові речі, на кшталт сокир чи мачете, все було більш-менш зрозуміло одразу, то багато іншого інструменту було куплено на основі відгуків волонтерів з перших акцій (сучкорізи – one love). Справа в тому, що ми поставили перед собою задачу не просто прочистити зарослу стежку, а зробити її максимально комфортною для проходження («щоб могла пройти дитина»), і в процесі роботи з’ясувалося, що одними пилами, сокирами і мачете цього не досягти (потрібне ще добре слово).

[Вставка з майбутнього: після 24 лютого 2022 року частина інструментів відправилась на війну – в т. ч. обидві бензопили та рації.]

І от лише тепер, коли ви знаєте цю напрочуд детальну передісторію, я відкрию секрет Полішинеля і скажу, що ж за стежку ми вирішили прочистити. В наших планах було відновлення одного з найвеличніших маршрутів сучасності - ділянки старого чехословацько-польського кордону, який йде по хребту Чорні Полонини (Братківський). Нитка маршруту пролягала так: г. Плоска – г. Чорна Клива – г. Мала Братківська – г. Велика Братківська – г. Гропа – г. Дурня – г. Пантир – пер. Легіонів (Роґодзи). Враховуючи це, цілком логічною виглядає назва, яку ми дали цьому проєкту – Туристичний Шлях Старий Кордон (ТШСК).

А чому саме цей маршрут, запитаєте ви? Ну, по-перше, з нього відкриваються прекрасні краєвиди в будь-яку сторону (Чорногора, Свидовець, Ґорґани), він буквально знаходиться в центрі всього, до того ж багато вершин на цьому хребті – відкриті.

По-друге, більшість туристів раніше ним тупо боялися ходити, в першу чергу через легенди про Сціллу і Харібду цього маршруту – Жереп і Ялівець (хоча, як на мене там не було нічого аж настільки жахливого, але вам варто пам’ятати про назву мого блогу). Ці два сторожі настільки лякали туристів, що на завали від Плоскої до Чорної Кливи ніхто вже уваги не звертав. А ділянка від Чорної Кливи до Малої Братківської лідирувала в багатьох списках найгірших стежок в Карпатах (просто ті, хто складали ті списки, певно не були на Малій Кепуті чи Дурні).

По-третє, цей маршрут, як видно з його назви, проходить старим кордоном Польщі і Чехословаччини, там добре збереглися старі прикордонні стовпчики (а подекуди і інші об’єкти), а отже він має певну історичну цінність. Стовпчики – це прекрасний орієнтир, який може позмагатися в ефективності із традиційним маркуванням. Вони тягнуться від г. Стіг до Ужоцького перевалу, хоча на багатьох ділянках їх, на жаль, вже немає. Зараз цей старий кордон є межею між Закарпатською та Івано-Франківською / Львівською областями. В попередній історії про прорізки я трохи зачіпав цю тему, тож якщо вам цікаво – ласкаво прошу. Також ще тут можете глянути більше інформації.

Ну і найголовніша причина – це був просто дуже складний для реалізації проект, за який ніхто особливо не хотів братися. До того ж, цей маршрут проходить по межі двох областей – Івано-Франківської та Закарпатської, а значить шансів, що якась із цих областей взялася би за нього – не було від слова зовсім. А нам, як ви розумієте, тільки того й треба було…

ІНТЕРЛЮДІЯ ІІ

Завдання Боді-Павука, за яке з блаженним невіданням під час їхніх минулорічних жовтневих пригод взявся Шурік, було до всирачки простим, але від того ймовірність його виконати не зростала ні на йоту. Шурік вже другу годину марно медитував на вершині, намагаючись хоч якось зв’язатися з Бодькою. «Традиційні» способи зв’язку результату не принесли, а поради Шурік потребував капець як сильно. Але його сопіння було марним, і він тільки лякав місцевих тварин своїм виглядом.

«Бляха-муха! Доведеться самому вирішувати, а це ж не на один раз поїздочка», - думки лисаня вкотре поверталися до питання, яке гризло його вже пару тижнів. Горизонт вдалині почав ліниво виштовхувати сонце в новий день, і на лисині Шуріка стала відблискувати рясна роса, яку сторонній спостерігач, якби якимось чудом опинився в тих місцях, міг би сприйняти за піт.

«Напевно таки треба погоджуватись, бо ну от хто з них може здогадатися про реальну причину моєї участі? Той Антон взагалі думає, що це він мене використовує. Але він то таке, а от як з цією Христею буде, не ясно ніхріна. Блін, організувати концерт Іво Бобула – це ж капець як потужно, то не коники з гімна ліпити. Але все одно спробувати варто – це реально шанс не підвести Бодю. З маскуванням і «легендою» проблем не має бути – вони ж ніби як самі до мене прийшли». Додумавши цю думку, Шурік підвівся і, сполохавши двох косуль які тинялися неподалік, почав спускатися в ранковий туман, який підступав до вершини з лісу.

***

Акція «Тренування» + Розвідка [22-23 травня та 28 травня]

Отож, ми закупили основні інструменти, провели перший кастинг і відправились на «тренувальну акцію». Основною метою «тренування» було спробувати нових волонтерів в дії та дати можливість нашій основній ударній силі – людям з пилами, в ролі яких люб’язно погодились виступати Саша Вербич та Макс Перегінка, звикнути до свого інструменту. Але «тренуванням» ця акція називалась не тому, що дерева були бутафорські чи інструменти іграшкові, а тільки тому, що вона не стосувалась безпосередньо ТШСК. В реальності дерева були дуже навіть справжні, а бензопили були доволі шумними і небезпечними «іграшками». 

[Довідка для тих, хто переймається турботою про довкілля: ми ріжемо ВИКЛЮЧНО повалені дерева, які лежать на стежці, не чіпаючи при цьому живих дерев!]

А щоб поєднати приємне з корисним, я привів наших волонтерів на допомогу Юркові Гудимі, який продовжував відновлювати райштоки в районі Великої і Малої Козьмесок. Першим завданням для учасників акції було добратися до місця роботи. І на мій превеликий подив (бо добирання стартувало з 4 різних точок) всі з цим завданням справились і вже о 10 ранку ми були на місці «базового табору» облаштованого Юрком та Сашком Матурою, які працювали там на день довше.

Після знайомства і розкладання наметів було здійснено урочистий перший запуск наших пил і робота закипіла. Я одразу поліз (так-так, саме «поліз», а не «пішов») розвідувати місце, де можна було б прокласти стежку в трьохсотметровому старезному завалі, але щось пішло не так. Бо повернувшись з гарними новинами (я знайшов-таки поличку, яка хоч і мала декілька перепадів рельєфу, але загалом здавалась підходящою для стежки), я виявив, що хлопці роботу не припинили (як ми з ними домовлялися) і вже встигли дорізати до першого перепаду.

Швидкість нашого просування в тому страхітливому завалі вражала навіть таких досвідчених різунів як Гудима та Матура – все-таки три пили, то вам не хухри-мухри. Я реально не встигав робити мітки на колодах, для позначення стежки, як до мене вже наближалася перша пила.

Антон і Христя, які згідно мого наївного плану мали займатися відеозйомкою, працювали разом зі всіма (я навіть не знаю чи там хоч щось було знято), і темп роботи був такий високий, що за пів дня була зроблена робота, на яку, за найсміливішими прогнозами, ми з Гудимою відводили півтора дні важкої праці.

Я й досі не знаю, чому ми тоді так гнали, але як виявилось пізніше – це було дуже вдалим рішенням, бо як тільки основна робота була закінчена, почав накрапати дощик. Що на нашому місці зробили б нормальні люди? Правильно, пішли б задоволені собою до базового табору, щоб не мокнути під дощем. А що зробили ми? Я несміливо запропонував спробувати пройти той мегазавал, який ми обійшли стороною минулого року, коли чистили маршрут Кукул-Козьмеска (він дуже зручно, наче спеціально, знаходився поряд). А людям, як виявилось, тільки того й треба було. З тим завалом було покінчено за три години і мій минулорічний ґештальт таки закрився. Вже ввечері, сидячи біля багаття, я відчув наскільки сильною була моя втома і тут би мені подумати про це детальніше, але ж ні…

Натхненний таким успіхом «тренування», я не міг дочекатися моменту, коли погода дозволить почати роботу над ТШСК. В кінці травня, ми з Антоном вирішили пройтися тією ділянкою, яка була в планах на цей рік. І, за законами Мерфі, обрали для цього найменш вдалий момент – маршрут зустрів нас дощем, сніговими заметами і пронизливим вітром (цілком в дусі «Люди Так Не Ходять»). І хоч повністю пройти запланований шлях не вдалось та побаченого було цілком достатньо для початку робіт.

Фото Антона Прохорова

Акція № 1. Вдаримо ефективністю по адекватності та логіці! [4-6 червня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Макс Перегінка, Діма Гаврилевич, Богдан Ігнатенко, Віталій Лазоренко, Святослав Полевик, Юрко Гудима.

Щоб не переповідати вам ціле відео з розвідки (яке ви вже й так переглянули, правда ж?) скажу, що зробити цю вилазку було доброю ідеєю, бо наявність снігу на верхах змусила нас поміняти плани щодо першої акції і перенести її в ліс, на ділянку від Плоскої до підніжжя Чорної Кливи.

На першу акцію зібралося «всього» 10 людей і ми нарешті офіційно почали роботу над ТШСК. Стартували з села Чорна Тиса, з уже розвіданого мною і Антоном місця. Звідти до бази, яка отримала назву «Табір 34», було «всього-навсього» 9 км і 4 години ходу (не дивуйтесь цифрам - просто перепад висоти складав більше 1 км, а ми були добряче навантажені). Оскільки ми вперше бачили добру половину учасників, якийсь час пішов на «курс молодого бійця». Та ось інструменти роздані, люди проінструктовані і робота почалася.

Різати в лісі завали було відносно легко, бо це ж просто дерева, які попадали. До того ж стежка, яка йшла вздовж старого кордону, була натоптана і прекрасно читалася, а стовпчики були добре помітні. Тому я з легкою душею відправив всіх з двома пилами в сторону Плоскої, а сам вирушив у протилежному від 34-го стовпчика напрямку шукати продовження кордону.

І тут очевидно потрібне пояснення, нахіба мені здалися ті стовпчики і той кордон, якщо ми до Табору 34 якось же дісталися. Справа в тому, що останні метрів 400 спуску з ребра Кливи до ст. № 34 проходили по дуже крутому і заваленому схилу, до того ж місцями з сипухою. І в мокру погоду ця ділянка майже гарантувала вам падіння, а то й травму. Тому там аж просився якийсь серпантин, щоб полегшити проходження цієї ділянки. Ну ми й подумали, а чому б не поєднати приємне з корисним і не зробити серпантин, який би проходив біля стовпчиків?

Але сказати було легше, ніж зробити, бо спроба знайти там стовпці була не першою. Моя завзятість, розуміння напрямку, яким має проходити кордон і точка відліку у вигляді ст. № 34, нівелювалися крутезним схилом, складним рельєфом і сильними завалами. Витративши декілька годин, які залишалися нам для роботи того дня, я не знайшов жодного з чотирьох наступних малих стовпчиків після 34-го. Але натомість відшукав 5-й, 6-й і 7-й стовпчики, після чого вперся в жереп і сніг і був змушений розвернутися.

Того вечора хлопці і Христя повернулися на «базу» доволі змученими. А оскільки наступного дня підйом був запланований на 5 ранку, то всі, швидко повечерявши, полягали спати. Зранку Саша Марчук висловив обґрунтовані сумніви у моїх пошукових здібностях («серйозно, чувак, жодного з 4-х не знайти – це треба вміти») і тому в якості покарання залишився зі мною. Решта ж команди, сумно зітхаючи і позіхаючи (нагадую про всяк випадок, що на годиннику було 6:30), рушила прорізати лісові завали.

Чи то присутність Саши Марчука так подіяла, чи то я зранку був в кращій формі, але стовпчик № 34/1 знайшовся вже через 3 хвилини після виходу з табору, хоча я міг би присягнутися, що ще вчора його там не було. Задача ставала легшою: треба було знайти всього 3 нещасних стовпчика – ми мали справитися за 20-30 хвилин максимум.

№ 34/2 вдалося відшукати під натиском спільних зусиль вже через 10 хвилин і хоч здавалося, що задача стала ну зовсім дитячою, але вся «жерсть» була тільки попереду. Ми заходили і так, і сяк, але дзуськи -  малих засранців ніде не було видно. В розпачі ми застосували тупєйшу, але надійну тактику: Саша Марчук в своїй яскравій куртці стояв біля ст. № 34/2, а я пробивав мачете пряму лінію через мегазавал в напрямку, на який вказував стовпчик.

Проте удача від нас відвернулась і ми гаяли час абсолютно безрезультатно. Ми мінялися місцями, блукали вправо і вліво, але користі було «0». У відчаї я спробував пошукати з протилежного боку – в якості точки відліку взявши стовпчик № 34/5. Така стратегія дала плоди і скоро ми святкували тріумф – № 34/4 лежав повалений метрів за 50 від місця, де він мав би стояти згідно всіх правил фен-шуй.

Тепер задача спростилася максимально (ну це ми так думали): нам треба було знайти один єдиний стовпчик - № 34/3, знаючи де знаходяться попередній і наступний стовпці. Причому від місця, де лежав № 34/4, я бачив жовту куртку Саши Марчука біля № 34/2, тобто десь на цій лінії мав бути і наш стовпець. Але не тут то було! Пропустимо барвисту, приправлену матюками, розповідь про його пошуки і підійдемо одразу до її фіналу – ця мала скотиняка була випадково знайдена через 35 хвилин марних пошуків, коли я сів поплакати біля поваленого 34/4 і вже готувався офіційно визнати свою поразку. Погляньте на фото нижче і спробуйте знайти тут стовпчик.

Як виявилось, проблема була в тому, що: а) стовпчик впав; б) він впав за поваленим деревом; в) перед ним виросла чорниця, яка його успішно закрила спереду; г) він був буквально за 4 метри від місця, де лежав № 34/4. Радості моїй не було меж, але на цьому наша з Сашою робота не закінчувалась. Тепер, знаючи місцезнаходження всіх 4 малих стовпчиків після № 34, треба було прокласти між ними серпантин.

І хоч спочатку це здавалося порівняно легкою задачею, але ми витратили на це достобіса багато часу. Бо це тільки так на перший погляд виглядає, що прокласти стежку, там де її ніколи не було – це легко. Але сувора реальність інша: всі гарні і «правильні» стежки в Карпатах вже прокладено, а якщо її десь нема, то на це є причини. А ви тільки після спроби там пройти пролізти скажете: «Ага, ну тепер ясно, чому стежку проклали на 100 метрів правіше»))).

І так непроста задача ускладнювалась наступними факторами: крутий схил (місцями дуууже крутий), завали, сипуха/каміння та наше бачення ідеального серпантину. Адже він мав проходити біля кожного з 4 «малюків», бути зручним та інтуїтивно зрозумілим для туристів, які тут йтимуть вперше.

Перші пару годин ми «напрацьовували» концепцію серпантину за допомогою власних ніжок. Після того, як він був погоджений «в цілому», необхідно було детальне планування, а я і Саша сперечалися буквально за кожен другий поворот. Після того як була досягнута згода по всіх частинах серпантину, прийшла черга розмітити його позначками і на це теж пішло купа купезна часу. Тому я видихнув з величезним полегшенням, коли нарешті через 8 (!) годин майбутній серпантин був готовий. Ні, ну як готовий – я міг, орієнтуючись на позначки, пройти ним і помилитися 3, ну максимум 4 рази. Він явно ще потребував «легенького» доопрацювання.

Спочатку не хотів казати вам, скільки кілометрів набігав за день на тій ділянці довжиною 500 метрів, бо ви б вирішили, що я йо*нутий (але потім подумав, що ви й так це знаєте, тому скажу – майже 24 км). З тим всім (а також з обідом) на годиннику вже було по 16-ій, коли ми вирушили до наших на підмогу. Але не пройшли і двох кілометрів, як зустріли учасників акції, які вже поверталися назад. А це могло означати лише одне – вони дорізались до Плоскої.

Уважні читачі вже помітили, що я дуже детально описував свої (і трішки Сашині) поневіряння і пошуки, але майже нічого не писав про решту команди. Справа в тому, що мене ж то з ними не було, відповідно за замовчуванням вважалося, що в них все добре. Адже їхня задача була дуже легка (це сарказм, якщо що) – просто різати завали. Але я чомусь випустив з уваги відстань, яку їм треба було пройти до роботи, під час роботи і  - найважча частина – після роботи.

Загальна прорізана в лісі відстань може здатися вам не надто великою - близько 6 км. Але для таких акцій і таких завалів це просто мегабагато. Завалів було хоч завались, на будь-який смак: від S-ок на 2-3 дерева до XXXL-ок, протяжністю майже 30 метрів.

Фото Антона Прохорова

Окрім того, команда не тільки прорізАла завали (а ще ж різати треба було хитрим способом: вузько та as narrow as possible), але й чистила стежку від гілок, шишок і всього іншого. До того ж вони йшли не з порожніми руками: інструменти, паливо, олива, перекус, вода.

