Горганська різня бензопилою або Останній «акціонер»

Мої вітання, друзі!

100 років вже нічого не писав, і певно багато хто з вас, приєднавшись до групи в FB (ну ви ж звідти прийшли сюди, хіба ні?), не розуміють нахіба вони це зробили. Але мушу запевнити вас – далі буде тільки гірше, тому лишайтеся на звязку ;)

І разом з тим, за час мого мовчання я не тільки бив байдики і займався різними дурницями, мені ще вдалося вибратися в гори з Тим, Кого Не Можна Називати… великим і жахливим Сашком Матурою.

Якщо ви цікавитесь туризмом в українських Карпатах і раптом провели останні декілька років в навколотуристичному сегменті українського FB в летаргічному сні, то доведеться мабуть пояснити. Сашко Матура – це така … особа, яка декілька років назад взялася абсолютно добровільно і безкорисно чистити і відновлювати стежки в тій частині Горган, які знаходяться навколо Осмолоди. Причому робить він це незалежно від наявності помічників чи погоди, метр за метром просуваючись до мети, яку собі поставив. І майже в 100% випадків, якщо ви гуляли десь в районі Молоди, Аршиці, Грофи чи Попаді і бачили прорізані стежки і завали – це його рук справа.

Оце було пояснення чого він великий, а от чого жахливий … Ну, це викликано певною нестриманістю і емоційністю Сашка в ФБ. Це якщо дуже і дуже м’яко сказати. А якщо трохи жорсткіше сказати, то він розчехляє свій вірний банхаммер мало не щодня і для нього послати когось «нах*й», як для вас кліпнути.

Цим власне він і відлякує багатьох, бо ніколи не можна наперед вгадати з якого приводу зможе до тебе до*батися Сашко. Це робить його непередбачуваним, як лосося в кущах чорниці. Причому нерідко він буває неправий, але вже пізно – люди послані в пішу еротичну прогулянку, клавіатура димить, а його співрозмовники п’ють валідол.

Оцей короткий екскурс був потрібен лише для того, щоб ви зрозуміли, що наважитися на спільну подорож з Сашком зможуть «не только лишь все», як казав великий Кличко. Напруженості ситуації додавав той факт, що в планах Сашка було завершення прорізки стежки на хребті Горган. А бензопила в його руках, скажімо так, додавала пікантності його і без того непростому образу.

Бо одна справа йти в гори з мамкіними «пакарітєлями Гавєрли», і зовсім інша – з людиною, яка може за косий погляд, чи не тим тоном сказане «Доброго ранку!», відчикрижити тобі щось із життєво-необхідних органів (принаймні, таке враження могло скластися, якщо поспостерігати за стилем спілкування Матури в ФБ). Мене такий варіант точно не влаштовував, бо всі мої органи мені дорогі як пам’ять. Але й сидіти вдома, читаючи пости Матури про те, як він сам героїчно прочистив якусь ділянку, промаркував стежку чи відновив райшток, було вже несила.

Тому зібравши волю (хм…, дійсно краще назвати це волею) в кулак, я написав Сашкові, що готовий приєднатися до нього в найближчій вилазці. І от я вже чекаю на нього зранку на вокзалі Івано-Франківська. Прийшовши, він привітався і одразу ж по-діловому зважив в руці мій рюкзак: «Легкий! Це добре – буде куди воду складати!». Його ж власний рюкзак був добряче за 20 кг. Тут в мене вперше промайнула думка: «Блін, Шурік, нахіба ти на це підписався?», але було вже пізно щось змінювати (хоча варіант інсценувати власне самогубство завжди був напоготові).

Добирання до Осмолоди «пролетіло» непомітно (if you know what I mean). Те, що Сашка знають тут всі (включно з водіями маршруток від Франківська до Осмолоди) явно свідчило про те, що він тут частий гість. Більше того, він навіть знав після підсідання яких саме, особливо балакучих, пасажирів треба робити вигляд, що спиш мов убитий.

В Осмолоді ми завантажилися в «Роллс-Ройс» Віктора Худяка, який підкинув нас до початку підйому на хребет. Я тільки крякнув після того, як підняв свій рюкзак (7 літрів тільки води, то вам не хухри-мухри). На щастя Худяк і його друг вирішили допомогти нам підняти весь цей вантаж на першу вершину хребта Горган, яка (сюрприз!) називається Горган.

