«Buenos dias, pedrilas» або Кисло-солодкий Тенеріфе. Подорож Канарами

«В Тенеріфе є один великий мінус.

Ти приїжджаєш і з першого разу закохуєшся у все навколо

– в природу, спосіб життя, кольори, смаки, запахи.

Але потім ти намагаєшся розказати про це іншим людям,

і в тебе нічого не виходить».

уривок із матеріалу на Ногибоги

День 0.

Чесно кажучи, після того як ми повернулися з цієї, без перебільшення, незабутньої подорожі, я встиг розказати цю історію десятки разів (причому, часом навіть різним людям) і перспектива зробити це ще раз, не викликала в мене нічого навіть віддалено схожого на ентузіазм. І я вже майже змирився з тим, що ця історія так і залишиться тільки в наших спогадах, як раптом Наталька нагадала мені, що я обіцяв описати цю історію в усіх деталях і подробицях, аби інші туристи дізналися секретний секрет (не плутайте з успєшним успєхом, будь ласка), яким же чином можна з’їздити на Канари двічі за одну поїздку (без реєстрації та СМС!).

Сподіваюсь, таким нехитрим способом мені вдалося вас заінтригувати і заодно розпочати свою історію (якщо ж ні, то вам же гірше – будете змушені починати читання незаінтригованими). На Канари я хотів давно - ще відтоді як дізнався, що там, в принципі, є де походити з рюкзаком. Після розповіді Христі і Антона з ПроПоходи, я заразився просто таки непереборним бажанням туди потрапити. І я почав готуватися до цієї поїздки фактично від дати тієї презентації…

А отут «Стоп!» - якщо ви не готові читати стіну тексту, яка буде далі, то що ви взагалі тут робите? можете переглянути коротке резюме подорожі:

Місце: острів Тенеріфе, Канарські острови, Іспанія

Час: 10-26 жовтня 2019

Витрати: в середньому на людину зі всіма витратами (дорога, їжа, проживання, розваги, гостинці) могло б вийти близько 450 євро (чому «вийти», а не «вийшло» - читайте далі).

Must-see місця: вулкан Тейде, реліктові ліси Анаги, пляж Альмасіга, маяк Тено, каньон Маска (коли буде відкритий), аквапарк «Сіам парк», зоопарк «Лоро парк».

Загальне враження: це просто шикарна локація, однозначно рекомендірен.

А тепер, коли нетерплячі, непідготовлені та нудьгуючі читачі відсіялися, можна продовжити продовжувати. Я був готовий до подорожі ще позаминулого року, але, на жаль, не все залежало від мене. Тому, коли нарешті в 2019 році зорі стали потрібним чином (для цього, щоправда, довелося їх трохи поштурхати – правда, Сань? 😉) я був дуже радий.

Одразу ж скажу, що при підготовці до подорожі я використовував путівник від ПроПоходи (що й вам раджу зробити), блог Іри Дзвонковської (її фотографії капець як надихали відвідати Тенеріфе) та оцей текст Samuraich`а. А якщо взяти до уваги, що Іра та Samuraich при підготовці своєї мандрівки теж користувалися путівником ПроПоходів (рекурсія на рекурсії і рекурсією поганяє), то стане очевидно, що у всьому, що з нами трапилось у цій мандрівці, повністю винуваті лише Христя і Антон 😁.

Серед усіх 13 островів Канарського архіпелагу нас найбільше цікавив острів Тенеріфе. Там знаходиться найбільше «принад» Канарських островів: пляжі з чорним вулканічним піском, аквапарк, зоопарк, реліктові ліси, лавові пустелі і «родзинка» висотою 3718 м. – найвища вершина Канар та Іспанії – вулкан Тейде. Хоча кого я намагаюсь обдурити? Пляжі, парки і ліси – це були мої аргументи для Натальки, Сані та Марії Юріївни, а мені достатньо було самого Тейде.

 

Харчі на 4-х людей на два тижні

Місяцем, коли всім вдалося владнати свої справи і вирватися на 2 тижні у відпустку (а це просто капець як тяжко, коли мова йде про 4-х дорослих людей) став жовтень. Найпростіші способи дістатися до Тенеріфе – це перельоти Ryanair’ом чи Wizzair’ом з Польщі. Нормальні квитки на потрібні нам дати були з Кракова, до того ж туди простіше добиратися, тому вибір був очевидним.

До Кракова ми дісталися легко і майже безболісно: зі Львова до Перемишля потягом (ну дужжже зручно), а звідти комфортним FlixBus’ом. З Кракова ми летіли в Південний аеропорт ім. Т.Г. Шевченка Королеви Софії. Так-так, не дивлячись на розміри Тенеріфе – на острові аж 2 аеропорти – Північний та Південний. Нам пощастило летіти без пересадок цілих 6 годин. Хоча Канари знаходяться в нульовому часовому поясі, і ви ніби «з’їдаєте» 2 години по дорозі туди, дорога все одно не з легких. Коротше, запасіться класними фільмами і музикою, потім будете дякувати дяді Саші.

Оскільки нас було четверо, то природньо, що ми задумалися про оренду авто. Канари в цілому і Тенеріфе зокрема - це просто Мекка для фанатів оренди автомобілів. Фірм, які там займаються прокатом – вагон і маленький візочок на додачу. GoldCar, який в путівнику вказаний як найдешевший варіант, ми вирішили не брати – якось занадто дешево коштував їхній прокат без страхівки (з нею ж навпаки, доволі дорого). А якщо авто без страхівки, то коли повертатимете авто, може бути кІно. Натомість ми зупинили свій вибір на компанії PlusCar – її використовували і Антон з Христею, коли були на Гран Канарії, та й Іра Дзвонковська. Samuraich ще згадував ще про Orlando, як про одну з найдешевших «нормальних» прокатних фірм.

В PlusCar всі авто мають повну страхівку, і ми були несказанно цьому факту раді. Як показала практика, брати на Тенеріфе авто без повної страхівки – це як грати в російську рулетку з п’яним камікадзе. Не варто, одним словом. До речі, PlusCar прикольна ще й тим, що вони не блокують на картці ніяких депозитів і без жодних проблем приймають дебетні картки (а в нас була саме така).

Ми зупинили свій вибір на універсалі Skoda Fabia Combi і з цим авто ми потрапили просто в яблучко. Просторий, мало «п’є», великий багажник і відносно недорого коштує. За 16 днів оренди ми заплатили 238,56 Євро і ще на 34 євро заправились. Тобто на одну людину нам авто обійшлося в 4,26 Євро в день – пересуваючись автобусами ми б витратили не надто менше, а в комфорті програли б добряче.

Серед усіх машин, які нам попадались на острові (окрім великих міст), близько 80% відсотків були орендовані. І цей факт додатково мусить спонукати вас брати автівку з повною страхівкою (бо вірогідність, що вам на дорозі попадеться водій класу «я у мами рукожоп» доволі велика).

Ну але повернемося до нашої подорожі: наш літак прилетів на Тенеріфе із запізненням десь хвилин на 40, а ще пасажири довго виходили з літака. А ще я і Саня трохи тупили, коли шукали наше авто на парковці. Ну добре-добре - ми сильно тупили, я в основному 😀.

Тому коли мені подзвонив менеджер PlusCar`у я не придумав нічого ліпшого, як взяти слухавку. Ми ж бо вже протермінували час забирання авто на добру годину (а я хз, які в них там правила – міг би забратися й поїхати геть). Ясна річ, що мій «любий» Київстар одразу ж зжер 60 гривень за підключення до роумінгу. І як тільки я сказав менеджеру, що наш літак запізнився і ми зараз ось-ось будемо, він сказав: «ОК, без проблем! Я вас вже бачу, ви за 20 метрів від мене!». Нє, ну не йо* твою мать?😁. Як виявилось потім, він слідкував за часом приземлення літака, до того ж ми були не останні, кому він мав віддати авто.

Заповнили швиденько всі документи, зробили оплату і – вуаля! – ключі від нашої машинки вже у нас. Пішли з Саньою за нашими дівочками, але не тут то було: дівчат ми з якогось дива залишили сидіти в залі прильотів. А двері там працюють чомусь тільки на вихід. Дійсно, дуже дивно: дітки, допоможіть-но двом маленьким неадекватним розгубленим Сашкам розібратися чому так? 😁. Після декількох хвилин наших стрибків перед дверима і охриплих вигуків, дівчата почули/побачили якусь метушню (а двері, на секундочку, були непрозорі) і, хвала богам, відкрили двері.

Коли ми завантажили нашу купу рюкзаків до багажника, перед нами постала нова надзадача: вирулити з паркомісця і не заглохнути на очах в менеджера PlusCar’у (це була вже справа честі). Справа в тому, що Саня вже більше ніж півроку водив авто, але з автоматичною коробкою передач. Тут же коробка була механічна, а на «механіці» він колись тільки вчився. І мушу сказати, що це непросте випробування Саня витримав з честю: не заглох і на очах в прокатного менеджера впевнено виїхав з паркомісця. Заглох він вже за пару десятків метрів, коли менеджер нас не бачив. Під наші підбадьорливі вигуки і жарти з цього приводу, наступне важке випробування – на виїді з парковки зупинитися точно біля віконця, щоб закомпостувати талончик - Саня пройшов з 3-го, ну максимум з 4-го разу.

