Спілка дурних

В цього тексту були всі шанси ніколи не з’явитися на світ. Скажу чесно, я просто взагалі не вірив в те, що мені вдасться коли-небудь завершити епопею про наші акції в 2021 році. А без того тексту будь-яка подальша писанина на тему акцій не мала сенсу, бо тоді б історія не мала початку, фундаменту, основи — називайте як хочете. Всупереч всьому я той текст таки завершив і навіть опублікував для широкого загалу. Але мені, очевидно, було мало тих страждань, бо як іще пояснити, чому я вирішив написати ще й текст про наші «акції» у 2022-23 роках. І якщо ви зараз робите круглі очі і такі «Що за …? Які такі … акції?», значить настала пора у всьому зізнатися.

І в першу чергу мої зізнання я адресую нашим волонтерам, з якими ми працювали у 2021 році над прочисткою ТШСК (Туристичний Шлях Старий Кордон, раптом ви забули). Після 24 лютого 2022 року плани (і якби ж то тільки плани) безлічі українців було зруйновано війною з Московією. І наша невелика волонтерська родина не стала винятком з правил. Немає сенсу зараз вам розповідати про те, що саме ми хотіли зробити, бо це будуть просто слова. Лишень повірте, що ті плани були ЗНАЧНО амбітніші і грандіозніші за наші акції в 2021 році.

Але повномасштабна війна жахливим чорним лебедем врізалась в наше життя: хтось став на захист України, хтось втратив близьких, домівку, майно, хтось змушений був втікати в інше місто чи іншу країну від війни, яку вперше в історії транслювали онлайн. І хоч ближче до літа 2022 року ми почали звикати до нової страшної реальності, загалом ситуація залишалась важкою.

Природньо, що походи, а тим паче акції, в такий час не могли бути пріоритетом і довгий час незрозуміло було чи будуть дозволені вони взагалі. І хоч пізніше заборона на відвідування лишилась тільки в прикордонних районах Карпат, проте добирання куди-небудь влітку 2022 року (не тільки в гори) залишалося непростою задачею, яка ускладнювалася комендантською годиною та загрозою в будь-який момент опинитися під ударом московитських ракет чи шахедів.

Горизонт планування дуже багатьох людей звузився до бажання дожити до завтрашнього ранку і тому я подумав, що в таких умовах організовувати якусь акцію було б неймовірно тупо і недоречно. Тим більше, що обидва наші головні різуни: Саша Вербич та Макс Перегінка вже були на війні, разом зі своїми пилами. Також частину обладнання ще в лютому 2022-го Антон передав в ТРО Верховини (інше питання наскільки їм це було потрібно, але в той момент ніхто не знав, що буде далі).

І тому коли ми, з декількома волонтерами, які мешкали у Львові, в кінці липня домовились вибратись в гори, я не став робити ніяких оголошень. Бо це не була акція в «класичному» розумінні — просто кілька людей збирались десь пройтися разом на вихідних. А оскільки йти просто так нам вже було нецікаво, то ми домовились вигуляти також наші сучкорізи, які скучали ще з минулого року.

Це не було якимось хитрим задумом чи частиною довготривалої стратегії. Зовсім ні — я просто хотів навести трохи марафету на маленькій ділянці популярного карпатського маршруту – раз вже ми там будемо. І так, я знаю, що ці рядки звучать як виправдання. Ну що ж, може так і є, бо мені насправді шкода про своє мовчання, і я досі не впевнений на 100%, що це рішення було правильним. Мені незручно в першу чергу перед всіма нашими волонтерами, з якими ми проробили титанічну роботу над ТШСК в 2021 році (востаннє наполегливо рекомендую прочитати про ці епічні події). Бо хто-хто, а люди, які так тяжко і самовіддано працювали на тих акціях, точно не заслужили на комунікацію рівня «пеньок» з мого боку. Ну що ж, mea culpa, народ, mea maxima culpa … (тепер ви точно знатимете, кого в цьому звинувачувати).

Але досить рвати на голові волосся і посипати це місце попелом (тим більше, що для мене такі косметичні процедури — давно пройдений етап), краще перейдімо вже ближче до суті. Вам сьогодні сильно повезло — на ярмарці «коротких» історій був розпродаж і я трохи прибарахлився 😎.

 

ВИЛАЗКА ПЕРША. 23-24 липня 2022

Я давно хотів зробити «косметичний ремонт» на траверсі-серпантині, який пролягав від полонини Середня до хребта Матагів. Жереп, який супроводжував цю стежку на більшій частині траверсу, непристойно сильно розрісся і добряче так заважав проходу. В паралельному всесвіті це мало б бути завдання для тренувальної акції новачкам сезону 22’, але в нашій реальності всі друзі-кулєги погодились, що і вони непогано зіграють роль новачків.

В суботу зранечку в Старій Гуті зібралося не багато не мало —10 людисьок. Маючи мінімально необхідний запас сучкорізів (5 шт.), 2 ручних пилочки, мачете і цілу купу енергії, ми стартували кількагодинний підйом до полонини Середня. Майже для всіх це була перша мандрівка в гори від початку року (в мене, наприклад, в нормальний рік до того часу вже було б 7-8 походів) і було видно неозброєним оком, наскільки людям не вистачало енергетики походів.

Бачачи такий неприхований ентузіазм колег, серце моє тішилось, а голова почала будувати амбітні плани про те, як ми за півдня почистимо тих нещасних 2 кілометри траверсу. І, як вже стало зрозуміло з цього останнього твердження найспостережливішим з вас, внаслідок тривалої перерви з походами мої когнітивні здібності сильно погіршали (навіть, я би сказав, катастрофічно погіршали). Наче й не було в минулому (2021-му) році тих перших 2-х акцій, на яких ми працювали до повного виснаження, мого слізного каяття після них і уроків, які я обіцяв ніколи не забувати (ну але шо ви хочте: зарікалася жаба в болото не лізти, нє?).

Перші ознаки того, що план доведеться трохи скоригувати не забарилися: замість планованих 2-х годин, які мали відділяти старт походу від початку роботи, ми вийшли з інструментом на стежку вже добряче пополудні. Від полонини Середня і до джерела роботи майже не було — так, де-не-де підрізали пару гілок і поскакали далі. А от після джерела, вже на перших кам’яних розсипах, нам довелося увімкнутися на повну. За джерелом жереп розрісся дуже широко і щоразу намагався скинути пересічного туриста з рюкзаком за спиною вниз по крутому схилу (до речі, не ходіть по цьому траверсу взимку - це лише літній маршрут, із сніговим покривом цей схил стає лавинонебезпечним).

І як же вони працювали … Спрага за походами і роботою в горах просто била з них потужним струменем енергії і завзяття. А їхній досвід дозволяв їм працювати наче точно налаштований інструмент. Я в жодному разі не претендую на роль вчителя чи наставника, і разом з тим відчуття, які охопили мене тоді, напевно дуже схожі на те, що відчувають справжні вчителі, коли їхні учні демонструють свої знання, навички і досягнення, здобуті завдяки навчанню. Раджу кожному хоча б раз в житті спробувати відчути щось подібне — це дуже круто!

Але робота сама себе не зробить і стежка сама себе не почистить, тому мені теж довелося братися до роботи (а так хотілося б просто насолоджуватися «загальним керівництвом» десь в тіньочку). І ми з головою поринули в роботу, приводячи стежку до ладу. Вже десь ближче вечора стало зрозуміло, що коректувати мій план доведеться трохи більше, ніж я сподівався (хто б сумнівався) і, можливо, за півдня ми не впораємось.

Ми дійшли до зони суцільного жерепу і заглибились в нього метрів на 100. Він не був якийсь особливо густий чи великий, але часу і зусиль, на те, щоб його прибрати зі стежки, в нас пішло достобіса. Ми, вже традиційно, були поділені на кілька команд і крок за кроком видобували прекрасну стежку із жерепових джунглів.

З цієї і декількох наступних вилазок (навіть язик не повертається називати їх акціями) я покажу вам лише фотографії. Так, я погоджуюсь, що це неймовірно, але справді —не буде жодних моїх фірмових відео (хіба ж це не доказ того, що Господь наш є милосердним?). Сподіваюсь, критики мого стилю зйомки - т. зв. «стиль п’яного сліпого лося, який біжить через палаючий ліс», залишаться задоволені.

Наступного ранку, навіть такому заклятому оптимісту як я, стало зрозуміло, що ми не встигнемо сьогодні довести до кінця розпочату справу. І саме тому я вирішив ускладнити задачу 😈. Одна команда відправилась чистити стежку, яка вела від полонини Середня на гору Середня. Задачу я описав їм як «максимально просту — навіть діти справляться», тому вони, сповнені надії справитися за пару годин, рушили до роботи.

Решту людисьок (в тому числі і я) повернулися до вчорашньої ділянки. Але цього разу ми вийшли аж до місця, де траверс з’єднується із червоним маршрутом СКТШ і почали рухатися в напрямку полонини Середня. Ця стратегія була краща, бо ми, по-перше, спускалися, а, по-друге, рухалися вже в сторону табору.

За 5 годин роботи, практично без зупинок і перекурів, ми пройшли чималу відстань і дісталися першого повороту серпантину (якщо рухатися вниз). Таку неймовірну (як для ручного інструменту) швидкість просування забезпечили не тільки досвід та майстерність всіх працюючих, але й неймовірна синергія. 

«Середня» команда (за назвою гори, а не за якістю роботи) теж не сиділа склавши сучкорізи, а зробила із стежки цукерочку. Саме завдяки їм ми могли сказати, що хоч якусь частину роботи довели до кінця, а не оце от все.