А, і найгірше, я ж забув про найгірше - рельєф. Настільки складного для роботи рельєфу ще треба пошукати. Мені здається, що навіть якби там був суцільний підйом, то й він би проходився легше. Перепади висоти цієї ділянки від Плоскої до підніжжя Чорної Кливи найбільше схожі на американські гірки: тільки-но спустився, як треба одразу ж набирати втрачені метри. Повертаючись назад, стало зрозуміло, чому хлопці дали саме таку назву - «Чотири підараси» - декільком плато, які знаходились метрів за 400 до «Табору 34». Вони йшли каскадом одне за одним, були дуже важкими, деморалізуючими, та буквально висмоктували залишок сил.

Ділянка від Плоскої до Чорної Кливи виснажує навіть коли просто йдеш там з рюкзаком, навіть легеньким, то що вже казати про роботу. Тому, коли команда прорізки через 11 (!) годин після виходу повернулася до табору - на них було шкода дивитися. Заледве вдалося зібрати їх для спільного фото, як вони почали один по одному вкладатися спати, дехто навіть без вечері. Про якусь ейфорію від того, що за півтора дні вдалося зробити таку важку і важливу роботу навіть не йшлося.

Від усвідомлення того факту, що ми так виснажили волонтерів, мені потім було дуже не по собі. В своє виправдання скажу, що до цього призвела відсутність організаційного досвіду. Саме тому учасники працювали не до того часу, коли втомляться, а до темряви чи до моменту, коли роботу буде зроблено. Це було ефектно, але дуже виснажливо. Волонтери з першої акції показали нам шлях, яким не треба йти і більше таких помилок не було – як то кажуть, перший млинець вийшов нанівець. Учасники всіх наступних акцій мають дякувати саме цим першопрохідцям за більш адекватне нарізання задач.  Вибачте мені, хлопці, і … дякую!)

Після тієї акції я взагалі думав, що нікого з цих людей я вже, мабуть, не побачу ніколи в житті (бо вони й дітям своїм закажуть зв’язуватися з Шуріком). Але виявилось, що тільки одна людина з цієї каторги більше не брала участі в жодній з наступних акцій. Всі решта, хоч на одній ще, але побували.

Фото Антона Прохорова

Зранку третього дня я не дав волонтерам виспатися довше (бо ж висновки попередніх абзаців ще не були зроблені). Адже згідно мого «геніального» плану ми мали оперативно зібратися і з рюкзаками (!) проходячи серпантин (!!) швиденько його «доробити» (!!!). І це все до обіду, бо ж на нас попереду чекали ще 3 години дороги до машин. Як вам задумка? Норм, правда?

План почав тріщати по швах майже зразу, коли зненацька виявилось, що з інструментів, підходящих для того, щоб доводити серпантин до пуття, в нас тільки власні руки і санітарна лопатка одного з учасників. Назавжди запам’ятаю жалібні і безумні очі учасників, які побачили ДЕ ми проклали серпантин і ЩО їм треба зробити, щоб зробити його прохідним. Гадаю, вони думали в той момент, що це їм покарання за якісь гріхи.

Нормальний серпантин за свої гроші

Я ж доволі швидко зорієнтувався, що моя задумка провалилася, і вчасно вніс зміни. Ні, не відмовився від свого ідіотського плану і не відправив людей до машин одразу, як зробив би будь-хто нормальний на моєму місці. По-перше, я сказав, щоб залишали рюкзаки в одному місці, а самі йшли працювати. По-друге, я поділив тих нещасних на групи і дав кожній з них свою ділянку роботи. І дуже шкода, що в той час було не до фото – це були б епічні кадри, клянусь вам своїм мачете!

В той час, як інші волонтери стирали руки об землю і каміння, Саша Марчук, який ще відучора був ситий по горло цим серпантинним безумством, був відправлений стригти чорницю на верхніх ярусах, щоб зробити помітнішою нашу стежку. Я сказав йому, що ми тут знизу «швидко закінчимо», а він щоб тим часом «стриг, поки ми його не доженемо». Достеменно невідомо скільки точно часу він стриг чорницю, а скільки плакав, але після цієї акції він брав ножиці в руки тільки для того, щоб відкинути їх подалі від себе.

Ми рухалися дуже повільно (руки – не найкращий інструмент для земляних робіт, скажу я вам), але через 6 (!!!) годин роботи над серпантином, я вирішив, що він цілком норм. І можна рухатися до автівок. Але по дорозі ще було б добре прочистити метрів 500 стежки попереду. Що ми з останніх сил і зробили. Після того, як ми вийшли на галявину перед Кливою і стали на обід, люди не вірили своєму щастю. Не скажу, що вони цілували землю і ялівець, але явно були близькі до цього. Дорогу вниз більшість учасників пам’ятає погано.

Я клянусь, що Вербич в шортах! (фото Антона Прохорова)

Обсяг зробленої роботи на акції вражав, так само як і кількість помилок. А помилки – це досвід. Тому, щоб здобути ще більше досвіду, було вирішено робити якомога більше помилок. Виконання титанічних задач – це прикольно, але якщо продовжувати робити це так, як на 1-й акції, то надовго нам би волонтерів не вистачило. І такі висновки варто було зробити ще після «Тренування» (де, по суті, було те ж саме). Треба було щось змінювати, причому в темпі вальсу, бо наступна акція була запланована на наступні п’ятницю-неділю.

Те, що ми покінчили з таким величезним шматком роботи вже на старті Проєкту, розв’язало руки для кращого планування в подальшому, бо не треба було повертатися до цієї ділянки. Ну і декілька уроків щодо того «як робити не треба» теж були вивчені. Особливу ж гордість викликав у мене серпантин, який треба було пізніше «лише трошки довести до пуття».

[Вставка з майбутнього: план щодо серпантину зазнав фіаско. Та акція була на початку червня 2021 року, а тоді рослинність тільки починала підніматися. І вже за місяць зелені джунглі повністю поховали під собою нашу каторжну працю. І тому туристи, які приходили туди пізніше і обирали якою ж стежкою їм дертися вгору, тупо не бачили повороту до серпантину. Відповідно його не натоптували і через рік, в червні 2022, його стало настільки складно знайти, що навіть я, один з його творців, заледве знайшов в густій траві стежку, зроблену буквально своїми ж руками. На наш захист скажу, що тоді (в 2021-му) в планах було повернутися і зробити на совість саме ділянку серпантину або в кінці того сезону, або на початку сезону-2022, але після 24 лютого 2022 року всім було вже не до серпантинів]

IНТЕРЛЮДІЯ III

… Вербич взяв в руки ще й друге мачете, примірився до їхньої ваги і повільно зробив пару обертів навколо своєї осі. Потім рубанув ними повітря хрест-навхрест, немов оцінюючи їхню силу. А тоді несподівано повторив обидві вправи одночасно. Після перших двох обертів він засміявся сміхом дитини, якій дали улюблену іграшку, і трохи пришвидшився.

З кожним обертом свист мачете, що розтинали повітря, ставав сильнішим. І тут Шурік, який до цього часу мовчки зав’язував шнурівки і поправляв бахіли, зненацька помітив, що навколишні кольори ніби потьмяніли, а звуки стали глухішими, наче вуха заклало ватою. Здавалося, що навіть проклятуща мошкара десь пропала.

І як тільки ці зміни відзначив його мозок, Шурік зблід, а по шкірі побігли легіони мурашок. Бо це було відчуття, що в його голові склався останній шматочок пазлу - він неначе побачив все з висоти. З цього моменту він знав, що сталося з кольорами і звуками, та куди зникла мошка. І це знання лякало його до всирачки – він вже колись бачив щось подібне і тієї демонстрації йому вистачило на все життя.

- Саня! Саня!!! – гукнув він Вербича тремтячим голосом. Той аж смикнувся, але все ж зупинився, очі його, як здалося лисаню, сяяли.

- Ти бачив?! – вигукнув Вербич, - Ти бачив як круто?!

В Шуріка перший шок від побаченого вже майже минув, тому він старався опанувати себе якнайшвидше.

- Та бачив, бачив, - він намагався говорити якомога байдужішим тоном, а сам в той час гарячково думав, як можна відволікти колегу, – Слухай, давай краще доганяти решту, бо зараз ще кудись не туди підуть. Ну і цей, віддавай вже мені моє мачете, звик до нього страшне, - збрехав він.

***

Акція № 2. Три індики завдають удару у відповідь [11-13 червня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Макс Перегінка, Іра Ємець, Уляна Гентош, Саша Олійник, Юлій Немеш, Міша Меркулов, Толік Омельченко, Мар’яна Забрамна.

Фото Антона Прохорова

Всупереч моїм побоюванням, учасники попередньої акції не встигли поділитися враженнями з учасниками нинішньої, тому учасників зібралося ще більше – 13,5 людей і собака. Оскільки «лісова» частина робіт від Чорної Кливи до Плоскої була вже зроблена, то ми з чистим сумлінням спробували рушити далі по кордону і дати бій жерепу.

Старт був з того ж місця в Чорній Тисі, але цього разу «база» перемістилася в інше місце – на хребет, де обабіч основної стежки на узліссі з гарними краєвидами струменіли джерела (до цього моменту ви вже мали б зрозуміти, що то був не табір, а філіал раю в Рахівському районі). Наші «різуни» Саша Вербич та Макс Перегінка отримали кожен по команді відкидачів, які йшли слідом за ними і забирали порізаний жереп зі стежки. Решта учасників були мудро розподілені в групу ландшафтного дизайну і працювали з ручним інструментом. Від такого поділу ефективність роботи зросла до небачених раніше масштабів і тому я з чистим серцем відправився на пошуки стовпчиків.

Для кращого розуміння вами процесу: стовпчик № 35/1, який мав бути за кількадесят метрів від Чорної Кливи, чоловік 6 шукало майже півгодини, але результат був нульовий. Частина стовпчиків стояла прямо біля стежки (точніше це стежка проходила прямо біля них), тому їхнє знаходження було відносно легким завданням. Якщо ж вони стояли далі, ніж метр від стежки, вірогідність відшукування зменшувалась в рази. Я пробував різні стратегії пошуків, але вони, чесно кажучи, були так собі, бо працювали зі змінним успіхом (тоді я ще не знав того оптимального методу, який відкриється десь на 4 чи 5 акції). Але я скотинка вперта, тому плакав, коловся і рвав сорочку (буквально), але продовжував пошуки, час від часу повертаючись до решти команди.

Зверніть увагу на "девайс" за спиною Юлія (фото Антона Прохорова)

А вони працювали як заведені, бо бензопили робили свою справу швидко і ефективно і стежка з’являлася просто на очах. Ще на старті було вирішено, що стежка має бути прорізана не ширше, ніж потрібно для зручного проходження людини з рюкзаком. Хоча в жерепі, зазвичай, ріжуть доволі широку просіку. Це пов’язано з тим, що жереп дуже пластичний і швидко відростає. Тобто прорізати вузенький прохід, як в лісовому завалі, не вийде. Бо жереп, який росте з боків, опуститься на стежку (одразу, після добрячого вітру чи після зими – підкресліть будь-який варіант) і вона знов стане погано прохідною. А швидкість росту жерепа така, що за пару років стежка так заросте, що її буде не впізнати. Тому логіка і здоровий глузд казали, що треба різати широко, щоб боковий жереп не падав на стежку і щоб різати не доводилось кожного року.

Але в нашому випадку ці чудові рекомендації розбивалися об сувору реальність: на відміну від майже всіх ділянок з жерепом в Карпатах, до цієї могли доїхати неповносправні, яких ми називаємо джиперами, і які умудрилися добратися аж до Чорної Кливи. А ще ж лишалися їхні менші брати по розумовій відсталості – квадроциклісти і ендуристи (один раз не ендурист, як кажуть у нас на акціях). Тому довелося вибирати між дуже поганим і просто поганим варіантом: різати так широко, щоб років 10 туди не повертатися, але отримати джипи на маршруті чи різати вузько, і постійно поправляти стежку. Тепер ви мали б краще зрозуміти, чому був вибраний саме другий варіант. Але й тут було не все так просто, адже ширина прорізаної стежки залежала не тільки від інструкцій, які отримали різуни, а й від того, який жереп і як саме ріс на нашому шляху.

Фото Антона Прохорова

Якщо він був достатньо високий і старий, то різати було відносно просто. Найбільші екземпляри ми залишали, якщо вони не заважали, і стежку можна було робити якою завгодно. Але були ділянки, де жереп був ніби й старий, але гілки стелилися по землі на добрих пару метрів і підрізання його просто по контуру стежки лишало небезпечні штурпаки, на які можна було напоротися і травмуватися. Тому такі гілки слід було підрізати далі від стежки, що одночасно робило її в деяких місцях ширшою. Те ж саме стосувалось і молодого жерепу – його треба було вирізати ширше, ніж інші ділянки стежки, бо інакше стежка тупо не читалася в цьому зеленому морі.

З учасниками команд бензопил було більш-менш все просто: навколо Вербича утворилася закарпатська команда (хоч Міші й довелося для цього тимчасово змінити прописку), а Макс Перегінка зібрав навколо себе солянку з різних людей (і навіть одної собачки). Враховуючи наявність бензопил у хлопців в руках, ні в кого не виникало сумнівів, що порозуміння в командах буде на найвищому рівні.

Фото Антона Прохорова

І якщо б використовувався тільки досвід попередніх акцій, на яких мені чи іншим учасникам доводилось працювати, то на цьому розподіл ролей би закінчився. Бо ну що там ще робити? Прорізав жереп, відкинув його в сторону і пішов собі далі. Але ж мета була значно амбітніша - зробити стежку максимально якісною – «аби могла пройти і дитина», ну ви пам’ятаєте.

Фото Антона Прохорова

І тому саме тут на сцену повноцінно вийшла команда ручного інструменту, яка на першій акції пасла задніх (хоча формально вони й були задніми), через те, що робота відбувалася в лісі. Окрім грабельок і ножиць, ще був сучкоріз Fiskars, заготовлений для ялівцю, що чигав попереду. Але ми спробували використати його і для жерепу, який був замалий для бензопил і не дуже зручний для мачете, і результат вийшов вражаючим. Причому настільки, що після цієї акції довелося докупити ще 2 сучкорізи, щоб учасники не билися за те, хто ж працюватиме з цим чудо-інструментом.

Ножиці, які зненавидів Саша Марчук ще на першій акції, тут працювали без перепочину – за їхньою допомогою прибиралися кущики чорниці, які росли біля стежки і які після дощу або зранку, коли ще лежала роса, гарантовано робили ноги мокрими за пару десятків метрів шляху стежкою. Замикаючими йшли граблі, які прибирали підстрижену траву і чорниці, роблячи зі стежки справжню цукерочку.

В перший робочий день волонтери притиралися один до одного, звикали до інструментів і методом проб і помилок з’ясовували найліпший алгоритм роботи. Проте якось поміж тих процесів нам вдалося за три години каторжної праці пройти кількасот метрів стежки. І задача максимум на акцію - прорізати бодай кілометр в густих заростях жерепу, вже не виглядала фантастичною. Я, пам’ятаючи уроки попередньої акції, вже не змушував людей працювати дотемна (бо ж тільки дорога назад до табору займала хвилин 40).

Фото Антона Прохорова

Завдяки цьому мудрому рішенню, ввечері учасники, сидячи біля багаття (на що на першій акції сил вже ні в кого не лишалось), змогли обговорити деталі роботи і навіть дати пропозиції по покращенню деяких моментів. До цих зауважень і пропозицій варто було прислухатися якнайпильніше, адже люди говорили про це, по-перше, з власного досвіду, а по-друге, з щирим бажанням допомогти нам стати кращими. І такі вечірні посиденьки стали доброю традицією на всі наступні акції (навіть тоді, коли палити багаття не було можливості).

Наступного дня підйом був о 5 ранку і такий розклад пояснювався не тільки моїм бажанням познущатися над нещасними хлопцями і дівчатами, а прогнозом погоди, який віщував обідню грозу. Бадьорі і щасливі волонтери з радісними вигуками на світанку взялися до роботи (хоча недоброзичливці стверджують, що зі сторони більше скидалося на схлипування і стогони).

Фото Антона Прохорова

Завдяки цьому і відпрацьованим ще минулого дня алгоритмам роботи вдалося пройти декілька перепадів рельєфу і дістатися ділянки зі снігом, що автоматично означало виконання програми-максимум. Якщо б ми продовжили в цьому ж темпі, то цілком можливо, що вже цієї акції нам би навіть вдалося дістатися до «Готелю» - перемички між Чорною Кливою і Руською. На цьому чудесному місці була купа маленьких галявинок в жерепі і вихід до води. В планах було розташувати тут базовий табір наступної акції.

Як виглядала частинка роботи моїми очима ви можете переглянути на цьому відео. Тут варто пояснити, що і цей, і наступні декілька моїх роликів з інших акцій, треба сприймати як своєрідні «технічні відео», метою яких було задокументувати якусь частину роботи чи маршруту, а не зібрати перегляди. Тому сприймайте їх відповідно та спробуйте не звертати уваги на якість картинки, звук, стабілізацію та оригінальність 😀.

