Кукулунгма - Козьмесбрум I



 

«Різати чи не різати? Блядські дерева ці зайобують…»

            Сашко Матура десь в районі ст. №9/2

 

 

Ця історія настільки масштабна, що я досі не знаю чи мені вдасться передати всю атмосферу акцій прорізки цього маршруту і весь вир своїх емоцій. Якщо не вдасться, то знайте, це не тому, що я криворукий писака, а тому, що емоцій тих занадто багато і не всі з них піддаються опису))).

Також для економії вашого дорогоцінного часу (адже стрічка Фейсбуку сама себе не поскролить) я пропущу всі епітети на кшталт «крутезний», «неймовірний», «титанічний», «масштабний», «колосальний» та ін. Просто давайте домовимось з вами ще на березі, що проектів, рівних цьому, в новітній туристичній історії Карпат, напевно, ще не було і невідомо коли будуть знову. Але якщо я все-таки буду «зриватися» і вживати котресь із вищезгаданих слів, то значить воно там якраз дуже доречне і не треба мені цей-во-во).

І якщо вам вже в цьому місці здається, що початок в цієї історії так собі, і далі буде тільки гірше… Якщо ви вважаєте, що якихось пару чоловік і декілька днів роботи не заслуговують на історію, яка аж настільки сочиться пафосом і самовихвалянням… Якщо, на вашу думку, реалізовувати цей проект було не потрібно від слова зовсім, то… ви абсолютно праві і читати далі вам, напевно, все-таки не варто. Головне, щоб ви не забули про свою правоту, переходячи по старому кордону від Кукула до Козьмески)))

Отож: 3, 2, 1…

Сподіваюсь, що всі охочі вже закрили цей «нємножка па-дебільнаму» написаний текст, а тут лишились тільки ті, хто найбільш зневажливо ставиться до свого вільного часу))). Совість, щоправда (а в мене, як це не дивно, ще є совість), наказує мені зробити ще одну спробу вас зупинити.

Тому якщо вам нецікаво читати цю стіну тексту або ж у вас просто немає стільки часу, то я з чистим серцем рекомендую вам переглянути  дуже чіткий, логічний і структурований звіт від Юрка Гудими про цю акцію.

А якщо ж ви любите, наче детектив, вишукувати серед купи інформації зернята правди і адекватності – ласкаво прошу на сторінку Сашка Матури, дописи якого розуміють «не только лишь все»))).

Ого, ви ще тут?!) Ну, аби-м-сте потім не казали, що я вас не попереджав.

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША. Звільнити рядового Стовпчика


Минулого, 2019 року, я на свою голову напросився допомогти Сашку Матурі з прорізкою хребта Горган. І, не дивлячись на зламану палицю, побиту ногу і загальне виснаження організму, мені капець як сподобалось (так-так, я знаю - це звучить так, ніби я зізнаюсь в любові до мазохізму).

В цьому році через пандемію COVID-19 всі мої похідні плани були перекроєні і змінені. Через це, а також через відсутність нормального транспортного сполучення, я ніяк не міг перетнутися з Матурою на якійсь із його акцій в районі Осмолоди. Намагаючись якось реабілітуватися, я влітку написав йому, що матиму змогу викроїти 3-4 дні десь в серпні (раз відпустки і так не буде), тому можу допомогти йому в якійсь акції. На що отримав чітку і впевнену відмову: Сашко жалівся, що мовляв вже старий, немічний, весь травмований, абсолютно весь і ніяких акцій не планує.

Спіймавши такого здоровенного облизня, я трохи засмутився. Адже звичайні походи з нормальними, адекватними людьми вже добряче мені набридли))). Тому уявіть моє здивування, коли я по дорозі з чергового походу заходжу у FB і бачу, що Сашко, шифруючись, збирає ресурси і помічників на якусь неанонсовану супер-таємну акцію (як зараз пам’ятаю, одразу подумав «Ах ти ж, Сашко, молодець такий»).

Підказку дав своїм коментарем Діма Король, згадавши про Юрка Гудиму. Переходжу на сторінку Юрка і що ж я там, чорт забирай, бачу? А те,  що вони з Матурою зібралися прочистити стежку по старому чехословацько-польському кордону від Кукула до Великої Козьмески. І це був просто epic fail, бо я вже більше року збирався нею «пройтися»…

Все почалося відтоді, як я випадково натрапив на історію Руслана Романюка про цю місцину. І я раджу вам просто зараз, відклавши цей текст, прочитати історію і переглянути фото Руслана. Його шикарна історія і чудові фото дозволять вам значно краще зрозуміти, що ж це за місце таке зачароване.

Одним словом, я облизувався на цю «терраінкогніту» вже доволі довго. Але то часу не було достатньо, то компанії (а в такі місця можна було брати тільки перевірених і наглухо відбитих компаньойнів). Я вже навіть домовився з Бодькою-павуком (приманивши його розповідями про родовища бринзи на полонинах навколо Кукула) про осінню вилазку в ці хащі, а тут такий облом…

Якщо не можеш зупинити якийсь процес, то треба його очолити (або в моєму випадку - долучитися до нього). Так я подумав десь на 3 секунді довгих роздумів про те, що ж мені робити далі. Бо знаючи цю мою передісторію, ви мали б розуміти, що в мене не було жодного шансу проґавити цей «проект століття». Мене навіть не зупинив той факт, що першу «робочу» акцію Матура запланував на вівторок-четвер, тобто ні в тин, ні в ворота – прямо посеред тижня (є в мене підозри, що це він так перевіряв наскільки рішуче я був налаштований, але мені бракує доказів).

Окрім крихт інформації з розповідей дуже нечисленних прохідців цього маршруту, фоток з супутника та жахливо прекрасної історії Руслана, єдиним надійним джерелом залишалася розвідка Юрка Гудими, що продерся до місця, яке пізніше буде носити назву «На Лабутенах». І ви знаєте, можливо тільки відсутність реальної інформації про стан стежки дозволила нам почати роботу з надією, що далі буде легше))).

Перед тим, як я приїхав на акцію, Сашко, Юрко та ще декілька помічників зробили «закидку». До Першого базового табору, який знаходився обабіч зеленого маршруту, десь в районі стовпчика №10 (який ми так і не знайшли) вони винесли і заховали бензин, мастило, декілька баклаг з водою. Та найголовніше - вони знайшли канал постачання пива, що стало потужним мотиваційним фактором для багатьох волонтерів в цьому проекті))). Цим каналом виявився пан Петро - головний в колибі на полонині Закукул. Крім пива в нього можна було також придбати і сир, що остаточно розбивало вагання тих, хто ще сумнівався.


