Море, мухи, майонез. Подорож Кіпром

- Я тут накидав 800 причин, чому я не зануда...

Майже випадок з життя

В той час, як усі красиво описували свої захопливі закордонні подорожі та постили фоточки у FB та Instagram, я стримувався. Окрім моєї неймовірної сили волі цьому неабияк сприяв той факт, що за кордоном я не був. Але чим далі, тим більше мені хотілось, цитуючи великого Леся - «запи*дячити якусь гумореску» на тему подорожей за межами Неньки.

І ось, навесні минулого (2018) року, я прийняв рішення покласти цьому неподобству край. Поклав я його, значить, збоку і став думати куди б це можна було податися? Оскільки, справа була в березні, та ще й у Львові (який знаменитий своїми весняними піщаними бурями – «якщо пісок в лице, то пісок в лице»), то природньо, що мені захотілось кудись, де тепліше і пісочок. А так як людина я ризикова і непередбачувана, то, вивчивши майже напам’ять відео Антона і Христі, потихеньку рванув на Кіпр, в його «грецьку» частину.

Якщо ти, мій прекрасний читачу, дочитав до цього місця, то я вже, певно, можу відкрити тобі таємницю цього тексту: окрім чітких перевірених фактів, якими так славляться мої історії, тут будуть траплятися також вставки суб’єктивних відомостей. Тож прошу цей факт враховувати, і, якщо хтось вирішить використати цей текст як джерело інформації («о горе вам, нещасні!») – потім не кажіть, що вас не попереджали.

Я – людина порядку і люблю, щоб все було гарно і ретельно сплановано. Ця моя риса знайде своє відображення в детальності деяких відомостей, тож не лякайтесь. Всі ціни і нюанси подорожі актуальні станом на квітень 2018 року, тому зважайте на це. Наприклад, розмір ручної поклажі у WizzAir тоді був більший, ніж зараз, а варіантів дістатися Кіпру з України було менше – ще не літав Ryanair і т.д. Важливо! Всі інтернет-ресурси, компанії, бренди чи люди, згадані в цьому тексті виключно в інформаційних цілях (а зовсім не в рекламних, хоча…).

В подорож разом зі мною вирушили вже знайомі вам Наталька, Саня і Марія Юріївна. Я хотів в своїй першій подорожі обмежитися мінімумом пересадок, тому вирішив летіти з Києва в Ларнаку WizzAir’ом. Квитки купив десь за місяць до дати відльоту. На двох переліт туди-назад обійшовся в 200 євро включно з річним членством Wizz Discount Club, вартість якого 999 грн. Чи можна було взяти квитки дешевше? Думаю, що так, але ми були обмежені часовим вікном, тож особливо вибирати не доводилось. Якщо чесно, то в цьому місці розповіді мій внутрішній критик радить мені написати, що «мандрівка сподобалась, всім рекомендую» і поставити крапку. Якщо вам цього достатньо, то: а) я вам заздрю; б) ви вперше читаєте мої тексти.

 

Ну а ми продовжуємо продовжувати - як я вже згадував раніше, в квітні 2018 політика авіаперевізника щодо ручної поклажі ще була наближена до адекватної і якщо багаж підходив під вказані параметри (55x40x23 см і вагою до 10 кг), то його можна було брати з собою в салон літака. Тому найголовнішою нашою задачею було так спакувати 4 рюкзаки, щоб не заплатити жодної зайвої гривні. Забігаючи наперед, скажу, що із цією непростою задачею ми справились успішно. А непростою цю задачу робив той факт, що ми везли з України в рюкзаках весь одяг, спальники, намети, пальник і їжу на 7 днів подорожі. Причому нікого з нас в гріху легкохідства звинуватити не можна було, навіть якби дуже хотілось.

Відео, де Антон і Христя розповідають про спорядження і одяг, які вони брали на Кіпр, я подивився, напевно разів 40. Необхідність вміститися в ручну поклажу (принаймні, такою була офіційна версія) змусила деякий одяг та речі докупити, причому одну з найважливіших речей – сонцезахисні окуляри, я придбав за 3 години до старту (планувальник 80 рівня, чорт забирай). Але ось всі необхідні (і не дуже, як виявилось потім) речі спаковані, рюкзаки по десять разів перевірені по габаритах і ми стартуємо.