Повернення на обід відбулося якраз вчасно, бо погода зіпсувалася і обіцяна прогнозом гроза вже давала про себе чути. А поки волонтери обідали і пили чайок, я кабанчиком поскакав вниз. Справа в тому, що один з волонтерів, Саша Марчук, мав приєднатися до нас лише на другий день. Знаючи це, я попросив його принести трохи смаколиків та «палива». А він, крім того, ще й вирішив зробити нам сюрприз і принести шашликів (відкривши цим самим скриньку Пандори, хоча про це стане відомо пізніше)! Але підступно отруївся біляшем і зміг подолати тільки половину підйому до «бази». Коли я дістався до нього, то його обличчя майже зливалось кольором з травою, на якій він сумирно лежав під деревом, очікуючи на мене.

Незрозуміло було наскільки йому погано і що з ним робити далі. Проте точно було ясно, що підйом до табору він явно не потягне. Хоча Саша запевняв, що дорогу вниз він зможе подолати сам, на бідолаху шкода було дивитися і я спробував підбадьорити його словами, що ножиці вже на нього зачекалися. Почувши це, він почав тихенько відповзати в сторону спуску з Чорної Тиси, усім своїм виглядом показуючи, що йому вже краще.

Я подякував йому за допомогу і участь (оці знамениті 0,5 людини згадувані раніше), ми попрощалися і ваш покірний, але трохи замаханий слуга, почав підйом назустріч грозі, яка бушувала на хребті. За тих декілька годин, поки мене не було, волонтери вчинили дуже правильно – більшість з них поснули в наметах. Що може бути приємніше, ніж після раннього підйому, 5-ти годин виснажливої роботи і ситного обіду, лягти на пару годин подрімати під музику дощу, що барабанить по намету? Правильно – прокинувшись, виявити, що дядя Саша приніс шашлик від іншого дяді Саши (і шампури заодно, чого вже приховувати).

Цілюща сила цього обіднього сну була настільки великою, що було вирішено на всіх наступних акціях робити офіційну сієсту. І практика показала, що це було одне з найвдаліших рішень. Окрім очевидної функції відпочинку, ці обідні перерви давали можливість уникати палючого полуденного сонця та проклятих комах. Бо якщо на початку червня ці скотиняки надоїдали, але їх ще можна було терпіти, то чим далі, тим вони ставали ненажерливіші (сподіваюсь, ви дочитаєте до Оксани в плівці).

Волонтер спить - акція йде

Одним словом, людиська трохи відновилися, і в передчутті вечірнього бенкету з шашликами поскакали на роботу. Після обіду настала черга Мар’яни чергувати в таборі і, окрім охоронних функцій, їй треба було підготувати шашлик до смаження та назбирати дров на вечір. І от тут якраз і сталася пригода, яка дала назву цьому табору – «Три індики». Чутки про те, що якісь навіжені виперли аж сюди шашлик, поширилися поміж місцевими звірями майже блискавично. І хоч дикі тварини зазвичай уникають людей, проте серед них були декілька особливо нахабних закарпатських фазанів (індиків за версією Мар’яни), які захотіли подивитися на таку дивовижу («Шоні, біг би тя побив, но позирай на йсего єбаната єдного ко тото сюди виніс»). Проте в Мар’яни закралися підозри, що підступні птиці замислили напад на наш табір, щоб викрасти шашлик, тому вона вступила з ними в «дискусію» і «переконала» їх не робити цього (поліняки в руках були її аргументами).

Ми ж тим часом продовжували роботу і «всього-навсього» через 5 годин таки ступили на відкриті галявинки «Готелю». І хоч було вже по 21-ій і починало темніти, всі були дуже раді, що до цього місця дісталися швидше, ніж планували. Це вселяло впевненість в тому, що ще пару акцій (ахахах) і все буде завершено, адже за одну акцію було пройдено величезну ділянку суцільного жерепу довжиною 1,6 км.

Саша допиває бензин, щоб не нести його назад

Відбитий в «індиків» шашлик ввечері смакував особливо добре і посиденьки затягнулися далеко за північ. І хоч я плекав ще слабку надію на те, що нам вдасться трошки попрацювати в неділю, але молитви учасників були сильніші і дощ, який почався ще затемна, зранку не припинився. Чергову порцію пригод ми отримали вже біля машин, коли Міша спробував підступно викрасти собаку Саши Олійника, але потім зробив вигляд, що то вона сама за ним побігла. Ну і взагалі, якщо це читатиме хтось з учасників тієї акції, то я скажу вам лише 4 слова: «Гора-гора-гора-гора!».

Акція №2 була зовсім іншою, ніж перша, передусім завдяки тому, що тепер треба було різати жереп, а не лісові завали. Ми (майже) не повторили помилок попередньої акції і це якнайліпшим чином позначилось на волонтерах та на самій роботі. Адже нам треба було бігти марафон, а не стометрівку.

Фото Антона Прохорова, але є один нюанс

Після цієї вилазки кадри, зняті Антоном і Христею, знайшли своє втілення у цьому ось відео. Я даю посилання на нього в самому кінці розповіді про другу акцію, бо відео вийшло якраз між нею та третьою акцією. Вихід цього відео приніс декілька новин - і хороших, і не дуже. Виявилося, що ми неправильні бджоли і мед носимо неправильно, зовсім не так як інші, правильні бджоли. Але також побільшало і тих, кому наш, неправильний, спосіб припав до душі, причому настільки, що вони захотіли приєднатися.

[Такий евфемізм – це спроба описати історію про те, як на нас вирушив з хрестовим походом Той, Кого Не Можна Називати – великий і жахливий Сашко Матура. Якщо ж вам викладеного в абзаці вище короткого опису подій недостатньо, то можете пошукати на сторінках Сашка і вашого покірного слуги]

IНТЕРЛЮДІЯ IV

- …Вербич має свою пилу, то чого йому працювати твоїм мачете? Мені все одно, яку причину ти вигадаєш. Якщо ж вже він таки візьме його в руки, то в жодному, бляха, чуєш мене, в ЖОДНОМУ разі не дозволяй йому ним махати, інакше – пи*да! Ти зрозумів мене?

- В якому сенсі – пи*да? – той не міг второпати, що ж так розізлило Шуріка

- В прямому сенсі, Толік, в прямому. Причому всім! – по вигляду Шуріка було видно, що він не жартує.

- Так а як же ми тоді має…

- Слухай, - він обірвав Толіка на пів слові, - Я десь читав, що колись в експедиціях людина, яка несла вибухівку і людина, яка несла запали, йшли максимально далеко одна від одної, тому ти, будь ласка, сприймай це так само: біля Вербича мачете тримати не можна. Ферштейн?

Сказавши це, Шурік мимоволі задумався чи достатньо серйозно Толік сприйняв його слова. Він ще не міг нічого стверджувати напевно, але варто було перестрахуватися, не покладаючись на інших. Тому це була остання акція, де було одночасно два мачете. Відтоді мачете було тільки одне і було воно в Шуріка, який, про всяк випадок, ніколи не йшов поряд з Вербичем, хоча для цього доводилось сильно старатися, щоб кожного разу придумати нову причину.

***

Акція № 3. Ялівець is coming [26-28 червня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Макс Перегінка, Наталя Бондарчук, Христя Тутуруш, Іван Примачок, Вероніка Олексенко, Вітя Чудик, Міша Меркулов, Вітя Бойко, Віка Павленко, Ліля Лищук, Юра Бондарчук, Олег Середа.

Фото Антона Прохорова

Третя акція була через 2 тижні, бо людям треба був відпочинок, та й справ у кожного назбиралося. Досвід попередніх 2-х акцій був врахований, логістика покращена – ми вже знали цікаві стежки, не відмічені на картах, і не соромились ними користуватися.

Цього разу було аж 17 учасників – неймовірна цифра, як на мене. Тому сильно побільшало ручного інструменту, який мав невдовзі вийти на перші ролі – окрім сучкорізів і ножиць ми ще докупили інші грабельки, працювати якими стало на порядок комфортніше.

За винятком організаторів і різунів, раніше на акціях були тільки Саша Марчук та Міша Меркулов. Всі решта були новачками, тобто мали пройти «злагодження», перш ніж ставати до складнішої роботи. 

Для розігріву я вирішив, що добре буде почистити стежку від хребта Чорної Кливи до початку знаменитого серпантину. Вона безпосередньо не відносилась до ТШСК, але ми вже причепурили добрячу її частину у фіналі першої акції (отих 500 метрів в кінці). На акцію, як завжди, потрапили вмотивовані люди, тому було дуже приємно бачити, як вони на льоту схоплюють інформацію про хитрощі роботи.

Фото Антона Прохорова

Саме в цей день учасник акції отримав першу (і, на щастя, єдину за всі акції) травму і це був не хто інший, як багатостраждальний автор цього тексту. Показуючи хлопцям як «не треба» рубати гілку, я отримав від гілки «здачу». Обійшлося подряпиною і мінімальним синцем, але шанс дістати по оці був дуже високим.

Після того як ми дісталися початку серпантину, я повів хлопців і дівчат далі по кордону. Від стовпчика № 34/5, який стояв на гребені відрогу Чорної Кливи, стежку вдалося почистити до № 34/7, біля якого я на першій акції був змушений припинити свої пошуки через сніг. Через сутінки, втому і відсутність далі стежки в жерепі, там і завершили роботу.

Наступного ранку ми встали разом з сонцем – ранній підйом був правилом - і о 6:30 вже виходили на роботу. Я поліз в гущавину жерепу, сподіваючись віднайти десь там загублену стежку, а хлопці почали різати в напрямку, на який вказував промінь на стовпчику № 34/7. Мені здавалося, що блукання в хащах тривало цілу вічність, але насправді минули лише якісь півгодини, поки вдалося відшукати стару-престару стежку. Вона так сильно заросла, що якби не витоптана колія на землі, то я б її і не помітив.

«Пробігшись» нею туди і назад декілька разів, я став помічати і старі обрубки жерепу, і просіки в певних місцях. Слідів стовпчиків, на превеликий жаль, ніде не було видно, хоча чуття підказувало, що вони десь поряд. Дзижчання пил було все ближче і я мав повернутися, щоб розмітити хлопцям подальший напрям прорізки. Поки я блукав жерепом, підтягнулися дівчата, які трохи відстали, наводячи красу на стежці, і наша волонтерська машина знову запрацювала на повну потужність (бачте, без дівчат нічого не виходить).

Хоч і без наших кам’яних сторожів, але рух відбувався плюс-мінус в правильному напрямку – якраз по ребру Кливи, до вершини якої було вже рукою подати. Тому можете уявити мою радість, коли за пару десятків метрів до місця, де мали закінчитись жерепові поля, таки знайшовся стовпчик № 34/11. 

Решта декілька годин були присвячені доведенню до пуття цієї ділянки стежки і мушу сказати, що зроблено це було напрочуд якісно. Адже проходячи цією стежкою через рік, я побачив всього 2 місця, де треба було забрати декілька гілок жерепу, що похилились на стежку.

Після обіду табір на «Трьох індиках» мав би згортатися і переноситись до «Готелю». Але переважили аргументи тих, хто вважав, що табір не треба змінювати, бо перенесення займе більше часу, ніж зекономить. На радощах, що нам вдалося так швидко пройти ділянку, на яку був відведений цілий день (учасники про це, звісно ж, не знали), я повів волонтерів на роботу до «Готелю».

І тут стали відчутні всі «переваги» далекого базового табору: до початку роботи треба було йти ще майже годину – і це по прочищеній стежці. Діставшись, нарешті, до «Готелю» ми розділилися – частина пішла чистити спуск з галявинки до струмка, а інші посунули далі по кордону – благо там було майже рівне плато і це сильно полегшувало роботу.

"Я перепрошую, а Ви витерли ноги?"

За декілька годин злагодженої роботи прорізка суто жерепової частини завершилась і почалась територія Його Величності Ялівцю. Це означало, що усталений порядок роботи мав змінитися: тепер першими йшли не бензопили, а ручний інструмент, який розчищав плацдарм для пил. Ця зміна суттєво сповільнила наше просування, але не тому, що волонтери погано працювали, а тому, що ялівцю тут було просто до..., багато одним словом, і ріс він вже не кущами, а якимись деревами. В особливо складних випадках біля найбільших кущів було по 5-6 обходів, натоптаних нещасними, закинутих сюди невблаганною долею.

Представник Укржереппостачу консультує Антона (фото Антона Прохорова)

До того ж почався підйом на Руську, що явно не додавало швидкості. Тому заглибитися в ялівець вдалося буквально на пару десятків метрів, перш ніж довелось повертатись на базу. Вечірні посиденьки затягнулися до пізньої ночі, а для декого - до самого ранку. Це була остання акція, на якій практикувалась загальна робота на третій день і тому волонтери мали б спробувати відновити сили. Але, за законами жанру, люди, які сиділи до ранку біля багаття і люди, які йшли ще зранку працювати, були одні й ті самі. Тому для Саши Вербича і його пасажирів дорога додому була дуууже довгою, з перервами на сон та каву.

Та навіть втомленим і трохи скороченим складом вдалося пройти добрячий шматок підйому і зупинитися за 5 стовпчиків від вершини Руської, яка на паперових картах і на OSM була позначена неправильно. Польські ж військові карти чітко писали, що на Руській знаходиться стовпчик № 39. Ну і це було нелогічно, що як гору позначили місце, яке було нижчим від справжньої вершини. Тому ми взяли на себе сміливість і повернули (принаймні на OSM) їй правильне позначення.

Ось друге моє «технічне» відео про цю акцію (так, так – спокійно, парафіяни, не треба стогнати і закочувати очі – таке буде ще з 8-ї акції і все, більше мучити вас не буду).

Акція № 3 була не менш вдалою, ніж перші дві. Роботи цього разу було зроблено більше, але пройдена відстань така ж, як і попереднього разу - все-таки в ялівці було рухатися значно складніше. Бензопили і мачете проти нього були безсилі, і єдині, хто з ним справлявся -це сучкорізи. І хоч їх було аж 3 штуки, ялівцю все одно було більше.

Я про це кажу трохи на відео, але раптом ви прослухали (або взагалі забили на перегляд – що є абсолютно недопустимо), з ялівцем пов’язана одна цікава штука – як тільки його прибрати (а відрізають його максимально близько до центру куща) і відкинути вбік, стежка виглядає так, наче його там ніколи й не було. Чорниця та інші трави змикаються над порізами і помітити місце де той ялівець ріс стає дуже складно. Ну тобто якщо показати стежку ДО проходження сучкорізів і ПІСЛЯ них, то різниця буде вражаюча. Але якщо не бачити стежки ДО, а пройтися вже по прочищеній, то буде здаватися, що там і так було все норм («І на що вони витратили стільки часу? Якісь ліниві волонтери попалися певно»). В цьому важлива відмінність між ялівцем і жерепом, бо зроблену роботу в жерепі видно значно краще. Просто знайте, ялівець – це дуже непросто і ви були б вражені, якби дізналися скільки зусиль витратили наші волонтери (в першу чергу дівчата), щоб повернути стежці нормальний вигляд.

Іншим стримуючим фактором стали відстані, які треба було проходити від табору до роботи. Адже «Готелем» в якості стоянки так і не довелося скористатися, бо це виявилось недоцільно. Забігаючи наперед скажу, що на наступну акцію табір був вже значно далі по маршруту – аж на «Баштані». Ми прощалися з Чорною Кливою і з нашим звичним маршрутом добирання на старт роботи - розпочинався новий етап нашого Проєкту. Ось відео ПроПоходи про цю акцію. Кадрів роботи над стежкою по ребру Чорної Кливи там немає (вони мали з’явитися в пізніших відео, але щось пішло не так).

IНТЕРЛЮДІЯ V

… Шурік, почувши слово «комбайн» мало не підстрибнув на місці – від його задумливості не залишилось і сліду.

- Що ти сказав? – перепитав він.

- Та нічого, я просто сказав, що Вербич сьогодні косив жереп наче комбайн пшеницю в жнива.

Лисаню трохи відлягло, але він все одно відчув як його лоб вкривається потом. Останнім часом він все частіше запитував себе чи не з’їхав він з глузду і чи не є ці його «спалахи» свідченням якоїсь тяжкої психічної хвороби.

Проте, аби мінімізувати потенційну небезпеку (навіть уявну), друге мачете він лишав вдома. І все одно лишалися питання щодо «стабільності» головного різуна (у тому випадку, якщо лисань був-таки правий щодо нього). Так далі тривати не могло, бо йому вже почала ввижатися дивна поведінка і інших волонтерів, а це було явним свідченням параної, яка душною ковдрою починала накривати його з головою. Шурік потребував допомоги і то кваліфікованої.

***

Акція № 4. Буря на Баштані [9-11 липня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Макс Перегінка, Наталя Бондарчук, Христя Тутуруш, Тарас Романчук, Макс Нечипорук, Ліля Лищук.