Далі йому залишалася дрібничка: о 2-й годині ночі завезти нас звивистими серпантинами в кемпінг Лас Лахас [Las Lajas], який знаходиться на висоті близько 1700 м. над р. м. І хоч від аеропорту до цього кемпінгу карта показувала менше 40 кілометрів, це була така дорога, що певні мої м’язи майже не розслаблялися (це були не ті м’язи, про які ви подумали, а м’язи рота – бо я виконував роль штурмана). Дорога була просто капець яка складна, ми були дуже втомлені перельотом, і навколо була темрява – та Саня кермував як бог (півроку поїздок на Драгобрат то вам не хухри-мухри) і за якихось півтори години (повірте, це реально швидко) ми вже висаджувались в кемпінгу.

Перше, що ми подумали, коли вийшли з авто: «Бл*ть! Це що таке має бути?! Де чистота, де ікебана? Де тепло, пляжі, пальми?!». Справа в тому, що на годиннику було 3:30 ночі, і в кемпінгу температура була в районі 4 градусів Цельсія. Чотирьох, Карл!!! До такого нас доля не готувала, але оскільки в наших планах був і підйом на Тейде, то трохи теплих речей ми мали.

Так-сяк утеплившись, ми, недовго думаючи, розклали тремтячими від холоду руками намети біля найближчого столика. Погризли батончики (вони реально позамерзали) і, позалазивши в спальники, ще якийсь час цокотіли зубами, очевидно намагаючись цими звуками приманити до нас дуже рідкісних канарських дятлів.

День 1.

Як виявилось на наступний ранок, цих птахів ми не приманили, тому що самі були ними. Розбудив нас голос, який щось наполегливо в нас допитувався іспанською. Перша моя думка була, що це хтось заблудився і зараз намагається запитати в таких досвідчених туристів як ми дорогу додому. Я як людина, яка ніколи не лишала нікого в біді (завести в біду – це завжди будь ласка, а залишити в біді – боронь боже), одразу захотів допомогти непутящому іспанцеві. І байдуже, що іспанською я знав лише декілька фраз, найбільше з яких в даній ситуації пасувала «Buenos dias, pedrilas». На наше щастя я обмежився простим «Hola!» і тільки це нас врятувало.

Нетямущим іспанцем був рейджер національного парку, бо, як виявилось, ми декілька разів (наметів-то в нас було 2) грубо порушили правила кемпінгу. Вночі, під впливом холоду, голоду, втоми і синдрому Шакура ми розбили табір у відпочинковій зоні кемпінгу, де навіть просто перебувати заборонено після заходу сонця. А zona de acampada, де ми мали б ночувати, була зліва від парковки, за 200 метрів від нас. Це був «добрий рейнджер», бо він всього-навсього сказав нам більше так не робити. Хоча можливо, що його доброта була результатом того, що я тихенько підсунув йому 2 батончика «Ом-ном» (принаймні, таку версію того, куди поділися 2 батончики, я всім озвучив).

А от його колега, який на іншому джипі приїхав через 5 хвилин, грав уже роль «поганого копа» - він одразу ж рушив до нас. Тон його розмови був значно менш дружелюбним. Англійської він майже не знав (добре хоч розумів – а, повірте, мою англійську зрозуміють «не только лишь все»). Він перевірив чи є в нас бронювання, перевірив наші паспорти (в цьому місці решта нашої команди, яка до цього сумирно лежала в наметах, зрозуміла, що «діло пахне кіросіном»), сфотографував паспорти, намети, мене (мене, як ви розумієте, він фографував найдовше) і сказав, що в нас є 5 хвилин на збори. Як я це зрозумів не знаючи іспанської, запитаєте ви? А річ у тому, що я у мами трохи поліглот і німецьку фразу «Уйобен зе бітте!» розумію на багатьох мовах. Як і в давній історії з пи*дуватою старою, я потім шкодував, що не записав того іспанця – намети були зібрані максимум за 2 хвилини (причому з речима всередині).

Після такого пробудження ми, заряджені адреналіном по самі бафи, поїхали в Санта-Крус - головне місто острова і типу столиці всіх Канарських островів. Чого типу? Бо в канарців дві столиці – Санта Крус де Тенеріфе і Лас Пальмас де Гран Канарія.

В Санта Крусі ми по плану мали швиденько (ахах! – дуже смішно) забігти в Ашан (місцева назва Al Campo, але Ашан якось звичніше) і Декатлон, закупитися всім необхідним (наприклад трекінговими палицями, які нас потім часто виручали) і рушити далі. Перші проблеми почалися в Ашані, де ми застрягли у відділі фруктів на добрих півгодини.

А ще ж хамон, місцеві сири, вино, місцевий ром, пиво і взагалі 😉. Пива ми до речі перепробували добагато (але чисто в рамках дегустації), та найчастіше ми пили острівне «Dorada» - там на логотипі намальований Тейде (серед місцевих воно найпопулярніше).

Коротше, Ашан - то ще півбіди, але в Декатлоні можна застрягнути на цілий день. Може і в нас так було б, але зненацька виявилась одна неприємна деталь – в Декатлоні не було газу. Саме так, в єдиному Декатлоні на острові не виявилось газу. Цей факт змінював все: бо плану «Б», де взяти газ для пальника в нас не було.

Після всіх покупок, ми стали думати де можна знайти газ. Пошук в інтернеті особливо нічого не дав. В магазинах Leroy Merlin та Ikea, розташованих поряд, газу теж не виявилось. Відвідування трьох найближчих господарських магазинів завершилися повним фіаско (можливо, причиною того була моя фраза, якою я починав розмову - «Buenos dias, pedrilas», хто зна?).

В розпачі ми навіть подзвонили Христі, і знову мимо – в неї газу теж не було 😆. Потім, за порадою Христі, ми знайшли номер хостелу (який був позначений на карті з путівника), в якому нам сказали, що в них сезон закінчився, але це неважливо, бо в них газу і так немає. Натомість дали нам номер якогось магазину, а вже зателефонувавши за тим номером, ми дізналися назву іншого магазину, де теоретично може бути газ. Подзвонили туди – і, хвала богам, газ в них був. Розмазуючи соплі сльози щастя по щоках, ми мерщій погнали в той благословенний магазин. Про всяк випадок, запам’ятайте його назву - TenerifeOutdoor, раптом і у вас на Тенеріфе трапиться така халепа – то зекономите собі купу нервів.

 

Бачите, як мене від радості перекосило?

Після покупки доволі дорогого газу (за балони на 450 і 230 грамів я заплатив 18,50 євро) ми вирішили, що з нас досить пригод і тому було вирішено їхати туди де тепліше - ми ж бо на Канарах, чорт забирай (ще раз ночувати при +4, як попередньої ночі, чомусь ніхто особливого бажання не виявив).

А тепліше за моїми прогнозами мало бути в кемпінгу Лос Педрегалес [Los Pedregales], який щоправда знаходився на протилежному кінці острова. «Інший кінець острова» був за 70 кілометрів, але відстань нас не зупинила, бо 70 кілометрів для скаженої собаки - це не гак 😁. І взагалі наявність автомобіля і відносно дешевий бензин (95-й був по 0,91-0,95 євро/літр) зробили в подальшому наші переміщення по острову доволі хаотичними і безтолковими.

Тобто ні про яке ретельне планування маршрутів (як я люблю) мова не йшла взагалі. І це виявилось просто шикарно - ми могли прокинутися з думкою, що нікуди сьогодні не підемо через погану погоду, під час сніданку все-таки обговорювати куди підемо на прогулянку, а потім внєзапно сісти в авто і поїхати в аквапарк на «інший кінець острова».

Якщо ж ви будете на Канарах без орендованого автомобіля, то вам прийдеться значно і значно відповідальніше поставитися до вашої логістики, бо автобуси і автостоп вимагають ретельного планування. Хоча слова «автостоп» і «планування» вживати в одному реченні якось не пасує 😀.

Тепер ще пару слів про кемпінги на Тенеріфе. Вони абсолютно безкоштовні (а що, так можна було?!), при цьому в кожному обов’язково є столики, лавки, місця для барбекю, місця для наметів, туалети, умивальники, непитна вода (ми всю воду фільтрували через фільтр Katadyn Be Free і спокійно пили її), а в деяких (Лос Педрегалес в тому числі) є навіть душі. Взагалі безплатні кемпінги на Тенеріфе дадуть фору багатьом платним кемпінгам в Польщі, Словаччині і на Кіпрі, де нам довелося побувати.

Натомість, для того, щоб отримати можливість зупинитися в кемпінгах, треба забронювати там місце через сайт місцевої адміністрації. Бронювання максимально просте і швидке, до того ж можна бронювати собі декілька кемпінгів одночасно. Ми в якийсь момент знахабніли настільки, що бронювали собі 3 кемпи одночасно, бо наші величності не знали куди захочуть відправитися на ночівлю після купання в океані. Але, оскільки ми мали іспанську SIM-картку (Володька – низький тобі доземний за це уклін), то бронювати можна було прямо по дорозі в кемпінг.

В Лас Лахас, де ми ночували першої ночі, в нас дозвіл питали рейджери – і «добрий», і «злий». В Лос Педрегалес працівник кемпінгу перевірив наше бронювання як тільки побачив нас. В інших кемпінгах (за винятком Сан Хосе де Лос Ланос [San Jose de Los Llanos], де була окрема історія) наше бронювання не перевіряли, бо нас під час робочого дня там просто не було. Що буде, якщо зловлять без бронювання, я не знаю. Може впаяють штраф, може попросять забратися геть, а може нічого не відбудеться. Ми цього перевіряти не захотіли, тим паче, що не зробити елементарного бронювання при таких умовах в кемпінгах - це вже свинство.

Є ще один нюанс щодо кемпінгів і він стосується їхнього розміщення, а значить і їхнього клімату. Тенеріфе – вулканічний острів і всі кемпінги розташовані в національних парках, які, відповідно, розташовані навколо вулкану.