Летіти на Кіпр недовго, всього 2,5 години – якраз нормально для першого разу. Причому перед посадкою літак робить крутий віраж над морем і це виглядає дуже круто! І ось ми нарешті в аеропорту Ларнаки (правильно робити наголос на першому складі) … стоїмо в черзі. Черга рухається повільно, всі якісь мляві, кіпрські митники не дуже радісні, до того ж деяких пасажирів забирають і кудись відводять («на депортацію, певно» - радісно підбадьорює мене мозок, - «готуйся й ти»). Нарешті черга доходить і до нас: Саша і Маша проходять митника майже миттєво, в Наталі теж все ОК, а я…

Мама завжди казала, що я обдарована дитина (замість того, щоб сказати правду) і я сам був щиро в цьому переконаний. Але я  й подумати не міг, що моя обдарованість настільки кинеться в очі кіпрському митнику, що він захоче поспілкуватися зі мною більше, ніж з іншими. Почалося все з безневинного питання: «Мета приїзду?», і все було б добре, якби я на одне з питань не бовкнув, що ночувати ми зібралися в парку. Як тільки кіпріот почув це, в нього в очах загорівся мисливський блиск, а я почав гарячково пригадувати все, що я пам’ятав з англійської (Аве Вам, Ольго Віталіївно!). Через хвилин 10 я незворушно (незворушність легко вгадувалась в крапельках поту, які рясно вкривали мою лисину) описував методи розкладання намету, погодинний план пересування Кіпром та переконував митника, що кажучи «переночуємо в найближчому парку», я мав на увазі «всю ніч будемо чемно сидіти на лавці і виглядати фламінго». Через 15 хвилин боги змилостивились і кіпріот (в очах якого сатанинським вогнем все ще горіло слово «депортація») вдарив у паспорті жаданий дозвіл.

Щойно я опинився по той бік турнікету мої компаньйони видихнули з полегшенням – бо ж саме в моєму рюкзаку були намет і пальник. Ледве перебираючи ногами, я побрів в сторону duty-free і вже там побачив повідомлення у FB від досвідченого друга: «Тільки не здумай сказати, що ви будете ночувати в парку» («С» - своєчасність!). З того всього мусили взяли в duty-free декілька літрів емм… мінеральної води (без газу!), щоб заспокоїти нерви, і рушили в сторону того самого нещасливого парку.

За 20 хвилин ми вже шукали в парку затишніше місце для наметів – до речі парк там доволі дикуватий, хоча й безлюдний. Воду набрали з крану на початку парку, залили холодною водою сушку від «Happy Elk» і відкоркували ммм…мінералку – таким було завершення цього непростого дня.

На наступний день прокинулись десь о 7 ранку, але сонце було вже високо. Поснідали, зібрались (паралельно намагаючись викурити з намету кота), набрали воду в туалеті і помаленьку вирушили. До речі туалет, який ми побачили в цьому парку нас дуже вразив (хоча це ще були квіточки) – в нас більшість платних туалетів виглядають значно гірше, ніж цей.

В нас було два варіанти куди рухатись: назад до аеропорту чи вперед, до міста. Христя, в переписці перед подорожжю, наполегливо радила вертатися до аеропорту, мовляв там набагато легше сісти на автобус. І вгадайте з трьох разів який варіант обрали ми? Правильно – нам дуже закортіло пройтися під палючим кіпрським сонцем тихими вуличками Ларнаки.

Ну добре, добре – признаюсь вам, що ми ще були заінтриговані можливістю побачити фламінго, які прилітають зимувати на озера поруч з парком. Але вийшовши до озера ми побачили, що воно добряче обміліло і ніяких фламінго навіть близько не видно. Розчаровані цим фактом, ми бадьорим кроком ідіотів рушили в місто. Десь на середині дороги між парком і містом (коли вже було тупо повертатися до аеропорту) ми все-таки побачили фламінго. Пернаті засранці стояли в озері по іншу сторону дороги і насмішкувато дивились на нас. Роздосадувані цим фактом, ми, назло їм, навіть не перейшли дорогу, щоб зробити фото – хай знають на майбутнє.

- Ти фламінго на фото бачиш? - Ні! - А вони є!

Через декілька кілометрів наш ентузіазм стосовно того, як ми швиденько подолаємо тих пару кілометрів до супермаркету Carrefour, зменшився до катастрофічно малих величин. Сонце, спека і лінь-матінка робили свою справу. 

Через 2 години і 8 км., ми все-таки доповзли підійшли до супермаркета. І що, ви думаєте, ми побачили? Красивий напис Σκλαβενίτης (Sklavenitis, якщо раптом ви в школі прогулювали уроки грецької), в якому навіть невиправний оптиміст не впізнав би слова Carrefour. Всі миттєво збадьорилися, бо ж мало що так додає енергії, як усвідомлення того, що єдиного відомого тобі магазину, де ти міг купити газ для пальника, вже не існує.

Ми розбрелись по магазину, прочісуючи ряд за рядом в пошуках газу. І кожен раз, коли ми зустрічались на перехресті рядів, надії лишалося все менше й менше. В розпачі ми байдуже проходили поряд з алкоголем та морозивом. На першому поверсі газом і не пахло, в переносному значенні – бо інакше всіх би вже евакуювали. На другому поверсі пошуки теж не давали плодів – аж ось нам залишився останній ряд. І там, на найнижчій полиці, майже непомітні стояли дорогоцінні газові балони. Знайшовши потрібний нам, з цанговою різьбою, ми нарешті змогли звернути нашу увагу на інші прекрасні товари цього благословенного магазину.