Фото Антона Прохорова

Цього разу треба було працювати на ділянці, яка знаходилася між Малою Братківською та Руською, і було недоцільно добиратися туди звичним маршрутом. Тому спробували заїхати далі по дорозі на автівках, цього разу аж до стаціонару КНУ (шикарне, до речі, місце).

Стежка до базового табору починалася прямо звідти і де-не-де навіть періодично було видно несміливі сліди маркування. Але ми не з тих, хто буде шукати легких шляхів: маркування було успішно про*обане майже на самому початку і волонтери мусили пиляти стежкою, яка йшла по гребеню. Наслідком цієї помилки стало блукання їбуками і козячими стежками, на що було витрачено пару годин (хвала богам, що всі були повні сил і не надто жалілися). Але були й плюси – знання того, куди точно лізти не варто!)

Після того, як ми вийшли на правильну стежку, подальша дорога наверх була безпроблемною: гарний райшток, величезна галявина заросла лопухами та стежка, яка повз вершину Руської вивела нас на кордон. Враховуючи 4,5 години добирання від автівок до «бази», час витрачений на розкладання табору, обід, інструктаж та прокладання стежки до струмка (так-так, це саме ми її зробили, щоб не ходити по воду за 400 метрів від табору), для роботи залишилось не так і багато часу – всього-навсього 3 годинки.

Ввечері святкували ДН Натальки – сирник зі свічечками став для неї сюрпризом (УРА!). Плюс паралельно чекали Сашу Марчука, який вже пару годин піднімався з Чорної Тиси і мав прийти до нас вже прочищеною стежкою. Десь в районі півночі він таки дістався до нас (хоча й здорово пошарпаний і обдертий, бо мусив по дорозі до нас подолати шматок непрочищеної стежки). Шашлик, принесений ним, був готовий десь о пів на другу ночі і це один з найсмачніших шашликів, які я коли небудь пробував в житті (причому не тільки в горах).

Зранку я дав всім поспати трохи довше – треба ж було враховувати втому попереднього дня (і особливо ночі). Оскільки бензопила була тільки одна, то всім йти за нею не було сенсу (і, в принципі, місця). Тому довелося розділитися: більша частина пішла з пилою різати жереп, а двоє щасливців рушили від табору в протилежну сторону – чистити підйом на Малу Братківську.

До полудня прорізали майже 600 метрів жерепу перед табором і зробили половину підйому на М. Братківську. А коли працювати стало неможливо через шалену спеку, мошкару та втому, повернулися на сієсту в табір. І якраз вчасно, бо заледве скінчили обідати, як почалася п’ятигодинна гроза. Всі ще раз впевнились, що маршрут знаходиться в центрі всього, бо коли навколо вже «диміли» гори і світило сонечко, над нами ще гриміло і йшов дощ. Валило добряче, тому волонтери сиділи по наметах мов миші. Подейкували навіть, що хтось бачив як Вербич намагався залізти до когось (тільки тссс) в намет, але очевидно, що то нагла брехня).

На цьому обіді, до речі, відбулася подія, яка дала назву цьому табору – «Баштан». Саша Марчук, широко відомий у вузьких колах легкохід з важким рюкзаком, окрім шашлику умудрився принести сюди смачнючий кавун. Цим самим була остаточно закріплена традиція – приносити на акції якісь смаколики, геть нетипові для гірських походів з рюкзаками. Бо шашликом, сирником, червоною рибою та домашніми закрутками (які на 2 акцію приніс Юлій) нас вже було не здивувати.

Десь о 18-й годині небесна канцелярія пішла на спочинок і гроза нарешті відступила. Щоб надолужити час згаяний в наметах, довелося працювали до 22-ї, нестерпно страждаючи від мошки, яка нас тупо доїдала. Ввечері був шикарнючий захід сонця, який частина волонтерів спостерігала з Малої Братківської, коли чистила стежку наверх. А решта закінчували жерепову частину підйому на Руську і переходили до ялівцю.

Алгоритм роботи з ним вже був напрацьований на попередній акції і тому ніяких несподіванок не було (ну хіба окрім його кількості). Але тут постала нова проблема: чорниці і травИ, які густо росли вздовж стежки, було стільки і такого розміру, що ми мусили сильно сповільнитися. Не дивлячись на наявність постійно працюючих 2-х пар ножиць – цього все одно було недостатньо. Макс Нечипорук, який вперше потрапив на акцію, показав як насправді мають працювати ножиці, але витримувати його темп могли хіба машини. І оскільки наші вимоги до стежки сильно виросли, причому вже в процесі роботи, то залишати її в такому неохайному вигляд не можна було в жодному разі.

Як вам стежка?

Ввечері Макс Нечипорук продемонстрував ще одне із своїх вмінь – знайшов стовпчик, який повністю був схований під землею. І це навіть трохи похитнуло мої лаври як головного стовпчикошукача. Як це йому вдалося, сказати складно, але те, що в нього однозначно був до цього хист – 100%.

На цій акції ми офіційно відмовилися від обов’язкової недільної літургії роботи. Тобто зранку третього дня всі робили, хто що хотів: відсипалися, зустрічали світанок. Ну а Шурік (це я, якщо що), Саша Вербич, Саша Марчук і Антон (який потім признався, що йому було трохи некомфортно думати в той момент про себе як про Антона, а не про Сашу) подалися чистити ялівець і дійшли аж до стовпчика № 39/3.

По дорозі до автівок трохи прорізали/прорубали траверсну стежку, якою прийшли сюди, щоб вона набула більш-менш пристойного вигляду (а то приїде перевірка з районо, а в нас стежка неприбрана). Ну і вже внизу, на вирубці, пішли не козячими стежками, а продовжили йти лісовозною дорогою і тим самим скоротили час добирання до машин до 2:20 – порівняйте з нашим часом добирання наверх. Спека була немилосердною, а буквально за 200 метрів від автівок було шикарне місце для водних процедур – маленькі пороги на річці. Великим гріхом було б там не зупинитися і не освіжитися, тому ніхто грішити не став))).

На четверту акцію тактика змінилась – ми зайшли ялівцю з тилу і почали рухатись від Малої Братківської до того місця, де завершили минулого разу. Та місцева флора виявилась потужнішою, ніж можна було передбачити. До того ж багато часу забрало добирання новою стежкою до табору і гроза, яка «вкрала» в нас 5 годин роботи. Тієї швидкості просування, яка була в лісі на першій акції, не було видно і близько (але бачать боги – це була не наша вина). Тим не менше робота просувалась, наполегливо і ретельно, і шансів її не завершити просто не було.

Посилання на останнє (на даний момент) відео ПроПоходів про перебіг нашої роботи на акціях – ТИЦЬ. Після нього, мені, на жаль, не вдалося переконати Антона зробити  відео і з інших акцій. На його думку, людям нецікаво було б дивитися на плюс-мінус те ж саме, що і в попередніх відео: як працюють волонтери з тими ж інструментами в дуже схожих місцях (бо ж по суті, так воно й було). Він аргументував це невблаганними алгоритмами Ютубу і статистикою переглядів, а на моїй стороні були хіба добре слово, емоції та ентузіазм (револьвера, як ви бачите, таки бракувало). Звичайно, можна було заморочуватися і писати сценарії до кожного відео, але зйомка такого матеріалу забирала б на себе стільки ресурсів і часу, що це шкодило б основній справі.

Таким чином наш прекрасний план по інформуванню людисьок про перебіг акцій за допомогою відосів і дописів в соцмережах наштовхнувся на сувору реальність. Волонтерів нам вже в принципі вистачало на декілька акцій вперед, тому за цей аспект я не хвилювався. Але мені й досі шкода, що відео з інших акцій так і не побачили світ, і байдуже на перегляди – це ж, бляха, історія!

ІНТЕРЛЮДІЯ VI

- Слухай, я хочу тебе запросити на акцію. Треба, щоб ти на дещо глянув, - Шурік почав здалека.

- На що саме, на вашу стежку? Чи ви гарно там прибрали? Чи все по феншую заграбано? – усміхнувся Віталік.

- І на стежку теж. Адже, як ти пам’ятаєш, ми не просто чистимо стежку в мальовничих місцях. Ну люди саме так хай і думають, але ж правду їм знати не обов’язково.

- А на що тоді? Як ти з мачете знущаєшся над жерепом? – Віталік вже не усміхався, а реготав на всі 32.

- Су*а! От же, Антон, #&%@ – я ж просив його ту GIFку нікому не показувати, - обуренню лисаня не було меж, але це ще більше веселило Віталіка.

- Шурік, ми команда і все таке, але якщо чесно, я не дуже маю час на всякі такі штуки, адже Бодя і мені дещо доручив, як ти пам’ятаєш.

- Та я знаю, знаю, - виправдовувався той, - Але ти реально маєш це побачити!

- Та що, бляха, побачити? Скажи вже нарешті, а то мнешся тут як не знаю що, - у голосі Віталіка пробивалися нотки незадоволення.

- Ти тільки не нервуйся, але я тобі не можу сказати, бо це може вплинути на твоє враження, - виправдовувався лисань, - Це бляха-муха, як той кіт Шрьодінгера. Ти мусиш сам побачити. Клянусь тобі, що це важливо!

***

Акція № 5. Шайтан-машина вступає в гру [16-18 липня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Іра Ємець, Діма Гаврилевич, Вітя Чудик, Ігор Гоцик, Віта Сахнік, Юджин, Богдан Ігнатенко, Макс Нечипорук, Оксана Кравець, Вітя Телперін.

Фото Антона Прохорова

5-а акція була одразу на наступний тиждень після 4-ї, тому ті, хто постійно брали участь в акціях, добряче підзадовбалися, але решта були дуже енергійними і так хотіли працювати, що було трохи незручно їх розчаровувати))). Цього разу в планах було таки закінчити ділянку від Малої Братківської до стовпчика № 38/7. Ми були супер вмотивовані, знали алгоритм роботи і добру стежку до табору, тому на руках мали всі козирі. Крім того був ще й джокер в рукаві.

Саша Марчук так і не відійшов повністю від роботи ножицями на першій акції, і буквально кожного разу, коли мова заходила про те, як ще можна покращити роботу на акціях, цілком в дусі Катона Старшого казав про те, що нам конче треба мотокоса. Більше того, він знаходив собі тим більше послідовників, чим густішими ставали зарості чорниці і трави на стежці, і чим більше, відповідно, людям доводилось працювати ножицями. Роботи було настільки багато, що ножиці (і граблі теж) стали відставати на добрі сотні метрів від основної групи, і чим далі, тим цей відрив ставав би більшим. Оскільки активна робота ножицями вимагала величезної витрати сил (більшої за всі інші інструменти), то з цим треба було щось робити.

Фото Антона Прохорова

Найсмішнішим було те, що цієї проблеми не мало бути в принципі, бо про «стрижку» чорниці колись говорилося як про жарт. І фраза про «апетит, який приходить під час їжі» - це достеменно про роботу на цьому маршруті. Бо ніхто раніше, наскільки мені відомо, не намагався зробити подібної якості стежку в Карпатах. Прорізаний жереп – це вже був успіх, забраний зі стежки ялівець – просто космос, а підстрижені чорниці і трава – ну, я не знаю навіть – це рівень ПроПоходи. Але сказав «А» - говори й «Б», діватися після всього вже зробленого було нікуди.

Майстер-клас від Юджина (фото Антона Прохорова)

Отож, день, коли мотокоса стала до роботи, став особистим святом для Саши Марчука, який вже чотири акції поспіль лупав сю скалу. І робота її була достобіса ефективною – стежка просто на очах ставала кращою в рази. В перший день акції знову довелося розділилися – частина каторжників була відправлена дочищати підйом на М. Братківську, а решта посунули на Руську.

В процесі роботи виявилось, що знахідка Максом «підземного» стовпчика на минулій акції, не була випадковістю. Він знов продовжив це робити: як тільки я сказав волонтерам про винагороду за кожен новий знайдений стовпчик, як він знайшов його, стоячи буквально на місці. Ну і його цімбор Ігор теж не відставав – на його рахунку теж було декілька кам’яних сторожів. Ох вже мені ці підступні волиняки!

Ввечері допізна ніхто не сидів, бо наступного дня треба було встати якомога раніше. Адже ближче до полудня працювати ставало просто неможливо: жахлива спека (а працювати, нагадаю, доводилось під палючим сонцем) + нестерпні комахи, які тупо їли нас живцем, це не той коктейль, який сприяє добрій роботі. Тому, щоб ефективно відпрацювати свої 10 робочих годин за день, треба було вставати дуже рано – о 7-й годині ранку робота вже мала кипіти.

Всі, окрім чергового в таборі, пішли працювати на Руську: більша частина волонтерів з мотокосою рухалася в напрямку Чорної Кливи, а я з обома ножицями і декількома волонтерами пішов від стовпчика № 38/7 їм назустріч. Істинно кажу вам: момент, коли обидві команди зустрілися близько обіду, після 5-ти годин тяжкої роботи, був дуже хвилюючим. Складалося таке враження, що ми розділилися не цього ранку, а 3 роки назад, і закінчили не пару сотень метрів стежки, а як мінімум проклали шосе до Осмолоди.

Зате зроблену стежку можна було фотографувати для підручників, настільки вона була класною. Люди, які там були до нашої прочистки і після неї, казали, що не могли повірити своїм очам. Окрім очевидної естетичної насолоди, стежка тепер була одна, і при тому достатньо пряма. Бо раніше туристи, нажахані тим, через що їм доводилось продиратися, в паніці робили безліч обходів особливо складних ділянок стежки.

Після такого довгожданого результату ми з чистою совістю пішли на перепочинок до табору. І там мали напевно найзнаменитішу сієсту за всі акції. Від спеки і втоми майже всі поснули, а щоб не бути з’їденим комахами під час сну, кожен придумував свій метод. В цьому конкурсі легесенько перемогла Оксана, із своїм спальним костюмом. Він став невичерпним джерелом жартів і одним із найвідоміших акційних мемів.

Після того як спека трохи спала, настала пора нарешті закінчити роботу над підйомом до Малої Братківської. Завдяки нашим волонтерам, які працювали над цією ділянкою на попередніх акціях, незробленими залишались буквально пару десятків метрів до вершини.

Досягнення «турика» біля 41-го стовпчика було знаковою подією, адже позаду залишались великі перепади рельєфу, а попереду лежав відносно рівний хребет. Хоча радіти довелось недовго, бо того дня ще треба було добряче попрацювати на благо Батьківщини. Вкриті шрамами і подряпинами, здобутими в боях з ялівцем і жерепом, наші волонтери рухались вперед наче криголам: повільно, але невпинно, залишаючи замість хаосу переплетених кущів гармонію чистої стежки.

Змагання між волиняками цього разу не вийшло, бо я знав місце розташування наступних декількох стовпчиків аж до № 42. Діставшись надвечір до цього знаменитого (погугліть про число 42, якщо не в курсі) стовпця, акція символічно завершилася. Ввечері ми святкували ДН Макса Перегінки, якому не виходило потрапити на цілу акцію, але він таки вирішив прийти. Він приніс купу смаколиків і напоїв, і планка з ви*обуванням їжею не опустилася і на цій акції.

Набір справжнього легкохода

А в Саши Марчука, який пообіді залишився в таборі, зненацька прокинувся потяг до архітектури і він замість того, щоб спати в таборі пильнувати наші речі, зайнявся будівництвом. Йому спало на думку окультурити струмок, до якого ми на попередній акції зробили стежку. Я не знаю, скількох зусиль (очевидно зекономлених на роботі ножицями) Саші це коштувало, але картинка була епічна. Причому настільки, що ми охрестили його купальнею Афродіти (хто виступав в ролі Афродіти нехай буде для вас загадкою). Власне він тільки почав реалізовувати свій задум, але вже зроблене вражало. Там мало бути ще багато всякого, але йому просто забракло часу (від статуї дерев’яного хлопчика «Пісяючий Матура» в натуральну величину теж, на жаль, довелося відмовитися).

Перший прототип статуї, від якого все ж довелося відмовитись

На третій день зранку всі робили хто, що хотів, а троє волиняк (я, Макс та Ігор) пішли «визволяти» один зарослий стовпчик. Хлопці не захотіли визнавати, що я знайшов більше стовпчиків, ніж вони, тому сказали, що будуть добиратися вниз по вже прочищеній стежці, через Чорну Кливу. І я не знаю яким чудом, але на підходах до «Готелю», після довгих пошуків їм вдалося розшукати «велику рибу» - стовпчик № 38. Я витратив на його пошуки не одну годину, марно блукаючи тим жереповим плато. Знав би я про оцю їхню магію раніше, то б не бавився з рятувальним покривалом, дугами від намету та іншими прибамбасами, за допомогою яких ми намагалися знайти стовпці – а просто дочекалися б хлопців.

Для решти волонтерів збори і дорога вниз вже були рутиною. І якби не випадок, коли ми зробили зупинку, щоб попастися в чорниці, а пробігаюча поряд корова не спробувала з’їсти фліску Богдана, то й згадати було б нічого. На щастя, за допомогою доброго слова (і то не одного) йому вдалося переконати її, що фліска не така вже й смачна.