Підйом дався нам тяжко, і якби не допомога, то невідомо чи ми би в той день ще змогли щось робити. По самому хребту мені йшлося значно легше, хоча й там було вдосталь спусків і підйомів. Але новизна маршруту і краєвиди, які відкривалися періодично по обидва боки від основної стежки, повністю нівелювали всі тяготи дороги під палючим сонцем.

Плюс ще усвідомлення того, що з нашого ракурсу Боревку, Лопушну і Сивулі бачила мізерна кількість туристів, додавало трохи сил.

Через декілька кілометрів хребтом ми підібрали намет Сашка і бензопилу, які він залишив там попереднього разу. Не скажу, що я зрадів цьому, але діватися було нікуди – треба йти вперед.

І чим далі ми просувалися по хребту, тим густіші ставали зарослі жерепу і тим титанічнішою видавалася праця Сашка і його помічників в попередніх «акціях». 

Як казав Сашко, він думав, що весь хребет зарослий так само «сильно» як на перших кілометрах, тому і різали спочатку не надто широко, щоб швидше просунутися вперед.

Та жереп мав свої плани на Сашка і на кількість його «акцій».

Нарешті ми проминули вершину Горга і це означало, що до місця, де мав би бути наш табір лишається вже небагато. 

Трохи побродивши на узліссі ми таки змогли вибрати гарне місце і встановити намети. Заслужений перекус і ми рушили «на роботу».

Широкий автобан посеред густющого жерепу, який Матура прорізав тут на попередній вилазці, свідчив про те, вибору в нас особливо немає: або ми жереп, або він нас.

Не дивлячись на загальну виснаженість ми ще змогли попрацювати 2,5 години і прорізати 120 метрів жерепу. 

Так виглядало закінчення прочищеної стежки

Що, не вражають цифри? Ну тоді можна подивитися відео роботи Сашка, можливо так стане зрозуміліше [для подолання за*обів YouTube, рекомендую вручну поставити максимальну якість відео].

Причому в одній ямі (вона покажеться на останньому відео), ми так застрягли, що 5 метрів жерепу чистили хвилин 20. Але нарешті Сашко скомандував повертатися назад. І не скажу, що я не зрадів цьому рішенню. Повечерявши, ми без зайвих розмов повкладалися спати – завтра підйом мав бути ще до світанку.

Сашко прокинувся вдосвіта і поки я намагався роздуплитися - «де я і що тут роблю?», він вже поснідав і подався працювати. Не бажаючи пасти задніх (хоча якщо чесно, то задніх в нас не було), я після перекусу пішов його доганяти.

Рішення почати роботу до того, як вийде сонце, було надзвичайно мудрим. Бо до моменту, коли воно почало добряче припікати (десь в районі 10 години) ми вже встигли попрацювати більше, ніж 3,5 години.

Ось як виглядала робота Сашка збоку, моїми очима.

Ось відео де я намагаюсь показати супер зарослу стежку.

А ось як виглядала робота Сашка очима жерепа, так би мовити.

І ось результат нашої титанічної (не побоюсь цього голосного слова) праці.

Ми вгризалися в жереп, як колорадські жуки в картоплю, та наші надії дійти сьогодні до розвилки після вершини Кінець Горгану зникали швидше, ніж вода з наших пляшок. 

Тоді я дуже шкодував, що з нами не було Бодьки-Павука (Бодька-Павук - це легендарний персонаж карпатських казок, міфів і переказів). Бо якщо вірити гуцульським легендам, в нього є таємний режим «Комбайн Смерті», який би нам дуже пригодився в битві з безкінечним жерепом.

І хоч місцями траплялися ділянки по 10-15 метрів відносно вільні від жерепу, це вже не рятувало ситуацію, бо на годиннику було 15.00 (а ми з Сашком падругі не желєзні і добряче потомилися до того часу), вода закінчилася, а ззаду, від вершини Горган, невблаганно насувалася гроза. 

Ми мали примарні сподівання, що гроза обійде нас збоку. І вона дійсно посунула на Сивулі. А вже тільки потім накрила нас.

Ми не дійшли до більш-менш прохідної стежки буквально метрів 20-30. Від місця, де ми зупинились, до вершини Кінець Горгану залишилось приблизно 120 м. (з них якраз отих 20-30 важкопрохідних), і, відповідно, до розвилки біля стовпчика №23 - 500 м. Дуже шкода, але як каже Сашко: «Ті, хто будуть тут ходити потім, так краще відчують контраст між «звичайною стежкою в жерепі» і нашим автобаном.