 

Місця розміщення кемпінгів

Протягом нашої подорожі, на березі океану (де немає кемпінгів) – температура майже завжди була 25-29 градусів вище нуля, на висоті 1300-1900 метрів над р.м. (де й розташовані більшість кемпінгів, які нас цікавили) ми постійно мали температуру від +18 вдень до +3-4 вночі. Це викликано тим, що саме на такій висоті часто постійно знаходиться ярус хмар. Тому там дуже часто туман, інколи навіть дощ, а ввечері та вночі доволі холодно.

 

Шкода, що ми цю табличку зустріли в самому кінці подорожі 😁

І (здається) є тільки один кемпінг, що знаходиться вище рівня хмар, на висоті понад 2000 метрів – кемпінг Чіо [Chio]. Він мені сподобався найбільше, і на це є декілька причин: там дуже і дуже красиво, там шикарні заходи сонця; там вища температура, ніж в кемпінгах, розташованих на меншій висоті; він відносно далеко від цивілізації.

І взагалі, щоб закрити тему з кемпінгами: вам треба звикнути до думки, що погода на острові, не дивлячись на його розміри, дуже різна. Перефразовуючи відомий вислів: «Не роби припущень про погоду біля Тейде, попиваючи сік на березі океану» 😀.

Якщо ви продовжуєте це читати, то повертаймось до нашої епопеї. Коротше, ми з того всього, вирішили пожити в кемпінгу Лос Педрегалес. Дещо дивне планування подорожі, скажете ви і будете абсолютно праві. Найбільш логічною ниткою маршруту по острову видається та, яка описана в путівнику Антона та Христі: з Санта-Крузу вирушити до гір Анаги, потім йти на Тейде, з нього спуститися через декілька кемпінгів до узбережжя, а вже потім маяк Тено і каньйон Маска. Цей прекрасний план ламають тільки пару дрібниць: необхідність резервувати ночівлю в притулку під Тейде і оформлення дозволу на прохід реліктовими лісами Анаги. Спочатку я забув забронювати Анагу, а коли схаменувся – доступні дати були хіба під кінець подорожі. З Тейде ситуація була дещо інша: вибір доступних дат був нібито більший, але вони були так по дурному розкидані, що порушували інші плани. Враховуючи кількість факторів, які треба було взяти до уваги, всі казали, що я справився просто ідеально (в основному, правда, це я казав, але ж яка різниця, нє?).

Коротше, їдемо ми їдемо, нікого не чіпаємо, ошелешені видами, які нам відкриваються. Аж раптом навігатор каже нам з’їжджати з більш-менш нормальної дороги і повертати на значно і значно гіршу (і до того ж вужчу).

 

Он до того серпантину веде нас підступний навігатор

Але я дивлюся на карту і бачу, що так реально коротше – ну значить все ОК, думаю собі. А от дзуськи! Навігатор примусив нас спускатися такими *бенями серпантинами, що я б там і велосипедом подумав чи їхати. До того ж, не дивлячись на очевидну схожість цієї дороги з велосипедною доріжкою, рух на ній був двосторонній!!! І я клянусь вам, що всі водії яких ми зустріли на цій дорозі, були так само як і ми очманілі від того, яким саме маршрутом їх повів Гугл (знання того, що ти не один такий баран трохи навіть заспокоювало).

Пізніше ми ще пару разів стикались із такими ж фокусами навігатора: коли він просив повернути на вузесеньку доріжку (з кутом нахилу градусів під 35), щоб скоротити один поворот серпантину, або коли командував «Ви прибули» на максимально тісно запаркованій вулиці з одностороннім рухом, щоб нам було на 30 метрів ближче йти до пляжу.

Після кількох таких «валідольних» поїздок, ми вже були терті калачі (і калачихи) і намагалися їздити в основному головними дорогами - так реально було спокійніше, зручніше і швидше. Дороги на острові дуже добрі, причому в горах вони чи не кращі ніж на узбережжі. Бачачи якість дороги, яку іспанці поклали серед лавових полів на висоті 2200 м. над р.м і порівнюючи це з дорогою через Кривопільський чи Торуньський перевали, мені хотілося вийти з машини і трохи поплакати 😂.

Взагалі, після гірських доріг острова і тенеріфських міських вулиць, які кривизною, шириною і кутами нахилу перевершували всі наші найсміливіші фантазії, водіння в Україні здалося нам їздою по злітній смузі. До того ж там у великих містах кільцеві розв’язки дуже поширені і там далеко не 2 чи 3 з’їзди. Але це зовсім не проблема, бо там і так майже всі їздять не вмикаючи повороти 😉.

 

Частий знак на Тенеріфе

Але це жарти, а на практиці, більшість водіїв доволі адекватні і ввічливі. Та все ж, без належної водійської практики, на Тенеріфе може бути складно, тому плануючи оренду авто – ретельно все обміркуйте. Якщо ж таки наважитесь, то знайте, що тиждень їзди по острову прокачає ваші навики водіння мінімум на декілька «рівнів». Особливо, і тут зараз без жартів, це стосується рушання під гору, їзди серпантинами, їзди задом, парковок в складнодоступних місцях, а також рушання задом під гору, щоб проїхати серпантином і запаркуватися в складнодоступному місці - коли по дорозі в Маска мусиш пропустити величезний автобус – стає не до жартів.

В горах, де місця для двох смуг стає замало, іспанці не паряться і просто роблять одну смугу, але рух по ній продовжується в обидві сторони. Рятують тільки «кишені», які там реально в будь-якому доступному для цього місці.

Також звичним явищем в таких умовах є повністю закриті повороти з кутом близьким до 180 градусів. Коротше, рекомендую – буде цікаво і пізнавально, а ваш словник ненормативної лексики отримає просто грандіозне поповнення 😁. На цьому доповідь щодо особливостей їзди тенеріфськими дорогами прошу вважати закритою.

Але повернімося до наших пригод. Отже, після того як ми спустилися таки з того серпантину і виїхали на основну дорогу, то побачили, що якби не слухали навігатора, то були б тут через 10 хвилин (а не через 30). Але невдалий досвід, це теж досвід і надалі ми тільки посміхались, переглядаючись між собою, коли підступний навігатор пропонував нам повернути до того серпантину.

З тими всіма пригодами приїхали ми в кемпінг вже надвечір. Ясна річ, що нікого з адміністрації вже не було, але цього разу нам вдалося розібратися з табличками і намети ми поставили в правильному місці. Втомлені пригодами, які нам випали за день, ми сіли нарешті спокійно повечеряти. В усьому кемпінгу було лише пару наметів, тому столиків усім вистачало. І уявіть собі наше здивування, коли десь через годину наших посиденьок, ми почули від компанії з сусіднього столика, яка вже йшла спати: «Смачного!». Нє, ну не *об твою мать? І тут наші 😀.

День 2.

Наступний ранок виявився нарешті таким, який ми й очікували побачити його, на Тенеріфе – шикарним. Погода просто шептала, сонечко припікало, а плани на день були грандіозні. До речі, одразу ж, як тільки працівник кемпінгу прийшов зранку на роботу він перевірив наше бронювання.

Після сніданку перекинулись парою слів з українцями, яких зустріли ввечері. Хлопці і дівчата виявились з Києва і сюди потрапили теж через ПроПоходи (пам’ятаєте що я казав про рекурсію?). Вони рухались по маршруту точно так як писав путівник, тобто Тейде вони вже підкорили.

Вони ж і розповіли нам про муфлонів. В 2019 році заходи в рамках контролю популяції цих тварин – простіше кажучи, полювання - в околицях Тейде відбувалися з 2 по 30 жовтня, тобто якраз тоді, коли ми там планували бути – «апаснасть!». На муфлонів полюють лише в певні періоди і тільки тоді, коли їхня популяція розростається і вони починають виїдати і так нечисленну рослинність, яку там можна зустріти. Власне метою всіх цих заходів є не полювання як процес, а просто скорочення кількості муфлонів до певного числа (це уточнення було для захисників тварин).

 

Муфлони, увага! 😁

Наші нові знайомі сказали, що їх не пустили після Тейде йти на Піко В’єхо якраз через це. Протягом кампанії контролю кожного понеділка, середи і п’ятниці, з 7:00 до 17:00 є декілька зон, куди доступ заборонений. Коли будете збиратися на Тейде в травні чи жовтні (принаймні такі періоди були визначені в 2019 році) враховуйте цей факт, будь ласка.

Ми відносно швидко зібралися і поїхали в напрямку маяка Тено. Проте «недовго музика іграла» – як тільки ми виїхали за село, то виявилось, що дорога перекрита. І проїзд дозволений тільки до 10:00, після 17:00, на автобусі за пару євро чи на «одинадцятому трамваї». Природньо, що ми обрали «трамвай», ну тобто прогулянку пішки.

Головна причина закритого проїзду - оці камінці, які іноді падають зверху

І ви знаєте, абсолютно про це не пошкодували – бо навколо відкривалися просто фантастичні краєвиди. Через якусь годину з хвостиком ми дісталися мети нашої мандрівки – маяка Тено. Територія навколо самого маяка загороджена, але є можливість залізти на лавову гірку поруч з воротами (там така натоптана стежка, що її складно не помітити) і роздивитися маяк краще. Ну і, звичайно ж, наробити купу шикарних фоток.

Зліва від маяка (якщо дивитися на нього), є доріжка до шикарного місця для купання і пірнання. Воно вимощене камінням і там є сходи, якими зручно заходити і виходити з води. Щоправда, там хвиль не було зовсім – тільки спокійний теплий океан.

Сам маяк і місця навколо настільки красиві, що там можна робити відкритки. Майте це на увазі, вирушаючи туди з людьми, які мають акаунт в Інстаграмі 😛.