Отож, настав цей хвилюючий ранок і я сідаю в «тавроліт» Сашка. Якихось дві години добирання і ми о 8 ранку 11 серпня стартуємо підйом на полонину. Оскільки я цим маршрутом ще не ходив, то мені було цікаво. Ну а вкупі з історіями Матури, час взагалі пролетів непомітно.


На полонині ми купили в пана Петра декілька пляшок пива, домовились з ним про те, щоб нам на завтра привезли ще і почимчикували до Першого висотного табору. Розклали намети, перекусили і потихеньку взялись до роботи. Оскільки акція мала бути тяжкою (якщо судити по фотках Руслана і розвідданих з закидувальної акції), то ми повинні були берегти сили.


Початок стежки якраз сприяв цьому: завали були несильні, стежка йшла вниз, не було кущів та трави, стовпчики добре проглядалися. Розподіл обов’язків в нашій маленькій команді був наступним: Сашко різав, а я відкидав порізане + підносив рюкзаки з паливом, мастилами, ланцюгами та іншим «нєпосільно нажитим» добром. Погода нам сприяла, бо не було спеки, та й комахи діставали не те щоб дуже сильно.


Різати ми почали від стовпчика №9/19 і задумка була наступна: щоб не мати потенційних проблем ні з КБЗ, ні з КНПП, різати суто по старому кордону, тобто по межі юрисдикцій. На початку стежка була доволі натоптана, але петляла то вправо, то вліво, обходячи завали. Ми ж різали строго по прямій лінії, так як колись проходив кордон.


Після ліквідації завалів можна було спокійно йти від стовпчика до стовпчика напряму, і хоч ноги намагалися виносити тебе на натоптану стежку, наш варіант був набагато кращий.


А кращий він був не тільки тому, що був коротший, а ще й через те, що колючий дріт, який колись був натягнутий по кордону, тепер валявся збоку. Іржа, незважаючи на понад 80 років погодного впливу, зовсім не «з’їла» його. І він підступно лежав на землі, зливаючись з гілками хвої. Тому, йдучи обхідними стежками, ви реально ризикували пробити взуття цим дротом.


Ну і ще маленьке уточнення про систему стовпчиків, аби вам було простіше розуміти цю історію. Стовпчики бувають трьох видів (більше про це можна глянути ТУТ):

- стартові (під номером «1»), це найбільші стовпці, які починали нумерацію окремих великих ділянок кордону – «одиниці» є/були, наприклад, на Говерлі, Попаді, біля г. Пантир, на Яблунецькому та Торунських перевалах;

Фото зроблене в жовтні 2020 біля г. Пантир

- кілометрові (під цілими номерами, крім «1», напр. «9», «8» і т. д.), які позначали якусь помітну частину рельєфу – напр. вершину або улоговину, причому «кілометрові» - назва умовна, бо відстань між ними могла істотно відрізнятися від 1000 метрів;

- дробові (з номерами на кшталт 9/19, 6/6, 5/1), які були проміжними між кілометровими.

Причому, не було якихось правил, щодо того, скільки «дробових» стовпчиків мало бути. Наприклад, між №10 і №9 було 19 малих стовпчиків, а між №8 і №7 лише 9 «малюків». Зазвичай, «дробові» стовпчики знаходяться на відстані 100-150 метрів один від одного, але бувають відхилення. Розташовані вони за таким принципом, щоб від одного стовпчика можна було бачити наступний і попередній. До того ж, зверху на стовпцях знаходяться позначки, які показують в яких напрямках слід шукати їхніх сусідів (це дуже допомагало, чесно).


Перші декілька годин роботи були для мене чистим задоволенням (якщо так взагалі можна сказати про акцію прорізки) і настрій в мене був просто прекрасний. Завали виявились зовсім не страшними, проходились доволі швидко і я вже будував плани, що ми за ці два дні легко дійдемо до безіменної вершини висотою 1299 метрів, на якій знаходився стовпчик №8. Курва, як же я помилявся…

За перші 3 години активної роботи ми дійшли до стовпчика 9/4 і я не розумів, що може нам завадити сьогодні дорізати стежку до ст. №9 (тобто до галявинки, яку знайшов Гудима під час розвідки), що автоматично вважалось би великим успіхом і було планом на всю акцію загалом.

«Ех, не врахували хлопці при плануванні, що тут працюватиме сам Шурік», тішив я своє самолюбство і гординю. Ну і закономірно, що одразу ж був покараний за це – після чергової колоди я підняв голову в пошуках стовпчика і не побачив нічого. Ну тобто я не тільки не побачив стовпчика, я не побачив ні стежки, ні просвітів, ні завалів. Попереду була суцільна зелена стіна без жодного натяку на прохід.

Вираз обличчя Сашка дає зрозуміти наскільки сильно йому подобається стежка

При детальнішому дослідженні наші побоювання підтвердились: нам – пи*да!) Жодного шансу хоч якось продертися через цей зелений жах в нас не було і не могло бути. Тому ми прийняли єдине можливе рішення – продовжуємо різати так як різали))).

Фото тієї ж ділянки, що і на попередньому фото, але через 20 хвилин роботи

Якщо раніше стовпчики проглядалися більш-менш добре, і можна було просто різати в напрямку наступного видимого, то тут ми навіть уявлення не мали, де були стовпчики і де, відповідно, мала б іти стежка. Тому формат роботи мусив змінитися: я спочатку мав знайти стовпчик, потім треба було прочистити стежку від трави, кущів і молодих дерев, і лише після цього можна було різати колоди, які утворювали тут страхітливі завали.


Але це в теорії звучить складно, а на практиці все було значно і значно гірше. Ті завальчики, які ми прочистили до цього, як виявилось, не дотягували навіть до 3 по 10-бальній шкалі. Тут же були завали на 10 з 10. Вони були б великою проблемою навіть без кущів, трави і необхідності шукати стовпчики, але ми з Матурою фартові хлопці, тому в нас був «флеш рояль»))).

Перший стовпчик в завалі, №9/3, я знайшов доволі швидко – десь за 5 хвилин пошуків. А от після нього мене чекало повне фіаско – 20 хвилин і нуль результату. Ми бачили приблизний напрямок, керуючись позначкою на стовпці, але жодного уявлення щодо того, на якій відстані може бути наступний стовпець, не мали.