Після закупів (піта, майонез  і соуси; алкоголю брати на стали) ми витратили кілька хвилин намагаючись з’ясувати в персоналу, де саме ми можемо сісти на автобус до наступного міста – Лімасол. Але дівчата ще гірше знали англійську ніж я (а цього, повірте, нелегко добитися). Врешті решт ми змогли визначити приблизний напрямок руху і почимчикували під палючим сонцем вуличками Ларнаки. Прийшовши на автостанцію, ми дізналися, що автобус нам слід ловити на наступній зупинці - Finikoudes, яка знаходиться неподалік від Larnaca Police Headquarters, поруч зі стоянкою яхт.

Між Ларнакою і Лімасолом всього-навсього 70 кілометрів, але звичних нам маршруток немає. Натомість між великими містами курсують великі (і недешеві) автобуси Intercity. Але вони, за невеликим виключенням, їдуть тільки від одного міста до іншого, незважаючи на смішні, за українськими мірками, відстані. Наприклад, щоб дістатися з Ларнаки в Пафос (135 км), вам треба буде змінити 2 автобуси (є автобуси, які їдуть прямо в Пафос, але їх дуже мало). А вони мало того, що їздять з точністю до хвилини , так ще й зупиняються тільки на «своїх» зупинках і пробувати їх зупинити деінде – марна справа. Окрім того, на Кіпрі автобуси (в т.ч. Intercity) їздять за різним розкладом в зимовий та літній період, в кожному з цих періодів різні розклади руху в будні та вихідні, а ще там є поділи на денні та нічні автобуси. Складно? Трохи є, та розібратися у більшості цих нюансів допомагають таблички з розкладом, які є на кожній зупинці Intercity.

Отож, щойно ми добрели до необхідної нам зупинки, з’ясувалося, що автобус до Лімасолу відправився 5 хвилин назад, а наступний буде через півтори години. Пам’ятайте, що автобуси на Кіпрі майже завжди відправляються вчасно, як я не знаю що. Тому якщо написано, що автобус відправиться о 13.47, то так, курва, і буде. Щоб не гаяти дарма часу,  ми вирішили пообідати, зручно вмостившись в тіні пальми поряд із зупинкою, під здивованими поглядами перехожих.

Дорога зайняла трохи більше години. Вже майже в самому Лімасолі з’ясувалось, що через ремонт вулиці автобус не поїде туди куди нам треба. Довелося виходити біля набережної і хвилин 15 йти до станції (часом дуже гарними вуличками), де ми мали сісти на автобус до Троодоса. Я знаходив в мережі інформацію, що до Троодосу громадським транспортом дістатися неможливо – тільки екскурсійними автобусами чи на авто. Та ви не ведіться на цю брехню, бо автобуси туди ходять двічі на день: о 9:30 та 18:00, тож тим, хто добиратиметься з Пафоса чи Ларнаки можна не сильно поспішати. Ми знову мали в запасі майже дві години, а йти вже нікуди не хотілося, тому обмежились пошуком магазину і покупкою вина (так-так, цього разу ми здалися).

Решту часу ми відбивалися від настирного продавця магнітиків з ликами святих. Дядько виявився поліглотом (хоча української, падлюка, не знав) і щойно почув нашу розмову почав ламаною російською розхвалювати свій товар. Він старався як міг: заходив то з однієї, то з іншої сторони, активно використовував small talk та намагався підтримувати зоровий контакт. В кінці, бачачи, що ми скоро поїдемо геть, він вирішив зайти з козирів і сказав мені, що я схожий на Ісуса Христа з його магнітика. Так тривало доти, поки я не вирішив скинути з голови баф – вигляд лисого Спасителя виявився для нього непідйомним і він нарешті відчепився.

Аж ось нарешті автобус під’їхав до платформи – він вже був значно більше схожий на маршрутку, але відправився вчасно - щойно стукнуло 18:00. Особливість Троодосу в тому, що там немає постійних жителів, тільки готелі, пару кафе і спортивний комплекс. Відповідно 99% людей, які там бувають – це туристи, які туди добираються або на екскурсійних автобусах або на авто. Зараз ви зрозумієте чому я присвятив цьому стільки уваги: десь через 40-45 кілометрів від Лімасолу, в одному з маленьких сіл вздовж дороги, наш автобус зупинився і всі почали виходити.