Після перекусу ми розділилися - дівчата і Саня вирушили тією ж дорогою назад до машини. А мене, оскільки я постійно гарцював і нив, що хочу в гори, нарешті відв’язали відпустили добиратися до кемпінгу стежкою через гори.

Стежка нескладна, тільки перший серйозний підйом від теплиць до перевалу примусив мене трохи попотіти.

А далі маршрут достатньо пологий, без різких перепадів. Я від маяка до кемпінгу добирався близько 2-х годин, а наші нові знайомі з Києва казали, що в них цей шлях (від кемпінгу до маяка) зайняв майже 4 години (ну але ж ви пам’ятаєте назву блогу, правда? 😏). Думаю зайвим буде казати, що апетит в мене того вечора був просто кінським.

День 3.

Цього дня ми встали «ні свєт, ні заря» – десь годині о 10-й.

А виїхали десь близько опівдня – виною тому були прокляті фрукти з Ашану, які ми вирішили спробувати на сніданок. Ми гуглили назву кожного другого фрукту і те, як його правильно їсти 😃.

Сьогодні в наших планах було спробувати відвідати каньйон Маска. Він останні декілька років закритий для відвідування (ага, якраз після візиту Антона і Христі). Хоча все одно знаходяться люди, які попри заборони пролазять в каньйон. І каньйон недарма закритий на реконструкцію (обіцяють влітку 2020 відкрити його знов) – там загинуло декілька людей від обвалів каміння. Ми так-сяк доїхали дужжже звивистим і складним серпантином до поселення Маска. Підійшли до закритої стежки, покрутилися там трохи і поїхали далі.

Спочатку ми мали намір доїхати до містечка Сантьяго-дель-Тейде. Але через якихось 700 метрів від селища Маска, на, і без того «валідольному», серпантині почав утворюватися корок. То ми подумали, що не так вже й сильно нам кортить доїхати наверх, а от живими добратися до свого затишного кемпінгу хотілося навпаки, дуже сильно. Мало не написав, що ми «просто повернули назад», бо це було капець як непросто – після тих маневрів в мене була мокра не тільки спина (я боюся думати, що там робилося в Сані). І поїхали ми, значить, з того всього в Буенавіста-дель-Норте купатися в океані. І це було достобіса гарне і правильне рішення, я вам скажу 😎.

День 4.

Десь серед ночі небо затягнуло хмарами і навіть почався дрібний дощик. Зранку ситуація кардинально не змінилась - туман і хмари явно не відносились до передвісників доброї погоди. Ми посиділи в кемпі до обіду, побачили, що все без змін і з легким жалем попрощалися з цим прекрасним місцем.

Оскільки погода була не вогень, то вирішили тим часом поповнити свої запаси пива, рому і вина провізії в містечку Ікод-де-лос-Вінос (назва кагбе намікає на якесь вінішко, нє?). Після цього набігу наш багажник знову був вщент забитий вкрай потрібними мандрівникам речима 😉.

Небо з брудними хмарами нависало над головами і ми спробували втекти від цієї сірості в гори – ми вирішили глянути, яка ж погода в кемпінгу Чіо. І, о чудо, наші молитви були почуті – як тільки ми піднялись вище 1900 метрів небо стало яснішати, а після 2 тисяч ми взагалі опинилися над хмарою. Швиденько заїхали в зону для автомобілів цього кемпінгу (вона знаходиться суттєво нижче від столиків) і, розклавши намети сушитися, погнали милуватися неймовірним заходом сонця. Кемпінг ми, до речі, чемно забронювали, хоча там місця було людей на 200 певно.

Я не буду повторювати інформацію про кемпінги знову, а просто нагадаю, що Чіо – мій найулюбленіший. Навіть не дивлячись на те, що в ньому до туалету доводилось йти певно метрів 700 легенького підйому. Вночі, в злегка захмелілих від навколишніх краєвидів туристів, дорога туди й назад забирала до півгодини часу – адже дійти до туалету це тільки півсправи, а от в темряві в гігантському кемпінгу знайти свої намети – от це вже задача з зірочкою! 😆

День 5.

Цей прекрасний ранок почався з хвилини мовчання, щоб вшанувати пам’ять п’єзопідпалу на моєму Джетбойлі, який вірою і правдою служив мені більше 3-х років. І хоча формально він покинув нас ще вчора, це все одно не відміняло мого смутку. І хай благословлять боги тих двох німців (яких ми знали ще з Лос Педрегалес), що вчора подарували нам запальничку.

Німці, до речі, підступно, під покровом темряви, о 3-й годині ночі, без оголошення будь-яких претензій, розпочали сходження на Тейде. Вони просто не встигли забронювати притулок Альтавіста, а вийти на вулкан дуже хотілось, тому й обрали такий напівлегальний спосіб.

Протягом усього сніданку я намагався переконати своїх компаньйонів, що сьогодні гарний день для прогулянки лавовими полями поміж прекрасних екземплярів канарської сосни. Та вони й чути про це не хотіли, а вперто тицяли мені під ніс гороскоп, в якому чорним по білому було написано, що сьогодні найкращий день для відвідин 4-ма українськими туристами аквапарку. Я впирався як міг, але врешті-решт під колективним натиском мусив здатися і ми поїхали таки в Сіам Парк [Siam Park].

Оскільки ще зранку в наших планах (як потім виявилось, тільки я так думав) відвідин цього закладу не було, то прибули ми туди аж об 11 годині. І це ми ще нормально встигли, бо навіть змогли по-людськи запаркуватися - потім народ почав прибувати просто натовпами.

Сіам Парк - дуже популярне місце, регулярно входить в топ-3 місць для відвідування на Тенеріфе і вважається одним із найкращих аквапарків Європи. Мені здається, що всі, хто відпочиває в готелях на узбережжі, відвідують його в обов’язковому порядку. У цього аквапарку та іншої цікавинки острова – зоопарку Лоро Парк [Loro Parque] одні власники, тож якщо у ваших планах є ще й відвідування зоопарку, є зміст купляти комбіновані квитки в обидва парки. Такий квиток коштуватиме 66 євро, а окремі квитки обійдуться в 38 євро з людини.

Атракціонів в парку вагон і маленький візочок – на будь-який смак і на будь-яку сміливість. Я як людина, що найбільше опиралась відвідуванню цього місця, був чи не найбільше вражений. А вже буквально через пару годин, коли ми все розвідали – захвату моєму не було меж. Щоб не писати тут купу тексту, скажу тільки, що якщо вам більше 5 і менше 100 років, і серце дозволяє, то ви просто-таки повинні там побувати.

Серед мінусів парку – інколи доволі довгі черги на деякі атракціони (після обіду людей сильно менше) і велика кількість мсклів, хоча можливо їх там було не більше ніж представників інших, нормальних, країн – а їх ми просто помічали через мову.

Після парку ми, всупереч здоровому глузду, поїхали не в прекрасний кемпінг Чіо, а захотіли розвідати як там в іншому кемпінгу – Сан Хосе де Лос Ланос, який знаходиться на значно меншій висоті. Коротше, приїжджаємо ми туди, а там повна срака – температура за бортом 8 градусів, і густезний туман. Ну, подумали ми, буває. Покрутилися хвилин 20 в тумані, в пошуках таблички «zona de acampada», і, не знайшовши її, поставили намети біля найдальшого столику з лавочками. Там на терасі було просто хрестоматійне місце під 2 намети.

День 6.

Зранку ми прокинулись від гудіння автомобілів і голосів людей на парковці біля кемпінгу. Навчені гірким досвідом спілкування з рейнджерами в Лас Лахас, ми швиденько повставали і почали збирати речі. В процесі збирання ми розминали обличчя, щоб переконливо зобразити кота зі «Шрека», коли доведеться пояснювати працівникам парку, чого ми поставили намети в забороненій зоні.

Та всупереч нашим сподіванням до нас ніхто не підійшов, тільки один старший дядечко, який метушився біля технічних будівель кемпінгу «якось так недобре на нас подивився». А ми, раз намети вже були складені, перенесли свої речі поближче до парковки, щоб мати можливість снідаючи, спостерігати за своїми телефонами, які заряджалися в туалеті. Саме так, Сан Хосе де Лос Ланос – єдиний кемпінг, з тих, які ми відвідали, де в туалеті були розетки (там навіть був натяк на те, що в майбутньому може бути й душ).

Я, бачачи, що дядько не перестає на нас «втикати», підійшов до нього побалакати. Втім з того нічого не вийшло, бо він не розумів англійської, а його іспанської не розумів я (а ви вже певно здогадалися, що у розмовах з працівниками кемпінгів я внєзапно починав розуміти іспанську). Облишивши свої спроби порозумітися, я жестами показав, що мене звати Хуан просто запитав де тут «zona de acampada». Щоб він не думав, ніби ми якісь некультурні тварюки, а навпаки, подумав, що ми тварюки культурні і чемні 😆.

Він же, у відповідь, чомусь показував рукою туди, де точно не було ніякої території під намети, бо ми там вчора все облазили. Тож я облишив свої потуги і повернувся до нашого столика, щоб ми вирішили куди подамося сьогодні. І оскільки вчора ми згаяли весь день в аквапарку, то дуже логічно, що наступного дня ми вирішили відвідати … правильно – зоопарк Лоро Парк (просто ми - планувальники 80 рівня).

До зоопарку ми теж прибули десь в районі 11 години, та цього разу парковка так легко нам не далася. Біля самого Лоро Парку всі місця були зайняті і ми ще хвилин 20 крутилися по навколишніх вузесеньких вуличках в пошуках місця. В результаті знайшли його майже поряд, на пустирі біля бейсбольного (!) стадіону, десь за 1 км від зоопарку.