Ситуація ускладнювалася тим, що багато дерев повалило з корінням і вони при падінні виривали величезні ями. Стовпчик цілком міг лежати під якимось величезним деревом, або в такій ямі, або ж його могло не бути взагалі. Прорізавши в чотирьохповерхових завалах ще метрів 30, ми зупинились на перепочинок.

Я вирішив використати цей час з користю і спробувати піти від зворотного: спробувати обійти якось цей завал, знайти котрийсь із наступних стовпчиків і рухатись вже від нього на Сашковий голос. Хвилин 10 я перелазив колоди і нарешті зміг знайти справа, за метрів 200 від цього вітровалу, якусь подобу стежки. Там хоч можна було пересуватися на двох ногах, бо по вітровалу я міг рухатися тільки імітуючи борсука чи куницю – тобто з використанням всіх 4 кінцівок і хвоста))).

Небагато людей бачили цю галявину в такому вигляді

Через кількасот метрів продирання, зліва (тобто якраз по нашому маршруту) я побачив щось схоже на просвіт. Пролізши туди, я знайшов прекрасну, вільну від завалів галявину і на ній стовпчик №9. Це мене неймовірно окрилило і надихнуло, адже ця галявина мала б стати фіналом нашої першої акції. Та зненацька я почув крик Сашка, який на той момент вже знову  почав працювати. Я відгукнувся, але він продовжував кричати знову й знову, з інтервалами. Люди, які просто перегукуються, так кричати не стануть, а значить щось сталось.

Я максимально швидко почав рухатися назад, але все одно цей шлях в мене забрав десь в районі 10 хвилин. Уявляєте? 500 метрів за 10 хвилин - як тобі така швидкість, Еліуд Кіпчоґе?) Коли я нарешті дістався до Сашка він вже втомився кричати. На моє питання, що сталось, він відповів, що порізав ногу. Наскільки страшний був поріз ми не знали, бо він тримав ногу руками, стискаючи кросівок, щоб не втрачати кров. З ступору мене вивів його голос: «Неси мій рюкзак, там аптечка є».

Випивши пару таблеток кетанова, він зміг нарешті зняти кросівок і перемотати рану. Кросівок виглядав жахливо і я міг собі тільки уявити, в якому стані його нога. Я поділився з Сашком інформацією про те, що знайшов галявинку, про яку казав Юрко Гудима і вона не дуже далеко. А ще сказав, що капець як шкода згортати акцію вже в перший день, але ж здоров’я важливіше.

- А чого її згортати? – здивувався Матура.

- Ну тобто як це чого? Бляха-муха, та в тебе нога бензопилою порізана! Ти нормальний взагалі? Давай-но помаленьку рухатися до табору, поки ти від втрати крові чи больового шоку не від’їхав. Ти тяжкий до холєри, я тебе далеко не посуну!

Але відповідь Сашка мене просто добила: «Та яке там в табір, я зараз відпочину ще хвилин 10 і далі підемо різати, ти краще стовпчик шукай». Курва, я не вірив своїм вухам! Все ще сумніваючись в його здатності адекватно оцінювати реальність, я поліз шукати той проклятий стовпчик. І таки знайшов малого засранця в «братській могилі» під 4 колодами і травою.

Це вже стовпчик добряче розчищений

Наступну годину ми пробивали стежку до №9/2 та визволяли його з «могили». Руки від мачете боліли капець, але розуміння того, що ти точно знаєш куди прорубуватись додавало сил.

Чим далі ми заглиблювалися у вітровал, тим страшніші ставали завали. Дерева лежали в усіх можливих напрямках, перехрещені в десятках місць. Великою удачею було, коли стовбури дерев були просто поперек стежки, яку ми видобували з небуття. 


Частота повалених дерев ставала такою, що між ними було десь по півтора метра максимум. При погляді на суцільне місиво з дерев, кущів, трави і малини в нас опускалися руки. Та з опущеними руками було доволі незручно працювати, тому хоч-не-хоч довелося їх піднімати)


Шукати наступний стовпчик сил і часу вже не вистачало, тому ми просто різали в напрямку галявини (до якої лишалось метрів 150). Через півтори години такої каторги (бо роботою це не назвав би навіть переможець конкурсу оптимістів), Сашко сказав, що на сьогодні досить. Тому ми зібрались і поплентались нагору до своїх наметів. Давно в мене не було таких тяжких підйомів як цей, вечірній. І я досі уявлення не маю, як його подолав містер Матура.


Добравшись нарешті до наметів, ми з полегшенням зітхнули. Вечеря і пару баночок пива повернули нам віру в себе та успіх нашої акції. І хоч я ще мав сподівання, що після галявинки сильних завалів не буде і ми завтра таки доберемось до висоти 1299, воно було вже не таке сильне як зранку))).

Бо якщо подивитися на факти, то зробили ми небагато. За перші 3 години роботи ми пройшли 900 метрів нескладних завальчиків. За наступні 3 години ми заледве пройшли 150 метрів, причому втративши там купу сил і часу. З розумінням того, що завтра буде ще тяжче, ми полягали спати.


Вранці швидко зібрали табір і з рюкзаками та водою спустилися вниз – за планом ми повинні були сьогодні точно дістатися до вчорашньої  галявинки. Із свіжими силами і вже відточеною схемою роботи працювалося трохи легше. Малина та молоді дерева щільними рядами лягали під ударами мачете і стежка з’являлася на очах. Шкода, що не було кому знімати фото чи відео, бо епічність там зашкалювала.

"Звільнений" напередодні стовпчик аж радував око

В результаті 20-хвилинних пошуків я знайшов-таки стовпчик 9/1, а це означало, що до галявини лишалось зовсім небагато. В якийсь момент частота колод стала просто суцільною і ми різали вже не стежку, а якийсь коридор. Нам купу разів хотілося звернути десь в сторону, де було менше колод, а не різати навпростець, та Гудима наказав пробиватися напряму, від стовпчика до стовпчика (це вже потім виявилось, що Юрко навіть близько нічого такого не казав – але кого цікавлять такі деталі))). Коли ми з Сашком оглядались назад і бачили, ЩО ми вже прорізали, то мені мимоволі хотілося процитувати улюблену фразу моєї подруги Каті: «Йобнуті якісь…».


Ми вгризалися в колоди і стежка з’являлась просто на очах. На відео нижче добре видно різницю між стежкою «до» і «після» прорізки.

Перша, друга, та третя частини Марлезонського балету.