Водій і хтось з пасажирів почали нам показувати, щоб і ми, мовляв, виходили. Але я по карті бачив, що до Троодоса ще дуже далеко. Мило посміхаючись, я показав йому жестами, що ми заплатили, щоб нас завезли в гори, тому чорта з два ми кудись вийдемо. Покликавши на допомогу ще декількох притомних кіпріотів їм через пару хвилин вдалося пояснити мені суть цього «фінту вухами». Справа в тому, що як я вже писав вище, на Троодос особливо немає кого везти, бо ніхто там постійно не живе. Отже й такій великій маршрутці їхати туди сенсу немає. Тому на півдорозі з Лімасолу всі виходять і ті, кому треба далі, пересідають в меншу маршрутку (доплачувати при цьому нічого не треба). Геніально ж, бл**ь!

Поїздка в сутінках вузькими серпантинами була доволі атмосферна. Водій, знаючи дорогу як свої 3 пальці, їхав на максимально можливій швидкості. А я, весь час забуваючи про лівосторонній рух, постійно рвався закричати йому: «Куди ти, баран, по зустрічній преш!». Але ось нарешті ми десантувались на Троодосі. Те, що ми були вже в горах, відчувалося зразу – порівняно з жарким містом тут було значно приємніше і прохолодніше (в цьому місці мав би бути закадровий демонічний сміх: «Мваахахааа!!!»). Йти в темряві по Atalante Trail нам не хотілося, тому ми набрали води з крану і, поки ще не зайшло сонце, стали шукати місце для ночівлі.

Якби мені перед поїздкою сказали, що на Кіпрі я буду ночувати за 30 метрів від громадського туалету на смітнику, то я (як той заєць з відомого анекдоту, що їхав в Китай), напевно, відмовився би від поїздки. Та не робіть поспішних висновків, а краще гляньте на фото нижче.

1. Сезон на Троодосі ще не почався і туристів дуже мало, а значить і сміття ще немає.

2. Місце для смітника зроблено на совість.

3. Воно чисте (тільки шишок достобіса багато), затишне, захищене від вітру і поряд з туалетом водою.

Коротше кажучи, це була знахідка. Але карма закон збереження енергії діє, як завжди, і невдовзі нам довелося розплачуватися за це…

Коли Антон з Христею у своєму відео казали, що вони не очікували, що в горах Троодосу буде так холодно, я думав: «Та! ЗмерзлюкИ якісь!». Так от, друзі, я спеціально полетів на Кіпр і все перевірив. І щоб ви думали? Звичайно ж, ПроПоходи помилились – на Троодосі не було холодно. В ту ніч на Троодосі було просто ****дець як холодно. Просто ****дець. Так-так, ви правильно здогадались, я мав на увазі саме «холодець».

Ночували ми під музику, зубами вистукуючи чечітку, чардаш, аркан, коломийки, сіртакі та інші запальні мелодії. В хід пішли навіть рушники з мікрофібри та рюкзаки, якими ми намагалися накритися. Квілт від STS, який я використовував як ковдру, ситуацію не дуже рятував (притому, що в решті ночівлях на Кіпрі він був просто ідеальний). Словом, я не знаю як ми дожили до ранку.

Хвала богам, що ранок на Кіпрі починається не так як в нас – о 7:00 багато хто вже працює. Нас, наприклад, розбудили працівники дорожної служби, які о 6.45 вже завели свою техніку і почали щось розкопувати неподалік. Радість від того, що ми залишились живі, переповнила нас настільки, що ми змогли повилазити з наметів і очманіло спостерігати за тим, як сонце, піднімаючись, підвищувало температуру повітря до комфортних величин.

Ми, на жаль, не мали стільки часу, щоб вдосталь полазити по Троодосу і відвідати закинуті поселення (як це зробили ПроПоходи). План у нас був такий: пройти стежку Atalante Trail і, сівши на вечірній автобус, вже до вечора опинитися в Полісі (Троодос-Лімасол, Лімасол-Пафос, Пафос-Поліс). Приблизно уявляючи скільки часу в нас займе проходження стежки, ми розрахували час виходу просто ідеально. Набрали з собою повно води, адже були великі шанси джерел на шляху не зустріти. Проте наші острахи виявилися марними, бо в квітні воду в декількох місцях ми все-таки зустріли.

Atalante Trail, нам, загартованим Карпатами, здалася простою. Нею ходить багато людей старшого віку. Не в останню чергу, через те, що підйомів чи спусків на стежці просто немає – фактично це один великий траверс. 

Хоча, не дивлячись на її нібито простоту, повний шлях (майже 14 кілометрів) в нас забрав трохи більше 4,5 годин. Сама стежка видовищна і дуже нагадує стежки в Кримських горах. В усіх місцях, де є бодай найменший натяк на гарний краєвид буде стояти лавочка. 