І хоч план робіт був повністю провалений (про те, що він із самого початку не підлягав реалізації, згадувати не будемо), я був дуже задоволений тим, що вдалося побачити друзів, прогулятися в горах та ще й зробити якусь корисну роботу. Але (обов’язково ж має бути якесь «але») ми не закінчили почату справу — як писав великий Лесь: «бл*ть, де чистота, де ікебана? Щас всє пойдут …» ну і далі по тексту. Тому якось так само собою вийшло, що через місяць я повернувся на цей маршрут.

Стежка на Середню

Траверс Високої

 

ВИЛАЗКА ДРУГА. 19-20 серпня 2022

Цього разу нас було лише 6-ро, але й ділянка, яку треба було закінчити на траверсі була метрів 500, що (як і для дядька з відомого мему про колодязь і порося), для нас була «чіпуха». Тому план на ці 2 дні був такий: 1) піднімаємось траверсом, по дорозі мимоходом (!) його дочищаємо; 2) потім, для закріплення (!!), чистимо підйом на Ігровець;  3) і там на хребті (для економії часу) десь ночуємо і наступного дня спускаємось на Боревку, так само мимоходом (!!!) чистячи жерепову частину спуску. План був надійний як наші сучкорізи Fiskars, і я був просто шокований, тим, як бездарно ми його провалили і цього разу 😁.

Підйом в серпневу спеку з рюкзаками від початку маршруту до місця, де ми закінчили роботу минулого разу, забрав добрячу частину наших сил. І тих 500 метрів, що треба було дочистити, далися нам ой як непросто. 

Але спільними зусиллями можна зробити все, що завгодно і через три з половиною години ми вже стояли на хребті. Враховуючи, що надворі була друга половина серпня, то світлового часу в нас лишалось не так і багато. До того ж, всі «трошки» потомились, тому (попри протести парафіян) було вирішено більше не працювати сьогодні, а шукати місце під намети і готуватися до ночівлі.

Результат 2 вилазок з сучкорізами

Місце ми знайшли доволі швидко і то яке! Намети розмістилися на такому камінні, що мені було б складно уявити там навіть просто вечерю. Іван з Антоном пішли набрати води по щойнопрочищеному траверсу: 2 км спуску вниз і потім такий же підйом, але з водою, то вам не хухри-мухри. Тому цілком закономірно, що за такий подвиг на них чекала винагорода у вигляді додаткової години сну зранку.

Ну а в мене таких виправдань не було, тому щойно зійшло сонце довелося виходити на роботу. Не те щоб я не любив зранку поспати, просто працювати в умовах, коли тебе гризуть комахи, я любив ще менше. І враховуючи те, з яким завзяттям вони взялися мною смакувати, я 10 разів пошкодував, що не почав роботу ще затемна 😈.

Фото, які ви побачите нижче, добре ілюструють, наскільки сильно розростається жереп, якщо його не підчищати час від часу. Я взагалі-то нічого не маю проти жерепу, якщо він росте поза стежкою. Ба більше —навіть маючи можливість прибрати цілий кущ жерепу, я приберу тільки ті його гілочки, які заважають проходу (або обіцяють такими стати найближчим часом).

Наслідком такого захаращення стежки жерепом (чи іншими кущами) є те, що туристи, особливо з нелегкими рюкзаками, мусять десь такі місця обійти. І часто такий обхід проходить по самісінькому краю кам’яної стежки, де ризик травмуватися зростає в рази. Також це призводить до зсуву находженої полички і втрату нею сякої-такої горизонтальності. Тому догляд за туристичними стежками це не стільки про порядок чи красу, це часто ще й про безпеку.

За якийсь час до мене приєдналася й решта команди (адже комахи люблять на сніданок мати вибір у стравах). І ми під палючим серпневим сонцем продовжили рухатися в сторону Ігровця. Швидкість нашого просування була сильно меншою, ніж мені б хотілося, але роботу ми робили дуже потужну. 

Можливо, якби на нашому місці були б менш халтурні люди, то ми б були на Ігровці вже за пару годин. Але оскільки халтурність в усіх без винятку членів нашої команди була значно вища середньої (ну бо ми ж працювали біля Високої, а не біля Середньої), то довелося страждати по повній.

До того ж, на додачу до спеки, комах і палючого сонця у нас почала закінчуватися вода. Якби ж ми просто йшли по маршруту, то одна справа, але зовсім інша, коли ти маєш тяжко працювати. Спочатку ми воду економили, але це не дуже допомагало. Тоді ми почали вдаватися до водного рекету —вимагали просили воду в туристів, які проходили повз. Спочатку ця затія не мала успіху, але варто були взяти в руки сучкорізи… Воістину, як казав ще Аль Капоне: «Добрим словом і сучкорізом можна досягти більшого, ніж просто добрим словом»!

І навіть з тими мізерними запасами води ми б закінчили підйом на Ігровець, але… Але на біду я придумав, що оскільки ми вже тут, то непогано було б ще й прочистити тих 150-200 метрів підйому на Високу, який частково теж був в полоні жерепу. На жаль, колеги мене не зупинили і от через якийсь час (дуже спекотний і спраглий час) ми стояли на вершині Високої.

І хоч я радий, що ми навели порядок на цій ділянці, бо вона завжди лишалась ніби в стороні, але й часу витраченого на це було не повернути. Ми продовжили чистити далі, Ігровець ставав ближче з кожною годиною, але й сили покидали нас прямо на очах і я бачив, що, можливо, ми не встигнемо сьогодні дійти до Боревки.

Врешті решт нам залишилось якихось 50 метрів жерепу до вершини Ігровця. Але всі були дуже виснажені, причому не так роботою, як спрагою і сонцем. Тому коли я сказав, що на сьогодні все — здивуванню народу не було меж. Ми могли б суто на морально-вольових доробити тоді ту ділянку, але тоді б довелося знову ночувати на хребті (а вчорашній фокус з водою я б більше не провернув, хоч би як старався). Ну і ви ж розумієте, що мені треба була якась причина, щоб сюди повернутися…😎.

Юджин показує, що йому не треба особливих причин, щоб повертатися

[Забігаючи наперед скажу, що я випадково проходив там з друзями в 2023 році і чисто випадково в мене був з собою сучкоріз, і якось так сталося, знову ж таки абсолютно випадково, що тих 50 метрів жерепу ми прибрали. Такий насичений тоді випадковостями день видався, що капець].

Стежка між Високою та Ігровцем

 

ВИЛАЗКА ТРЕТЯ. 07-09 жовтня 2022

Можливість повернутися випала аж через 1,5 місяці – 7 жовтня. Така дата для нормальних повноцінних акцій абсолютно не підходить (передусім через тривалість світлового дня), але для невеликої пригоди — чом би і ні. Цього разу мені складно порахувати кількість учасників, бо вона не була сталою: в максимальному складі нас було 7-ро, але перші півтора дні я був сам. План був такий: закінчити ті 50 метрів, які ми залишили попереднього разу і прочистити-таки ділянку жерепу на спуску від Ігровця до Боревки.

Але, як ви вже могли помітити, планування планів — не моя сильна сторона. А те, з якою наполегливістю я продовжую це робити, вартує як мінімум поваги (а як максимум – співчуття). І взагалі, слова «красівий, но тупий» з пісні Кургана&Агрегата могли б бути про мене, якби я був красівим). Ну що ж, на свій захист я можу сказати лише одне: ой всьо 😉.

Але давайте я по порядку розповім як і цього разу моє ретельне планування дало збій. Отож, оскільки я прибував на день раніше і був сам, то не передбачалося, що я взагалі щось буду робити. Мені давно хотілося спробувати пройти «стежкою, якої нема» з Високої до полонини Середня навпростець. Я намагався викроїти на це час в попередніх двох вилазках, але цьому постійно щось ставало на заваді. А тут —всі карти в руки: купа часу (цілих 5 годин —з 14:00 до 19:00, доки геть не стемніє), ні в кого не треба відпрошуватись, і погода більш-менш нормальна (зважаючи на дату).

Ну але з цією стежкою був такий нюанс, що її не було. Ну тобто як: я особисто знаю 2-х людей, які так спускались (але вони б будь-де спустились) хоч і було це аж в 2017 або 2018 році. Але я також знаю і людей, які нею НЕ спустились, що додавало моїм пошукам пікантної невизначеності.

Логічним кроком було б вийти на вершину Високої і спробувати знайти цю стежку звідти. Та для цього треба було пертися наверх пару кілометрів по прочищеному нами траверсу, а мені цього робити дуже не хотілося – я ним добряче находився цього літа. Тому я вирішив спробувати пошукати її знизу (принаймні, я знав, де може знаходитись початок цієї стежки).

Заховавши рюкзак (цікаво від кого?), я взяв в руки мачете і сучкоріз і почав шукати. Досить швидко виявилось, що інтуїція мене не підвела: я знайшов початок стежки саме там, де й очікував. Ну тобто як стежки – лише перші метрів 20 були на неї схожі, а от те, що було далі - стежкою назвала б тільки дуже оптимістична людина.

Жереп і на відносно рівних ділянках розростається непогано, аби йому тільки не заважали. Але в тому місці все було значно «веселіше» - це був гребінь дууууже крутого схилу і в результаті гілки жерепу, які росли зверху, під власною вагою опускалися на схил і перепліталися в майже непролазну стіну (завважте, я не кажу непрохідну, бо йти там неможливо було в принципі).

Проте найголовніше було те, що стежка існувала – вона доволі добре збереглася на землі і чудово читалася (щоправда це ані на йоту не полегшувало пересування нею). Я хотів дізнатися як далеко мені вдасться нею просунутися і почав свій шлях нагору. Тут мушу зауважити, що якби не сучкоріз і мачете, то чорта б лисого я кудись просунувся, адже кут підйому цієї стежки був такий крутий, який я мало де зустрічав в Карпатах (я б навіть порівняв його з підйомом на Криву Хедю зі сторони Кукула, if you know what I mean).