Загалом різалось непогано, але, на жаль, ми не мали з собою сокири і клинів. Тому коли пилу затискало (а колоди, які лежали на землі робили це з імовірністю 120%), в нас йшло від 5 до 15 хвилин, щоб її визволити. Доводилось знімати шину, ставити іншу і пробувати вирізати першу шину. Особливо нам «подобалось», коли і другу шину затискало – оце реально було найкайфовіше))). Плюс до того всього, кожна друга колода була значно більшого діаметру, ніж довжина шини… Ну ви зрозуміли – ми розважалися як могли))).

Через три години запеклих боїв, незважаючи на шалений опір переважаючих сил противника (сили були представлені в основному колодами, кущами і малиною), стратегічна галявинка була нарешті зайнята. Останні колоди перед нею Сашко різав наспівуючи пісню «На Лабутенах», і тому Другий висотний табір зрештою отримав аналогічну назву (або ж просто «Лабутени»).


Офіційно мета акції була вже досягнута, але ми ще мали півдня в запасі. В якості відпочинку довелося розкладати табір і робити обід. А я ще потім, на десерт, сходив по воду. І це власне було однією з вагомих причин перенести сюди базовий табір – до струмка з водою було всього хвилин 12-13 ходьби, причому без втрати висоти. Після того як Гудима і Матура на фінальній акції почистили «невеличкий» завал на початку цієї стежки, цей час скоротився певно до 10 хвилин.

Той самий «невеличкий» завал

Якщо ж після струмка продовжувати рухатися далі по траверсу, то можна було вийти на вершину 1299, тобто до ст. №8. Щоправда для цього довелося б робити гак довжиною біля 2,5 км. Наш же план полягав в тому, щоб від галявини «Лабутени» прорізатися через супер-завал напряму до вершини. Істинно кажу вам, Катя була права як ніколи раніше)))

 

 

ЧАСТИНА ДРУГА. Битва за висоту 1299



Після обіду ми знову взялися до справи. Але тепер із знанням того, що все, що ми зробимо буде вважатися перевиконанням плану. Для початку ми визволили стовпчик №9, який перебував в полоні ожини. І вперше за півтора дні роботи я зрозумів, що могло б бути і гірше. Бо ожина – це була просто срака. Якщо малина заважала, але слухняно лягала під ударами мачете, то ожині на мачете було по цимбалах. Вона стелилась по землі, колола ноги, руки (причому легко пробиваючи рукавиці), і чіплялась буквально до всього. Хвала богам її було буквально метрів з 10, інакше ми б там і залишились.


Після героїчної перемоги над ожиновим чудовиськом ми почали наступ в сторону висоти 1299, сподіваючись (в основному я) до вечора вже робити селфі на вершині. І хоч наступні метрів 30 колоди лежали не так густо, як раніше, ми стикнулись з іншою проблемою – я не міг далі знайти жодного стовпчика. Сил, які я витратив лазячи кущами і буреломами в пошуках чогось, що хоча б віддалено нагадувало елемент старого кордону, вистачило б напевно, щоб зорати соток з 10 поля. Та всі мої пошуки не принесли жодного результату(((.

Після цього ми прийняли складне, але єдино можливе рішення – різати без стовпців, орієнтуючись по рельєфу в напрямку вершини. Місцями здавалось, що якийсь з них от-от вигулькне, але це були тільки пеньки і колоди. Оскільки стежки не було, то уява сама її домальовувала. Скажу вам по-секрету, коли йти цією стежкою (а я ж бачу, що у вас вже аж свербить в одному місці, так кортить це зробити), то буде здаватися, що ми прорізали якраз там, де треба – настільки логічним і природнім є кожен її вигин. Тому будемо вважати, що так воно і є ;-)


Після галявини полога ділянка ще не закінчувалась і навіть траплялися відрізки по метрів 5 без жодної колоди (що ми сприймали мало не як свято). Та після того, як ми подолали заболочене, поросле високою травою місце, свято закінчилось і розпочався підйом - хоч і доволі плавний спочатку, але ми одразу ж відчули наскільки тяжче стало долати кожен метр стежки. До того ж, давалася взнаки і наша втома – як не як, в той день робота тривала вже понад 6 годин.



І саме в цей момент безіменна вершинка завдала удар у відповідь - буквально через метрів 30 після початку підйому ми натрапили на засідку супротивника. Це були чотири здоровенні колоди, які ми пиляли майже півтори години, і які пізніше дістали кодову назву «Чотири підараси» (в жодному разі не плутати з геями).


Скільки часу, сил, бензину і матюків ми на них витратили, я навіть не беруся підрахувати. Пилу клинило разів 10, Сашко зробив понад 20 перерізів, а тирса літала в повітрі наче новорічний сніг. Врешті-решт ми таки святкували перемогу, але це була піррова перемога - ми були повністю виснажені, навіть не так фізично, як морально. 


І хоч я робив слабкі спроби вмовити Сашка перепочити і ще різнути пару колод, він був абсолютно непохитний: «Фініш!». Якраз тут я вважаю доречним згадати про той факт, що Матура вчора порізав ногу, але півтори доби тяжко працював, наче ні в чому не бувало. Коротше, все як казала Катя))).

Васильович - не людина, він - «Залізна Людина»)))

Поки Сашко розбирав і ховав пилу, я вирішив «збігати» подивитися, що ж там попереду. Оскільки я на той момент ще не полишив ідеї пошуку стовпчиків, то ліз не просто вперед, а петляючи вліво-вправо. Ця мандрівка подарувала мені просто незабутні емоції та враження, if you know what I mean))) - відео-варіант можна глянути ТУТ.

Мені вдалося пролізти десь із сотню метрів, до висоти 1240. Про складність моєї прогулянки говорить той факт, що назад, знаючи «дорогу», я добирався 10 хвилин. І клянусь богами, мені не сподобалось те, що я побачив: виявилось, що вчорашня і сьогоднішня «різанина» була далеко не найгіршим варіантом. А от найгірший якраз чекав нас попереду: до повалених колод, і кущів треба було додавати такий фактор як кут підйому схилу. Бо чим ближче ми просувалися до вершини, то стрімкішим ставав підйом.

До того ж малина, яка раніше була максимум мені по груди, тут розрослася так, що місцями була вища за мене, тобто десь під два метри. А найгірше, що вона приховувала під собою колоди і було абсолютно неясно, де в цьому зеленому океані знаходиться об’єкт прорізки. І без прорубки малини вперед рухатись було абсолютно неможливо.


Одним словом, на нас чекало попереду ще море роботи (і море малини).

Як виглядав результат нашої роботи можна глянути на цих відео: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7.