Через кожен кілометр стоять таблички з позначенням яку дистанцію ви вже подолали. Взагалі стежка справила дуже гарне враження – видно, що кіпріоти доглядають і прибирають її. Одним словом – будете на Кіпрі – обов’язково відвідайте!

Єдиний раз за всю мандрівку, коли ми скористалися селфі-палкою

Я вже казав, що той день ми розпланували ідеально – так щоб встигнути пройти стежку, потім пообідати і якраз встигнути сісти на автобус до Лімасола. Отже сидимо ми, значить, в тіньочку і закінчуємо свій обід, нікого не чіпаємо. До автобусу залишається година. Ну, це ми так думали. Аж тут якийсь автобус виїжджає зі стоянки і їде геть. Ми – нуль на масу, мовляв це не наш автобус, чого ми будемо паритися. Певно якийсь екскурсійний, подумав я, хоча самої екскурсії чомусь не було видно.

Ну і як ви вже здогадались, це був саме наш автобус. Але ми ще 30 хвилин тупо чекали його після часу «Х». Причому з’ясувати, чому він на годину швидше поїхав, не вдалося ні з допомогою адміністратора місцевого готелю, ні з допомогою продавців сувенірів, які на той момент вже активно згорталися.

Оскільки сезон на Троодосі ще не почався, і туристів було мало, то варіант з автостопом ми відкинули. Таксі виходило космічно дорогим. Залишався єдиний варіант: ще одна ночівля в цьому царстві холоду. І повірте, рішення про ночівлю далося нам зовсім непросто.

До заходу сонця залишалось пару годин, тому ми вирішили не гаяти часу. Основні сили нашого загону були спрямовані на вирішення двох бойових задач: по-перше, треба було знайти хліб; а по-друге, треба було гарно облаштувати місце ночівлі, щоб нам там було комфортно максимально довго не лягати спати (бо ж як тільки ляжеш – холод візьме тебе в свої обійми).

Яких результатів можна досягти при правильній мотивації можна побачити на фото нижче. Сані і Марії Юріївні завдяки неймовірному збігу обставин вдалося роздобути не тільки хліб, а ще й до хліба (на Кіпрі завжди треба бути готовим до того, що твій співрозмовник виявиться жінкою родом з Луганська). Наша ретельна підготовка дала свої плоди: цього разу ми були настільки готові (if you know what I mean) що … одним словом, цю ніч ми перезимували значно легше.

Ми навіть встали на світанку наступного дня. Але не тільки для того, щоб насолодитися сходом сонця, а й щоб встигнути зібратися до першого ранкового автобусу, який мав бути о 8 ранку. Цього разу з автобусом все було в порядку і ми з легкою душею покинули Троодос.

До речі, в цьому автобусі теж платити не потрібно, так само як і в тому, який привіз нас на туди. Гроші з вас візьмуть вже в автобусі, який забере вас після пересадки. В ньому ж ми знайшли панамку Натальки, яку вона загубила 2 дні назад! От і стала зрозуміла велика кармічна причина нашої затримки на Троодосі ще на один день))).

Дорога до Поліса була трохи нудною і навіть дві пересадки не зробили її цікавішою. В Полісі ми довго не гуляли, а натомість одразу рушили до кемпінгу Polis Chrisochous на березі моря.

Кемпінг, до речі, такий собі: біля моря буває занадто вітряно (до того ж, поряд бар, так що насолодитися шумом моря не вийде), в глибині занадто душно, біля туалетів/душів постійно люди і багато ящірок (їх певно, багато всюди, але там їх особливо помітно). До того ж, частина кемпінгу – це великі калюжі, які, напевно, до літа пересихають, але коли ми там були, то вони справляли враження болота. 

І, навіть, те, що кемпінг розташований в евкаліптовому гаю, ситуацію не дуже рятувало. Може здатися, що я придираюсь (і десь так і є, бо мені тяжко догодити), але загалом як для Кіпру – кемпінг нормальний.

Вже на наступний день, вийшовши з кемпінгу, ми побачили одразу за його парканом декілька наметів. Тобто можна скористатися  всіма перевагами кемпінгу, ні копійки не заплативши: в душ і туалет можна ходити – все одно ніхто не перевіряє. Пароль Wi-Fi можна роздобути, маючи добрі комунікативні навички. А охоронюваність (є ж таке слово?) наметів однакова.

Ми ж, одначе, не хотіли погнути собі карму, тому чемно заплатили і спали спокійно (під крики якихось птахів і шурхіт ящірок). Якщо плануватимете собі ночівлю в тому кемпінгу майте також на увазі, що до магазину звідти далеченько (приблизно 20 хвилин в одну сторону), тому купіть все необхідне заздалегідь. На території кемпінгу є пляж з лежаками, але коли ми там були, море було ще доволі холодне і крім нас ніхто не купався (нас же після Троодосу взагалі було тяжко злякати такою температурою).