На цей раз нарешті вдалося завершити ділянку від Руської до Малої Братківської. В той час, як було виділено цілих дві акції (по 3 дні кожна) на кілометр стежки на цій ділянці, щоб не чистити її абияк, було дуже смішно після такого чути звинувачення в тому, що ми робимо «неякісно, щоб пошвидше закінчити і прозвітувати перед спонсорами» (шобля?). Ми навіть змушені були застосувати мотокосу (цього разу Саша Марчук в кінці акції, на обговоренні покращень, мовчав). Тому досягнення 42-го стовпчика за вершиною Малої Братківської викликало загальну ейфорію, бо це означало, що ялівцеве пекло позаду (принаймні основна його частина), а попереду нас чекають відкриті вершини хребта Чорні Полонини.

IНТЕРЛЮДІЯ VII

Шурік був готовий до різних каналів зв’язку з Павуком, але те, що той вирішив використати простий мобільний телефон чомусь застало його зненацька. Він би менше здивувався, якби отримав поштового голуба або телеграму.

- Здоров, бєздєльнік! Спиш? – Бодіне привітання було несподіваним, як лосось в кущах чорниці.

- Та нє, не сплю – зараз же 12 година дня. Робочого дня, між іншим – Шурік намагався приховати хвилювання.

- Тут, така справа, коротше – гуляв я оце старим кордоном…, - Бодя почав зразу з місця в кар’єр.

- Що? Коли ти там був? Чорт, ми ж он вчора тільки звідти приїхали, – лисань був явно дуже здивований цією звісткою.

- Та на цих вихідних пробігав. Але не меригуйся сильно – я був не сам, тому й не зустрілися.

Але Шурік все одно насідав, - То де ти був, що я тебе не бачив?

- Ну, ми там пробіглись з Бистриці по синьому маршруту до 42-го стовпчика і далі, до Пантира.

- О! – тільки й зміг вичавити з себе Шурік.

- Та нічого такого, ти не подумай – просто прогулялися, - Бодя був доволі непереконливим. – Я цей, що хотів сказати, ви там куди вже дійшли?

- Ну, до 42-го якраз і дісталися. Шкода, що це не він нам треба – це було б круто, там місце гарне і номер підходящий, - зітхнув Шурік.

- Ну, ми ж це ще минулого року вияснили. Шурік, серед тих стовпців, що ми вже знайшли, шукати нічого. Тільки серед нових, зрозумів?

- Та знаю, я, знаю, - почав виправдовуватись той, - То я так, до слова.

- От і добре, що знаєш – бо я на тебе сподіваюсь. Але то так, ліричний відступ. Я чого тебе про успіхи питав-то – коли підете далі, то до Дурні не лізьте.

- Що? Але ж…? Ми ж… - Шуріку аж мову відібрало.

- Так-так, я знаю, що ми раніше не так домовлялися. Але плани змінилися. Не варто вам чистити ті стежки, це може бути занадто небезпечно. Я коли там йшов, то в мене було відчуття, що … ну походу «вона» там знову з’явилася.. - на цій фразі Бодька осікся і замовк.

- Хто з’явився? – Шуріку було так цікаво що він аж рот привідкрив. Аж тут до нього дійшло, - Ох, чорт, ти про ту зону зараз? Серйозно?! Але ж ти казав минулого року, що вони …

- Ага, казав. А тепер інакше кажу. І, блін, Шурік, про це не будемо зараз, - сухо кашлянувши, відповів Бодя, цим самим даючи зрозуміти, що в цю тему заглиблюватися не хоче. – Я нічого не бачив, але я й не дуже ретельно шукав. Але це ще було б пів біди. А ще новина в тому, що із стовпчиками на Пантирі щось відбувається.

- Що ти маєш на увазі? – запитав лисань. Накручений попередньою розмовою з Бодькою він був готовий до всього: що стовпці виявляться розумною формою життя; що вони по одному стартують в космос і опиняються по той бік Місяця чи що вони зроблені із якогось рідкісного і страшенно дорогого мінералу.

- Вони всі лежать збоку від стежки, а № 1 сильно похилився набік.

- Та ну, він же важить капець скільки, - не йняв віри Шурік.

- Зараз скину фотки і сам побачиш. З тим треба щось робити, бо я підозрюю, що це якось може бути пов’язане.

- Думаєш їх хтось повикопував? Чи переживаєш, щоб не вкрали? Але нащо комусь саме ті стовпці? Що в них такого? Адже їх є повно і до Пантира і після нього?

- Шурік, я поки не знаю, але все одно мені це здається дивним. Я хотів би порознюхувати там більше, але як я вже казав тобі, я був не сам.

- А мені що з ними робити? По плану ми біля Пантира маємо бути аж через 3 акції. Але якщо ти тепер кажеш Дурню не чіпати, то … може будемо на акцію швидше.

- Ні, стільки часу в нас нема. Якщо це місцеві довбограї якісь чи срані джипери, то це фігня. Але якщо ні, то … - на цих словах Бодя зловісно замовк.

- Ага, ясно! Я тебе зрозумів, - відповів Шурік, - Знов дядько Шурік мусить щось придумати. А сам подумав «А що я можу тут придумати? Коли на наступну акцію вже все готове. Що я людям скажу? Курва як я люблю такі «сюрпризи»!».

***

Акція № 6. Велике Будівництво [23-25 липня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Іра Ємець, Наталя Бондарчук, Вітя Чудик, Макс Перегінка, Юра Бондарчук, Іван Примачок, Вероніка Олексенко, Максим Мельниченко, Олег Якубів, Іван Штирбулов, Віталік Гурин, Толік Омельченко, Мар’яна Забрамна.

Після Бодіного повідомлення про небезпеку, яка загрожувала стовпчику № 1 та «братам його меншим», був оперативно розроблений план «Ж». І частина команди зголосилися поїхати туди і спробувати його реалізувати.

Акція № 6 стала наймасовішою – аж 18 учасників, але через місію «врятувати рядового Стовпчика» троє з них (Саша Марчук, Вітя Чудик та Юра Бондарчук), приєдналися до решти тільки в середині другого дня. Вони успішно виконали геніальну задумку і заховали 6 малих стовпців на підйомі на Пантир, а сам № 1 їм вдалося більш-менш рівно поставити на місце. В цьому їм допомагали троє поляків, яких Бодін допис у FB, дуже схвилював. Вони були в шоці, що хлопці прийшли з тією ж самою метою, що й вони, та ще й мали знаряддя для цього (бо в поляків з корисного були тільки руки).

Польські ентузіасти також пообіцяли протягом тижня прийти ще раз, цього разу з нормальними інструментами і забетонувати основу стовпчика №1. І, як це не дивно, дотримались обіцянки, в чому ми змогли пересвідчитися на 8-й акції - гідна подиву і поваги турбота про свої пам’ятки.

Стартували знову від бази КНУ, востаннє в цьому сезоні. Чому востаннє? Бо про те, що ми використовуємо це місце як відправну точку, дізналися високі чини в Києві і заборонили таке неподобство, передавши це через місцевого сторожа (ну або він гарно нам «підрозказав»). Але після цієї акції, насправді не було більше сенсу починати шлях звідти. Адже я сподівався, що ми закінчимо роботу вже за Великою Братківською, а отже на наступну акцію від бази КНУ до місця початку робіт буде вже дуже далеко добиратися.

Акція № 6 проводилась на наступні вихідні після попередньої вилазки, тобто третій тиждень поспіль. Це було дуже тяжко, навіть я це визнав потім, і більше ми так не робили. На свій захист скажу, що такий графік був не від хорошого життя. У всіх волонтерів, а особливо в ключових, за цей час назбиралася купа невирішених справ, до того ж наближався серпень – пора відпусток, і всі розуміли, що треба буде зробити перерву в акціях, а план по зроблених кілометрах ніхто не відміняв.

Роботу над стежкою продовжили від 42-го стовпчика – на нас чекала величезна галявина, заросла кущами ялівцю. Стежок і стежечок, які обходили цей жах, була купа купезна. А ми ж прагнули до порядку, тому силами волонтерів (дівчат в основному) через якийсь час вдалося зробити так, що добра стежка була одна. Вона виходила не прямо до з’єднання із синім маршрутом, а відхилялася трохи вліво. Це було зроблено не «назло всім сподіванням», а тому, що стежка, по можливості, прокладалася так, аби вона проходила біля старих прикордонних стовпчиків. Тут вважаю за доцільне наголосити, що кажучи «прокладали» я не маю на увазі, що ми її робили з нуля. Ні, просто вибиралася одна з багатьох вже існуючих, проте зарослих стежок, і приводилась до нормального вигляду.

Іван Штирбулов настільки пройнявся турботою про туристів, які, йдучи з Великої Братківської, могли не туди повернути (в такому разі їм довелося б трохи поборсатись в ялівці), що з допомогою хлопців виклав гігантську стрілку з камінців. Вона стала дуже класним орієнтиром і чудово себе почувала навіть через рік.

Після цієї галявини робота пішла швидше, бо далі стежка була не так сильно заросла як попередні ділянки і часто траплялися відкриті місця по пару десятків метрів. Що не могло не радувати, адже до Великої Братківської було вже рукою подати. На підйомі до неї, між стовпцями № 43/5 та № 43/6, була залишена непочищена ділянка жерепу довжиною буквально метрів 6. Це був «не баг, а фіча» і ми це зробили спеціально для того, щоб ускладнити дорогу ендуристам. Але йдучи цією ділянкою через рік, я побачив, що хтось вирішив виправити наше «недопрацювання» і забрав цей жереп зі стежки. На жаль, отриманий ефект був протилежним і це тільки полегшило шлях *банатам на ендуро.

А ще зранку наступного дня я дав можливість волонтерам розважитись і спробувати пошукати стовпчик № 43/1. Знаючи, де знаходяться попередній і наступний стовпчики, ЖОДЕН (!) з волонтерів не зміг (ех, волиняк на вас не було) знайти зарослого жерепом і чорницями малого засранця. Що ще раз переконало всіх в тому, що тільки такі відбиті як я (ну і ще Макс з Ігорем) мають бажання продиратися колючими джунглями в пошуках стовпчиків.

Стовпчик "ДО" (спробуйте знайти)

Стовпчик "ПІСЛЯ"

До речі, про речі і про продиратися: моя знаменита сорочка від Турбату, яка вже після 2-ї акції виглядала так, наче її власника пару годин шматували скажені куниці і борсуки, до цього моменту здалася остаточно і дружина взяла з мене слово, що я ту сорочку на люди більше не одягну. Ну але ж не викидати таку хорошу річ?) Сорочка декілька акцій просто кочувала разом з інструментом з місця на місце, а тут ми придумали нарешті їй застосування - вона стала нашою хоругвою, хоч би що це не означало. Якщо хтось з Турбату це читатиме: народ, ну ви зрозуміли, що місце сорочки в мене зараз вакантне, а ліпшої реклами ніж я, вам ніхто не зробить?)

На обід вертатися до табору ніхто не захотів, адже туди було пиляти пару кілометрів (а будь-які ідеї, пов’язані з пилянням, нікому крім Саши Вербича не подобались) і всі вирішили, що вершина В. Братківської ідеально підходить і для обіду, і для сієсти. Щоправда такої ж думки були і коні, які гуляли неподалік, тому замість солодко посопувати після перекусу, ми ще мусили відганяти занадто цікавих коників. Вони виявились доволі дикими і злопам’ятними, в чому ви ще переконаєтесь потім.

В кінці сієсти нас наздогнали «рятівники стовпчиків»: Саша, Вітя і Юра. Вони принесли з собою воду (бо в нас на обід її виявилось обмаль) і … кавун. Волонтери знахабніли настільки, що воді зраділи більше, ніж кавуну (хоч кавун по суті теж вода). За іронією долі, через півгодини Антон знайшов не позначене на жодних картах потужне джерело на схилі, до якого легко можна було дійти від місця нашої «лежанки» за 3 хвилини, якби ми знали що воно там є.

Оскільки попереду жерепу багато не передбачалося, то Саша Вербич з помічниками відправився від 44-го стовпчика вниз, по синьому маршруту, в сторону перевалу Околе – різати завали в лісі. Ми хотіли полегшити собі шлях нагору на наступній акції, бо підніматися на хребет ми мали саме звідти. І через декілька годин роботи Вербича і команди всі завали на підйомі були прорізані. Вже значно пізніше мені спало на думку, наскільки ми «виросли» - ще пару років назад така прорізка вартувала б цілого Trek&Cut, а розмов про таку акцію було б на цілий рік. А зараз же ці завали прорізались просто в рамках підготовки підхідної стежки до акції. Хіба ж не круто?!)

Решта рушила в сторону Гропи, щоб встигнути до сутінків прочистити якомога більшу ділянку стежки. На щастя, тут жерепу було відносно небагато і рухалися ми доволі швидко. 

Я, в перервах між маханням мачете, продовжував шукати стовпчики і навіть знайшов декілька, раніше невідомих. Особливо хочу відзначити стовпчик № 45/2. Він дався дуже і дуже нелегко, хоча спочатку здавалося, що знайти його буде простіше простого. Якщо хтось з читачів захоче і собі спробувати свої сили в цій нелегкій справі – велкам. Стежка йде на певній відстані від цього стовпчика і навколо нього жереп лишився неприбраним, тому ви маєте такі ж шанси, як і я. А якщо ви таки його знайдете і вам сподобається, то напишіть мені, будь ласка, і я матиму для вас пропозицію, від якої вам буде дуже складно відмовитися.

До години «Х», коли треба було розвертатися назад, ми встигли пройти до стовпчика № 45/6. Після нього до самої вершини Гропи робити було вже нічого – там ні жерепу, ні ялівцю не було. Ввечері я хотів всіх присоромити через те, що головний смаколик акції – кавун, ми вже колись пробували і як, мовляв, тепер можна дивитися місцевим куницям в очі. Але тут виявилось, що головним смаколиком акції нас радуватиме Вероніка і … я до цих пір не уявляю як вона це все винесла наверх.

На третій день все було традиційно, хоча й доволі мляво – дуже кидалося в очі, що багато хто з «постійних клієнтів» був сильно втомленим. Лише Саші Марчуку не давала спокою незавершена справа – він цілий ранок з хлопцями займався купальнею Афродіти. Вже по дорозі назад він сказав, що сюди треба буде навідатися ще раз, але цього разу з серйозними інструментами і питав чи немає в мене часом маленької бетономішалки, яка б могла працювати на волонтерах.

Фото Віті Чудика

На самому початку Проєкту я думав, що 6-а акція буде вже за Дурнею, але враховуючи, який обсяг роботи довелося зробити, те, що ми за 6 акцій дійшли до Гропи – було мегадосягненням. Це була остання акція з нормальним добиранням і відносно гарним доїздом – далі було знааачно «цікавіше». Практика робити акції щотижня себе не виправдала – люди тупо не встигали відновитися. І хоч до кінця роботи над маршрутом ще було далеченько, але після Великої Братківської нарешті з’явилося відчуття, що екватор вже перейдено, а це добряче додавало сил і бажання працювати далі.

IНТЕРЛЮДІЯ VIII

- Бляха-муха, але як таке можливо? – і так не надто смаглявий Віталік зблід ще більше.

- А я думаєш знаю, - огризнувся Шурік, - Я коли почав це помічати, то подумав спочатку, що в мене тихенько дах почав їхати. То ж не все одразу проявлялось. Там фраза сказана таким же тоном і тембром, там рухи такі самі, а інколи навіть поведінка один в один – та навіть хоч те, як він спить... А ця його фігня з мухоморами? Чи те, що він теж із Закарпаття… Ну а потім той випадок з мачете…

- Ти ще комусь казав про це? – перебив його Віталік.

- Кому?! Я ж навіть тобі не казав спочатку – хотів, щоб ти сам побачив, - Шуріку аж відлягло, бо він впевнився, що Віталік помітив те ж саме, що й він, а отже з його дахом все було в порядку. – Слухай, а якщо він дійсно той, хто ми думаємо, то що буде, якщо вони зустрінуться?

- А я ї*у! – лаконічності Віталіка могли б позаздрити і спартанці. – Може вибухнуть, може намагатимуться вбити один одного, може нічого не відбудеться. Ми ж навіть не знаємо що він тут робить і чи сам знає, хто він насправді!

- Бляха, це ж як в якомусь фільмі фантастичному, - видно було, що психіка лисаня намагається знайти якесь пояснення.

 - Ага, точняк! Тільки ти не сидиш в кінотеатрі, а граєш роль в тому фільмі. Я манав такі прем’єри і не хочу бути поряд, коли це станеться. Ти до цього скільки разів Павука кликав на акції?

- Ну, пару разів, може три – хотів похвалитися, – усміхнувся Шурік, - Але йому поки не виходило.

 - Ага, бл*ть, не виходило йому, аякже, - хмикнув Віталік, - Так не виходило, що минулого тижня він був за 500 метрів від тебе і навіть не вийшов на зв’язок. І те, що він нібито був не сам, і тому не побачився з тобою - це дуже підозріло, от що я скажу. Я думаю він або знає, або про щось здогадується, тому й уникає твоїх збіговиськ. Але чого він тоді зразу нам не сказав? Коротше, Шурік, щось тут не так, це 100%. Мусиш з Павуком домовитися, щоб він тебе обов’язково попередив, якщо захоче приєднатися, зрозумів?