Нову акцію планувалось зробити за пару тижнів, і я не збирався її пропускати, бо настільки загорівся ідеєю прорізки цієї стежки, що це скидалось на одержимість. І що ви думаєте? Ми повернулися з акції в четвер (я ще навіть встиг в п’ятницю сходити на роботу), а в суботу ввечері цей … Сашко вже збирає нову акцію. На неділю-вівторок. «Sooooqa! Ти серйозно?», подумав я і став шукати транспорт до Франківська на ранок неділі).

І хоч як кумедно це не звучатиме, я його таки знайшов. І вже вранці ми з Матурою і Гудимою піднімалися на полонину Закукул. Не буду приховувати, мене «гріло» враження, яке справив на Юрка фронт робіт, пройдений нами за першу акцію.


Розклавши намети і поснідавши, ми, не гаючи часу, взялися до роботи. Цього разу наш супротивник був відомий, тому підготовка до атаки була значно кращою - ми взяли з собою сокиру, 2 клини і Гудиму))). Сказати, що сокира і ці два шматки пластику «порішали» - це нічого не сказати (ну і Юрко теж трошки)). Оскільки вважалося, що ідею пошуку стовпців я полишив (насправді ні), то моя задача була показувати напрям стежки, рубати кущі і, найголовніше, ліквідовувати малину, щоб дати доступ хлопцям з пилою до колод.


Юрко і Сашко чергувалися: коли один різав колоди пилою, то інший в той час працював сокирою і клинами. Така злагоджена стратегія принесла свої плоди – ми рухалися вперед повільно, але невблаганно, як лінивці за кермом асфальтного катка. Попереду в нас був підйом, що крутішав з кожним кроком, і купа колод в малині, а позаду ми лишали якусь абсолютно сюрреалістичну стежку, якої там не могло бути в принципі.


Десь так все й було.

На жаль, я не міг цього разу бути з хлопцями цілу акцію і вже через години 3 почав збиратися назад (мені ще того дня потрібно було потрапити до Львова). Після мене, почесне перехідне мачете перейшло до Руслана Гродюка, котрий прибув на допомогу хлопцям. Він продовжив виховну роботу з малиною і показав їй, де раки зимують.

За неділю, понеділок і частину вівторка хлопці пройшли сотню метрів (якраз до того місця, куди я заліз під час першої акції) та знову змушені були відступити. Безіменна вершина не хотіла до себе нікого пускати, та Гудима під соусом «мені тільки подивитися» все-таки зміг дістатися до стовпця №8. Двісті метрів, які відділяли хлопців від вершини, Юрко «йшов» півгодини, а назад мусив обходити траверсом, бо там було реально страшно спускатися (і це без будь-якого вантажу, на секундочку). Кут підйому, який і без того був недитячий, виріс до 45 градусів. На такому схилі складно було просто стояти, а про роботу пилою і мови не могло бути.

Мови не могло бути, а робота була). Я, приїхавши на фінальну акцію, коли побачив на схилі якої крутизни вони прорізали стежку, не повірив своїм очам. Зроблені ними серпантини без сходів (спойлер – сходи будуть!) долати було майже неможливо. І я досі не знаю чого їм вартувало прорізати цю ділянку.





Через 10 днів після відступу, яким закінчилась друга акція, Гудима перегрупувався і здійснив несподівану контратаку. Разом із Сашком Матурою (який нібито планував закидку матеріалів для наступної акції), Вітою Пантазі та Сашою Заболотним, вони двома мачете прорубали в малині за півдня 50 метрів стежки. А це дуже добагато, повірте мені на слово. І хоч вершина 1299 і на цей раз втримала оборону, але була дезорієнтована і приведена в стан легкої небоєготовності.

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. 12 друзів диктатора Матури


«Яка низка хибних рішень змусила вас зв’язатись з Матурою*?»

*майже дослівна цитата з «Коняки Бо Джека» 1 сезон 8 серія

 

Щоб не дати шансів супротивнику отямитись і відвоювати назад втрачені позиції, Сашко з Юрком вже на наступний тиждень після контратаки запланували Бліцкриг. Ударний або швидше різально-рубальний кулак був сформований Матурою, Гудимою і мною (це на випадок, якщо вам цікаво, що означає «МГБ»). Але внаслідок активної призовної кампанії проведеної Васильовичем, несподівано ми отримали підкріплення у вигляді загону добровольців: Іра Лисак, Андрій Вінічук, Саша Вербич, Юра Яксманицький та Наталя Стадніченко. 

Фото Сашка Матури

І вже ввечері, буквально перед самим наступом, було отримано підтвердження, що і моя «маладая каманда» - Іра Степанівна Ємець, Толік Омельченко, Мар’яна Забрамна, Іван Штирбулов та Олег Якубів, вирішили все-таки змінити свої похідні плани і виступити на нашій стороні в ролі бійців Іноземного легіону.

Фото Сашка Матури

Коли всі ці люди зібралися на «Лабутенах», то Сашко Матура навіть трохи розгубився, адже, за його словами, така кількість волонтерів на одній акції – це рекорд. І вперше в історії прорізок, на вакансії відкидача та помічника був кастинг. За результатами кастингу всі учасники акції поділилися на розумних і красивих та на тих, хто пішов зі мною))).

Фото Сашка Матури

Моя робота – рубання малини і пошук стовпців, чекала на мене. Зі мною пішли Іра Степанівна, Толік і Мар’яна. Я рвався вперед, але необхідність підготувати фронт робіт для бензопил змушувала чистити все-таки стежку. Не відставали від мене і «різники», працюючи в дві пили, з персональними відкидачами, сокирами і ломом. Швидкість просування була така, що ми з Толіком, дівчатами і двома мачете заледве встигали чистити від малини стежку. Такий блискавичний наступ дав свої результати і за якихось півтори години роботи я вже бачив попереду просвіт, а це означало, що битву за висоту 1299 ми нарешті виграли.

Оцініть кут підйому (фото Сашка Матури)

Знаменитий стовпчик №8 стояв спокійно на маленькій вершині, повністю вільний від завалів, наче насміхаючись над нашими потугами. Але розслаблятися було рано, адже попереду був новий бурелом і шлях до наступної вершини.

Я, сп’янілий від ейфорії, повів народ далі, в самісіньку гущавину… Потім з’ясувалося, що Гудима планував обійти той завал справа, але, на щастя, було вже пізно, бо ми знайшли 2 наступні стовпчики. Ну і Анничка Сашко вже розлив масло, а значить доля завалу була визначена))).