Наступного дня ми, випрані і вимиті (хоч і в ледь теплому душі), рушили по набережній в напрямку купальні Афродіти. Перші пару кілометрів пролягають набережною, тому йти цікаво і весело. 

Одразу в кінці набережної, в маленькому селі під назвою Лаччі (або Латхі, гр. Λατσί) ми вирішили що вже достатньо находилися (нагадаю вам, що ми йшли вже цілих 20 хвилин) і за моєю рекомендацією завітали в Psaropoulos Fish Tavern. 

Ну що вам сказати: якщо ви будете там і не зайдете туди спробувати їхнє мезе (такий собі мікс морепродуктів) - довгенько ж ви будете замолювати цей гріх. Відносно дешево, дужжже смачно і взагалі 😉, за 48 євро 4 людей наїлися морепродуктами і напилися місцевим пивом «KEO» - однозначно рекомендірен.

Після такого частування йшлося нам так собі – постійно доводилось боротися з бажанням десь прилягти. Але нарешті дійшли до купалень Афродіти – ну такоє. Бачили ми по дорозі й кращі басейни. Там майже завжди купа людей, які ходять трохи очманілі від того як їх кинули – обіцяли крутий античний пам’ятник, а вийшло як завжди – напіврозвалений невеликий басейн в зарослях.

Після купальні наш шлях пролягав узбережжям в напрямку Голубої лагуни – дуже розкрученого туристичного місця в тому районі. І хоч та лагуна нічим не відрізнялася від інших, які були поряд, до неї кожного дня організовуються екскурсії на прогулянкових катерах: привезли людей, ті трохи покупалися недалеко від катера і гайда назад.

Хвала богам і Натальці, які відмовили мене від того маршруту, який я планував спочатку: від купальні Афродіти до затишної бухти, яку по секрету «здала» нам Христя, я планував пройти по стежці Адоніса (Adonis Trail), а Наталька наполягала, що йти варто узбережжям. Скажу чесно, якби ми все-таки пішли тою стежкою, я не впевнений, що мені вдалось би дістатися додому цілим та неушкодженим.

Отже, ми помаленьку чимчикували під палючим кіпрським сонцем (нагадую вам, що був якраз полудень і сонце смалило по-максимуму), викликаючи природний подив у туристів, які рухались нам назустріч (просто ми нарізали кілометри з рюкзаками за плечима, а вони були максимум з пляшкою води). Завбачливо набравши води в джерелі за декілька кілометрів від місця ночівлі, ми за якихось півгодини добрели нарешті до цієї шикарної місцини. На щастя, там якраз було вільно, бо коли ми потім прогулялись околицями, то виявили, що в довколишніх кущах ховається чимало наметів. І щоб вас краще брали завидки, скажу тільки, що це те саме місце, де ПроПоходи знімали відео про гамак STS.

Очманілі від спеки і від того, що скоро ми будемо ніжитися в морі, ми витратили незвично багато часу на облаштування табору (варто зазначити, що в нас був той самий гамак з відео, так що коло замкнулось). 

Але, повірте, воно того вартувало. Купання, фотосесії, знов купання і, щоб ми часом не засумували, ремонт килимка. Так-так, вам не почулося: справа в тому, що Саня настільки довіряв своєму надувному килимку від Exped, що поклав його прямо на гостре каміння, якого там достобіса багато. Ну і про результат ви вже знаєте.

Сутеніє, а в нас з гострих предметів якими можна відрізати латку, тільки пінцет (ну бо шкода було весь ремкомплект до килимка витрачати на малесенький прокол). Спільними зусиллями вдалося відпиляти (рука не повернеться написати «відрізати») необхідного розміру латку і заклеїти килимок. Приклали камінням (а я як знав, що таке буде – недарма перед подорожжю передивлявся відео про ремонт килимків) і через 15 хвилин все було готово. До слова, ця латка «пережила» вже більше 2 тижнів походів і хоч би що.

Після ремонту килимка ми сіли вечеряти. І якось так співпало, що всі обрали на вечерю грибний суп від «Happy Elk». Чи то ми так зголодніли, чи то були непрості гриби, чи то куплений ще в Ларнаці майонез «Heinz» зіграв свою роль, але того вечора ми смакували амброзію. І якби не полчища мух, комарів та інших комах, які атакували нас – вечір був би просто ідеальний.

Наступного ранку ми вперше прокинулися, не маючи чіткого плану на день (мені від цієї невизначеності хотілося плакати). Варіантів було 2: залишатися тут ще на 1,5 дні і насолоджуватися морем і сонцем (але більше нічого по суті, на Кіпрі не побачивши) чи перейти на іншу сторону півострова Акамас і побачити пляж Лара, каньйон Авакас і можливо ще щось (але пожертвувати відпочинком в шикарній бухті). 