 - А нащо?

- Ну, тоді ми принаймні будемо хоч психологічно готові до того пиз*ецю, який може початися, - криво посміхувся Віталік.

***

Акція № 7. Якась Дурня [12-15 серпня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Антон Прохоров, Христя Присяжна, Наталя Бондарчук, Христя Тутуруш, Вітя Чудик, Макс Нечипорук, Іван Штирбулов, Діма Гаврилевич, Віталік Лазоренко, Аня Носак.

7-а акція була однією з найскладніших в плані добирання, тому на неї було виділено аж цілих 4 дні. І, як наслідок, зголосилось сильно менше волонтерів, ніж можна було б очікувати. Цього разу ми наважились на неймовірну авантюру і спробували дістатися аж до перевалу Околе на наших автівках. Майже всі вони були максимально непристосовані до такої подорожі, так ще й були добряче навантажені волонтерами і рюкзаками. Але перспектива йти пішки 15 кілометрів з Чорної Тиси пересилила в наших водіях страх за своїх крихіток і вони погодились їхати. На щастя, добирання обійшлося майже без втрат, але Антонова Фабія, заїжджаючи на Околе без глушника, дуже нагадувала фіналіста ралі «Париж-Дакар».

Залишили машини біля будинку лісника, перепакувалися і рушили помаленьку наверх. Більшості учасників, які тут ще ніколи не були, йшлося цікаво. Ті ж, хто вже ходив цими місцями, оптимізму не випромінювали, бо знали, який підйом очікує попереду. Але якось мало-помалу: з жартами, чорницями і привалами, ми дісталися вершини Великої Братківської. Звідти вже було «рукою подати» (принаймні так я казав волонтерам) до траверсу Дурні, де мав бути наш табір.

«Рука» виявилась доволі довгою, тому діставшись траверсу, з’ясувалося, що світлового дня вистачить тільки на пошук підходящого місця, розкладання наметів та вечерю. Адже надворі була середина серпня і світловий день вже був сильно менший від тих показників, до яких всі звикли на перших акціях (і це доводилось враховувати при плануванні).

Наступного дня, донесхочу нафотографувавши шикарні світанкові види з табору, нечисленні волонтери поскакали чистити стежку. Робота почалась від 50-го стовпчика і продовжилась далі в напрямку Пантира. І саме тут певно варто зупинитися і детальніше пояснити уважним читачам, чому була пропущена така велика ділянку кордону, адже на попередній акції ми дійшли «лише» до стовпчика № 45/6.

Справа в тому, що від початкової задумки – прочистити стежку через Дурню, ми, в результаті гарячих суперечок, все-ж-таки вирішили відмовитись. Ваш покірний слуга був одним із тих, хто спочатку найбільше виступав за прочистку Дурні. А маючи за собою ще й голоси Саши Вербича та ще декількох серйозних волонтерів, я не сумнівався, що питання вирішене. Але противники такого рішення не здавалися і щоразу наводили все переконливіші аргументи «проти». Врешті-решт, після багатьох запеклих дискусій, їхні зусилля дали плоди і я перейшов на «світлий бік сили».

На це було декілька причин і головна з них полягала в тому, що раніше стежку по кордону ми просто змушені були чистити, оскільки не було іншого шляху, яким би можна було пройти. А у випадку з Дурнею інший шлях був - вона мала верхній і нижній траверси, якими спокійно можна було обійти повністю зарослу жерепом вершину.

Власне сам верхній траверс

Інша причина полягала в тому, що вже достатньо вершин стали легкодоступними за час наших акцій, і тому хотілося лишити якесь місце неприступним, в такому вигляді, як воно було до нас. І Дурня підходила для цього якнайкраще. Вона була викликом і далеко не кожен наважувався цей виклик прийняти. Тому ми вирішили, що гора має відповідати своїй назві і не повинна перетворитися на прохідний двір, куди будь-хто зможе піднятися. Ще раз кажу вам, що це рішення далося дуже нелегко, але я вважаю, що воно було правильним.

Його прийняттю також сприяла навала ендуристів, яка накрила того літа Карпати. Ці у*обки з’являлися буквально скрізь і ми не хотіли, щоб і Дурня стала ще однією «підкореною» ними вершиною. За час, який минув від моменту останньої акції, доволі багато людей пройшлося вже прочищеною ділянкою Старого Кордону, і за їхніми словами мотоцикли ставали постійними супутниками нормальних туристів. Це було прямо протилежним тому, як ми собі уявляли наш маршрут і з тим щось треба було робити.

Несподівано, хоча й прогнозовано, на нашу «діяльність» також звернули свої ясні очі друзі-екологи. Першою їхньою думкою було четвертувати організаторів цих акцій, прив’язавши їх (тобто нас) до жерепу, або ж, в крайньому випадку, можна було згодувати нас гнусу. Але, на щастя, цікавість все-таки перемогла і екологи вийшли на зв’язок із Антоном. Вони навіть зустрілися, і Антон, хоч як неймовірно це звучить, повернувся з тієї зустрічі на своїх власних ногах (щоправда на зустріч він їхав автівкою, але й так непогано, я вважаю).

Він домовився з екологами про спільну окрему вилазку в гори, щоб на реальній стежці кожен спробував довести правильність своєї позиції. З цією метою ділянка стежки від стовпчика № 46/3 до стовпчика № 46/7 була залишена в такому вигляді як була. В планах було організувати цю вилазку ще того ж серпня, але, на жаль, їм не судилось збутися. Хоча від цієї ідеї ніхто не відмовився і після перемоги ми обов’язково це реалізуємо.

[Попередження! Наступні декілька абзаців можуть стати справжнім пеклом для тих, хто не дуже дружить з топографією. Я серйозно: якщо ви плутаєтесь в стовпчиках, погано орієнтуєтесь на місцевості, або вам просто не треба така кількість деталей, то пропустіть наступні кілька абзаців курсивом і спіть спокійно.

Від ст. № 45/6, де ми закінчили роботу на 6-й акції, до вершини Гропи, де стояв ст. № 46, роботи не було, оскільки ні жереп, ні ялівець там не заважали проходити стежкою. З Гропи і до ст. № 46/3 теж можна було спокійно пройти. До того ж Гропа хоч і не була сильно вищою за сам хребет, все одно мала траверс. Ним можна було «зрізати» шлях від ст. № 45/8 до № 46/3, паралельно з подивом виявивши, що укріплення Першої Світової війни залишились не тільки на Ігровці та Лопушній.

Від 46/3 до 46/7 стежку залишили як є – сюди ми мали повернутися з екологами. А вже від ст. № 46/7 починалася (або закінчувалася, це з якої сторони подивитись), стежка чорним маршрутом, яку того ж літа прочистив Сашко Матура. Він зробив цю титанічну роботу за декілька акцій майже самотужки і це, як завжди, заслуговує на якнайбільшу повагу і вдячність.

Стежка, прочищена Сашком Матурою

До того ж, біля ст. № 46/7 знов був вибір: йти прямо, рухаючись далі по старому кордону і скидати після 47-го стовпчика чорним маршрутом, почищеним Матурою, вправо і вниз до Бистриці (бо кордон після 47 повертав наліво, до Дурні) чи повертати біля № 46/7 наліво. Бо саме туди відгалужувалась натоптана стежка, траверсуючи пагорб з 47-м стовпчиком. Після того вона знову виходила на кордон біля ст. № 47/4 і далі вже вела прямісінько на Дурню. Оце відгалуження вліво після ст. № 46/7, ми чіпати не стали, аби не полегшувати життя ендуристам (а піші туристи і так пройдуть, якщо захочуть). Натомість зробили трохи інакше…]

Тепер, сподіваюсь, вам стало трохи зрозуміліше, чому довелось «перестрибнути» таку велику ділянку кордону і почати роботу одразу після Дурні, від ст. № 50. Якщо ж ні, то ви все одно бачили, що я, як міг, намагався освітити вам ліхтариком правди та істини цю темну історію. На жаль, зранку другого дня на роботу вийшла не вся команда - декілька волонтерів погано себе почували і тому залишились в таборі, бо я ж не сволота, яка буде знущатися з хворих людей і примушуватиме їх працювати (натомість вони були відправлені збирати чорницю на навколишніх схилах). Тому, через відносно невелику кількість учасників, волонтери рухалися однією командою – «пила» разом з «ручним інструментом».

А ми з Максом Нечипоруком мали трохи інше завдання, яке – сюрприз! – полягало в пошуку стовпчиків. І Макс одразу показав, що серйозно настроєний перемогти в цій битві двох йокодзун – він блискавично знайшов ст. № 50/1, а мені, щоб зрівняти рахунок, довелося  відшукати ст. № 50/4. Далі по кордону наступні кількадесят стовпчиків були відомі, тому ми залишили всіх працювати, а самі повернулися назад і почали підйом на Дурню її північним схилом.

Повністю мокрі від ранкової роси ноги не могли погасити нашого запалу – швидкість пошуку стовпчиків була небаченою раніше, адже Макс робив це, певно, ще краще за мене. З цього боку Дурні треба було знайти всього 5 кам’яних сторожів до вершини, бо місцезнаходження решти було відомим. І навіть в таких умовах на пошук пішло аж цілих 3 години, особливо тяжко дався № 49/2, який ми, попри всі застережні знаки, таки наважились відшукати.

Але й після досягнення вершини Дурні, годі було святкувати тріумф – попереду чекало на знаходження ще як мінімум 5 стовпчиків з іншої сторони. І тут Макс продемонстрував просто якісь надлюдські здібності – він умудрився першим знайти аж 3 стовпчики підряд в густющому жерепі. Мене аж моя жаба почала легенько придушувати, мовляв «дивись, он люди стовпчики знаходять, а ти, лінива скотина, як завжди …». Але це вона ще не знала про історію пошуку стовпчика № 48/2, інакше б почала душити мене ще зранку.

Макс не просто так шукав ті стовпці на 5-й крейсерській швидкості. Справа в тому, що він після перегонів по жерепу, мав збирати речі і швиденько рухати хлібобулочними виробами в сторону Ясіні. Де в нього ввечері був старт трейлу. Ще раз: людина після такої виснажливої роботи, ще мала пройти кілометрів зо 20, щоб встигнути на старт трейлу, де їй треба буде ще кілометрів із 50-60 пробігти. На мою думку, як на робота - Макс був занадто худий).

Ну і от ми з ним лазимо в травах, ялівці і жерепі і вже ніби як настав час, коли Максу треба йти в табір і збиратися. Але ж ні – азарт закипає в крові – адже він, знайшовши третій стовпчик, тільки зрівняв рахунок. А горда волинська натура такого стерпіти не могла, тому він буквально рив носом землю у пошуках сірих каменюк з номерами. Але ті наче крізь землю провалилися. Великого стовпчика № 48, який мав стояти в улоговині, тупо не було ніде, так само, як і № 48/1 та № 48/2 на підйомі на Дурню.

І взагалі невідомо було: чи ті стовпчики вандали поскидали вниз по крутому схилу, чи вони пішли в землю, чи вони все-таки десь причаїлися, закриті жерепом і ялівцем? Після години безрезультатних пошуків я був готовий здатися. Але Макс казав «ще трошки, ще пару хвилин і йдемо геть» і продовжував шукати. Тому, коли він десь на 7-ій ітерації своєї мантри «ще трошки» таки знайшов стовпчик № 48/2, я не міг повірити своїм очам. Він (стовпчик) з усіх сторін обріс молодими смереками з густющим гіллям. А на додачу до цього, навколо смерек повиростали гігантські кущі ялівцю, так що до стовпчика не можна було підійти ближче, ніж на декілька метрів. Про те, щоб його побачити в тій гущавині і мови не могло бути.

Я не знаю, які здібності задіяв Макс (як виявилось, це ще дрібниця, порівняно з тим, що він продемонстрував на 8-ій акції), але це була просто таки неймовірна знахідка. Тільки після цього ми таки пішли до табору. Але вирішили йти не просто так, а дослідити верхній траверс Дурні. Бо нижній траверс, хоч і проходив майже без втрати висоти прямо з найнижчої точки улоговини перед Дурнею, але був не дуже зручний. Власне це був не широкий і зручний старовинний райшток, а крива стежинка, якою місцями треба було рухатися, ставлячи ноги під кутом. А в декількох місцях це треба було робити на глині чи сипусі, і без хапання за навколишні деревця не обходилось - ледь живі і обідрані дерева були тому свідками. Ми попереднього дня саме цим нижнім траверсом йшли в пошуках місця для табору і переконалися у тому на власному досвіді.

Верхній же траверс був зовсім інакшим – широким, зручним, мальовничим. Він трохи заріс жерепом і ялівцем, а ближче до місця нашого табору його поличка зникала і він ніби з’єднувався із нижнім траверсом. Мені побаченого було достатньо аби зрозуміти, що саме верхню стежку треба довести до пуття, щоб вона стала «офіційною» частиною нашого маршруту.

Прийшовши в табір, з’ясувалося, що не всі волонтери повернулися на обід. Команда Саши Вербича випередила команду ручного інструменту і, дійшовши до 52-го стовпця, зникла «за горизонтом подій». Рація до них не добивала і як у них справи було невідомо. Я швидко пообідав, попрощався з Максом, подякував йому за роботу і рушив до Вербича. Решта ж команди, по закінченню трапези і перепочинку, пішли дочищати стежку, втішені моїми словами, що їм сьогодні треба працювати тільки «по рівному», тобто до ст. № 52.

Оскільки це була лісова частина маршруту і завалів не було занадто багато, то Вербич із  своїми хлопцями рухався доволі швидко. Але й відстані були теж немаленькі, а про перепади висоти після 52-го стовпчика краще промовчати. Тим не менше, коли я таки наздогнав їх, то виявилось, що вони дісталися аж до 55-го стовпця, який стояв на повороті до полонини Пантир. Хлопці казали, що в них все добре і вони повні сил, але їхній вигляд говорив про інше.

Запам'ятайте це фото

Вітя погано себе почував, тож відправився в табір одразу. А я, переконавшись, що заховані раніше стовпці лежать у своїх схронах і ніхто їх не знайшов, приєднався до хлопців. Ми теж рухалися в напрямку табору, але по дорозі ще дорізали окремі завали чи поодинокі дерева. Часу це ніби багато не забирало, але через великі перепади висоти і відстань, до табору вдалося дістатися майже о 9 вечора. Сонце на той момент вже сховалося, тому останні кількасот метрів довелося йти в добрячих сутінках.

Діма Гаврилевич, який приєднався до нас в обід (його добирання було варте окремої історії) приніс печивка і смачнющий портвейн, що змогло трохи компенсувати відсутність вогнища ввечері. І треба ж було статися такому збігові обставин – саме в цей вечір до нас завітали коні, яких ми проганяли від себе на минулій акції. Вони підкралися дуже тихо і стали фактично за пару метрів від наметів. А година була вже пізня і багато хто повкладався спати (все таки відсутність джерела тепла у вигляді багаття давалося взнаки). Фактично залишилися тільки ми з Антоном, Сашу Вербича можна було не рахували – він хоч і не був в наметі, уже давав добрячого хропака.

І тому, коли Антон вирушив на пошуки підходящого місця для того, щоб «помилуватися зорями» перед сном, він у світлі ліхтаря побачив зацікавлену морду коня за пару кроків від нас. Решта табуна вже була готова оточувати нас і стояла широким півколом на декількох терасах. Видовище було епічне: ніч, темрява і тільки конячі очі світяться у світлі ліхтарів. Ми своїми криками і ліхтарям трохи їх налякали і вони відбігли подалі від цих ненормальних.

Їхній підступний план був одразу розгаданий: викрасти наш інструмент і під покровом ночі прорізати таки стежку на Дурню, а потім підстроїти все так, аби виглядало ніби це Вербич зробив в припадку сомнамбулізму. На наші крики Христя і Наталя вилізли з наметів і тому ми разом почали травити приколи, аби відлякати звуками сміху непрошених гостей.

Я давно вже так гарно не сміявся, хоча все починалося з безневинного жарту - просто уявіть собі картинку, як коні йдучи тільки на задніх ногах, намагаються прокрастися в наш табір. І далі як понеслося… На ваш превеликий жаль, ті жарти я тут з міркувань цензури навести не можу, та й багато з них були б зрозумілі тільки нашим волонтерам. Але сміялися ми так, що мені здавалося нас чули аж в Бистриці. Але хочете прикол? Окрім Христі і Наталі ніхто більше не прокидався, навіть Саша Вербич, а він спав надворі. І тому зранку наступного дня нашим розповідям про коней-диверсантів мало хто вірив. Навіть образливо стало – ми їх врятували, а вони…

На третій день треба було прочистити верхній траверс від місця, де зникала його поличка і аж до місця, де він виходив на кордон. Також треба було почистити стежку по кордону аж до 47-го стовпчика, тобто з’єднати нашу стежку із чорним маршрутом. Антона я за те, що він не хотів монтувати більше відео з акцій, суворо покарав, відправивши в заслання на Дурню. Але Христі стало шкода бідолаху і вона вирішила піти з ним, щоб розділити страждання. Всі хворі до цього часу чудодійним чином вилікувались і ми потужним, але вже трохи втомленим табунчиком рушили до роботи. Працювалося швидко, але чим ближче траверс підходив до кордону, тим густішими ставали ялівець та жереп. Складалося враження, що рослинність старалася приховати будь-які сліди присутності тут людей. Але ялівець більше не становив проблем, тому через 5 годин волонтери вже вийшли до улоговини перед Дурнею.