Десь за годину борсання в вологому жерепі я дістався до ділянки метри 3 довжиною, де на стежці лежав порубаний жереп. І от тут-то мені стало надзвичайно цікаво («а цікавість – це шлях у майбутнє»): хто це зробив, чи будуть далі такі ділянки і найголовніше – чи виведе мене цей шлях на вершину Високої? Хвилин 10 я повідкидав порубаний жереп в сторону, десь трошки сам підправив і зненацька зрозумів, що бачу перед собою дуже гарну стежку.

Заінтриґований ще більше, я поліз далі. Десь в цьому місці я почав ставити мітки в Османді, аби потім в разі чогось хоча б знайти дорогу назад в цих хащах. Кут підйому після цієї, почищеної кимось ділянки, став не такий агресивний і жереп помітно збавив в розмірах, почали попадатися навіть поодинокі листяні дерева. Ще за якісь хвилин 15 я взагалі вийшов на вільну від рослинності ділянку гребеня і цікавість моя почала зашкалювати. Адже зненацька з’ясувалося, що не вся стежка, яка чим далі, тим більш явно вела на вершину, знаходиться в полоні жерепу.

Радість від цього факту тривала не дуже довго, бо далі стежка пірнала знову в жереп, але тепер він був максимум 1,5 метри висотою. Періодично вигулькуючи на чисті ділянки, стежка бігла чітко по гребеню. Аж доки в одному місці я не побачив, що стежка ніби розгалужується і одна частина впирається в жереп, а інша спускається в маленький кулуар. Але найцікавішим було те, що в цьому кулуарі теж виднілися рубані гілки жерепу. Кулуар був майже не зарослий жерепом і доволі швидко я з нього вийшов на велику ділянку з камінням. А вже звідти, після декількох поворотів, добряче натоптана стежка вивела мене прямісінько на вершину Високої.

Це було неочікувано і дуже хвилююче, адже цим маршрутом я мріяв пройти дуже давно. Рухаючись назад, я прив’язував стрічки для кращого орієнтування в майбутньому і ставив мітки на карті. Одночасно з цим я продовжував прибирати гілки жерепу, які заважали найбільше і з цією справою провозився аж до вечора.

Наступного дня ближче до обіду мала прибути решта команди, а до того часу я придумував як саме буду їм пояснювати, що до Ігровця руки в нас не дійдуть і цього разу 😈. В процесі придумування якраз добре працювалося, адже я хотів, щоб до їхнього приходу стежкою можна було більш-менш рухатися.

На мій великий подив, новий план всі сприйняли цілком нормально і з ентузіазмом взялися до праці. Через 4 години злагодженої роботи (рівень злагодженості видно на фото нижче) ми досягли перших листяних дерев, тобто пройшли найтяжчу, найкрутішу і найзарослішу ділянку стяжки. Я, чесно кажучи, пролазячи тут попереднього дня і мріяти не міг про такий прогрес. Але ж досвід не проп’єш, хоч би як ми старалися.

Олег міряє рівень злагодженості

Вже ближче до вечора я вирішив не заганяти всіх до повного виснаження, а натомість зводити їх на Високу, тим паче, що більшу частину підйому ми й так вже працюючи подолали. Всі дуже зраділи, що більше гарувати не треба і навіть перспектива продиратися через жереп не змогла затьмарити цієї радості.

Через півгодини моїх вмовлянь («ще трошки і вершина») і перерв на фоточки, ми нарешті стояли на вершині Високої. І ви знаєте, ця нова стежка настільки всім сподобалась, що назад нею пішли тільки я, Іван та Вероніка, а решті чомусь дуже захотілося провідати траверс-серпантин Високої.

Наступний ранок (а це була неділя) зустрів нас вітром і холодною мжичкою з неба. Але якось так само собою вийшло, що я підбив хлопців вийти і попрацювати ще трошки («просто пройдемось і побачимо чи не треба десь щось поправити, не більше»). Через майже 3 години роботи, промоклі і замерзлі, «ми» вирішили що вже таки досить на цей раз і з чистим сумлінням рушили донизу.

 

ВИЛАЗКА ЧЕТВЕРТА. 15-16 червня 2023

Коли випала нагода вирватися в гори наступного разу (аж через 8 місяців), то природньо, що я хотів повернутися і доробити цю стежку на Високу. Проте так сталося, що поїхати зі мною зміг лише Макс, в основному через максимально нельотну погоду: Вінді малювала якусь неймовірну кількість опадів. Враховуючи, що нас було лише двоє і всього півдня нормальної погоди, я не будував взагалі ніяких планів щодо того, чи нам вдасться зробити щось суттєве.

Ми з Максом вирішили підніматися до полонини Середня не зовсім традиційним маршрутом, а натомість пішли через нижній траверс Ігровця (а тепер признайтеся, що вас більше заінтриґувало: «траверс Ігровця» чи «нижній»?). [Одразу видно, що ця фраза писалася більше року назад – тепер цей траверс промальований на OSM картах, за що треба подякувати Юлі Севостян].

На ці дослідження ми витратили якраз весь наш запас нормальної погоди. І тому по прибуттю на місце більше не мали паритися з приводу того, що ми не встигли багато зробити, доки погода не зіпсувалась (бо вона вже зіпсувалась). Пообідали, заховали рюкзаки і поглядаючи на небо, яке хмарилося і темнішало просто на очах, рушили до роботи.

Піднімаючись по тому крутяку заодно оцінили минулорічну роботу: жодна гілка жерепу не похилилась на стежку після зими – гарний результат. Оскільки найкрутіша ділянка підйому була прочищена, то ми доволі швидко – за якихось хвилин 15 дісталися місця, де ми закінчили роботу минулого року. Там було десь метрів 50 стежки частково вільної від жерепу – минулоріч ми забрали лише те, що подужали сучкорізи. А найгрубші частини жерепу, які залишились стирчати із землі, були роботою для ручної пилки, якою я «нагородив» Макса (завбачливо залишивши сучкоріз і сікатор собі).

Ми встигли попрацювати близько години, перш ніж почав моросити дощик. Але оскільки ми щойно прийшли, то вирішили накинути на себе мембранки і ще трохи почистити жереп. Мені хотілося довести стежку бодай до виходу на вільну від жерепа ділянку гребеня – тобто роботи було ще десь на годину (і Макс був ніби не проти).

Коротше, за якийсь час вийшли ми на ту відкриту ділянку і стоїмо собі, думу гадаємо. В мене спина і так вже мокра від дощу і від роботи, в Макса так само. І тут би нам, як нормальним людям, взяти і спуститися в табір, але ж ні – чорт мене смикнув сказати, що мовляв «я й так вже мокрий, тому можу ще попрацювати, поки ще видно і дощ не такий сильний». Розрахунок був на те, що Макс почне нити, проситися в табір і може навіть трошки поплакати (все одно за дощем було б не видно). Але де там! Він такий став і каже: «Ну, я теж промок, але й попрацювати теж можу».

«От ти, Шурік, бляха, молодець!», подумав я про себе, але вгологос сказав: «Чудово! Тоді працюємо далі» - на годиннику була 18:00. Ви навіть не уявляєте, що можна встигнути зробити лише ручним інструментом (невеликою, але міцною пилкою, сучкорізом і садовим компактним сікатором, яким, до речі, дуже зручно працювати з молодим жерепом) і цілеспрямовано прикладеною дурною енергією. Коли ми розігнули спини і помітили, що починає темніти, телефони показували 21:40 – а що ви хочете, одні з найдовших світлових днів в році, то вам не хухри-мухри!

Повернулись до рюкзаків якраз до 22-ї години і вже з ліхтарями поставили намет. І щойно ми це зробили, на зміну дощику прийшов справжній ДОЩ. Це був початок тієї знаменитої зливи, яку прогноз показував на наступні кілька днів. Ми ледве змусили себе повечеряти і одразу полягали спати (я, по-моєму, навіть чаю не пив, а це я роблю завжди, щоб ви розуміли).

Рівень нашої замаханості вам буде складно зрозуміти, але він був дуже високий, навіть за мірками моїх акцій. Він би був таким навіть за ясної і сухої погоди, враховуючи скільки роботи ми зробили, а з дощем, вітром і туманом так взагалі … Все це і також прогнозовані сильні опади на наступні кілька днів, просто не давали нам іншого вибору на завтра, окрім як завершувати цю вилазку і спускатися вниз.

Зранку наступного дня ми прокинулись під звуки дощу, який йшов цілу ніч і навіть не думав зупинятися. Поснідали, більш-менш зібралися і вже майже були готові йти вниз. Але тут я візьми і ляпни, що мовляв дощ не такий і сильний, та й грози ніякої нема, тому я можу ще й сьогодні трііііішечки попрацювати – все одно уже все мокре. І Макс такий: «так а я теж можу» і якось так на мене недобре подивився …

Цього разу ми з Максом вийшли на Високу, щоб точно оцінити об’єм роботи і почали спускатися вниз, прочищаючи стежку. Десь через 3 години роботи (а почали ми о 8:30) в мене з’явилася слабка надія, що ми можливо пройдемо більше, ніж я сподівався перед акцією. Цьому сприяв кулуар, в який хтось невідомий нам, пустив ще минулого року стежку – роботи тут теж вистачало, але її точно було менше, ніж різати стежку напряму через жереп.

Але замість пи*діти і мріяти, треба було працювати, що ми успішно й робили аж до 15-ї. Бо лише тоді ми дісталися місця, де завершили роботу вчора. Як виявилось, вчорашня втома була квіточками, в порівнянні з сьогоднішньою. Бо окрім 6-ти годин безперервної виснажливої роботи ми ще й були голодні, як вовки (дуже мокрі і замахані, але - вовки). Бо навіть я не міг припустити, що ми зможемо доробити ВСЕ. Тому в нас були тільки якісь батончики і трохи води – суто для перекусу.