Вперше в моїй практиці я зробив голосування: який варіант кому більше до вподоби? Каюсь в цьому перед всіма читачами – більше так робити ніколи не буду, бо хоч ми й обрали варіант, який більше подобався мені (перейти Акамас), але вже потім виявилось, що всі інші пошкодували про свій вибір. Якби ж голосування не було, я б прийняв рішення одноосібно, і відповідно винен був би теж тільки я))).

В будь-якому з цих варіантів нам потрібна була прісна вода і вгадайте, хто за нею пішов? Ні, не дівчата, як припустив би будь-який притомний турист, а ваш непокірний слуга. І поки я оце ходив по воду, всі інші члени нашої групи влаштували водні процедури в природних ваннах на мілководді  - таким чином всі отримали те, що хотіли. Та купання купаннями, але вже був час збиратися в дорогу – якраз полудень і сонце найбільше пече (я що дарма 12 літрів води приніс?). З величезним жалем ми прощалися з тою бухтою – вона була дійсно шикарна.

За інформацією від особи Х., яка побажала залишитися інкогніто, ми знали, що аж до самого пляжу Лара води не буде (тому й 12 літрів), але виявилося, що це не так. По-перше, ми йшли навесні, коли багато джерел ще існують, а по-друге, ну мав же спрацювати закон Мерфі: якщо води в тебе вдосталь на цілий день дороги (+ ти ще за 3 кілометри по неї ходив), значить тобі обов’язково попадеться джерело, а то й не одне. Перше з них ми знайшли трохи в стороні від основної дороги, біля ферми, а інше явилось нам у вигляді фонтанчика, за пару кілометрів до фінішу.

Отже, не дивлячись на те, що Христя особа Х. благала нас не переходити півострів Авакас – мовляв, нудно, довго і спекотно, ми все-ж-таки її не послухали. Дорога дійсно трохи нудна і виснажлива, але ми рухалися веселою компанією і тому пройшли її легко і невимушено (чорт забирай, кого я дурю? – всі понуро брели поодинці, тільки й мріючи про те, щоб вже нарешті дістатися того клятого пляжа Лара, і тільки вітер ганяв перекотиполе пустелею).

До речі, біля крану з водою (він же фонтанчик) ми почули грім – нас вже не першу годину доганяли грозові хмари. Але отримати унікальний досвід, яким би можна було потім вихвалятися перед іншими мандрівниками, я маю на увазі – потрапити на Кіпрі під дощ, нам не судилось. Погуркотіло й перестало, а ми тим часом, визначивши за методом Бера Гріллза скільки часу в нас є до заходу сонця, подалися вперед, назустріч пляжу Лара.

Скажу вам чесно, метод спрацював – і ми встигли ще засвітла прийти на пляж і скупатися в морі. І хоч водичка була не супер, зробити це – було справою честі. А от після того як сонце зайшло, в нас почалася справжня боротьба за виживання з комарами. Ми впевнено програвали, аж доки Саня не приніс з ресторану «Лара» пиво. Ні, програвати ми не перестали, але нам стало трохи байдуже.

Намети ми поставили прямо на пляжі, біля невеличких пальм. Спалося там так собі, бо поряд цілу ніч кричали якісь тварюки (і я зараз маю на увазі не відвідувачів ресторану): птахи (дуже багато птахів), куниці, собаки, черепахи, ну і хто там ще на Кіпрі водиться. Якщо ж не зважати на це, то загалом все було ОК. Ми проспали аж до години 8, коли сонце вже піднялося високо. Саня і Марія Юріївна розвідали обстановку і з’ясували, що хазяйка ресторану дозволяє нам скористатися душовими (з холодною водою). Що ми і зробили, заодно і трохи випрали речі.

Після цих всіх процедур встигли поснідати і вже збиралися складати намети, як приїхала машина берегової охорони. Двоє патрульних вийшли і сказали нам, що тут намети ставити не можна, на що ми люб’язно відповіли – «ОК, вже складаємось»))). Ці патрульні слідкують, щоб на пляжі, де роблять кладки черепахи (сусідній пляж) нікого не було. І хоч в тому місці де ми були, ніби черепах немає, там все-одно заборонено (як виявилося потім) розкладати не те що намети, а навіть шезлонги чи пляжні парасольки.

Після такої пригоди ми зайшли в ресторан – «просто посидіти на терасі» і, звичайно ж, за доброю вже традицією поснідали вдруге. 

Дорога від ресторану до повороту в каньйон Авакас мені особисто видалась значно цікавішою, ніж вчорашня. 

Можливо тому, що ми йшли по узбережжю і пройти треба було всього-навсього якихось 4,5 км? Фінальне купання і от ми готові вирушати на оглядини каньйону.