Під час нашого «відступу» я зняв декілька відео. Вибачте за хитання камери – там по іншому було ніяк. І за поганий звук – здійнявся реально сильний вітер. Та ці відео дадуть вам трохи уявлення про те, скільки ж нам вдалося зробити.

Тут мушу вставити маленьку ремарку: в кінці останнього відео, правий все-таки був я – якраз на тому місці ми попереднього дня застрягли на 20 хвилин. А місце про яке Сашко думав, було через метрів 200 і там була значно більша «ямка».

Якщо ви дивилися відео вище, то вже знаєте, що до наметів ми дійшли мокрі, як хлющі. Але добре, хоч блискало не біля нас. 

Намет Матури перетворився на басейн, тому ми сіли в моїй одиничці пити пиво. «І як п’ється пиво двом промоклим чоловікам в одномісному наметі, де й одному тісно?», запитаєте ви. «Шикарно! Просто за*бісь!», відповім вам я. Дощ то вщухав, то починався знов і якби не ватра, яку розклав Сашко, я б напевно і не виліз вже з намету.

Тверезо (наскільки це було можливо в той вечір) оцінивши ситуацію, ми вирішили, що завтра нам немає змісту намагатися закінчити прорізку – ми будемо повністю мокрі ще до того, як доберемся до місця, де вчора завершили. Тому постановили спускатися вранці в Осмолоду, і не просто так, а щоб встигнути до ранкової маршрутки.

А щоб реалізувати такий амбітний план, нам знову довелося встати задовго до світанку. Сніданок, збори і ось ми знову мокрі до пояса бредемо по стежці.

Я спросоння був трохи розслаблений і поплатився за це, адже жереп завдав удару у відповідь. На одному-єдиному, курва, розсипі горганського каміння, я умудрився так навернутися, що трекінгова палиця пішла «спати» одразу, а рана на нозі заживала ще місяць. Як мені вдалося не зламати там якусь кінцівку, я не знаю й досі. Але шок від того наскільки близько я був до перелому, нівелював весь сум з приводу втраченої палиці. Горган зібрав свої жертви.

Ось так, накульгуючи, ми з Сашком помаленьку спустилися донизу, причому доволі крутим і слизьким спуском. Добре, що і він, і я знали цілу купу різних «рибальських і охотничих» історій – так спуск пройшов набагато швидше. Після цього нам залишалося ще близько 8 кілометрів грунтовкою до Осмолоди. 

На цьому «акцію» по прорізці Горгану можна було вважати закінченою і ми, задоволені собою, сіли в автобус до Калуша.

Тут мала б бути якась мораль, розумна філософська думка чи якийсь висновок, але ніт! Я просто дуже задоволений, що мені вдалося трошки допомогти людині, яка уособлює собою Сізіфа, і все-одно не здається і не опускає рук (бо в нього, як правило, в руках бензопила, а з опущеними руками нею незручно працювати).

Наостанок хіба скажу, що буде здорово, якщо туристи дізнаються (нехай навіть і з цієї історії) про те, що хребет Горган знову ходибельний (принаймні на 95 % відсотків) і захочуть там пройтися.

P. S. Якщо у вас, випадково, склалося враження, що я занадто ідеалізую чи героїзую Сашка Матуру, то мушу вам сказати, що ви, швидше за все, праві як ніколи. І для того, щоб переконатися в правильності свого висновку, вам критично необхідно бодай один-єдиний разочок сходити з ним на його «акцію» і особисто в цьому пересвідчитися.

P. P. S. Якщо у вас, раптом, виникло непереборне бажання якось допомогти Сашкові, то можна зробити це багатьма способами: особистою допомогою (найцінніший спосіб – вирівнює карму, відмолює гріхи, покращує харизму, апетит і самооцінку); фінансово (в мене, наприклад, є знайомий, який кожного разу коли хоче піти на «акцію» з Сашком, але не може, закидує йому декілька гривень на картку); репостом, лайком і добрим словом у FB.

P. P. P. S. Цей текст ні проплачений, ні схвалений Матурою. Ба більше, він навіть не знає, що я його збирався писати. Та мені зрештою, пох*й, це ж мій текст)))

Аве всім!

Shurik ©

Львів, 2019