В зоопарку було дуже круто, це найкращий зоопарк Європи і він входить в топ-10 зоопарків світу.

 

"Тобто як це - ти ще не підписався на Люди Так Не Ходять?!"

Він може похвалитися найбільшою в світі колекцією папуг (тому власне він і отримав свою назву), величезними вольєрами з іншими птахами (будьте акуратні там – інакше потім не будете знати куди подіти стільки грошей – якщо вірити відомій прикметі), шоу дельфінів, морських левів і, звичайно ж, касаток. Шоу касаток – це просто щось неймовірне, я рекомендую вам відвідати це місце тільки заради нього.

Мене особисто найбільше вразили горили (курва, це тупо великі люди – як хтось міг сумніватися від кого походить Homo Sapiens?) і мурахоїд (тут без коментарів).

Хоча зал з пінгвінами чи акваріуми з медузами та іншими представниками морської фауни (особливо крутезний прозорий тунель) теж не залишать вас байдужими. Одним словом, як і з аквапарком – однозначно вартує відвідин.

 

Знайдете серед них Ковальські? 😀

Поверталися ми знову в той самий кемпінг, і раз вранці нічого з’ясувати не вдалося на рахунок дозволеного місця для наметів, то ми знову розташувалися біля «свого» столика. Ввечері нас чекала така ж погода, як і вчора (хоча вдень все було норм) і ми стали щось підозрювати.

День 7.

Традиційний вже для нас ранковий шум і голоси спрацювали як будильник. І вже за якихось 15 хвилин ми знову снідали на вчорашньому місці, а дядько знову на нас зиркав. І якби не Саніна допитливість і уважність, то ми б так і не дізналися, де ж та проклята zona de acampada. А вона була якраз там, куди дядько показував рукою («нє может етава бить!»), і позначала це місце супер-помітна (це був сарказм, якщо що) табличка на дереві.

В цей історичний день мої компаньйони нарешті зглянулись наді мною і милостиво погодились пройтись стежкою до найближчого кемпінгу Аренас Неграс [Arenas Negras]. Маршрут цей мною планувався як розважальний, аби не сидіти просто в кемпінгу, та все вийшло значно цікавіше.

Це - місцевий водогін

Після Тейде і його краєвидів, для мене ця стежка є найкрасивішим моментом мандрівки: вулкани на горизонті, синє небо, чорний вулканічний пісок, лавові поля і вибухи зелені, які чисто випадково набули форми канарської сосни.

І, мушу вам сказати, що навіть далекі від Instagram’у люди (як от я, наприклад) можуть тут застрягнути надовго в спробах перефоткати всю ту красу. Що вже казати про Марію Юріївну, яку від спроб відбитися від колективу і зробити ще пару шикарних знімків з ооонтою гарнезною шишкою, вберігав тільки той факт, що вся вода була в мене 😉.

Спочатку ми пару кілометрів йшли лісом, потім біля водогону повернули направо і пішли в напрямку кемпінгу Аренас Неграс. Та в місці де треба було повертати, ми (не в останню чергу через мене) вирішили пройтися 5,7 км круговим маршрутом Circular Chinyero.

І знову зірвали джек-пот, бо частина маршруту проходила через лавові поля - просто неймовірної краси марсіанські пейзажі. Сама лава з вигляду схожа на засохле болото, тільки з тою різницею, що це болото перетворює твоє взуття на лахміття зі швидкістю світла.

Аренас Неграс – це доволі великий кемпінг, з купою столиків, туалетами, парковками і дитячим майданчиком. Хоча мені здалося, що там дещо вітряно, в цілому він доволі затишний. В самому кемпінгу ми тільки пообідали і рушили назад.

Вдень погода трималася дуже гарна і сонячна (хоча особливо жарко не було), але після 16:00 почала поступово псуватися. Небо затягнули хмари, стало холоднішати, а ближче до вечора взагалі з’явився туман. Тут-то ми й зрозуміли, що тут як і в Лас Лахас, погода ввечері та вночі викликана тим, на якій висоті знаходиться кемпінг (ну так, не пройшло і півроку).

І в той вечір ми вперше поставили намети в правильному місці, хоча мені здається, що дядько вже звик до того, що ми вперто порушуємо правила кемпінгу. Або ж забив, бо ми ставили їх вже після того, як він йшов додому, а збиралися ще до того, як в кемпінгу з’являлися відвідувачі.

День 8.

Цей день в нашому розкладі відводився на відпочинок і купання в океані, але оскільки ми «везунчики» 80 рівня, то саме того дня був мінімальний шторм і всі пляжі (принаймні, з нашої сторони острова) були закриті.

 

Зверніть увагу на розмір хвиль порівняно з людьми

Хоча під час спроб підкорити реально гігантські хвилі, це зовсім не стало для нас із Саньою перешкодою на шляху того, щоб понабирати повні плавки піску 😆.

На ночівлю ми знову відправилися в локальний філіал туристичної Вальгалли – кемпінг Чіо. Вечеря під божественний захід сонця стала нагородою за похмуру погоду протягом дня.

День 9.

Зранку ми, вперше за багато днів, прокинулись з чітким планом на день – ми сьогодні мали підніматися на Піко В’єхо [Pico Viejo] – другу за висотою вершину острова. Це – старий кратер вулкана, який колись був основним, та потім обвалився. В принципі, можна було б піти на Піко В’єхо і після спуску з Тейде, але я не хотів, щоб ми там віддавали всі сили, бо на нас ще чекали гори Анаги.

Після сніданку, не гаючи часу, поки сонце ще не почало шкварити на повну, ми виїхали з кемпінгу. Прямо на початку стежки на Піко В’єхо є декілька оглядових майданчиків [mirador] і ми залишили своє авто на одному з них. Взяли тільки воду і сонцезахисний крем, багато крему, бо там обгоріти - це хвилин 10 на сонці, максимум.

Спочатку трохи потопталися за величезною групою смішних пенсіонерів, але потім на роздоріжжі обійшли їх як стоячих (бо вони, власне, і стояли) і погнали вперед. Надовго, щоправда, нас не вистачило – давалась взнаки висота (так-так, саме висота, а зовсім не пиво).

Стежка спочатку була нормальна, але чим вище ми піднімалися, тим складніше ставало йти.

І справа не тільки в наборі висоти (я знаю людей які й на Говерлі казали, що їм бракує кисню), а й в тому, що йшли ми по дуже сипучій суміші з лави і піску, кожен крок по якій здіймав неймовірну куряву.

Але якось помаленьку-помаленьку і ми опинилися на офіційній вершині. Пару десятків фото, батончик, трохи води і от ми вже радісними, але добряче замаханими, муфлонами поскакали вниз.

І все було б добре, якби ми на одному роздоріжжі зробили правильний вибір: можна було піти направо, тим неідеальним, але розвіданим шляхом, яким ми піднімалися, а можна було, для економії декількох кілометрів, піти ледь помітною стежкою через лавове поле прямо до оглядового майданчика з нашим авто.

 

До майданчика з авто рукою подати, що може піти не так?)

Вгадайте з 1 разу який варіант ми вибрали? Правильно, ми як лемінги ламанулися «коротшим» шляхом. Пошкодували ми про обраний варіант вже через 5 хвилин, коли стежка вниз стала настільки крутою і сипучою, що ми тупо їхали нею, як на лижах, з тою лише різницею, що цей процес ми не контролювали від слова зовсім. Ми з Саньою примудрилися ще й якесь задоволення від такого «слалому» отримувати. А от дівочки наші були добряче злі – і тільки їхнє бажання сказати нам все, що вони думають про нас, про Піко В’єхо, про вибір стежки і взагалі, рухала їх вперед 😁.

Тому коли сипуха закінчилась і почалася лава, ми спочатку зраділи, та як виявилось - це була супер вигідна заміна шила на мило. Йти лавовими полями в принципі прикольно, коли йдеш по стежці, а от коли її немає… А в нас, як ви здогадалися, був якраз другий варіант - тобто стежка теоретично була, а на практиці мозок її домальовував сам. А йти лавовим полем без стежки - це просто капець… ні це просто пи*дець як складно. Лава дуже гостра і ваше взуття каже вам «па-па» просто у вас на очах. А ще якщо у вас взуття не трекінгове, без гарної підошви, то ви ризикуєте взагалі нікуди не дійти. Я свої Merrell`и дуже люблю, тому намагався йти дуже акуратно, і хоч користі з того було як з муфлона молока, швидкість падала колосально.

Коротше, отак з матюками і божою поміччю, ми за якусь годину добралися до свого авто. Чи багато ми зекономили часу, пішовши коротшою стежкою? «Нууу, такоє! Але ж цікаво було просто триндець, хіба ні?» - десь так я виправдовувався ввечері 😅. Традиційно неймовірний захід сонця – курва, я все ніяк не можу звикнути до такої картинки.

День 10.

Це мав бути наш відпочинковий день, бо наступного дня в нас по плану було те, заради чого ми сюди приперлись насправді – сходження на Тейде. Погода зранку шептала, тож ми вирішили прогулятися ще до одного відомого місця – Місячного пейзажу [Paisaje Lunar]. 

Та як тільки ми проїхали по трасі з десяток кілометрів і спустилися трохи нижче, то побачили, що температура за бортом падає. А після кемпінгу Лас Лахас ми взагалі опинилися не то в тумані, не то в хмарі. Не найкращий варіант для прогулянки, але ми вирішили не відступати.

В нас був план спуститися до селища Вілафлор [Vilaflor], де якраз і бере свій початок стежка до Місячного пейзажу. Та по дорозі ми побачили місце, де можна було припаркуватися. Ні, ну як місце – просто був рівний майданчик, де стояло пару автомобілів. Ми подумали: «А нахіба нам спускатися в селище, і потім тупати наверх ніжками, якщо можна стати прямо тут?». Так ми й зробили.