[Попередження! На вас далі чекає пару абзаців детальних пояснень щодо траверсів Дурні, і якщо вам вони не цікаві/не потрібні – сміливо пропускайте виділені курсивом абзаци. А то я вже надивився відео, де люди, викручуючи ноги, лізуть нижнім траверсом і проклинають тих, хто сказав їм, що Дурня має гарний прочищений траверс.

Отож, спочатку для тих, хто буде йде по кордону зі сторони Пантира: після стовпчика № 50 вам треба повернути наліво, на траверс. Після першого ж джерела, яке трапиться вам по дорозі, треба повернути направо наверх і по стежці, яку ми вистригли в чорниці, подолати тих пару метрів перепаду до верхнього траверсу. Далі просто йдіть по стежці.

А тепер для тих, хто буде йти по кордону зі сторони Гропи: пройшовши улоговину перед Дурнею, ви продовжуєте рухатися далі по стежці, ніби піднімаючись на Дурню. Вам НЕ ТРЕБА повертати в улоговині направо на стежечку, яку ви бачите, бо це нижній траверс. Продовжуючи рухатися стежкою на Дурню, вам може здаватися спочатку, що там стежка нечищена. Це зроблено було спеціально, щоб таким чином привітати наших «друзів»-ендуристів. Через декілька десятків метрів стежка набуває нормального вигляду і ви спокійно рухаєтесь нею далі. Проминувши стовпчик № 48/2, завмираєте на пару секунд з благоговінням перед пошуковими вміннями Макса Нечипорука, а потім за ним шукаєте відгалуження під гострим кутом від основної стежки направо і наверх. Вуаля! – ви на верхньому траверсі. Якщо пропустите поворот і зайдете задалеко (якщо ви побачили ст. № 48/3 – ви вже задалеко), то просто трохи поверніться назад.]

Стовпчик № 48/2

Я ж, поки люди працювали, продовжив займатися улюбленою справою. І хоч Макса вже не було, відповідно працювалося не так азартно, але стежку на пагорб із 47-м стовпчиком знайти все одно треба було. Після ст. № 47/4 я не пішов стежкою, яка вивела б мене скоротілкою до ст. № 46/7 (бо ми, як ви пам’ятаєте, вирішили її не чіпати), а натомість поліз наліво і наверх, в саму гущавину жерепу. І на свій подив, вже метрів через 20 виявив цілком пристойну стежку, щоправда місцями сильно зарослу. Далі знайти «пропущені» стовпчики було справою техніки. Нарешті, продершись через густющий жереп (в кінці довелося навіть лізти на колінах), я таки опинився на прочищеній Матурою стежці чорного маршруту.

Після обіду волонтери прийшли довести до пуття знайдену мною зранку стежку. І через пару годин роботи її було не впізнати. В самому кінці, перед виходом на чорний маршрут, нами спеціально була залишена ділянка жерепу метрів 6 довжиною. Будь ласка, не намагайтеся виправити це. Бо залишаючи такі нечищені ділянки, ми таким чином пробуємо зупинити ендуристів.

Після завершення роботи ще було трохи часу до заходу сонця. І мені вдалося підступно спокусити частину волонтерів підйомом на Дурню, щоб помилуватися цією красою. Через якийсь час, обдерті і ошалілі від нечищеного жерепу, вони таки дісталися до заповітного 49-го стовпчика. Добре хоч захід сонця дійсно був неймовірний, а то мені було б непереливки!

Фото Антона Прохорова

Щоб урізноманітнити повернення, я запропонував повести бажаючих назад північною стежкою – так мовляв значно швидше буде. На їхній глибокий жаль (як з’ясується пізніше) такі бажаючі знайшлися. Розумні волонтери пішли назад, тією ж стежкою, що й піднімались, а ті, кому було мало пригод, почали спуск північним схилом. Спочатку через жереп брелося доволі бадьоро, але чим нижче ми спускалися, тим темніше ставало. А там стежки в жерепі взагалі-то ни є, і волонтери почали доволі сильно блукати (в чому, звичайно ж, цілком і повністю винні вони самі та їхня неорганізованість, а не їхній провідник, тобто я).

Завидна це блукання не становило би проблем, але в темряві, яка стрімко густішала, ця ситуація ставала дуже «цікавою». В нас не було ліхтарів, і наша групка сильно розтягнулась, бо навики плавання в жерепі в темряві є далеко не у всіх (я казав вже про неорганізованих волонтерів?). Врешті-решт я, бачачи, що наш спуск триває сильно довше, ніж планувалося, а люди швидко втрачають сили, прийняв ідіотське вольове рішення – скидати прямо до траверсу, який виднівся за пару сот метрів справа.

Коротше, якщо ви коли-небудь потрапите в таку ситуацію, то знайте: якщо ваші люди погано продираються в темряві по стежці зарослій густющим жерепом, то примушувати їх продиратися по жерепу БЕЗ стежки – ідея так собі. На схилі жереп був висотою 3-4 метри і переплетений так, що стежка, з якої ми щойно зійшли, здавалася автобаном (і хвала богам, що ми не мали рюкзаків). Лізли волонтери довго, вперто і колючо. Проклинаючи при цьому мене, Дурню, жереп, темряву і той день, коли їм прийшла в голову ця прибацана ідея стати волонтером. Той спуск по «східній стіні Дурні» всі учасники запам’ятають надовго, якщо не назавжди. Діставшись табору, з’ясувалось, що розумні волонтери прийшли хвилин 40 тому. А в нас зате був безцінний досвід і повні штани вражень))).

Личинка волонтера

Доросла сформована особина волонтера

Ця акція стала викликом – передусім в плані логістики і часу. Ну і відстаней, які треба було пройти за час акції, адже нам треба було зробити стільки, щоб більше не виникало потреби робити ще одну акцію біля Дурні. 7-а акція стала дуже вдалою не тільки тому, що була зроблена велика ділянка роботи, а й тому, що вдалося досягти Пантира, а це означало, що базовий табір на наступній вилазці можна буде зробити там.

Ми не стали різати стежку через вершину Дурні, з причин, про які я вже розповідав, а натомість прочистили верхній траверс і підходи до нього з обох боків. Але не варто думати, що Дурня взагалі лишилась без уваги – якщо вирішите все-таки туди лізти (о горе, вам, нещасні!), то матимете нагоду в тому пересвідчитися. Вже потім, коли інформація про те, що Дурня лишилась непочищена, пішла в народ, нас звинуватили у намаганнях махлювати, дурити і таке інше. Це виглядало трохи смішно, якщо подивитися на вже пророблену роботу. Бо я точно знав, що в разі потреби ми б зробили ще одну акцію на Дурні з двома, а то й трьома пилами. І насправді, маючи той досвід, що вже був у нас, це була б звичайна робота. Просто ми вирішили, що буде краще, якщо цього не робити. Dixi!

IНТЕРЛЮДІЯ IX

….. - А ти не занадто довіряєш цьому Максу і цим його друзям? Щось він дуже успішно шукає ті стовпці, тобі не здається?

- Ти думаєш, що він теж ...?

- Я не знаю, бляха, не знаю! - огризнувся Віталік, - Але це дуже підозріло, ще й з Павуком, як на зло, зв’язку нема – навіть запитати ні в кого.

- Але як таке можливо, щоб він одночасно з нами шукав те саме?

- Слухай, я вже сказав, що не знаю, - Віталік помітно нервував, - Волів би я не бути вплутаним у всі ці «розборки». Не треба було тоді йти на Гнатасю,  але тепер вже пізно про це шкодувати. Та одне я знаю точно – таких співпадінь не буває. Тут щось не так, я нутром чую!

- Але ж чому вони тоді … ? – почав був Шурік, але сам же і замовк – Стоп! А якщо вони думають, що єдині шукають …?

- Бляха! Я придумав – це тупо геніально, серйозно! Тобі майже нічого не треба буде робити. Тобто тобі буквально не треба буде нічого робити, - по голосу було чути, що Віталіку його ідея дуже сподобалась.

- Тобто як це? – не зрозумів Шурік.

- А от так! Роби вигляд, наче все нормально, а ти той, за кого себе видаєш і що ти просто собі організовуєш волонтерів на благе діло. Вони ж не викупАють, що ми про них знаємо. До того ж вони тобі довіряють, бо ти теж з Волині, тому наймудріше буде не подавати виду, що ти про щось здогадався.

- А якщо вони знайдуть перші? – не здавався лисань.

- Ну ти ж пам’ятаєш минулорічну Покрову? - усміхнувся Віталік, - Отак і тут треба буде. Аконітова вода, сподіваюся, завжди з тобою?

- Ох б*я, - від згадки про ті події шкіра Шуріка вкрилася сиротами, а волосся на руках і ногах наелектризувалось, - Але якщо ми помилилися, то це їх тупо вб’є!

- Дивись, якщо вони знайдуть перші, і будуть знати ЩО саме вони знайшли, то це вже буде означати, що ми були праві щодо них, розумієш?

- Блін, точно! – Шуріку було трохи досадно, що він сам не додумався до такого простого, але дієвого аргумента. – Добре, дякую за пораду. До зв’язку! – сказав він і закінчив дзвінок.

Вже потім, кілька тижнів потому, на старті чергової вилазки, коли він знову побачив Макса і його друзів серед волонтерів, йому в голову прийшла коротка, але страшна думка: «А що, бл*ть, ВОНИ зроблять зі мною, коли я знайду першим?»

***

Акція № 8. Інцидент із байстрюками  [24-26 вересня]

Учасники: Саша Вербич, Саша Марчук, Іра Ємець, Тарас Романчук, Вітя Чудик, Макс Нечипорук, Юра Бондарчук, Вітя Бойко, Віка Павленко, Віталій Стецюк, Юджин, Ігор Гоцик

Після гарної роботи на 7-й акції, ми повинні були мати цілком заслужених 2 тижні вихідних, вільних від акцій. А потім почалося: то якісь невирішені справи, то погода несприятлива, то ще щось. І тому між 7-ю і 8-ю акціями була найбільша перерва за весь час прорізок – 5 тижнів. Я вже навіть почав побоюватися, що в 2021 році не вдасться завдати запланований фінальний удар по необлаштованості Старого Кордону.

До того ж, перед акцією Антон з Христею несподівано захворіли і решта волонтерів трохи побоювалась підписуватися на збіговисько, де мене ніхто б не стримував. Але, хвала богам, таки вдалося зібрати достатньо учасників, щоб спробувати закінчити принаймні «різальну» частину маршруту (для цього щоправда довелося пообіцяти, що я буду чемним і що на них чекатиме сюрприз).

Але, як виявилось, зібрати акцію – то були лише квіточки. А здоровенними такими, стиглими ягідками було добирання до старту – це реально було завдання із зірочкою. Цього разу ми мали стартувати з Бистриці і … sapienti sat! Наші волонтери з автівками відмовлялися їхати туди навіть під страхом відлучення від акцій. Вони плакали, просилися і погрожували, але проблему це не допомагало вирішити від слова зовсім. Я спробував був знайти транспорт, яким би можна було подолати цей бісівський шлях, але всі водії, яких вдавалося знайти, кидали трубку і блокували мій номер, як тільки чули, куди треба їхати.

Я вже мало не втратив надію, аж тут на допомогу прийшов знайомий (Андрію – дуже дякую!) і завдяки його контакту вдалося-таки знайти безумця, який погодився на цю авантюру. Бо ж справа тут була не тільки в тому, щоб дістатись «туди», а ще й в тому аби нас звідти забрати. Водій заломив таку ціну, що я аж крякнув, коли її почув, але вибору не було і тому довелося погодитись. Щоправда, я теж збирався покататися «на всі гроші», але йому про це знати було не обов’язково.

Цей безстрашний хлопець довіз нас до Бистриці і вже збирався висаджувати нас. Але я завбачливо попросив його трохи підкинути по селу, бо від центру Бистриці (ну це там, де знаменитий магазин) до місця старту було ще 9 кілометрів і не хотілося витрачати дорогоцінні години світлового дня на нудне топтання ґрунтовкою. Водій запитав, куди саме підкинути, але я відповів, що дорогу покажу і додав, що як тільки він побачить, що далі вже не проїде, то просто зупиняється. Бідолаха запідозрив щось недобре, коли ми почали віддалятися від людських хат, але дорога хоч і була поганенька, все одно дозволяла їхати далі.

Чим далі ми заїжджали, тим водій активніше нервувався і частіше повторював, що оцей-от підйом він точно не подолає (але, як назло, долав). Ми грали в цю гру вдвох: він активно бідкався, щоб його прохання про підвищення оплати в кінці виглядало більш обґрунтованим, а я прикидався, що дуже йому співчуваю і ми б вже готові були зупинятися і виходити, але ось лише до ооон-того дерева доїдемо, а там подивимось.

Нарешті водій сказав, що далі не поїде і взагалі «будь проклятий цей день, коли я …», і ми таки зупинились. Він з матюками (доволі нещирими, мушу сказати) довго розвертався на вузькій дорозі, а коли таки розвернувся, то загнув суму майже на 30% вищу ніж та, про яку домовлялися спочатку. Але мені треба було, щоб він за нами через 2 дні ще повернувся, тому діватися було нікуди і ми заплатили. До найдальшої точки, куди він міг нас довезти в принципі, він не доїхав якихось 500 метрів))).

[Для тих з вас, хто вже заочно нас загалом і мене конкретно зібралися проклинати за підлий обман довірливого водія, хочу пояснити. Ми їхали дорогою, яка часто була ліпша, ніж та, що вела до самої Бистриці. Якби я зміг пояснити водію на початку, куди саме йому треба буде заїхати, то він би погодився за плюс-мінус ту суму, яку й так отримав в кінці. Але якби мені це не вдалося, то був великий ризик, що він відмовиться їхати взагалі, бо не знає дороги. А ми точно знали, що туди можна заїхати, адже хлопці вже це робили. Ну і той факт, що він приїхав за нами по завершенню акції, промовисто говорить про те, що він на нас не образився. Доповідь закінчив].

Ми пройшли тих 500 метрів, поснідали і почали підйом до полонини Пантир, де мав бути базовий табір. Оскільки з нами були хлопці, які кілька акцій тому ходили сюди рятувати стовпчики, то правильну дорогу шукати не було потреби (що неймовірно полегшувало задачу добирання). Діставшись полонини Пантир, вдалося знайти інше, значно краще, місце для табору, ніж те, де планував зупинитися я (тому довелося сказати, що я саме так і планував).

Розклали намети, пообідали і хоч часу на роботу лишалося зовсім трошки, все одно пішли працювати. «Повелитель ножиць» Макс Нечипорук і команда ручного інструменту рухались від 55-го стовпчика (куди дійшла команда бензопили на попередній акції) до 52-го, тобто в напрямку Дурні. Саша Вербич з командою (в ролі якої виступав Ігор) пішли від 55-го стовпця до 1-го, тобто до Пантира, і далі – в напрямку перевалу Легіонів.

А Вітя та Юра зголосились «збігати» на сам перевал і принести звідти «гостинці», які я залишив там під час нашої з Віталіком Експедиції (я ще не полишив надії дописати історію про цю пригоду і тому може колись ви матимете змогу її прочитати теж). Вміст гостинців був для них сюрпризом і коли хлопці через кілька годин повернулися, то треба було бачити їхні обличчя. Волонтери вже звикли бачити на акціях не зовсім звичний для таких подій реманент, але тут мені вдалося здивувати навіть їх. Настав час повернути стовпці на їхні місця і ми були до цього готові. Через півтори години після старту роботи, світловий день сказав «па-па» і сутінки стали перетворюватися на темряву просто на очах.

Зранку ми мусили наперед домовитись про план дій і хто куди йде, бо зв’язку майже не було. Іра відправилась з командою пили, Макс зі своїми волонтерами пішли завершувати роботу на вчорашній ділянці. А для мене і ще 4-х хлопців була спеціальна робота – вкопування стовпчиків на ті місця, звідки їх було викорчувано недоброзичливцями. Задачею мінімум вважалось встановлення хоча б тих 6-ти стовпців, які хлопці заховали раніше.

Ми з азартом взялися до нової роботи і спочатку напрацьовували алгоритм роботи. Та вже після 3-го стовпчика ми виглядали як справжні профі (один працює, а всі інші стоять навколо і спостерігають) і через 2,5 години ми вкопували стовпчик 1/1. Це означало виконаний на 110% план-мінімум і також те, що я сильно нас недооцінив при побудові плану робіт.

"Стовпчики є? А якщо знайду?"