Фоток в перший день я майже не робив, та й на другий день лише під кінець руки дійшли. Ну і після того, як я першого дня совав з собою штатив, аби зробити вам «красіве відіо» (але в результаті все одно вийшов таймлапс), то другого дня я його навіть не брав. Як наслідок цього (ну і, м’яко кажучи, не дуже сприятливої погоди) все, що ми маємо – кілька фоток ("нормальні" сонячні фото зроблені в іншому поході) і одне відео. Не дякуйте, як то кажуть!

Після такого ультрамарафону праці ми заледве добрели до намету. Мокрі, замерзлі, голодні -ми ще мали спускатися майже 3 години вниз під проклятим дощем, який не вгавав ні на мить – а це не той факт, який додавав бадьорості. А от що дійсно почало додавати бадьорості, так це перехід першого броду, коли ми побачили, що замість півтораметрового потічка там вже піниться добряча така річка (перехід цього першого броду є в кінці відео, яке ви, скоріш за все, не додивилися). І от власне бадьорив нас з Максом той факт, що це був лише перший брід, який був найменшим і знаходився найвище, а далі ж мало бути ще штук 6 чи 7. Ми з усіх сил, що ще лишались, прибавили ходу, і останній брід переходили вже по пояс в воді. Я навіть думаю, що якби ми це спробували зробити на декілька годин пізніше, то не факт, що нам би це вдалося.

Підбиваючи підсумки: якби Макс не виявився таким же й*бнутим як і я; якби ми з ним не мали того досвіду, що мали і якби не було з нами тих крутих інструментів (хвала Фіскарсу, а також ручним пилам, які нам підігнав Дімин тесть - Аве йому!), то в нас би нічого не вийшло. А так в нас вийшло все! І я не міг повірити, що ми таки закінчили цю стежку, аж доки через місяць не пробігся нею знов: підйом з полонини Середня без рюкзака в мене зайняв 32 хвилини, а спуск 23 хвилини (але, пам’ятаючи про назву мого блогу, нормальні люди можуть сміло множити цей час на 2).

 

ВИЛАЗКА П’ЯТА. 12 липня 2023

За моєю власною термінологією, всі попередні дійства були просто звичайними вилазками або пригодами і не дотягували до звання «акція». Акція – це щось масштабне, десь дні на три, за участі 10-15 людей, з бензопилами і блекджеком. А вилазка – це коли на ОДИН (!) день троє людей вибираються в гори, щоб почистити трохи стежок (як правило ручним інструментом) і замахатися в корінь.

Саме так було і цього разу: я підговорив Юрка Гудиму, який зміг викроїти один день посеред служби і свого друга Василя, з метою різанути завали на траверсі хребта Пасічний. Це колись був чорний маршрут із Старої Гути до гори Пасічна, але потім він якось занепав духом, підзавалився трохи і зник з паперових карт і з OSM. А сучасні туристи ж не підуть стежкою, якої немає на мапах.

І якось так сталось, що в червні того року одразу троє різних людей розказали мені про цю стежку. Після такого я не мав іншого вибору і мусив нею прогулятися. І хоч та прогулянка трохи вилізла мені боком, але сама стежка дуууже сподобалась. Ну і загалом враження були б ще кращі, якби на фініші гірської частини перед спуском до річки (а я йшов з полонини Середня «зеленим» маршрутом) мені не довелося пролазити через сильні завали. До того ж там останній відрізок спуску повністю знищила вирубка і шлях вниз треба було шукати самому.

Отож, ми втрьох зібралися з максимально простою метою: різанути пару завалів на тому траверсі, щоб полегшити долю туристів, які ним ходитимуть. Хлопці лупашили колоди як заведені, тому в результаті ми пройшли трохи більше кілометра стежки. І навіть начорно зробили новий спуск лісом, оскільки старий спуск був начисто зруйнований вирубкою і лізти через молодняк навпростець, ризикуючи зустрітися з гадюками, було тим ще задоволенням (я знаю про що кажу – я так ліз).

Ми трохи переживали, що наш свіжопрокладений спуск може зарости до моменту, коли ми зможемо сюди повернутися і зробити його нормально, але через три тижні після цієї вилазки якраз там хлопці і дівчата бігли ҐорґаниРейс і трохи нам ту нову стежину натоптали.

В основному наша робота полягала в тому, аби в лісі, який був на самому краю вирубки, зробити якусь подобу стежки, яка б обминала завали і не йшла круто вниз. На початку цієї стежки, в тому місці, де вона з’єднувалась із траверсом, ми ще встигли почистити більш-менш нормально, а от далі майже не різали, бо пила відмовилась нормально працювати в найбільш незручний момент. Але й тим, що вдалося зробити за декілька годин, ми були цілком задоволені. Ну і якщо що, то в мене про цей один день роботи є потужне відео.

ВИЛАЗКА ШОСТА «Акція». 10-13 серпня 2023

Шоста вилазка була найбільш схожа на наші акції в 2021 році – передусім через її масштаб. Цього разу нас було аж 13-ро людей, хоч і без бензопил, зате з купою ручного інструменту, і ми працювали аж чотири дні. Така велика кількість людей і тривалість акції пояснювалась дуже просто: економічна доцільність.

Я вже казав, що наші довоєнні плани були грандіозними, і маленькою частинкою цих планів була прочистка стежки на ділянці Мала Кепута – Буштул. Я власне мріяв про це ще відтоді, як у вересні 2021 року ми з Віталіком лупанули марш-кидок з перевалу Легіонів до Торунського перевалу за три дні. Але складність роботи на цій ділянці полягала не тільки в тому, що стежка дуже заросла, а в тому, що туди капець як непросто дістатися.

Для багатьох туристів Осмолода – це вже кінець географії і фінальний пункт в добиранні на старт подорожі. А нам треба було ще від Осмолоди лісовозними дорогами проїхати 27 кілометрів і потім ще зробити «всього-навсього» 3 км підйому на своїх двох. Тобто варіант поїхати туди на 1 чи 2 дні відпадав, оскільки саме добирання туди займало цілісінький день. Але ж можна домовитись про транспорт з Осмолоди, скажете ви. І будете абсолютно праві, правда є маленький нюанс – ціна питання, адже дорога в одну сторону влітку 2023 коштувала 2700 (і то ми ще норм сторгувалися). Що плавно підводить нас до питання про кількість людей – збирати менше, ніж 10 чоловік, сенсу не було ніякого – роботи багато не зробимо, а за дорогу кожен викинув би дурні гроші.

Тепер ви знаєте всі умови, які привели нас до того, чому аж 13-ро людей зібралися в Осмолоді зранку 10 серпня, щоб взяти участь в 4-х денній акції в найглухішому куточку Карпат. Дорогу на бортовому УАЗі до місця старту комфортною не назвав би навіть переможець конкурсу оптимістів (не завжди працюючі гальма і ловля гілок і шишок зубами йшли в комплекті), але альтернативою їй було топати всі ці десятки км ногами. Після прибуття на місце виявилось, що стежка, якою, згідно плану ми мали підніматися, на початковому відрізку перетворилася на лісовозну дорогу, до того ж активно діючу. Тому замість комфортного підйому тінистим лісом нас чекало борсання в багнюці і гілках.

Незважаючи на сильні перешкоди у вигляді білих грибів та лисичок, які нам заледве вдалося подолати, ми таки дісталися до місця таборування. На жаль, я не додумався зняти таймлапс того, як ми за півгодини зробили із звичайної полянки шикарний табір, але мусите повірити на слово. Єдиний мінус того місця був в тому, що джерело поряд пересохло і по воду доводилось спускатися трохи нижче по стежці (метрів 30 по висоті), але з цим ми готові були миритися.

Перечекавши невеликий дощ, ми вирішили до вечора ще трохи попрацювати. Де-не-де підправили підйом по крутому схилу до 40 стовпчика, але оскільки він був лісі, то особливо багато роботи там не було (години на півтори). А от вже після 40-го, на краю вирубки, роботи стало сильно більше. 

Небагато туристів бачили Сивулі з цього ракурсу

Тут стежка частково була знищена вирубкою і тому люди натоптали обхід збоку, поворот до якого, до того ж, був неочевидний. Відправивши частину хлопців чистити той обхід (і поворот до нього), ми з рештою спробували знайти стару стежку кордоном. На мій превеликий подив ми знайшли і 2 «загублених» стовпчики – 40/1 та 40/2, і частину стежки. На жаль, ретельно все обміркувавши, ми вирішили, що буде недоцільно її відновлювати, оскільки там треба була вже бензопила та й кут підйому на цій ділянці робив її складнішою для проходження, ніж натоптаний обхід.

Після цього ще трохи допомогли хлопцям і вже треба було завершувати – темніло, а наступний день мав бути супер-насиченим. Вечеря з грибами була неперевершена – моя шана, тим хто їх назбирав і приготував. І хоч вечір був дуже душевний і класний, на жаль, біля багаття довго посидіти не вдалося, адже треба було добре виспатися.

Парковка для пінгвінів

Наступного дня план був такий: прочистити стільки, скільки зможемо, а там вже як вийде 😅. Як ви зрозуміли, я нарешті перестав планувати плани і почав просто насолоджуватись процесом. Роботу ми організували наступним чином: було декілька команд – Людей, Лисичок і двох Вовчиків, одного карпатського і другого пустельного, і Кліщів (не питайте), які чистили стежку від одного стовпчика до іншого, а там по аналогічній схемі працювала інша команда.