Пройшовши 300 метрів до початку ґрунтової дороги, яка мала привести нас до Місячного пейзажу, ми побачили, що могли залишати авто і тут – з десяток автівок тулилися на узбіччі ґрунтовки. Або ж навіть могли спробувати під’їхати пару кілометрів. Та якось дуже ліньки було повертатися, та й я сказав, що це якось неспортивно – зібралися йти, то треба йти.

Туман супроводжував нас всю дорогу, але все одно навколо було дуже гарно і атмосферно. Але, за іронією, мети нашої прогулянки – Місячного пейзажу, ми так і не побачили через сильний туман. Трохи розчаровані пішли назад, а тут, як назло, ще й дощ почався - так що ми ще й змокли до того всього. Істинно кажу вам, дорога до Місячного пейзажу значно гарніша, ніж він сам 😁.

 

Місячний, курва, пейзаж!

Вже підходячи до кінця ґрунтовки, я став помічати, що в деяких автівок попадається розбите скло на дверях. В мене одразу ж засмоктало під ложечкою, але я гнав від себе недобрі думки – ми ж лишили авто прямо біля головної траси, де мав би бути постійний рух, а не тут, в стороні.

Підходячи ближче до нашої «Шкоди», я вдивлявся чи цілі вікна збоку – наче все було нормально. І тільки повністю обійшовши авто, я побачив, що розбитим було маленьке трикутне скло на задній дверці. «Ну, це фігня – в нас в салоні нічого не лежало й так», подумав я. Дівчата і Саня, які йшли трохи позаду, запитали мене чи все ОК, але я заперечливо похитав головою. Вони спочатку подумали, що я жартую і хотів би я, аби все було саме так.

Наталя наче відчуваючи щось, одразу кинулась відчиняти багажник. Все в багажнику було шкереберть, але головним було те, що наші рюкзаки, які були в багажнику, зникли. Першою нашою реакцією був ступор, потім у дівчат був шок і паніка, а ми з Саньою просто мовчали.

Зараз знову буде невеликий ліричний відступ, які ви так ненавидите, тому прошу його прочитати з максимальною увагою. На Тенеріфе дуже гарно, там купа місць з неймовірними краєвидами і тенеріфці не соромляться в кожному (ну добре-добре, майже в кожному) такому місці робити оглядові майданчики. Часом це доволі великі парковки, часом це кишенька на пару автівок, де можна зупинитися і помилуватися пейзажами. На кожному другому такому майданчику є знак, з намальованим злодієм і розбитим склом. Знак, як можна здогадатися, попереджає не залишати в авто цінні речі, бо скло розіб’ють, а речі вкрадуть. Я спеціально увімкнув тут Капітана Очевидність, бо нас, наприклад, ці знаки не зупинили. Знаки, а також той факт, що в кожній такій точці ми бачили на дорозі розбите скло. Яких вам ще попереджень не вистачає, курва?!

Нас же дещо розслабило відносно тривале перебування на острові, а також те, що ми попереднього дня залишали авто на 5 годин на майданчику і нічого з ним не сталось. Але є одне але: авто ми раніше залишали або на парковках кемпінгів, або у великих містах. А на вчорашньому майданчику рух був такий як в церкві на Великдень - там постійно були люди – хтось приїжджав, хтось їхав геть, до того ж там був білий день і чудова погода.

А тут ми в густий туман залишили авто навіть не на оглядовому майданчику, а просто в лісі, нехай і поряд з трасою. До того ж це була неділя, нас не було більше 3-х годин і в радіусі 2-х кілометрів людей не було зовсім. Тобто ми зробили все правильно, але з точністю до навпаки. Плюс, як ми вже дізналися потім, оця ділянка: від Тейде до Вілафлор, користується особливою популярністю у місцевих злодіїв. Так що підвищити свої шанси бути пограбованими, ми могли тільки якщо б залишили речі просто біля авто 😜.

Отже, перше що ми зробили, це зателефонували в прокатну фірму. І одразу ж подякували провидінню за те, що таки обрали авто з повною страхівкою, наче відчували щось. Бо менеджер абсолютно спокійно уточнив деталі, сказав дзвонити в поліцію, а потім з документом від копів їхати до них, щоб вони замінили автомобіль. І все! Жодних штрафів, доплат і претензій! Це був промінчик світла в тому царстві мороку і депресії, на яке перетворилася наша дружня компанія.

Зв’язатися з копами виявилось складнішою задачею, але за допомогою танців з бубном, Марії Юріївни, та німецької мови (не питайте чому німецької) нам через якісь хвилин 20 вдалося дізнатися, що робити далі. А далі нам треба було їхати до них у відділок писати заяву - ми трохи навіть пообурювалися, мовляв, як це так, навіть не приїдуть до нас взяти відбитки з місця злочину і допитати свідків 😎.

Поки ми їхали до відділку, то намагалися скласти перелік речей, які ми втратили. І кожен раз, коли хтось згадував якусь річ, то було дуже боляче чути фразу: «Бл*ть! І це вкрали!» 😢.

Щоб дарма не забирати ваш час описом масштабів нашої трагедії, скажу що ми втратили ВСІ рюкзаки, які були в багажнику. І ще був би чорт з ними, з тими рюкзаками, якби в них не були спаковані майже всі наші речі, одяг та спорядження. Все що в нас лишилось зі споряги - це Джетбойл, який вцілів, бо стояв в багажнику накручений на балон і намет Meteor 2, що просто валявся в чохлі. 

З одежі лишилось те, що було на нас і більша частина моїх шмоток, які лежали окремо, спаковані в гермомішок. Телефони, паспорти і гроші були з нами, так що ситуація ще була не найгірша (так ми себе заспокоювали). Також в нас залишились 2 порожні рюкзаки, які були з нами під час прогулянки – мій Talon і маленький Санін рюкзак з Декатлону. За іронією долі, ми на початку подорожі жартували, що певно доведеться брати додатковий багаж по дорозі назад, бо в Декатлоні накупили купу речей 😂.

З того всього стало ясно, що злодії не мали часу розбиратися з вартістю речей, які забирали, а взяли тільки те, що можна було зручно нести. Тому вони наприклад, вкрали мій маленький рюкзак за 10 доларів з залишками нашої сушеної їжі і балоном газу, але залишили Джетбойл чи намет. 

Звідси рекомендація: якщо вам таки припекло, не дивлячись на попередження (і здоровий глузд, камооон!), залишити без нагляду авто на Тенеріфе, то ніколи не лишайте речі спаковані в сумки. Навпаки, намагайтесь зобразити максимальний безлад і хаос (комусь навіть не доведеться прикидатися). Ми так робили до кінця подорожі – тому часто наш багажник був схожий на смітник. На електроніку це правило не поширюється – бо мій чохол з павербанком, зарядками і навушниками витягнули з бардачка і не поморщились.

Ми потім прокручували сотні разів події того дня і як могло би все обернутися, якби ми в будь-який момент вчинили інакше ніж вчинили. Ми могли залишити всі речі в кемпінгу Чіо – якраз того ранку радились чи варто це робити. Ми могли не пакувати речі в рюкзаки – але як назло саме того ранку спакували їх по-максимуму. Я ще й хвалився Натальці як мені вдалося всі її речі втрамбувати в один рюкзак. Ми, врешті решт, могли увімкнути голову і не лишати авто бозна-де. Але сталося те, що сталося і, я сподіваюся, цей урок ми запам’ятаємо на все життя.

Коротше, приїжджаємо ми до відділка, всі такі згорьовані і нещасні, і що ж ми бачимо?😀 А те, що у відділку сидить з десяток таких же довбограїв як і ми – і у всіх така ж халепа. А ми по дорозі у відділок бачили ще мінімум 5 автівок з розбитим склом – тобто ми були там явно не останні.

Абсолютно байдужі поліцейські, які втомлено сказали заповнювати заяву і чекати своєї черги, не справляли враження бравих борців зі злочинністю. Через декілька годин очікування в нас таки прийняли заяви. І то нас пропустили трохи поза чергою, коли почули, що ми іноземці. Така байдужість поліцаїв пояснювалась просто: пограбування автівок дурних туристів, які не слухаються попереджень і здорового глузду, тут надзвичайно популярне заняття (ну як от для нас йога або випилювання лобзиком). 

Питання чому досі на острові площею трохи більше 2000 км не змогли побороти цього явища, залишилось відкритим. Зрозуміло, що в такій ситуації очікувати на те, що щось із вкраденого буде знайдено, не варто. Про що нам доволі прямо і сказали у відділку, ну але ми вже якось самі здогадались і без цього.

Після відділку ми поїхали міняти авто, добре що це було буквально за пару кілометрів. Півгодини там і от ми вже на такій же, тільки старішій, «Шкоді» їдемо в готель. А в готель ми їхали тому, що ночувати-то нам було більше ніде: 4 людей на один намет, без спальників, килимків і одягу - не сильно то й заночуєш). Але хвала тим, хто придумав Booking – ми за пару хвилин знайшли непогані апартаменти в готелі не за всі гроші світу. Низький сезон - це часом дуже навіть непогано.

Забрали в номер всі свої речі і всю провізію, яка в нас була (ті нещасні два кульочки виглядали просто жалюгідно порівняно з тим, що в нас було). Після душу і сякої-такої вечері стали радитись, що ж нам робити далі. Навіть не дивлячись на абсолютну відсутність бажання кудись ще їхати і загальний пригнічений настрій, це треба було зробити. Бо на наступний день в нас мало бути сходження на Тейде, але тепер йти було ні з чим, і ні в чому. Після складної розмови і аргументів «за» і «проти» (які супроводжувалися моїми схлипуваннями і Саніними причитаннями) рішення було прийнято.

За допомогою логіки і холодного розрахунку (ну і ще пари пляшок вина і пива, які чудом вціліли в багажнику) нам вдалося таки перемогти депресію, яка вже намагалася дбайливо накрити нас з головою. Бо ніколи не варто опускати руки, адже ж в житті буде ще стільки приводів опустити руки, а ти вже їх опустив! 😂

Йти на Тейде, незважаючи на нашу катастрофу, нам варто було хоча б з однієї вагомої причини – фінансової. Бо за ночівлю в притулку під Тейде ми вже заплатили при бронюванні. А якщо б ми вирішили не робити сходження на вулкан, нам би довелось платити за ночівлю деінде. А одяг який нам треба був для сходження (і який був тільки в мене), ми все одно повинні були б купити – бо ж нам ще 5 днів треба було тусити на острові – реліктові ліси Анаги самі себе не відвідають 😄.

День 11.

Я раніше завжди коли бачив людей, які купують в Ашані якийсь одяг, то думав: «Що за ідіоти роблять це ТУТ? Та піди он в сусідній (нормальний) магазин і купи нормальну річ!». Після 20 жовтня 2019 року я знаю що це за ідіоти – це ми!😎 І тепер я можу з впевненістю вам сказати, що в Ашані, принаймні в іспанському, можна знайти непогані шмотки. Бо якби не Ашан і Декатлон, то не бачити б нам Тейде як своїх вух (ну тобто бачити, але тільки на фото). Особливо тяжко було знову купляти другий раз ті ж самі речі в Декатлоні, ну але що поробиш.

Ми вирішили не казати про свою «маленьку пригоду» батькам, щоб вони дарма не хвилювалися, а ті декілька друзів, яким ми все-таки сказали, одразу ж запропонували свою допомогу, передусім фінансову. Це було зайвим, але все одно дякую Каті, Христі, Антону, і Володьці, який був готовий підняти на ноги навіть Феліпе VI, короля Іспанії, аби покарати злодіїв. Знання того, що тебе не покинуть непризволяще на цьому всіма забутому одному з найпопулярніших курортів світу, дуже надихало 😊.

Закупи тепер відбувалися реально дуже швидко – нам ще треба було доїхати до підніжжя Тейде і зробити неслабий марш-кидок до притулку Альтавіста. До початку підйому ми поїхали дорогою, якою раніше не їздили, і вона капець як відрізнялась, від всього нами побаченого на острові. Це був просто фантастично красивий ліс: наче гігантські евкаліпти і сосни виросли на болотах Луїзіани.

Шкода, що ми не мали можливості побродити там, частково через брак часу, а частково через те, що температура на вулиці була в районі 10 градусів. А коли ми піднялись трохи вище, то вона взагалі впала до 4 градусів тепла, і це о другій годині дня, на секундочку. Виною цьому були густі хмари, які висіли над цією частиною острова, і, судячи з кількості моху на деревах, така погода панувала там дуже часто.

Ми, сидячи в теплому авто, були не дуже готові до такого повороту – ми настроїлися на сонце і ясне небо, а не на ось це от все. Та, на щастя, наші побоювання виявились безпідставними – щойно ми під’їхали до краю гігантської кальдери Лас Каньядас [Las Canadas del Teide], в якій і знаходиться Тейде, хмари лишились внизу. Температура невпинно піднімалась, а разом з нею і наш настрій і настрОй.

Ми з Саньою залишили дівчат і рюкзаки (які ми придбали в Декатлоні, знову) на початку стежки, а самі поїхали до єдиного в окрузі готелю Parador de Cañadas del Teide, що був десь за 5 кілометрів звідти. План був такий: залишити на парковці готелю авто (щоб хоч якийсь нагляд був), а самим спробувати нарешті хвалений тенеріфський автостоп і добратися назад до наших дівочок. План був реалізований настільки молнієносно, що дівчата навіть не встигли толком бутербродів наробити – ми «стопили» рівно 1 хвилину, а потім якийсь іспанець люб’язно нас підкинув. Хай будуть благословенні його доброта і його авто.

Підйом до притулку Альтавіста [Refugio de Altavista] ми почали майже так само як і планували до вчорашнього інциденту - тобто десь близько 16 години. Притулок розташований на висоті 3260 метрів над р.м. і від початку стежки до нього близько 8 кілометрів, а набір висоти складає приблизно 1 км.

Враховуючи наш стан і супер-насичений день, ми ще взагалі трималися молодцями, особливо дівчата. Перші кілометрів з 5 йшлося доволі легко – набір плавний та й сонце вже не так сильно припікало.

 

Яйця Тейде

А от після яєць Тейде (а в Тейде є яйця, навіть не сумнівайтесь), коли почався крутий підйом, довелося трохи піднапружитися. І тут, як мені здалося, я вперше відчув вплив висоти (чорт, так і знав, що оте останнє пиво було зайвим): поки йшов рівномірним кроком в спокійному ритмі - все добре, та варто було на пару десятків метрів пришвидшитися, як одразу починалася задишка, стукало у скронях і взагалі хотілося прилягти. ХЗ, може то було якесь самонавіювання, але мої супутники сказали, що відчували щось схоже.

Отак помаленьку, доганяючи та переганяючи інших мандрівників, ми доповзли до притулку. Притулок нам дуже сподобався, шкода що в наших Карпатах зі схожим рівнем комфорту таких місць поки що лише 2 (Явірник і Гаджина, якби хто не знав). В притулку можна лише переночувати, а до 8 ранку ти повинен його покинути. Але всі, хто ночують в притулку, роблять це не заради того, щоб насолодитися гостєпріїмством тенеріфців (як ви могли би наївно подумати), а щоб мати змогу і офіційний дозвіл піднятися на Тейде на світанку. На вершині теж є обмеження по часу перебування: до 9:00 ти повинен зійти вниз, бо о цій порі канатна дорога починає привозити перших «лінивців».

Коли ми прийшли в притулок, то застали всю інтернаціональну тусовку на маленькій кухні. Дівчата посмішками, а ми з Саньою погрозами зняти взуття, домоглися того, що нам вдалося присісти за столиком і перевести нарешті подих – ми зібрали себе докупи після вчорашнього, ми встигли закупитися в Ашані і Декатлоні, ми змогли добратися до притулку завидна і взагалі ми молодці 😎. Як нагороду за все це, мусили купити собі значків і наліпок в притулку – вони розходились як гарячі пиріжки.

В притулку є вода і світло, на кухні є електрична плита і чайник, так що там можна забабахати неслабу вєчєрінку. Після 19:00 нас розселили по кімнатах - нам дісталася велика кімната зверху. В ній було аж 5 двоспальних ліжок, тому можете собі уявити амбре, яке розлилося по кімнаті, коли всі роззулися? 😏.

Допізна ніхто не сидить (ех, пропала ідея з вєчєрінкою), тому що треба прокинутися дуже рано. Адже щоб встигнути до світанку піднятися на Тейде, треба орієнтовно о 6 годині ранку почати сходження. Ми не стали виключенням і після вечері, спакувавши на ранок рюкзаки, почали намагатися заснути.

Внєзапно Марія Юріївна зробила спробу завадити цьому, і так непростому процесу, заявивши, що через гірську хворобу сили її покинули, і вона завтра не може нікуди підніматися. Ми одностайно погодились, що це абсолютно правильне рішення. І раз вона не може підніматися, то є два варіанти розвитку подій. Або вона спускається на підйомнику, в такому разі їй все одно доведеться подолати 90% підйому на вершину, добираючись до підйомника. Або вона спускається пішки тією ж стежкою, якою ми вийшли сюди. І в будь-якому з цих варіантів їй доведеться після спуску сидіти самій внизу ще декілька годин, чекаючи на нас. До того ж, ми дамо їй рюкзак з її речима і частиною їжі. Ці слова подіяли магічним чином і прокляття гірської хвороби покинуло Марію Юріївну майже миттєво 😆.

День 12.

Зранку, після спроб щось запхати до рота (їсти зовсім не хотілося), ми долучилися до лав підкорювачів Тейде, які гірляндою своїх ліхтарів розтягнулися по стежці.

Підйом був значно легшим, ніж ми очікували. Стежка була тверда і добре вимощена, без сипухи, що було приємним бонусом. Бо ж ми вже приготувалися до того, що вона буде а-ля підйом на Піко В’єхо. Вогні острова, які світилися на узбережжі, не давали нудьгувати. Тому ми й не зогледілись як опинилися біля верхньої станції підйомника, звідки до вершини рукою подати.

На саму верхівку вулкану ми потрапили якраз тоді, коли сонце починало показуватися з-за горизонту. Все навколо було в «молоці», тому сусідніх островів ми не побачили, але знаменита тінь Тейде була у всій красі - achievement unlocked! На вершині ми тусили десь з годину, хоч там було доволі вітряно і температура близько 4 градусів вище нуля.

Ей, люди, веселіше! А то у вас такі вирази обличчя, наче вас вчора пограбували!)

Після спуску до підйомника ми вирішили (незважаючи на небезпеку бути сплутаними з муфлонами), йти в напрямку Піко В’єхо, а потім спускатися стежкою повз Скелі Гарсія прямо до готелю, де стояло наше авто.

Перші півтори години спуску пройшли нормально, але потім він страшенно набрид, навіть мені. Може якби це був тільки початок нашої мандрівки, то ми б сприймали це по-іншому – марсіанських пейзажів навколо багато. Але після всього вже побаченого нами на Тенеріфе, ця дорога (до того ж під палючим сонцем) абсолютно не радувала.