Після того «копачі» розвернулися і стали рухатися від 55-го стовпчика до 52-го. Залишивши їх з інструментом вкопувати стовпці далі, я пішов глянути, як там справи в Макса. І зустрів його з командою на півдорозі до табору. Виявилось, що вони вже роботу закінчили, зламавши при цьому одні ножиці (десь тріумфував Саша Марчук), які не витримали нелюдського темпу роботи, і йшли підкріпитися. Зате стежку після хлопців і Віки було просто не впізнати.

Пам'ятаєте фотку з попередньої акції, яку я просив запам'ятати?

Поки я ходив туди-сюди, команда земляних робіт увійшла в смак і встигли поставити на місце ще майже 10 стовпчиків. Частина з них сильно похилилася (стовпчиків, а не хлопців), були такі, які лежали вкатані в дорогу, але було декілька й таких, що були повністю витягнуті і лежали інколи за пару десятків метрів від місця, де мали стояти. Всіх їх потрібно було підняти, обтрусити, пошкодувати і повернути на місце. Їх вкопували не прямо на тому місці, де вони стояли раніше, бо ж комусь (лісорубам та джиперам) вони там заважали, а ставили трохи збоку від дороги. При цьому вони були належним чином зорієнтовані по сторонах світу і розташовувались на правильній відстані один від одного. Мій внутрішній перфекціоніст був на сьомому небі від щастя, адже процес наведення порядку - це окремий вид задоволення.

Відправивши всіх на обід, я вирішив занести інструмент до 53-го стовпчика, який був викорчуваний лісорубами і терміново потребував допомоги, бо ожина з малиною все тісніше приймали його в свої обійми. Не скажу, що це було легко, але я таки досунув туди весь реманент. А потім такий сів і подумав, а чого б це мені не спробувати самому поставити стовпчик на місце.

Хвала богам, що мені вистачило клепки не пробувати це зробити з № 53. Моєю «жертвою» став № 52/12, який одиноко валявся скраю вирубки (хоча все одно варто подякувати лісорубам, що відтягнули його в сторону, а не закатали в землю). Ну, що вам сказати – самому вкопати стовпчик можна. Але сил і часу на це у вас піде достобіса багато (ну але для скаженої собаки 7 кілометрів не гак, правда?). Під кінець я вже шкодував, що почав то робити сам, але гордість не дала просто покинути почату справу.

Після того як з другої спроби стовпчик став-таки на своє місце, я, в припадку фанатизму, вирішив полегшити роботу хлопцям, які от-от мали з’явитися, і почав копати яму для 53-го стовпця. Вона мала бути куди більша, ніж ями для «дробових». Хлопці підоспіли якраз в розпал роботи і, на щастя, забрали в мене інструмент (а ще принесли поїсти, за що їм велике дякую). Після того як 53-й став на своє нове місце, ми розвернулися і почали рухатися в сторону Пантира. Адже наверх, до 52-го, сенсу лізти не було – там були викорчувані лише 2 стовпці з 12, та й ті під самим верхом і на їх встановлення пішла б купа часу і сил, які можна було б використати значно ефективніше.

Не всі стовпці легко вкопувались – давалася взнаки різниця в ґрунті. Але один за одним ці орієнтири Старого Кордону знову з’являлися біля стежки. Десь під час встановлення третього стовпчика до нас дістався Макс Нечипорук, який прийшов забрати частину інструменту. Ну і так співпало, що ми якраз блукали навколо місця, де мав би бути стовпчик № 53/3, безуспішно його шукаючи.

І Макс знову провернув свій знаменитий «фокус» із пошуком стовпців, яких нема. Він довів, що ті історії із стовпчиком біля «Баштану», великим № 38 біля «Готелю», феноменальним № 48/2 на підйомі на Дурню та багатьма іншими стовпчиками, були чим завгодно, але не випадковістю. Тому знайте, що коли Макс каже: «Та я вам той стовпчик з-під землі дістану!», то цю фразу слід розуміти буквально.

Як можна було тут розпізнати стовпчик, я не знаю)

Натхненні такою надприродною знахідкою, хлопці потроїли свої зусилля і набрали просто таки крейсерську швидкість, ставлячи стовпці на місце. Ускладнювали справу тільки втома, наближення темряви та складний рельєф. Але якось мало-помалу ми дісталися місця, де закінчила перша група копачів. Це означало, що на своїх місцях вже стояли як мінімум всі стовпці, які ми знайшли - від № 52/12 до № 1/1. Проте на цьому ми не зупинились, бо азарт прокинувся не тільки в мене.

Рухаючись двома командами, ми почали вкопувати стовпці далі по кордону. Особливо складно було поставити на місце стовпчик № 1/5 - його якісь дегенерати затягнули на добрих метрів 200 далі, ніж він мав би бути. І парадоксально, але чим швидше темніло, тим швидше ми просувалися – це було як змагання з темрявою.

Так-так, я розумію, що там був вже інший ґрунт, але все одно, коли черга дійшла до стовпчика № 2/4 - то яма під стовпчик копалася швидше, ніж хлопці встигали його підносити. На превеликий жаль, ми зайвий раз переконалися, наскільки менше триває робочий світловий день у вересні порівняно з літніми акціями. Бо хоч сили ще були, але працювати в темряві – така собі задумка, тому довелося повертатися в табір.

Але що це я все про копачів та про копачів. Саша Вербич, Ігор та Іра, поки ми бавились в будівельників, встигли дійти до перевалу Легіонів. Це була капець яка знакова подія, адже перед стартом робіт над Старим Кордоном я планував (але не дуже вірив), що за один сезон вдасться туди дістатися.

Фото Іри Ємець

Потім Іра та Ігор приєдналися до команди земляних робіт, а Саша Вербич, після того, як заніс свою пилу в табір, пішов на поклик мухоморів. Цим (тобто відсутністю Вербича) скористався Саша Марчук, якому хотілося якось відсвяткувати зламані ножиці. Тому він взяв бензопилу і пару годин «знущався» над однією колодою – з благими намірами зробити гарне місце біля багаття. Місце й справді вийшло класне, а пеньки, які після цього процесу залишились, ми назвали «байстрюками».

Вечірні посиденьки були дуже душевними, адже святкувалось фактично завершення цілого сезону акцій. В нас було місце і шампанському з ікрою, і глінтвейну, і всьому іншому, включно з планом «B» - ми ж мали підтримати традицію смаколиків на акціях. Ми далеко не вперше гарно сиділи біля багаття і гутарили. Але чомусь саме тоді, в той вересневий вечір, прийшло усвідомлення, що наші акції – не просто корисна робота, наші волонтери – значно більше, ніж просто робоча сила, а наша задумка із Старим Кордоном – це не тільки бажання збрехати, зманіпулювати і схалтурити 😁.

Остання «офіційна» акція в сезоні 2021 видалась на славу: бензопила дійшла до фінальної точки – перевалу Легіонів; ручний інструмент теж пройшов величезну відстань, а тих пару кілометрів, що лишились, було легко надолужити за 1 робочий день наступного сезону; і найголовніше – вдалося-таки поставити стовпчики на місце. Коли ми порахували, яку їх кількість вдалося привести до пуття, то були дуже здивовані цифрою – 49 (!) штук (хоча спочатку планували хоча б 6).

8-ма акція на практиці довела, що збіговиська волонтерів найкраще робити влітку, коли світловий день ще більш-менш довгий. Бо вже у вересні він стає настільки малим, що ти на добирання до акції витрачаєш більше часу, ніж працюєш на ній. До речі, ось посилання на останнє моє «технічне» відео з акцій того сезону – ТИЦЬ.

І тут ви напевно подумали, що це вже кінець історії, адже точно бачили, що я писав про фінальну акцію. Але це так би було в нормальних звичайних людей, але в нас ще була запланована Вечірка Волонтерів. На початку листопада 21-а волонтерська душа зібралася на підбиття підсумків сезону (а ще на чани, плов, настільні ігри, шашлик, вилазку в гори та багато інших нецікавих справ).

Це був якраз той випадок, коли трьох днів було мало і хотілося ще. Не буду вдаватися в подробиці, але можете собі уявити, яка там була енергетика. Назло всім недоброзичливцям звітний концерт художньої самодіяльності … тьху ти, не те – Вечірка Волонтерів - пройшла на ура! І багато хто з учасників казав, що їм не терпиться вже закінчити 2-ий сезон прорізок, щоб знову зібратися на Вечірку.

Умнєйші, опитнєйші люди)

Але й цього декому було мало: в мене і Юрка Гудими була традиція – 11.11 закривати сезон прорізок (нє, ну як традиція – минулого року так зробили, і цього року захотілося повторити). І тому через тиждень після Вечірки, ми зібралися маленькою міні-командою, щоб допомогти вельмиповажному Юркові. Він серйозно взявся за стежки в районі Великої Козьмески і це не могло не радувати. До речі наше «Тренування» теж зробило свій вклад в цю благородну справу.

Цього разу план був не менш амбітний – хотілось спробувати навести лад зі стежкою від Малої до Великої Козьмески, яка йшла просто по хребту. Але тепер, на відміну від травневої акції, до Юрка на допомогу приїхав не дитсадок із пилочками, а матьорі спеціалісти: в нас були сокири, сучкорізи, мачете і сало – а це вже, рахуйте, пів справи зроблено. Єдиним винятком був Олег, для якого це була перша акція – але за нього поручився сам Діма Гаврилевич і Олег не підкачав (фраза «Олег, ти шо плачеш?» якщо й звучала, то я її не чув).

Ми без прелюдій взялися до роботи – світловий день був мікроскопічно малим, а відстань – більше кілометра. Але спільними зусиллями професіоналів під мудрим керівництвом (я вже не знаю як ще нас похвалити) вдалося справитися якраз до того моменту, коли стемніло остаточно. Зробивши фото на пам’ять коло стовпчика № 4, який стояв на вершині Великої Козьмески, ми з ліхтарями посунули назад. Цю акцію назвали «На біс» і це було, як на мене, дуже влучно.

IНТЕРЛЮДІЯ X

Він і раніше знав, до чого все йде. Бо вже не раз чув як саме інші волонтери, обговорюючи акції, називали Вербича. І під час секретного обговорення майбутніх «титулів» для деяких волонтерів, ці слова (які були доволі близькі за значенням) лунали з завидною частотою, коли мова заходила про «головного різуна».

- Ну що ж, шила в мішку не втаїш, - зітхнув до себе стиха Шурік, - А Вербича тим більше – де ж взяти такий здоровий мішок? Але чи він сам в курсі, оце питання, на яке я б хотів знати відповідь…

***

ЕПІЛОГ.

Загалом я вважаю, що реалізація першого етапу проєкту «Туристичний Шлях Старий Кордон» пройшла більш ніж успішно. Сумарно було витрачено 30 днів на 33 кілометри стежок, що є дуже гарним показником. Чи можна було б зробити цю роботу швидше? Напевно що так, але тоді б стежка не була б «цукерочкою». І тут справа не тільки у відгуках часом абсолютно незнайомих людей, які пройшлися цією стежкою (хоча вони теж добряче мотивували працювати далі). Тут більше йдеться про те, що стежка вийшла такою комфортною, як планувалася, без компромісів у вигляді менш ретельної роботи. Так, не всі ділянки були зроблені ідеально, але кожного разу на це була вагома причина. І всі такі місця (а ви про них можете і не здогадатися) ми планували і продовжуємо планувати завершити в наступних сезонах.

Проте не варто думати, що історія наших прорізок всім припала до душі. Ми отримали добрячу порцію критики, причому з різних сторін. Спочатку звинувачення в тому, що ріжемо жереп занадто вузько, мовляв, стежка швидко заросте і робота буде зроблена дарма. А потім нам прилетіло за занадто широку стежку (хоча її ширина не змінилась) і за її вплив на екологію.

Ми багато зусиль доклали для того, щоб стежка була (там, де це було можливо) мінімально-прохідною, аби не привабити туди джиперів чи квадроциклістів, і на випадок невдачі нашого задуму в цілому. Тобто, якщо вплив туристів на екосистему перевищуватиме адекватні межі, то ми просто перестанемо щорічно підрізати жереп. І вже за чотири-п’ять років стежка знову повернеться до плюс-мінус такого вигляду, як була до нас, бо жереп швидко відвоює свої позиції.

Прочистка чи маркування якогось маршруту, чи збирання там сміття – це, на жаль, не одноразова подія, а постійний процес. І було б супер, якби цим процесом займалися люди, які отримують за це зарплату, а не волонтери. Та починати з чогось таки треба і ми стартували дуже круто. Без сумніву, задумка з проєктом Старий Кордон була просто-таки приречена на успіх, бо ж стояла на трьох китах: правильній організації, гарній ідеї та чудовій команді.

Той обсяг робіт, який планувалося завершити за 5 акцій, був зроблений за 8. І це відбулося тільки тому, що вже під час самих акцій наші вимоги до того, якою має бути стежка, сильно (місцями дуже сильно) виросли. Те ж саме стосується і розподілу ролей для волонтерів: початкові задумки трансформувалися до невпізнаваності, і це не кажучи вже про перелік інструментів.

Ще один неочікуваний наслідок нашої діяльності - кристалізація таких-сяких порад, які в подальшому можуть перетворитися в «методичку» для акцій. Було б значно легше і простіше, якби ми такі рекомендації отримали на початку роботи – одна тільки «Інструкція по виживанню для волонтера ПроПоходи» чого тільки варта. Та з іншої сторони вчитись на власному досвіді теж круто: повірте, коли люди бачать як їхні поради щодо покращень беруться до уваги і реалізовуються вже буквально на наступній акції, вони зовсім інакше сприйматимуть свою роботу.

І хоч я вже писав це раніше, повторюся ще раз - нам надзвичайно пощастило з волонтерами. Бо хоч вони постійно змінювалися (є лише тріо мастодонтів, які були на всіх акціях) синергія на акціях була колосальна. Люди були не просто гвинтиками в великому механізмі, вони стали частиною найкрутішої спільноти, яку я коли-небудь бачив. І ця тусовка помалу обростає традиціями (найліпший будильник ever) і внутрішніми мемами: жарти про білку-летягу, про Оксану в плівці чи волонтерів, які закінчились - дорогого варті (історії Саши Вербича про кума – безцінні).

Десь так має виглядати ідеальний волонтер

І особливо приємно, що вдалося розвінчати міф про те, що на таких акціях потрібні тільки дужі і кремезні хлопці. Адже для дівчат в нас теж є купа цікавих задач (і жодна з них не пов’язана з приготуванням їжі, ви, сексисти прокляті). Насправді, скажу вам по секрету, чим більше дівчат було на акції, тим простіше мені було мотивувати хлопців до роботи.

Кількість волонтерів стабільно зростала від акції до акції і в наступних сезонах відбір, очевидно, буде ще ретельніший. Та все ж головне не кількість людей, а правильна організація їхньої роботи – а ми тепер точно знаємо як саме і за допомогою чого це зробити - ясна річ, що за допомогою доброго слова (і часом револьвера).

Я вже раніше писав про внутрішню батарейку, яку ви заряджаєте в горах. І якщо продовжити цю аналогію, то звичайний похід (навіть дуже гарний і вдалий) - це павербанк. Але наша акція – це тупо Екофлоу 😀. Причина цього не тільки в спілкуванні з чудовими людьми, які закохані в гори. І не тільки в тому, що ви працюватимете з однодумцями над важливою і потрібною справою, результатами якої будуть користуватися сотні людей ще багато років потому. Справа в тому, що спробувавши попрацювати на нашій акції, ви з подивом виявите, що віддавати (в даному випадку свій час і зусилля), в рази приємніше, ніж отримувати. Єдиним мінусом участі в акціях є те, що вам буде хотітися ще.

Окрім очевидних змін, наші 10 акцій призвели до ще однієї, яку складно було передбачити на початку: учасники акцій помалу стають нашими «євангелістами» (Гай Кавасакі в цьому місці пускає схвальну сльозу). Бо до нас вже починають приводити родичів та друзів (Секта? Хто сказав секта?). Що тут скажеш? Нічого, окрім: «Браття і сестри, продовжуйте в тому ж дусі – ніхто не повинен піти непокараним з цього свята життя! Амінь!». А ще можна підписатися на мій ТГ чи сторінку у ФБ - це теж гарна ідея.

Я дякую всім волонтерам, які були учасниками наших акцій в 2021 році. Організовувати акції варто було вже тільки для того, щоб зустріти цих прекрасних людей. Багато хто з наших волонтерів знайшов собі на акціях нових друзів і добрих знайомих. Для мене було честю працювати разом з ними!

В початковій версії цього тексту далі йшлося про алгоритм дій: яким чином можна зв’язатися зі мною, аби стати учасником наших акцій в наступних сезонах. Але 24 лютого 2022 почалася навала рускіх і всі плани стали димом на вітрі. І тому замість якогось висновку я пишу ось ці рядки: війна, яка підійшла настільки близько, що буквально кожен може відчути її льодяний подих, дає вам шанс зрозуміти: життя коротке, тому не варто відкладати в довгий ящик важливі рішення (навіть, якщо це - рішення взяти участь в нашій акції) – бо нагоди їх реалізувати може вже не бути …

P.S. Moscovia delenda est

Shurik ©

Львів, 2023