Пролазивши добрих півгодини в тих буреломах, ми з Толіком могли з впевненістю сказати одне: ми уявлення зеленого не маємо, де може бути «малюк» під номером 7/7. Тут якраз нагодилися хлопці з пилами і побачивши абсолютно столочений нами завал, сказали, що тепер вже пізно кудись звертати вбік (як планував Юрко), і треба йти далі. 


А мені знов прийшла в голову гарна ідея: ні, не заїхати на ОККО, як ви могли подумати, а обійти завал і спробувати-таки знайти наступний стовпчик. І знаєте що? Ідея повністю себе виправдала – я знайшов малого засранця під похиленим деревом – він лежав просто на землі, наче за стільки років вже добряче втомився.

І я, з цією радісною звісткою на вустах, почав прорубуватися до хлопців і дівчат. Як виявилось, наші з Толіком пошуки не були марними, бо ми рухались в правильному напрямку і в процесі пошуків вже витоптали частину трави і кущів на стежці. На цій мажорній ноті ми згорнули роботу першого дня. А ввечері був вечір, if you know what I mean. Юра Яксманицький зварив трошки плову, але плов був такий собі, тому я особисто підходив за добавкою тільки 2 рази))).

Фото Сашка Матури

Наступного ранку ніхто не поспішав прокидатись, але оскільки людей було до…багато, то навіть невідомо було, кого в цьому звинувачувати. Сашко з Юрком пішли вперед найперші. Я, побачивши таке неподобство, пішов за ними слідом (оскільки теж хотів взяти участь в неподобстві).

Першу годину ми різали втрьох – і це була неймовірна робота: чітко визначений напрямок, вже порубані вчора кущі і малина, 1 пила, 2 різника і відкидач. Ми рухались вперед «стрємітєльним домкратом» і за нами лишалася рівна і чиста стежка. До того ж, ми різали зверху вниз, а це виявилось значно легше, ніж знизу вгору (сюрприз, нє?).


Через годину нас наздогнав Саша Вербич, який ще зіграє свою роль у цій вакханалії пил та сокир. А потім підтягнулися решта учасників і акція набрала небачену швидкість. Я заледве поспівав шукати стовпчики, як мене наздоганяли бензопили Сашка і Юрка. Відкидачі тільки й встигали кидати вбік ковбани і «буратіни», а дівчата чистили стежку під «нуль» від залишків малини і кущів.

фото Сашка Матури

Після стовпчика №7/5 завал потроху зменшувався і починалася шикарна стежка в лісі. Тому аж до наступної вершинки, на якій знаходився стовпчик №7, повалених колод майже не було – штук 25-30 всього-навсього. І моя вчорашня фраза, про те, що ми на другий день дійдемо до Великої Козьмески або, принаймні, до ст. №5, що був перед нею, вже не виглядала настільки фантастичною))).

Місцями стежка була просто фантастична

Після обіду, який відбувся біля «сімки», ми знову взялися до роботи і через півгодини вже різали завал перед улоговиною, в якій знаходився стовпчик 6/6 (на мій превеликий сором я його не знайшов, хоч він просто стояв зарослий папороттю і смереками).




Улоговина, до речі, ідеально підходила на роль місця для Третього висотного табору. Побачивши, що і без мене народ справляється на «5+», я рушив далі, адже мисливець за стовпчиками не забув ім’я свого батька не перестає шукати їх ніколи.


І хоч я вже всякого надивився за 3 акції, але підйом з улоговини до стовпчика №6 здивував крутизною схилу навіть мене. Якби тут були сильні завали, то нам була б «торба». На щастя і до вершинки і після неї, кордоном йшла прекрасна і не завалена стежка. Сподіваючись, що так буде вже до самої Козьмески, я йшов вперед.

Та в наступній улоговині, біля стовпчика 5/11 справа застопорилася – на те, щоб знайти і відчистити його від кущів, в мене пішло хвилин 20. Переконавшись, що основна частина команди буде бачити куди різати, я вирішив пройтися «ще трошки».



В процесі пошуків мене капець як налякав Джміль. Діма Джміль, один із закарпатських «Ушльопків», який тихо-мирно сидів в зарослях і їв чорницю, поки я не порушив його ідилію. Він, до речі, в той день стартував з Попа Івана, а планував ночівлю десь за Ворохтою!!! Трохи побалакавши, я зробив з ним селфі і посунув наверх. І щоб б ви думали? Я таки вийшов до ст. №5: пару фоток і ось я біжу вниз радісним кабанчиком, ділитися з усіма звісткою, про те, що нам вже недовго лишилось).


Коли я нарешті побачився із рештою «акціонерів», то вони встигли прорізати близько 100 метрів підйому від улоговини, пройшовши чималий шмат стежки, густо всіяний поваленими деревами.


Ми продовжили роботу і біля ст. №5/8 опинились перед дилемою: різати напряму по рельєфу через супер-завал чи прочистити натоптану стежку, яка обходила цей завал справа, втрачаючи, а потім набираючи висоту. Обраний був найбільш логічний в тій ситуації варіант, проте я й досі шкодую про те, що ми обійшли завал (так і не відшукавши ст. №5/7). І разом з тим, якби ми вирішили тоді різати, то не факт, що ця акція стала б фінальною, бо цей бурелом був рідним братом завалу перед вершиною 1299…

Оскільки обхідна стежка була зроблена якраз там, де колод було найменше, то й роботи було порівняно небагато – якихось 30-40 перерізів і до вершини вже бензопилою подати. І хоч всі вже були добряче втомлені, знання того, що фініш поряд, додавало сил.


І ось ми стоїмо на вершині, біля стовпчика №5. Якоїсь особливої радості від того, що ми зробили такий неймовірний шмат роботи, на який ніхто й не сподівався, в принципі не було – швидше було полегшення. На мою несміливу пропозицію, ще трохи прорізати в напрямку ст. №4 (Велика Козьмеска) і Гудима, і Матура відповіли категоричною відмовою. Мовляв, всі дуже втомлені, насуваються сутінки, а ще ж неблизька дорога назад. План на цю акцію, буцімто, перевиконано, так що ми всі президенти молодці і т.д. («Хм!?..», подумало шило в моїй філейній частині, «Увидиме!»)

Поки всі робили фотки і заслужено відпочивали, Сашко з Юрком пішли ховати одну пилку, щоб на наступну акцію вона вже була тут. А я, як найбільш «відпочилий», вирішив, натомість, пройтися ще вперед, щоб знайти «ще буквально пару стовпчиків»))). Зі мною, на свою голову, пішли Саша Вербич і Юра Яксманицький.