Таким нехитрим способом ми пропрацювали до обіду. Після чого я відправив всіх до табору – поїсти і трохи відпочити, а сам гордо вирішив працювати без перерви. На такий хитрий план не піддалися Вітя і Макс, які сказали, що теж залишаються (так що моя задумка, де на таймлапсі було б видно, як я сам чищу стежку повністю провалилася). Решта ж пішли обідати, і зараз я визнаю, що це було помилкою. Щоправда, помилці цій є пояснення - я просто не сподівався, що ми за півдня пройдемо аж стільки, тому й вирішив, що легше буде повернутися до табору, ніж тягнути обід з собою. В результаті люди витратили майже годину на дорогу до табору і стільки ж на дорогу назад, які замість цього могли б витратити на священний обідній сон.

Ну а ми з хлопаками взялися до роботи – Вітя йшов перший, завалюючи порізаним жерепом стежку, а ми з Максом розкидали його і доводили стежку до пуття. На щастя, через півтори години роботи ми дісталися затіненої ділянки, бо на сонці працювалося дуже тяжко. І чим більше ми працювали, тим менше сил в нас залишалося – адже ми втрьох прочистили пару сотень метрів стежки. І як тільки ми готові були здатися – нагодилась решта групи з перекусом для нас.

Після обіду працювалося важче, бо жереп став більший та значно колючіший, а сил вже було менше. Ми не дочистили якихось 100 метрів до 43-го стовпчика (а якби не пробували знайти останній малий стовпчик перед 43-м, то може б все і дочистили). Я звісно цього команді не казав, але дійти до 43 стовпчика, тобто пройти найлютіший жереп, було моєю мрією і програмою-максимум на всю акцію. І те, що ми пройшли цю ділянку - 1800 метрів за ОДИН (!!!) день суто з ручним інструментом – це просто пи*дець як круто, можете повірити мені на слово. Ввечері, як нагорода за таку титанічну працю, були шашлик і картопелька з салом. Без коментарів … А ще саме через таку вечерю до нас потім завітав фольговик.

Третій день був тяжким, бо йти треба було ще далі, і працювати цілий день під палючим сонцем. Цього разу ми взяли обідній перекус з собою і це було дуже мудро і далекоглядно. Порядок роботи не змінився, я лишень трохи перетасував команди, щоб було веселіше. Тому утворилась команда Лисичок і Одного Вовчика, команда ж Людей так само підозріло зиркала на команду Кліщів, які постійно мали такий вигляд, ніби хочуть присмоктатися 😈.

Години спливали, стовпчики звільнялися з-під влади жерепу і стежка стелилася – коротше, все як і було задумано. Ми пропустили і не чистили декілька сотень метрів стежки, щоб вийти на обід до стовпчика №44. З північного боку від нього був вихід до маленького джерельця, але нам і того було достатньо. Заради справедливості варто зазначити, що і зліва, на закарпатській південній стороні я знайшов джерело, але до нього було йти сильно далі, та ще й з втратою висоти. Обід і післяобідній відпочинок, були нам просто капець як необхідні, бо всі були дуже втомлені. Хоча окремі персонажі, все ж таки вирішили використати цю можливість і продерлись на Велику Кепуту, щоб оцінити краєвид з кутом 360 градусів на найдикішу частину Горган.

Хоч жереп має посереднє звучання як музичний інструмент, Діму це не зупинило

Масив Попаді

Відпочивши, ми повернулись назад, щоб доробити ту ділянку, яку пропустили. І хоч робота ніби йшла, але спека і втома все-таки давалися взнаки. Ця ділянка була завдовжки всього в три стовпчики, але вони далися дуже тяжко. Я прямо в режимі реального часу бачив, як з людей витікає сила і просування вперед сповільнюється. Останні метри були пройдені просто на морально-вольових і я дякую всім дівчатам і хлопцям, які тоді попри втому продовжували працювати.

Внутрішній (і не тільки) годинник підказує Саші, що час вечеряти

Вітя Бойко, про якого ви ще почуєте в цій історії далі

Дорога до табору була довга і повільна, але нас (ну добре-добре, як мінімум мене) переповнювали радість і гордість за стежку, яка в нас вийшла в результаті двох днів тяжкої праці. А ввечері нас чекав боґрач, який зварили Віка з Веронікою… Ммммм…

Четвертого дня ми ще витратили кілька годин аби трохи привести до пуття початок стежки, якою ми прийшли на акцію: від нашої галявинки до виходу на поличку траверсу Малої Кепути. Бо ця частина була зруйнована і трохи завалена, а от далі поличка читалася добре (ну і туди вже точно треба було бензопилу). 

Дорога назад в Осмолоду була довга і не без пригод -  зв’язаних, в основному, зі зміною вартістю оплати за дорогу в односторонньому порядку постачальником цієї послуги, але все закінчилось добре, принаймні для нас (ніколи не їдьте в Карпати без зайвої готівки і навичок торгуватися).

Отож, за 4 дні, якщо рахувати з дорогою ми відновили/прочистили більше ніж 3 км стежки в одному з найдикіших і найвіддаленіших місць Карпат. Якби нас було менше, або люди були б менш досвідчені, або не була проведена розвідка маршруту і підходів до нього – нічого цього не було б. А так – Аве нам!)

 

ВИЛАЗКА СЬОМА І ВОСЬМА. 26 серпня і 23 вересня 2023

Навіть я, якщо чесно, не знаю, що можна про це написати і чи можна це назвати вилазкою взагалі. У кінці серпня я вибрався з друзями на вихідні прогулятися на Горган Ілемський і випадково взяв свій сучкоріз. А далі як в тумані: жереп, стежка, якісь таймлапси … одним словом - жах. Я тоді встиг небагато – від вершини в сторону полонини Німецької пройшов може метрів 100-150. 

Далі під переважаючим натиском мошки і темряви змушений був відступити до кращих часів. Які власне наступили через місяць – ми з людиськами нарешті закінчили почату справу і дочистили жерепову частину підйому на Горган. Не скажу, що це було легко чи швидко (на нас звідусіль нападали гриби) – але робота була зроблена і зроблена добре. Правда на майбутнє ще лишили частину підйому на Горган зі сторони Мшани, але там ситуація з жерепом була не така страшна і воно могло ще почекати.

 

Якби не шизофренія одного персонажа, то на вас чекала б розповідь ще про одну, досить продуктивну вилазку і тоді пригода, про яку піде мова нижче, мала б номер 10. А так, маємо, що маємо, і мені доведеться лишити вас заінтриґованими (хоча взагалі-то, sapienti sat).

 

ВИЛАЗКА ДЕВ’ЯТА. 5-7 жовтня 2023

Передісторія цієї вилазки починається в листопаді 2022 року коли двоє наших волонтерів Вітя Бойко та Віка Павленко з друзями намагалися пройти Східно-Карпатським маршрутом Грофецько-Попадійське кільце, стартувавши з Довгої поляни. Але в зоні жерепу вже був сніг, який впавши на і без того зарослу стежку, зробив її взагалі непрохідною. В результаті вони застрягли в тих жерепах, заледве добрели до перемички між Коретвиною і Попадею, заночували там, а на наступний день змушені були розвертатися і пробиратися назад. Для когось іншого це стало би просто черговою історією про похід, але тільки не для тих, хто пізнав силу сучкорізів 😈.

Тож Вітя підступно і ретельно все спланувавши, повернувся на цю ділянку СКТШ в травні 2023 з друзями, інструментом і твердим бажанням зробити зі стежки «цукерочку». Час був обраний не випадково, але … якщо хочете більше інформації, а також фото – велкам на сторінку Віті або на його Інстаграм. Я ж лише скажу, що через сніжники, які все ще лежали на схилі (на підступах до Петроса), не всю стежку їм вдалося почистити так, як того вимагав внутрішній потяг до прекрасного – десь метрів 300 стежки лишилися чекати своєї черги.

А далі було майже як в тому жарті про всесвітній з’їзд лохів, на який приїхали лохи зі всього світу, а сам з’їзд відмінили: Вітя визначив дати, все розпланував, зібрав команду, інструмент, а сам … не зміг поїхати. На щастя похід відміняти не стали, бо зібралися круті люди з досвідом, які хотіли доробити цю ділянку стежки і готові були працювати навіть без начальства).

Отож, 5 жовтня ми стартували з Довгої поляни. Нас було 6 людей, сучкорізи, сікатори і одна маленька пилочка (велика дяка Бурсу за неї). Підйом з Довгої поляни був дуже довгим (не в останню чергу через урожай грибів, які так вискакували на стежку перед самим носом, що несила було втриматись). Але ось ми вже обідаємо в місці з найкращими в світі краєвидами, і потроху беремось до роботи.

Задачею на перший день було закінчити стежку на підйомі до Петроса, в тих місцях, де в травні ще лежав сніг. А оскільки снігу в травні було до… волі багато, то й роботи нам стало аж до самого вечора. І приводячи до ладу ту стежку на схилі, я одразу згадав, як продирався там в 2020 році в соло-поході, знемагаючи від спраги. І тому навіть якби нам не вдалося (спойлер – вдалося!) більше нічого за цю акцію зробити, окрім цієї ділянки, і то я б вважав її успішною.

Дійшовши до Петроса ми роботу зупинили і пошурували на сідловину між Коретвиною і Попадею шукати місце для табору. І хоч нічка була не вельми спокійна, все-таки температура близька до 0* і сильні пориви вітру давалися взнаки, але минула вона без особливих пригод. Зранку 2-го дня ми розділилися: Вероніка, Іван, Саша і я пішли працювати на Коретвину, а Рома і Оля лишилися чистити підйом на Попадю, аби не лишати табір без нагляду.

Автобан з сідловини майже до вершини Коретвини, який нарізав років 6 чи 7 тому Сашко Матура, ще тримався, але вже видно було, що буквально через пару років йому теж треба буде робити косметичний ремонт. Ми почали роботу за декілька сотень метрів до вершини Коретвини. Якраз з того місця, де закінчувалась прорізка Матури, хоча коли він чистив сідловину, то далі до вершини ще ніякого жерепу не було.

Погода, не дивлячись на середину осені, була сонячна і навіть тепла (+10 в жовтні – це навіть жарко), хоча й досить вітряна, але для роботи кращої годі було шукати. Іван працював з пилою, я йшов за ним з сучкорізом і сікатором, а Вероніка випробовувала на міцність Сашу і сучкоріз. Робота йшла хоч і повільно, але впевнено, а стежку за нашими спинами можна було показувати в музеях як еталон прочистки (ви не повірите, як міняє вигляд стежки сікатор, поки не побачите на власні очі).

А Оля з Ромою в той самий час мучились з величезними гілками жерепу на підйомі на Попадю. Вони були такого розміру, що їх доводилось перерізати на декілька частин, аби просто відкинути в сторону. Їхнє просування було не таким швидким, як наше, але й ділянка їм дісталася значно важча, ще й на крутому підйомі.

Вони пройшли за день метрів 100 (маючи лише ручну пилу і сучкоріз), а ми зупинилися метрів за 400 після вершини Коретвини, через втому і сутінки. Бо ж нам ще після роботи майже годину треба було повертатися до табору. Але вечеря, яку Оля з Романом якраз закінчували готувати, стала для нас воістину королівською винагородою за продуктивний робочий день.

Згідно Генерального плану акції, ми мали працювати повністю ще й весь третій день, а повертатися назад зранку четвертого дня, але погода внесла свої корективи: прогноз малював ввечері третього дня опади, і не який-небудь там дощ, а справжнісінький сніг. І хоч спокуса перевірити самим наскільки добре свіжопрочищена стежка справиться зі снігом була сильною, але здоровий ґлузд цього разу переміг.

Ми вирішили закінчити те, що почали Оля з Романом і взялися доробити підйом на Попадю. І хоч роботи там було достобіса, але й ми цього разу працювали єдиною командою. Під спільним натиском пили, сучкорізів і сікатора ніщо не могло встояти, окрім … часу. Бо хоч робота йшла дуже швидко (особливо якщо врахувати, що рухалися ми знизу вверх), але невблаганний час спливав ще швидше. Тому коли ми нарешті дісталися до 65-го стовпчика, який заховався в кущах на гребені Попаді, нам через брак часу не залишалося нічого іншого як сісти і трохи підкріпитися 😇.

Після такої богоугодної справи, ретельно проаналізувавши наші сили, засоби і навченість особового складу, було вирішено далі на Попадю не чистити (інакше ми нічого не встигли б більше зробити), а просто прогулятися до неї (тим паче, що зненацька виявилось, що ніхто крім мене на її вершині не стояв).

Після цього вояжу, ми зібралися і пошурували одним бігом вниз – на нас ще чекали попереду метрів 300 непочищеної ділянки, які ми вчора залишили між Коретвиною і Петросом, і які ми повинні були закінчити хоч би що там було. Дівчат ми відправили вперед і доручили їм найлегшу задачу: назбирати грибів, розкласти табір, принести дрова і зварити вечерю, в той час як ми будемо знемагати в нерівній боротьбі з жерепом.

Підйом на Попадю "ДО"

Підйом на Попадю "ПІСЛЯ"

І знаєте що? Така стратегія спрацювала – ми з хлопаками рухалися один одному назустріч і вже через кілька годин справу було зроблено. Але довго насолоджуватися цим фактом нам не випадало, адже сутеніло просто на очах, а в нас ще було попереду доста кілометрів спуску. До табору ми встигли якраз вчасно, аби «допомогти» дівчатам з вечерею. Вечеря вийшла настільки «така собі», що я за добавкою підходив до казана всього 3 чи 4 рази. Ну але що там вже, не будемо про сумне).

І коли ми вже вкладалися спати, до нас нарешті дістався дощ, який на висоті був снігом, що повільно вкривав білою ковдрою прочищені за три дні 1940 метрів стежки …

ВИЛАЗКА ДЕСЯТА. 30-31 жовтня 2023

Фінальною в 2023 році вилазкою стала наша з Юрком Гудимою поїздка в Стару Гуту щоб завершити почату влітку прорізку траверсу хребта Пасічний. Ми вдало приїхали на старт і отримали добрячий бонус у вигляді трансферу майже до місця старту роботи – це в мене таке було чи не вперше в житті.

Стежка від річки до траверсу, яку ми почали робити влітку, виявилась в доброму стані – ще б пак - стільки ніг її натоптали на ГорганиРейс. Ми ще трохи її допиляли (в прямому і переносному значеннях): десь підрізали, десь прибрали і все – стежка готова. Далі по траверсу нових дерев не нападало, тому ми швидко дісталися до місця, де завершили роботу влітку. Декілька переставлянь штатива і вуаля! – завал пройдений.

Наступна велика зупинка була на перемичці, де чорний маршрут з’єднувався із зеленим, що йшов з полонини Середня. Там були старі грубі колоди, але ми з Юрком швидко навчили їх гарним манерам, не дивлячись на їхній вік. І ось так, то там то сям підрізаючи завали, завальчики і просто окремі колоди ми вже в добрячих сутінках дісталися до полонини Середньої.

І хоч Юра був не в захваті від цієї ідеї, але мені вдалося переконати його спускатися ночувати нижче, аж до початку нижнього траверсу Ігровця, який і був нашою головною ціллю на цю вилазку. Поблукавши трохи, нам таки вдалося знайти місце під намети на вузькій поличці траверсу. І хоч не скажу, що ніч минула спокійно (вітер був дуже сильний), але все-таки зранку нам не треба було йти ще кудись, щоб почати роботу.

Траверс був відносно чистий, якщо зважати на те, скільки років ним нормально не ходили. Але от ми нарешті дісталися до головного боса цього рівня – багатоповерхового завалу на краю вирубки, вітровалу і лавинного схилу, воістину – це був Король завалів. Навіть Юра, з його багаторічним досвідом мусив витратити хвилин з десять аби спланувати в якому порядку його краще різати.

На таймлапсі це займає лише десятки секунд, але варто пам’ятати, що там прискорення 40X, і в реальності в нас ця ділянка «забрала» близько 4 годин тяжкої праці. Окрім завалу ми ще зробили вхід на стежку з протилежної сторони кулуару, бо той вхід, що типу був там, тільки погіршував орієнтування.

Після цього завалу всі решта колод, що ми різанули далі по стежці могли цілком по праву вважатися дитячими забавками. Їхню кількість ми не рахували, але станом на кінець жовтня 2023 року ВСІ колоди на нижньому траверсі Ігровця були прорізані, навіть ті, які полишали недорізаними попередні різуни. Окремі ділянки  траверсу прямо аж просили навідатися до них з сучкорізами, сікаторами і грабельками, але то вже цілком інша історія…

В цьому місці «офіційна» частина звітів про те, що, де і коли ми чистили в 2022-23 роках завершена. Якщо ви прийшли сюди саме за цим – далі можете не читати, оскільки в наступних абзацах будуть тільки мої суб’єктивні думки і висновки. Стосуватимуть вони здебільшого прочистки стежок, волонтерів, туристів, джиперів, сміття і всього такого. І тому аби не отримувати звинувачення в тому, що роздуваю хайп (то метод інших персонажів, я таке не дуже схвалюю), я чесно вас попереджаю – далі більшості буде нецікаво (а якщо пощастить, то й образливо).

…

Ви ще тут? Серйозно? Щось ви себе не бережете. Ну, але як хочете – я вас попереджав.

Як ви могли помітити, стиль і тон цієї історії дещо відрізняються від розповіді про нашу роботу в 2021 році (яка, в порівнянні з цією, просто випромінює ентузіазм і захват). І навіть якщо не брати до уваги війну, яка чорною дірою всмоктує і деформує всі емоції, то причини цього криються в новій інформації, яку я вже знав на момент написання цього тексту.

Наша робота над стежками сколихнула і підняла на поверхню багато цікавих тем. І одна з них – це неодмінний атрибут туризму – сміття. Прочистка «нового» (або краще сказати «добре забутого старого») маршруту завжди веде до збільшення кількості туристів, і як наслідок, збільшення кількості сміття. Так, дуже багато туристів забирають своє сміття з собою (а багато Людей забирають і чуже), але є частина тих, хто того не робить. І хоч таким екземплярам буде самим потім неприємно зупинятися на тому ж місці, яке вони ж і засрали, але їхні півтори звивини і розумові здібності імбецилів не дозволяють їм відслідкувати причинно-наслідковий зв’язок цих двох подій.

Я свідомий того, що частина тих, хто засмічує гори роблять це через незнання. Дехто просто не знає, що це неправильно; дехто думає, що за ними приберуть якісь міфічні працівники нацпарків чи лісгоспів (трикратне ха-ха-ха); дехто мав досвід комерційних походів, де така поведінка толерувалася, а дехто залишає своє сміття в горах ще через цілу купу тупих, але правдивих причин. В мене залишаються сподівання, що такі туристи ще можуть виправитися і змінити свою негідну поведінку, якщо їм про це сказати, показати чи залучити до прибирання.

Але частина туристів залишають сміття в горах просто тому, що вони —довбо*оби. І з цим нічого не вдієш. Я навіть взяв на себе сміливість і вивів своєрідну аксіому: відсоток довбо*обів серед туристів незмінний (і притому доволі невеликий), просто при збільшенні числа туристів, зростає і кількість довбо*обів в горах. До того ж, довбо*оби так оптимально розподілені, що попадаються на кожному кроці. А кількість туристів все-таки зростає, тому маємо, те, що маємо.

Ми такий фактор (засмічення) враховували, плануючи прочистку ТШСК і у випадку занадто великої кількості сміття мали повністю відмовитися від його підтримки, щоб він знову заріс. До того жертвами засмічення раніше були найбільш популярні і «попсові» маршрути, на кшталт вершин Чорногірського хребта, Хом’яка і високогірних озер. На більш дикі і менш популярні маршрути частіше ходили все-таки більш свідомі туристи. Але поступово ця різниця стала розмиватися і наприклад, стежка від Кукула до Козьмески, яку я допомагав Сашку Матурі і Юрку Гудимі чистити в 2019 році, яскраве цьому свідчення. Не дивлячись, на її складність, вона має дуже зручне географічне розташування, що викликає цікавість багатьох людей. І що ми маємо тепер: всі стоянки засрані тупими *банатами, які чомусь вважають, що вони можуть називати себе туристами (місцевих бидло-грибників до уваги не беремо – їх популяція відносно стала). І як ви думаєте, чи додає бажання людям, які чистять стежки, картинки того, як їхня титанічна праця приводить до таких результатів? Чи вони швидше плюнуть на це все і не стануть більше нічого чистити, аби того сміття не ставало ще більше? Риторичні питання, як ви розумієте.

І здається ж, що в епоху субліматів і пластикових упаковок забрати своє сміття, яке важить кілька грамів, мало б бути не так вже й тяжко, але ж ніт. І ні акції «Їдла» (дуже щедрі, як на мене) по збору упаковок, ні вигляд засраних стоянок, ні дописи якихось окремих туристів якось не дуже допомагають виправити ситуацію. Тому логічно, що ті, хто чистить стежки, рано чи пізно прийдуть до висновку, що нічого чистити не потрібно – хай стежки заростають, завалюються і забуваються – для гір так буде краще.

Мені хочеться вірити, що поступово кількість людей, що залишають сміття серед піших туристів буде зменшуватися, а число свідомих і відповідальних мандрівників зростатиме. Це так як було з курінням в громадських місцях – ми стаємо цивілізованіші з часом (під примусом, але все ж). Але до того часу ще треба дожити.

І якщо проблема зі сміттям була передбачувана, то інша напасть, яку ми не могли передбачити і яка масово охопила Карпати – це просто таки навала істот на ендуро. Ці у*обки були помічені на ТШСК вже за кілька тижнів, після того як ми закінчували чистити якусь ділянку маршруту. В 2021 році вони, як чума, заполонили всі Карпати і їхню навалу можна було помітити всюди. Для тих хто не розуміє, в чому проблема ендуро – вони колесами переорюють стежку на глибину до 10-15 сантиметрів (залежно від грунту). Стежці відповідно приходить кінець, бо йти нею стає неможливо, а після дощу замість стежки лишається суцільне болото. Про знищені рослини, коріння я вже мовчу, так само як і про плями мастила біля джерел, де ці істоти зупиняються.

Це – проблема значно серйозніша за джиперів, бо ендуро їде буквально всюди, де можна пройти пішки. Для них ні болото, ні повалені колоди, ні високі кущі ялівцю, ні тим паче кут нахилу чи рельєф не є перешкодою. Я навіть бачив їх на Сивулях, тобто горганське каміння вони теж можуть долати. І варіант не чистити стежки в горах для туристів, бо ними можуть проїхати недорозвинуті на мотоциклах, насправді тупиковий. Тому, я думаю, що рано чи пізно ми прийдемо до того, що із стежками взагалі не треба нічого робити, адже стає тільки гірше.

Хоча насправді робити треба, але з ендурщиками, квадроциклістами чи джиперами. І здається, що такі питання логічно було б вирішувати якраз на рівні держави, але коли ти бачиш як через Стримбу (а це територія Національного парку) проходить маршрут міжнародних (!) змагань ендуристів (один раз не ендурист, як-то кажуть), на який очевидно місцева влада дала дозвіл, то тобі здається, що щось тут не так. І це в той самий час, коли саме волонтери прибирають Тереблеріцьке водосховище від сміття, яке місцеві у*обки спокійнісінько продовжують викидати в річку – «вода забере».

В 2022 році на певних ділянках Старого Кордону (від Гропи до Малої Братківської) були помічені джипери, що саме по собі є дуже тривожним сигналом. Адже цим припиждженим очевидно уже мало Боржави і Свидовця, які вони повністю переорали своїми корчами. Хоча тут ще питання до того, завдяки чиїй «господарській діяльності» в них з’явилась можливість туди заїхати взагалі. Підказка – завдяки сумлінним лісівникам Закарпаття, яким дороги на Чорногірський хребет очевидно було явно мало.

Ба більше, ті ділянки жерепу від Малої Братківської до Великої і біля Гропи, які ми спеціально позалишали, щоб зупинити ендуро і джипи, були прорізані. Дуже грубо і варварськи, очевидно тими ж ендуристами і джиперами, щоб мати можливість проїхати. Те ж саме було і з вузькими стежками на краю гребеня хребта перед Малою Братківською – їх прорізали значно ширше збоку, з тією ж метою.

Тому враховуючи це, варто залишити ТШСК в спокої, як ми й казали на самому початку, щоб він знову заріс жерепом і перекрив шлях дегенератам. До слова, не варто думати, що то тільки в нас таких кінчених багато – вони є всюди. Просто, наприклад, в Польщі штраф за таке буде настільки великого розміру, що їм не вистачить продати своє корито аби його перекрити. І в інших країнах так само. Але сума штрафів нічого не вартує без дотримання закону тими, хто має слідкувати за його дотриманням. В нашому випадку це не тільки лісники чи поліція, це і суди і прокуратура і всі інші. А то буде як з тією гучною справою, коли за організацію змагань джиперів в горах крайнім зробили якогось лісника (хоча впевнений, що і без них не обійшлося). Або як було з історією про ендуро-перегони руслом потічка.

І тому ті ж самі законослухняні поляки, коли приїжджали до нас і бачили повну безкарність і вседозволеність, з превеликим задоволенням так само їздили по горах своїми джипами. Чому я особисто був свідком пару разів. І це не залежить від національності – це залежить від того чи тобі доведеться відповідати за порушення закону.

Я якось мав «приємність» поспілкуватися з джиперами на Рущині, які не бачили жодних проблем в тому, що вони заїхали туди на авто – «ми ж просто їхали дорогами, ми природи не нищимо». Ще вони всіляко апелювали до того, що саме джипери мовляв постійно прибирають сміття «за такими як ви», себто туристами (гарна ілюстрація фрази про жабу і гадюку). До речі, ті джипери, яких туристи бачили на ТШСК в 2022 році розказували, що то вони прочистили маршрут. Було б смішно, якби не було так сумно.

Суспільство толерує знищення джиперами та їхніми братами по відсталості природи Карпат ще й по тій причині, що чимало «туристів» вважають нормальним покататися на джипі/квадроциклі/іншому транспорті горами, бо ж вони «на відпочинку», і взагалі «чо’ ти такий негативний? будь папрощє». Плюс вже не один бізнес потрапив в скандальну історію, коли робили зйомки в горах про типу єднання з природою, але для зйомок вивезли туди людей і апаратуру на буханці або ще гірше - зробили вечірку на Свидовці біля озер. Для різноманітних бидло-гідів, які кажуть, що джипінг – це погано, а самі періодично організовують походи з використанням джипів, сподіваюсь будуть окремі казани в тому місці, куди вони потраплять після своєї кончини.

Сміття, у*обки на квадро, ендуро чи джипах, знищені стежки – причин, чому не варто взагалі нічого робити зі стежками в Карпатах, аж занадто багато. Тоді чому ж, попри все, знаходяться люди, які продовжують робити це роками? І головне, для кого вони це роблять? І єдина правильна і чесна відповідь, навіть якщо не хочеться собі в цьому зізнаватися, – для себе. Бо всі інші відповіді будуть неправдою.

«Червоний» Східно-Карпатський туристичний шлях — дуже популярний маршрут, особливо ділянка Висока-Сивулі і там ходить купа людей, а на вихідні взагалі аншлаг. І як ви думаєте, скільки людей проходячи повз, під час нашої там роботи в серпні 2022 року, запропонувало свою допомогу? Дві відкритки з псом Патроном тим, хто вгадав — 0. Так-так, вам не привиділось – «нуль». І тому, якщо у випадку з прочисткою Старого кордону в 2021 році відмазка в стилі «ніхто свою допомогу не пропонував, бо там ходило півтора туриста за 2 дні» ще приймалася, то тут це твердження було зруйноване вщент жорстокою реальністю.

Така ж ситуація спостерігалася і під час чистки стежки на Горган Ілемський: купа людей і жодної пропозиції бодай допомогти повідкидати жереп, про роботу ж з інструментом мова взагалі не йшла. Ба більше, від 25 людей (в середньому), які пройшли повз за час роботи, лише кілька разів прозвучало «Дякую». Тому проспіться всі, хто вважає, що різуни стежок роблять це заради грошей, слави чи вдячності - вони роблять це заради великого і красивого НІ*УЯ.

Нє, я розумію, всі мають свої плани на похід і не можуть їх змінювати ні за яких обставин, але камон – ти йдеш і прямо тут і зараз бачиш людей, які роблять стежку кращою, і все одно проходиш повз... Тому якщо раніше якісь надії на те, що я помиляюсь щодо людей, ще жевріли, то тепер я знаю точно, на власному досвіді: всім, кого ви зустрінете на стежці під час прочистки, глибоко пох*й на вас і вашу роботу (а оці 0,001% туристів яким не глибоко, ну то вони попадають в межі статистичної похибки). Роби свою роботу тільки для себе – ось золоте правило, якому треба слідувати.