Ні, ну як готові: Саня, щойно ми дійшли до місця, де можна набрати води, заявив, що каньйон його в таку спеку не дуже цікавить, а от перспектива полежати в тіні оливкового дерева і постерегти рюкзаки, якраз навпаки. До того ж, поряд лавки і столик окупували японці, які явно збиралися добряче перекусити, так що Саня мав непоганий шанс ще й поживитися чимось смачненьким.

Такий варіант влаштовував всіх, тому з неприхованою радістю ми залишили свої рюкзаки і пішли гуляти каньйоном. Каньйон дуже прикольний, і, найголовніше, прохолодний – вже тільки за це туди варто було йти. Але ми не стали занадто заглиблюватися в нього – через якийсь кілометр по дну каньйону ми повернули назад.

Повернувшись назад, ми побачили, що Саша мирно похропує під деревом активно охороняє наші наплічники. В японців тим часом процес перекусу зайшов настільки далеко, що вони вже смажили міні-шашлики в якійсь високотехнологічній пічці. Ми й собі заходилися обідати «Їдлом». І чи то ми виглядали дуже нещасно, чи то просто японці були дуже шляхетні, але вони пригостили нас двома шпичками з шашликом. Було ну дуууже смачно.

Після трапези ми почимчикували в напрямку містечка Agios Georgios. Йти там небагато, але треба подолати чималий підйомчик. 

Оцініть силу вітру на узбережжі

Пройшли через плантацію бананів і добралися нарешті до зупинки. 

І що ви думаєте? Останній «денний» автобус поїхав хвилин 30 назад. І вибачте, але все-таки, бл**ь! На годиннику, на секундочку, 17:30. А наступний, «нічний» автобус буде аж о 20:00.

Тому ми не придумали нічого кращого, ніж пересидіти цей час в кафе поруч із зупинкою. І там нам не захотіли продавати мезе. Справа в тому, що мезе – страва досить великого об’єму і одній людині його важко з’їсти, до того ж, його готують парними порціями. Всю цю інформацію ми дізналися ще в Лаччі і з виглядом тертих калачів теж хотіли замовити 2 порції мезе. Але офіціантка відмовила нам, мотивуючи це тим, що нас 4, отже і мезе повинно бути 4 порції. Дивна логіка, точніше її відсутність. Тому ми взяли собі пиво і, з якогось дива, піцу. «Нахіба?», виникне у вас природне питання. Я, чесно кажучи, не знаю – може на сонці перегрілися або нерви здали. Адже кіпрська піца відома так само як македонський реп і космонавти Чорногорії. Одним словом, будете в тих краях - не замовляйте піцу в тому кафе і взагалі, нічого там не замовляйте – хай подумають над своєю поведінкою.

Дочекавшись автобуса ми нарешті вирушили в напрямку Коралової бухти, де мали пересісти на автобус до Пафоса. Коралова бухта знаходиться в селищі Пейя (Πέγεια), яке стоїть на пагорбах і вночі, коли світяться вогні селища, воно має просто фантастичний вигляд. Внаслідок маневрів з пересадками ми приїхали в Пафос вже по 9-й вечора. Йти кудись іще ми не мали ні сил, ні особливого бажання. Тому, діставшись місцевого пляжу, розклали намети, повечеряли і просто повирубалися. Зранку нас розбудили спортсмени, які активно бігали, ходили і їздили поруч, тому довго спати нам не довелось.

Окрім спортсменів, нам допомагала прокинутися місцева фауна

Відносно швидко доїхали до Лімасола, де пересіли на автобус до Ларнаки.

В Ларнаці, оскільки мали ще пару годин до вильоту, набрели на одне шикарне кафе, неподалік від набережної. Кафе зовні абсолютно непримітне і, очевидно, для «своїх». 

Але власник запросив нас пройти всередину і ми опинились на шикарній затіненій терасі, де смачно пообідали. 

Далі нас чекала дорога в аеропорт і переліт в Київ. Летіти зовсім не хотілося, а чи це не показник мандрівки, що вдалася?

Сані перехопило подих від навколишьої краси

Важлива інфорація наостанок:

1. Якщо плануєте пересуватися на Кіпрі автобусами – уточніть розклади на маршрути, якими будете їздити – щоб не було так як з нами.

2. Всі туалети, що нам трапились були безкоштовними (навіть на пляжі в Ларнаці) і досить чистими. До того ж в них можна набирати воду (її обов’язково фільтрувати – ми, наприклад, мали BeFree від Katadyn).

Легендарний туалет на Троодосі

3. Якщо в планах ночівля на Троодосі в такий же період як були ми – подбайте про добряче утеплення, а то ЗимаБлизько.

4. Будете в Лаччі – зайдіть на прекрасне мезе в ту таверну, про яку я писав вище.

Shurik ©

Львів, 2019