Через метрів 500 вони почали робити спроби піти назад, та я постійно казав, що ще 1 стовпчик і будемо повертати (аналог туристичного «15 хвилин і привал»). Ми продовжували рухатися вперед і десь за хвилин 20 ходьби дістались таки до №4, який стояв на вершині Великої Козьмески. І от тут я реально відчув радість – бо це означало, що від фіналу всього проекту (а він, на секундочку, називався Кукул-Козьмеска) нас відділяє якийсь кілометр стежки.



Повернувшись до «п’ятірки», де нас чекали Іра Степанівна, Олег та Іван в гамаку (так-так, вам не здалося, Іван був саме в гамаку – з колонки приємно шипів зміїний джаз, а збоку бармен вже змішував в срібному шейкері коктейль), ми забрали їх (так і не спробувавши коктейлів) і почимчикували вниз.

Спускаючись крутим схилом в долину Третього висотного табору, ми опинились за крок від трагедії. Стовпчик № 6/2, скориставшись тим, що Юра Яксманицький опинився нижче по схилу, підступно напав на нього і зробив спробу його придушити. Добре, що наш герой не розгубився і одразу пригадав, чому його вчив батько. І хоч вміння коптити свиню йому тут не пригодилось, цього вистачило, щоб дезорієнтувати кам’яного супостата. А Юра в той час, в стилі Джекі Чана, встиг перекотитися по схилу і ухилитись від атаки.

В якості покарання, ми залишили цього нечему лежати там, де він зупинився (стовпчик тобто, а не Юру). Але мусили якось це компенсувати, тому на підйомі з Третього табору виконали задачу з зірочкою. Неслухняний № 6/8 виліз із своєї нори і лежав просто на стежці, а Толік, який вже встиг сьогодні поставити на місце «втомленого вітровалом» №7/7, такого не пробачає. І поки всі відпочивали, він за допомогою гілок, власних рук і доброго слова, вирив здоровенну яму для втікача. Спільними зусиллями нам таки вдалося поставити його на місце – знатиме наступного разу (стовпчик, а не Толік)! І взагалі, я вважаю, що після всіх цих історій Третій висотний табір повинен отримати приставку «ім. Толіка Стовпчиковстановлювача».




Взагалі дорога до наметів по свіжопрорізаній стежці зайняла в нас дві години (ДВІ години, Карл). І це капець яка гігантська відстань, якщо врахувати, ЩО ми зробили, щоб її прорізати. Вже в таборі я глянув, яку ж відстань мені вдалося «набігати» за день - телефон показав 27 (!!!) кілометрів. На відстані в 4,3 км між 9 і 4 стовпчиками. А ви кажете стовпчики шукати, то дурного робота))).




Перед Мойсеєм розступається море (в ролі Мойсея - Саша Вербич, в ролі моря - малина)


Ввечері святкування фіналу акції досягло апогея апофеозу, а енергетика стояла така, що хоч сокиру вішай (ми вішали мачете та ковбасу на ялинку). Матура дістав із своїх запасів все, що могло горіти (бензин, правда, залишили на крайній випадок). Майже всім було весело і радісно, та була одна людина, яка не веселилась зі всіма. Вона не сміялась в повну силу, мало балакала і виношувала в голові ПЛАН.


Нескладно здогадатися, хто ця людина і що це за план, правда ж?) Вашого покірного слугу не покидала думка дорізати-таки стежку від ст. №5 до Великої Козьмески. Та для реалізації цього плану було необхідно знайти ще одного ненормального когось, хто міг би працювати з бензопилою.

І знаєте що? Такий відчайдух знайшовся - ним виявився Саша Вербич. Він, в принципі, погодився майже одразу, але лишалось питання добирання до машини Андрія, яка була припаркована біля КПП. Та в результаті «човникової дипломатії» в стилі Генрі Кіссінджера, пляшки зубровки та пари історій в стилі Люди Так Не Ходять, мені вдалося заманити в свої тенета ще 5 людей, які змушені були піти разом з нами. Ну хіба ж це не чудово!?)

Зранку ми з Сашою встали найраніше, аби не гаючи часу вирушити до роботи. Матура і Гудима встали теж одні з перших і пішли чистити спуск до стежки, якою ми ходили по воду. Та навіть після цього, різанини їм виявилось мало і по дорозі від полонини Закукул до КПП вони прорізали всі завали, що там лежали. Ну так, чисто для розминки))).

Востаннє на тій акції піднімаючись до вершини 1299, я йшов і не вірив своїм очам: як можна було тут, на цьому крутяку щось прорізати? І це ми вже йшли по шикарній стежці, вільній від колод, малини та трави. Яка була вичищена дівчатами буквально до землі і в місцях, де було особливо круто, ця стежка мала сходи. Так-так, вам не почулося, мої маленькі читачі, на стежці Андрій та Іра зробили добротні, зручні і абсолютно сюрреалістичні посеред навколишнього хаосу сходинки. «Калап дулу!», як кажуть мої закарпатські друзі!

А потім маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу...



Ми із Вербичем рухались максимально швидко, але оскільки йшли з рюкзаками, то особливо по часу нічого не виграли і лише за 2 години почали роботу. Такого дурдому, як перед ст. №8, тут не було, але оскільки ліс був молодий і густий, то не було і якоїсь однієї стежки. Натомість стежок було декілька, причому вони були неочевидні, постійно перепліталися, губилися і періодично були завалені поодинокими колодами.


Ми прочищали пилкою і сокирою одну стежку, яка йшла від стовпчика до стовпчика (наскільки це було можливо). Багато часу забирало перенесення рюкзаків, та бензину з маслом. Ми встигли пройти десь із 6 стовпчиків, як нас наздогнали дівчата – Іра Степанівна і Наталя. Після цього рюкзаками займалися вони і нам стало значно легше.

За якихось метрів 100 до вершини Великої Козьмески ми наблизились до царства ялівцю, який для мене виявився складніший і противніший і за завали, і навіть за жереп. 50 метрів ялівцю коштували мені цілої купи сил. Бо його погано різати пилою, погано рубати сокирою чи мачете, про рвання руками я вже мовчу. Одним словом, добре, що його було небагато).

Майже на фініші нас наздогнала решта команди: Андрій, Іра та Юра. Бачачи, що ми вже майже завершуємо (ну, принаймні, мені тоді так здавалось) було вирішено Андрія та Іру відправити вниз, до Заросляка, щоб вони йшли до машини і, можливо, виїхали нам назустріч.