Всі, хто хотів вам допомогти – вже зробили це: грошима, порадою, реманентом, транспортом або фізичною участю в акції. І якщо ти на акції працюєш сам, за свої кошти і тільки своїми руками – значить тільки ти цього й хотів. І це усвідомлення доволі гірке, але пи*дець як спрощує життя. Тому великою удачею і дарунком богів буде знайти собі друзів, знайомих, компаньйонів, волонтерів і близьких по духу людей для такої невдячної справи як прочистка стежок. І хоч їхня кількість не перевищуватиме статистичної похибки, кожен з них вартуватиме сотні незацікавлених людей (інфа 100% - кажу з власного досвіду). Воістину треба бути дурним, щоб продовжувати підписуватись на акції з прочистки стежок, але добре, що в дурних є спілка).

Фото з нашої Вечірки Волонтерів у 2021 році

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ.

Отож, що ми маємо: з однієї сторони декілька волонтерів, які ще продовжують чистити стежки, всупереч всьому, а з іншої сторони збільшення кількості сміття на цих же стежках, а потім знищення тих же стежок джипами і ендуро. І тому риторичне питання, яке варто задати звучатиме так: чи не краще замість розчистки якогось маршруту, мінімізувати вплив людей на більшість вершин, облишивши всілякі акції?  Бо стежки в горах і так страждають від вирубок, зсувів, завалів, а тут ще й сміття і ендуро.

Натомість лишити на поталу «простому» туристу декілька популярних, хоч і заїжджених місць? Адже це буде мрією багатьох – замість йти в гори, «культурно» приїхати туди на авто аби «насолодитися красою гір» (як приклад, історії про «Карпатський маяк» на горі Цюхів або про заказник Бердо). І я зараз без тіні сарказму - історії Голема цікаві, а висновок щодо доріг на нові вершини точно заслуговує на увагу: «Так, на жаль, екологія страждає. Але принаймні ліс вони не рубають, а трава швидко відросте. І ми матимемо кусочок Карпат доступний для всіх!».

Що, не чекали такого від автора історій про прочистку стежок, признавайтесь?). Я й справді останнім часом став вважати, що було б краще «пожертвувати» декількома локаціями, щоб зберегти всі інші. От тільки жодної гарантії, що ті інші залишать в спокої нема. А історії про плани будівництва мегакурортів в Бистриці демотивують настільки сильно, що я навіть не можу це передати словами. Перефразовуючи індіанців: «Тільки коли вирубаєте останнє дерево і висушите останній струмок, тільки тоді зрозумієте, що гроші їсти не можна». Ну і історія з Буковелем, де збагатилися всі, хто завгодно, крім його мешканців, мала б навчити наш мудрий нарід, але ж ніт.

Я не намагаюсь якось підняти ґвалт чи похайпувати на таких болючих темах, я намагаюсь привернути до них увагу якомога більшої кількості туристів. Бо приклад з вітряками на Боржаві показує, що суспільна увага, розголос і залученість небайдужих людей може дійсно творити дива. А щоб у вас не склалось враження, що кругом чорна-чорна біда, зрада і ганьба, пропоную трохи відповзти в сторону від помиральної ями і ознайомитися з коротким опитувальником:

Чи є зараз ситуація із стежками в Карпатах катастрофічною? - Я вважаю, що ні.

Чи може стати гірше? – Запросто і ми швидко рухаємось в тому напрямку.

Чи раніше було краще? – Я не в курсі як там було раніше, чи краще чи гірше.

Чи може стати краще? – Так, але це вимагатиме величезної роботи, в першу чергу над зміною мислення. Але приклад Румунії надихає.

Що можна зробити для цього? – Наразі готової відповіді в мене для вас нема (але це не значить, що її не існує). Мені здається, кожен може задати це питання і спробувати собі на нього відповісти.

Я ще раз дякую всім волонтерам, які брали участь у наших вилазках в 2022-2023 роках – ви дуже круті. Я дякую також тим з наших волонтерів, які воюють чи воювали проти русні, даючи можливість в принципі щось чистити в горах.

Всі, кому цікаво було прочитати про наші вилазки, подивитися відосики, чи порозмірковувати над питаннями, які я підняв в останній частині історії (а особливо, якщо ви хочете покарати автора) – велкам СЮДИ. 

Бодя несе світло в маси

Це посилання на збір для нашого давнього волонтера (і ще давнішого мого читача) Богдана, який в складі 65 бригади виконує завдання на Запорізькому напрямку. І щоб їх було на чому виконувати, він з побратимами збирає кошти на покупку пікапа. Всю вдячність за прочищені нами стежки можете сміливо конвертувати у гривні і кидати в банку – я «сам п’ю і вас запрошую». А кращої подяки нам за стежки, ніж закритий збір годі буде й очікувати.

Dixi!

***

IНТЕРЛЮДІЯ XI

 (якщо ви не читали історію про прорізки 2021 року, далі теж не читайте)

Вогонь, весело потріскуючи, пожирав чергове поліно, а тіні танцювали довкола свій чудернацький танець. Тепло від багаття приємно зігрівало втомлені за день ноги, але двоє фігур біля вогнища зовсім не були частиною ідилії.

….. – Як розуміти оце твоє «У нас можливо проблеми». Проблеми з чим? З пошуками? Так це не новина – Віталік був явно не в настрої і вимагав пояснень – І що означає «можливо»?

- З контингентом проблеми, - лисань був на диво лаконічним.

- Поясни.

- Ну, після Макса я не розслаблявся і все йшло згідно нашого плану. Водичку, до речі, я тепер ношу постійно, навіть коли його немає на акціях, - поплескав себе по кишені Шурік – Але я помітив, що щось не те, після того, як на одну з вилазок заявився вікінг, - з місця в кар’єр почав виправдовуватися Шурік.

- Вікінг?! – Віталіку здалося, що йому це причулось. – І ти мені про це тільки зараз кажеш?

- Ну так, живий вікінг, розумієш? – вів своєї лисань – Я не знаю звідки він взявся. А напряму ж не спитаєш: «Пане Вікінг, звідкіля ви тут взялися, в 2021 році?», ну так же ж? Ну і спочатку це були лише туманні підозри. Не буду ж я тобі кожну свою підозру свою викладати, бо знов скажеш, що я параноїк. Ти ж сам он був в мене на акції, і нічого не помітив.

- Та ти, бляха, знущаєшся.

- Нє, я серйозно. Я тільки після цього вікінга Королеву помітив ну і … інших.

- Інших? Королеву? – Віталік не розумів, куди повернула розмова, але йому цей поворот явно не подобався - Сука, Шурік! Це просто неймовірно! Як настільки просту задачу, яка була в тебе, можна було так проїбати?!

- Ти цей, заспокійся, будь ласка, добре? В мене все під контролем, - Шурік робив вигляд, що не помічає стану Віталіка.

- Під яким, в сраку, контролем? Га?! Та в тебе там хоч хтось нормальний є?

- Є! Ну … тобто був.

- Як це, був? – здивувався Віталік.

- Ну він здавався нормальним. Я спочатку думав, що він просто здоровий чувак, мало яким він там спортом займався в дитинстві. А потім випадково побачив одного разу, як він дерево кинув.

- Як це – дерево кинув? - Віталік дивувався ще більше.

- Ну так, взяв смереку, середню таку, висотою метрів 5-6 приблизно, вирвав з коренем і відкинув в сторону. Недалеко, метрів на 20, не більше. Ну і мені здалося, що йому для цього не довелося  сильно напружуватися.

- Стривай-но, - у Віталіковому мозку промайнула страшна думка, - А ми часом не говоримо зараз про того волиняку? Ну, того який з Максом приїжджав?

- Так-так, іменно що про нього, - радісно закивав Шурік.

- Йоптвоюмать! – тихо сказав Віталік і зблід, - Як же ж так, га? Ще ж покійний Пратчетт попереджав про Ігорів з далеких лісів Убервальду, а ми думали то все вигадки…

- Ну ми так і про Ромку думали, - реготнув лисань – Я, до речі, взагалі здивований, чому я його досі не бачив на акціях? Він же такі збіговиська любить – хто-хто, а він би точно оцінив компанію.

Віталік мовчки дивився перед собою невидющим поглядом, тому Шурік продовжив.

- Дивись, тут така штука: я після того випадку з волинякою почав пильніше придивлятися до всіх. І знаєш що? В мене є теорія, що вони ВСІ не цей… не ті, ким здаються, о! Хоча я спіймав так би мовити «на гарячому» тільки декількох з них. Але прикол в тому, що вони всі шифруються один від одного, уявляєш? Деякі настільки добре, що, наприклад, якби не блиск очей Королеви в темряві, в той час як вогнище було в неї за спиною, то я б і її не розкусив. Тому стратегія має бути така ж як і з Максом – робимо вигляд, що ми нічого не викупаємо: ми мирні волонтери, ніхто нас не пасе…

- Скількох ти вичислив? – перебив монолог лисаня Віталік.

- Ну, 5-х точно, це якщо рахувати з Королевою і Вербичем.

- Ні, його поки не будемо рахувати.

- Тоді 4-ро. Але всі якісь … різні і я не бачу тут логіки. Ну мотиви Макса ще можна спробувати зрозуміти. Але навіщо це іншим я навіть уявити собі не можу.

- Та що ти не кажеш? Не може він, бляха, уявити. Сука! – Віталік аж на ноги схопився.

- Що таке? – злякано запитав Шурік?

- Та до мене тільки тепер дійшло, що якщо твоя теорія правильна, то тоді і з цими твоїми Антоном і Христею все виглядає трохи не так, як ти мені описував. Ти впевнений, що це ТИ їх використовуєш? А не навпаки? Бо це багато чого пояснювало б.

- От дідько! – навіть у темряві було видно як зблід Шурік.

- Ага, бляха, давай - клич ще його! Правий був той старий, як там його - ніч темна і сповнена жахіть, - зітхнув Віталік, - Але я й подумати не міг, що колись нам доведеться сидіти поруч з ними біля багаття на акціях…

P.S. Moscovia delenda est

Shurik ©

Львів, 2024