Ми тішили себе надіями, що Скелі Гарсія компенсують нам ці нєудобства, але були неймовірно розчаровані, коли до них нарешті дошкандибали.

 

Палець Бога і палець Наталі

Вони швидше для туристів, яких привозять сюди автобусами, щоб вони помилувалися здалека виглядом Тейде. Туристи бродять там просто натовпами, не маючи сил, часу або змоги піднятися на сам вулкан. І ці скелі є хоч якоюсь розрадою для них – хоча самі по собі вони просто гарний маркетинговий хід.

Тому якщо ви вже були на Піко В’єхо, чи просто хочете нормально спуститися з Тейде, то моя вам рекомендація: йдіть тією ж дорогою, якою прийшли – повз притулок Альтавіста. Це реально швидше і в рази легше, бо стежка там дуже добра, на противагу тій, яка веде до Скель Гарсія.

Схарені побаченим, ми довго там не затримались, а швиденько поїхали геть – в Санта Крус де Тенеріфе, де мали заброньовані апартаменти. Поки ми шукали потрібну нам вуличку, поки шукали півгодини місце для парковки (там тупо все запарковано наглухо) – знайшли його за 700 метрів від нашого будинку, поки милися-пралися, то зморилися так, що нас вистачило тільки на вечірню прогулянку в магазин і декілька партій в Alias.

День 13.

На наступний день ми довго не спали – в нас по графіку була Анага. По дорозі туди заскочили на пляж Лас Тересітас [Playa de Las Teresitas], відомий  своїм білим піском, привезеним із Сахари. Але погода була трохи похмура, ніхто особливо купатися не хотів, тому ми там не затримались.

Звивисті серпантини, які ведуть до єдиного притулку в горах Анаги - Albergue Montes de Anaga, нас вже не здивували – після двох-то тижнів їзди островом і каньйону Маска. В притулку ми залишили речі, хоча нам попалась кімната на 6 людей (тобто ми ще могли мати 2-х потенційних сусідів).

 

На цьому фото той самий кораблик

Перекусили біля авто – в притулку не можна їсти їжу куплену не в них, а ми не хотіли порушувати правила. Емпіричним шляхом підтвердили відкритий ще раніше ефект, який ми назвали «синдромом тунця» - як тільки ти починаєш вчити інших, як правильно відкрити консерви, щоб не обляпатися – одразу ж обляпуєшся сам 😂.

Після перекусу трохи прогулялися стежкою, яка починається за кількасот метрів від притулку. Стежка доволі колоритна, а кількість довколишньої зелені настільки різко контрастувала з усім, що ми бачили раніше на Тенеріфе, що здавалося ніби ми на геть іншому острові.

Стежкою ми пройшли близько 5 км і вирішили, що цього буде достатньо – бо далі йти треба було по дорозі, а цей варіант особливо нікому не подобався. Я хотів випробувати удачу вдруге і знову спробувати автостоп. Вдруге я стопив рівно 10 секунд, бо перша (!!!) ж автівка зупинилась і відвезла нас з Саньою до готелю. А там ми вже сіли в нашу «Шкоду» і повернулися за дівчатами.

Вечеряли ми на терасі з просто шикарним краєвидом – тільки заради нього варто заїхати до цього притулку. А потім у нас були такі баталії в Alias, що наші сусіди – пара німців, боялися заходити до кімнати 😁.

День 14.

Маршрут цього дня мав показати у всій красі реліктові ліси Анаги, відвідування яких вимагає оформлення дозволів на перебування в заповідній частині парку. Та Саня і Марія Юріївна вирішили, що вони вже не стягують бродячого способу життя і хочуть поїхати до океану. Моя ж Наталька вирішила випити цю чашу до дна і сумирно пішла зі мною. В принципі, такий варіант розвитку подій був навіть кращий, бо нам тепер не треба було паритися як звідти потім виїхати - Саня нас просто забирав на фініші.

Як винагороду за витрачені сили, ми з Наталькою побачили цілу купу шикарнючих краєвидів і місць.

Чесно кажучи, я думав, що цей маршрут буде такий самий як і вчорашній. Але він виявився навіть красивішим (хоча здавалося, що це неможливо), недарма ним може проходити обмежена кількість туристів за день.

Нас ніхто не перевіряв, та знову ж таки, не оформити онлайн безкоштовні дозволи – це вершина свинства. При проходженні цього маршруту варто також закладати значно більше часу, ніж ви це робите зазвичай на таку відстань (близько 12 кілометрів), бо фоточки самі себе не зроблять 😆.

В нас цей шлях забрав близько 3 годин і ми й схаменутися не встигли, як опинилися на пляжі Альмасіга [Playa de Almaciga], на мою думку – найкращому з пляжів Тенеріфе, де ми побували. Мікроскопічний чорний вулканічний пісок, скелі, і, звичайно ж Хвилі. Саме так, з великої букви – вони тут просто ідеальні, недарма ж тут постійно тусять серфери. Сам пляж має дуже малий кут нахилу і після великої хвилі вода повертається в океан так повільно, що поверхня піску виглядає наче дзеркало. Однозначно рекомендую – сюди варто їхати хоча б через пляж Альмасіга, а ще ж поблизу є й інші: Playa de Fabian, Playa de Benijo, Playa San Roque, Playa de Tachero.

Ми так захопились водними процедурами, що навіть трохи провтикали час, коли треба було зв’язатися із власниками наших апартаментів. І тільки ввечері, під час прогулянки вечірнім Санта Крусом, ми відчули, що наша мандрівка добігає кінця. І одразу якось стало так сумно і захотілося ще 😌.

День 15-16.

Того ранку ми нарешті виспались, вперше за багато днів нам нікуди було поспішати – в нас був цілий день. Закупи гостинців і шмоток (ви ж не забули, що в Ашані класні шмотки, правда?), в умовах обмеженості наших фінансових ресурсів, зайняли в нас майже 4 години. Дорога до апартаметів, які знаходились за 15 кілометрів від нашого аеропорту десь години півтори. Решту часу ми їли, гуляли і пробували купатися на місцевому пляжі. Та після Альмасіги ми не могли повірити, що кам’янисте і крихітне місце, яке ми бачили перед собою, дійсно пляж. Коротше, ви вже зрозуміли, що Альмасіга – це one love! І взагалі, більшість клієнтів місцевих готелів проводять час в басейнах, навіть не знаючи який кайф можна отримати від пляжів острова. Нещасні, що з них взяти 😏.

 

Жалкає падобіє лєвой рукі)

Наш літак був о 8 годині ранку, тому нормально виспатися в ніч перед вильотом нам вже не вдалося. Авто ми залишили на парковці аеропорту, на тому ж місці, де забирали. Потім на сканері мені довелося повоювати з працівниками аеропорту, які не хотіли пускати мене з палицями з Декатлону. Потім домахалися до дуг намету, а коли я вперся, то вони посягнули на святе – стратегічний запас тунця😁. Ціною неймовірно важких і нервових переговорів мені вдалося захистити тунчика і дуги, натомість пожертвувавши палицями (одна з них і так була погнута, так що біс з ними).

Ми летіли з пересадкою в Мадриді, бо так було рази в 2 дешевше, ніж прямий рейс до Кракова. Та й, в принципі, 3 години пересадки це ще терпимо. Другий переліт дався вже тяжче, що логічно, бо він довший. А от фінальний акорд подорожі – поїздка автобусом до Львова, остаточно нас «добив». Хвала богам, що ми приїхали в неділю зранку і в нас ще був цілий день щоб відпочити від відпочинку 😂.

Зверніть увагу на наші "величезні" валізи - от як не треба відпочивати 😁 

Цим знаменним абзацом я завершую опис нашої мандрівки, схожої на кисло-солодкий соус з емоцій (вдалині чути вигуки «Нарешті!», «Давно пора!», «Ти за*бав вже про одне й те саме!», салюти, розбещені крики морських птахів, ревіння моржа та інші звуки іздаваємиє різною морською сволотою). 

Оглядаючись зараз на всі моменти подорожі (і приємні, і не дуже), я можу сказати точно, що вона вдалася. Причому на всі 200%, незважаючи на всі наші непередбачувані витрати і ціну втрачених речей, додавши які, можна було б ще раз з’їздити на Тенеріфе 😁.

В будь-якому випадку, цю подорож ми запам’ятаємо на все життя: частково через небаченої краси природу острова, і частково через цю пригоду з пограбуванням. Я б навіть сказав, що вона стала стержнем всієї історії, бо все звелося до подій «до» і «після». І тільки одним богам відомо, чого мені коштувало спочатку домовитися з тенеріфськими злодіями, а потім переконати свою страхову (де я завбачливо застрахував всіх, тільки тссс – нікому не кажіть), що це дійсно був нещасний випадок.

P.S. Насамкінець, я хочу подякувати Натальці, Марії Юріївні і Сані, з якими навіть найлютіший треш перетворюється на неймовірну пригоду. Ви – КРУТІ (принаймні, частина з вас 😏). «Аве!» вам.

P.P.S. Я свідомо не перетворював цю купу тексту на довідник-путівник. Бо по-перше, не факт, що в мене вийшло б, а, по-друге, навіщо винаходити велосипед, якщо є шикарний путівник від ПроПоходи?

P.P.P.S. Наша подорож вкотре стала ілюстрацією того, що навіть в такі, на перший погляд, екзотичні місця, як Канарські острови, можна і варто подорожувати. А якщо ви при цьому будете слухатись дорожніх знаків і не будете тупити, то навіть не доведеться для цього продавати нирку.

Hasta la vista, pedrilos! 😎

Shurik ©

Львів, 2020