Біля ст. №4, який стояв на вершині і знаменував собою фінальну точку проекту, ми сіли перепочити, а я вирішив піти пошукати «ще пару стовпчиків буквально»))). Дійшовши до повороту на австрійський військовий цвинтар (біля ст. 3/7), я повернув назад.


І, на щастя, Саня ще не встиг розібрати пилу))). Тому ми домовились рухатись вниз, паралельно продовжуючи чистити стежку. Хвала богам, що сильні хащі були тільки на початку, а далі траплялися хіба поодинокі повалені дерева і кущі.


Отак, на крейсерській швидкості ми дорізались до повороту на кладовище, але всупереч попередньому плану, вирішили заглянути ще й туди. Ну і чисто випадково ми з собою мали бензопилу, мачете і 4 пари рук). І якось так само собою вийшло, що ми прочистили ще й цю стежку. Там було десь 20 колод, зате мій внутрішній перфекціоніст був майже задоволений.



Чому майже? Ну, бо ще залишалась ділянка від повороту на кладовище до ст. №3, де було з’єднання з маршрутом Заросляк-Говерла. Проте навіть я не насмілювався просити про таке Саню – людину, яка не випускала з рук пилу вже 4 години. Він сам це запропонував!!!). По дорозі до «трійки» ми зробили всього 15 порізів – це реально небагато на такій відстані, але моя шкала задоволення від виконаної роботи досягла свого історичного максимуму. Отепер я міг сказати, що проєкт Кукул-Козьмеска завершений на 120%.

Основна ударна сила нашого загону - Іра (а не мачете)

Мисливець за стовпчиками ніколи не перестає їх шукати...


 

 

ЕПІЛОГ.


Зараз, коли я дописую ці рядки, минуло вже майже три місяці з описаних подій. І, не дивлячись на це, я досі відчуваю полчища мурашок, які марширують по тілу, коли згадую про нашу роботу. Мої емоції, наче жар нічного багаття, потріскуючи переливаються від гордості і захвату до легкого суму і ностальгії. Я не знаю чи вдалося мені передати свої враження і відчуття від участі в акціях, але якщо вдалося хоч на йоту, то я буду дуже радий.

Я вдячний Сашку Матурі та Юрку Гудимі, за можливість допомогти їм в цьому титанічному проекті. Також велике «Дякую!» кажу всім волонтерам, які фінансово підтримали цю різанину (окремо хочу виділити тут ПроПоходи), а особливо всім, хто знайшов час, сили і, головне, бажання приєднатися особисто.  


В історію непросто увійти (набагато легше в неї вляпатися), але такі люди як Матура і Гудима дарують вам цей шанс, причому абсолютно бєзвозмєздно. Все що вам треба - це не ігнорувати їхні наступні заклики до акцій. Проте майте на увазі, якщо в звичайному поході ви просто заряджаєте свою внутрішню батарейку, то участь в таких проектах просто вибиває нах*й усі ваші запобіжники. І не кажіть потім, що я вас не попереджав))). Істинно кажу вам: хто пізнає «смак» акцій, той не захоче повертатись до звичайних походів.


P.S. Для моєї «маладої каманди» і для всіх, хто загорівся ідеєю взяти участь у такій акції, є гарна новина: на 2021 рік вже є Супер-Пупер-Мега Задумка, яка, якщо не перевершить проект Кукул-Козьмеска за епічністю, то має всі шанси зрівнятися з ним. Не хворійте, зберігайте спокій та слідкуйте за анонсами акцій – далі буде…

Shurik ©

Львів, 2020

 

Коментарі

  1. Гарно зроблено, гарно написано, гарно! ((:
    ходив той маршрут якось взимку, задоволення було ще то - https://gorynashi.blogspot.com/2016/01/blog-post.html
    Це був категорійний маршрут - 29 б+, тепер вже так не буде.. ((:

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, Андрію) Так незвично читати якісь коментарі тут, що просто капець. Категорія 29 б+ - напрочуд влучне визначення)))

      Видалити
  2. Та ви там круті на всю голову ;)

    ВідповістиВидалити
  3. Ви неймовірно круті!
    Чекаю анонса на 2021 рік!)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую! Я теж чекаю, коли можна буде оголосити про анонс на 2021)

      Видалити
  4. Круто написано, шикарна робота, було б чудово приєднатися на наступній акції)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую! Щодо наступних акцій - напишіть десь в квітні в приватні повідомлення сторінки у FB.

      Видалити
  5. Ну і навіщо ви це зробили?
    Був гарний трешовий маршрут. А тепер що?
    Доречі, на яких підставах ви проводили ці роботи в заповіднику?
    Дозвіл якийсь у вас був?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ну, якщо після прочитаного тексту у Вас ще виникає питання "навіщо", то я, напевно, не зможу дати якусь більш-менш конкретну відповідь.
      Був гарний трешовий маршрут, а тепер буде не менш гарний ходибельний маршрут. По перше, ми не "проводили роботи", а просто прочистили вже існуючу стежку. По друге, ми не в заповіднику це робили, а на його межі. А межа - це не заповідник. До того ж, ми мали справу виключно з деревами, які давно були повалені.

      Видалити
  6. 🙏🙏🙏Дякую...
    Оце ви лосі рідкісні. Я би вже здохда від такої роботи. А вам тільки подавай... Дякую, що робите таке.
    Не раз бачила Сашкову роботу. І хоч в мене до нього двоякі почуття, моментами від ненависті до захоплення, він реально нереально крутий. Респект, уважуха, і добре що я вже знаю номер банківської карти.

    ВідповістиВидалити
  7. Щойно пройшов маршрут від Кукул до Велика Козьмеска, заночував біля 6/6). Як піднімався на Крива Хедя, був здивований як вдалося зробити стежину через такі хащі. Стовпчики на місці) маршрут не частий, з великим задоволенням пройду ще раз. Дякую.

    ВідповістиВидалити
  8. Пройшли 23-24.07.2023 цей маршрут з дітьми Вороненко - Закукул - по кордону - Говерла - Заросляк (ночівлі на Закукулі і біля Заросляка) Стежка все ще збережена в суперовому стані, якщо не помиляюсь тільки одне нове дерево повалене було на стежці… робота пророблена з прорубкою титанічна, дуже дякую за маршрут!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Пройшли цей маршрут 29.09.2023, дійсно була лише одна нова колода. І не знайшли стежку з Великої Козьмески до старого кладовища, пройшли 150 метрів хащами

      Видалити
  9. Титани! Вам треба поставити монумент подібний до монумента лісорубу (хлоп з бензопилою) в Осмолоді!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар